Наукові статті Кримінальне право ПРО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВУ ОЦІНКУ ВЧИНЕННЯ ДІЯНЬ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО МАСОВОЇ ЗАГИБЕЛІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ГОЛОДУ У 1932–1933 РР.ПРО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВУ ОЦІНКУ ВЧИНЕННЯ ДІЯНЬ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО МАСОВОЇ ЗАГИБЕЛІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ГОЛОДУ У 1932–1933 РР.
| Наукові статті - Кримінальне право |
Л.П. Брич
ПРО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВУ ОЦІНКУ ВЧИНЕННЯ ДІЯНЬ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО МАСОВОЇ ЗАГИБЕЛІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ГОЛОДУ У 1932–1933 РР.
Надано соціально-політичне та юридичне обґрунтування можливості притягнення до кримінальної відповідальності осіб за ст. 442 КК України «Геноцид», які на території УРСР вчиняли акти Голодомору 1932–1933 рр.
Ключові слова: геноцид, давність притягнення до кримінальної відповідальності.
Постановка проблеми. В українському суспільстві обговорюється питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які у 1932–1933 рр. на території УРСР вчиняли діяння, що призвели до масової загибелі населення України від голоду. Відповідні проблеми постали перед правоохоронними органами. Зокрема, мали місце чисельні звернення громадян України до Генеральної прокуратури в порядку ст. 97 КПК України про порушення кримінальних справ щодо «представників радянської влади…, які перевищуючи свої службові повноваження примусово вилучали у близьких родичів заявників усі продовольчі запаси, що призвело до масових вбивств голодом». На підставі цих заяв Генеральна прокуратура України звернулася до декана юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка з проханням дати висновок щодо кваліфікації відповідних діянь. Підготовлений мною висновок був затверджений рішенням кафедри кримінального права і кримінології (протокол № 33 від 28 квітня 2008 р.).
Стан дослідження. У кримінально-правовій літературі України питання про кваліфікацію діянь осіб, котрі у період 1932-1933 рр. на території УРСР вчиняли діяння, що призвели до масової загибелі населення України від голоду, не розглядалися.
Існує кілька публікацій, у яких аналізуються ознаки складу злочину, пере
Виклад основних положень. Притягнення нині до кримінальної відповідальності представників радянської влади, які у 1932-1933 рр. на території УРСР вчиняли діяння, що призвели до масової загибелі населення України від голоду, має соціально-політичне та юридичне обґрунтування.
З соціально-політичного огляду така акція з боку держави є доцільною. Суспільна свідомість цивілізованого світу і міжнародне публічне право давно дозріли до засудження геноциду як злочину проти людства і розуміння того, що міжнародне співтовариство зобов’язане не допустити таких проявів у майбутньому в жодній країні земної кулі. Світова юридична практика показує, що в новітній історичний період засуджуються і тягнуть відповідальність всі випадки вчинення злочинів проти людства. Обвинувальні вироки Нюрнберзького, Токійського трибуналів, трибуналу по Руанді винесені за діяння, які на момент їх вчинення не були криміналізовані в національних системах кримінального права. Але планетарні зусилля складаються із зусиль кожної окремо взятої держави. Тим більше держави, населення якої уже пережило таке лихо.
Засудження винних осіб у незалежній Україні, продемонструвавши публічний осуд з боку держави, відмежує нинішню Українську державу від факту геноциду в минулому, продемонструє її добру волю присікти будь-яку можливість вчинення геноциду та інших злочинів проти людства в майбутньому, стане фактором, який закріпить у суспільній свідомості українського народу думку про неприпустимість активного сприяння чи будь-якого потурання тоталітарному режиму у знищенні людей, і що такі діяння завжди будуть покарані і переслідувані. Особливо це актуально зараз, коли в Україні низько впала мораль і духовність населення, що зазначається на загальнодержавному рівні як факт, котрий загрожує національній безпеці України (Закон України «Про основи національної безпеки»). Віддасть данину пам’яті борцям за волю і незалежність України, самовіддана боротьба і геройська смерть яких уможливили сьогоднішню нашу незалежність. До багатьох з них розуміння того, яку руйнацію несе радянська влада прийшло саме через вчинений цією владою голодомор. Заперечувати необхідність притягати до відповідальності за Голодомор 1932–1933 рр. осіб, які своїми діями брали в ньому участь, означає продемонструвати підтримку тоталітарним режимам, показати готовність прийняти злодіяння можливих майбутніх тоталітарних режимів, взагалі уможливити появу таких режимів і, закономірно, їхніх злочинів.
Юридичне обґрунтування можливості притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі вчиняли голодомор в Україні, полягає у вирішенні таких питань: 1) давності притягнення до кримінальної відповідальності; 2) дії закону в часі; 3) правильної кримінально-правової кваліфікації вчиненого.
Що стосується першого з поставлених питань, то його вирішення навряд чи у когось викликає сумнів. Геноцид є злочином проти безпеки людства, до якого, як відповідно до національного законодавства (ч. 5 ст. 49 КК України), так і згідно з актами міжнародного публічного права, не застосовується давність (Статут міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями другої світової війни, резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 95 від 11 грудня 1946 р.).
Що стосується другого з поставлених питань, то проблема полягає в тому, що на момент Голодомору 1932–1933 рр. у національному кримінальному законодавстві такі діяння не були ідентифіковані як геноцид (окремі діяння, котрі згідно з чинним законодавством охоплюються складом геноциду, й на момент їх вчинення також були кримінально-караними). Незважаючи на це, притягнення нині до кримінальної відповідальності осіб, що вчиняли голодомор в Україні вважаю законним.
Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. По-перше, СРСР, у складі якого була УРСР і правонаступницею якої себе визнає Україна, став стороною у створенні Статуту Міжнародного воєнного трибуналу для суду над воєнними злочинцями Другої світової війни, в якому міжнародно-правовій криміналізації були піддані діяння, що не були злочинами за національними законодавствами держав-учасниць. Таким чином, Україна приєднана до міжнародного договору, в якому регламентована кримінальна відповідальність за злочини за загальним міжнародним правом, яка настає не залежно від того, чи відображений склад відповідного злочину в законах держави, на території якої він вчинений.
По-друге, Україна є учасником Конвенції про запобігання злочину геноцид і покарання за нього від 9 грудня 1948 р., згідно з якою держави-учасниці зобов’язані карати осіб, котрі вчинили геноцид. Якщо стати на позицію застосування принципу «non crimen sine lege» щодо злочину проти безпеки людства, то це означає заперечувати будь-яку можливість притягнення до відповідальності осіб, які вчиняють такі злочини. Адже нонсенсом є те, щоб тоталітарна держава, одним з ідеологічних стержнів якої є знищення неугодних людей та всіляке інше обмеження основних прав людини, основних прав нації та основних прав людства, встановлювала кримінальну відповідальність для самої себе. У законодавствах таких держав ніколи не будуть криміналізовані злочини проти миру, людства та міжнародного правопорядку. Сказане підтверджується історичними прикладами фактів геноциду, що мали місце у Руанді, Косово, СРСР.
По-третє, Україна є учасником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., згідно з якою для України є обов’язковою практика Європейського Суду з прав людини. Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. (ст. 17) суди України зобов’язано застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського Суду з прав людини як джерела права. Вивчення ж прецедентної практики цього Суду дало можливість виявити справи, у яких він визнав необґрунтованими твердження заявників - осіб, засуджених національним судом, про те, що їхні злочини не вважалися злочинами проти людяності в момент їх вчинення, і заявив, що не бачить підстав ставити під сумнів тлумачення і застосування внутрішнього законодавства, зроблені в національних судах в світлі відповідних норм міжнародного права. Тому Європейський Суд з прав людини оголосив скарги заявників неприйнятними [3, с 410–418].
Таким чином, підтверджена законність притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі вчиняли злочини проти людства, що на момент їх вчинення не були відображені у національних законодавствах.
Третє з поставлених вище завдань полягає у обґрунтуванні правильної кримінально-правової кваліфікації Голодомору 1932– 1933 рр. Тобто, чи наявні у діяннях винних осіб ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України «Геноцид». Безспірною є наявність суспільно небезпечного діяння у вигляді «створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення». Але виникає запитання щодо відповідності вчиненого голодомору ознакам суб’єктивної сторони складу цього злочину, зокрема, мети знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Адже, як відомо, знищувалося українське село, тобто соціальний прошарок населення. Вважаємо, що відповідь на це питання має бути позитивною. Загальновідомо, що саме селянство є тим соціальним середовищем, в якому найбільше, порівняно з іншими соціальними верствами населення, забезпечується збереження національної ідентичності. Українці як хліборобська нація у всьому світі асоціювалися з селом. Так і було в Україні. В українських селах 20–30-х років минулого століття найбільш виразно зберігалася етнічна ідентичність, яка проявлялася в ментальних особливостях, збереженні традицій і відмінного від більшовицької ідеології світогляду. На відміну від великих українських міст, населення яких на той час переважно вже було багатонаціональним і вже втратило національну самосвідомість. Докази знаходимо в сучасності. Населення регіонів, які найбільше постраждали від голодомору втратило такий показовий атрибут національної ідентичності – українську мову і усвідомлення своєї національної ідентичності. Ці дії влади були спрямовані на формування єдиної спільності – радянський народ, позбавленого національних рис.
Також вагомою підставою є те, що Законом України від 28 листопада 2006 р. «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» цей голодомор визнано геноцидом.
Висновок. Таким чином, підтверджено, що Голодомор 1932– 1933 рр. був спрямований на знищення відповідної національної групи, а діяння винних осіб містять ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України.
–––––––––––
Аль-Захарна С. Принцип индивидуальной ответственности и наказания за преступление геноцида / С. Аль-Захарна // Держава і право. – 2000. – Вип. 7. – С. 426–432.
Аль-Захарна С.М.С. Элементы юридического состава геноцида / Салим Мухаммед Саади Аль-Захарна // Держава і. – 2000. – Вип. 6. – С. 343–351.
Cassese A. Balancing the Prosecution of Crimes against Humanity and Non-Retroactivity of Criminal Law. The Kolk and Kisliy v. Estonia Case before ECHR // Journal of International Criminal Justice. - 2006. - № 4. - P. 410–418.
Денькович О.І. Співвідношення таких ознак як суспільно небезпечне діяння і спосіб його вчинення у складі злочину «Геноцид» / О.І. Денькович // Вісник Львівського університету. Серія юридична - 2009. - Вип. 48. - С 261-269.
Картавцев А.В. Геноцид / А В. Картавцев // Актуальні проблеми кримінального та кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування: зб. тез та доповідей регіон круглого столу. 21-22 лютого 2003 р. - Хмельницький. 2003. - С 156-160.
Пилипенко В. Криміналізація злочину геноциду за Римським статутом 1998 року / В. Пилипенко // Український часопис міжнародного права. - 2003. - № 4.
Строкова І.І. Геноцид: об’єкт злочину в міжнародному і національному праві / І.І. Строкова // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. - 2007. - № 3. - С 356-364.
< Попередня Наступна >