638

---

СТАРОВОЙТОВА Ю.Г.,

викладач кафедри кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ УМИСЛУ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЮ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЮ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ

У ході кримінально-правової оцінки вчиненого суспільно небезпечного діяння встановлення ознак суб’єктивної сторони, як правило, викликає найбільші труднощі, що обумовлено необхідністю втручання до внутрішнього світу особи. Як відомо, суб’єктивна сторона злочину характеризується виною, яка відповідно до ст. 23 Кримінального кодексу України (далі – КК України) становить собою психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої кримінальним законом, та її наслідків у формі умислу чи необережності до ст. 209-1 КК України злочинами визнаються лише умисні порушення вимог законодавства України про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Повторне ненадання спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (далі – Уповноважений орган) інформації про фінансові операції, так само як і повторне надання Уповноваженому органу недостовірної інформації про фінансові операції та розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу, вчинені через необережність, не утворюють складу злочину, передбаченого зазначеною статтею, і за наявності інших ознак можуть визнаватися адміністративними проступками згідно зі ст. 166-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України).

У зв’язку з цим цікавим уявляється питання про зміст інтелектуального та вольового моментів умислу при вчиненні вказаних порушень. Тим більше, що у фаховій літературі, присвяченій кримінально-правовій характеристиці складу зазначеног

о злочину, розгляд суб’єктивної сторони, як правило, обмежується лише констатацією форми вини.

Враховуючи викладене, у цій статті ми спробуємо з’ясувати, у чому полягає інтелектуальний та вольовий моменти умислу при вчиненні злочинного порушення вимог «антивідмивного» законодавства.

З урахуванням положень ст. 24 КК України інтелектуальна ознака прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків, а вольова – у бажанні їх настання. Така ж інтелектуальна ознака притаманна й непрямому умислу, проте вольова виявляється в небажанні, але свідомому припущенні настання суспільно небезпечних наслідків. У більшості випадків вид умислу на кваліфікацію не впливає, проте його з’ясування сприяє кращому розумінню об’єктивних ознак вчиненого та враховується при призначенні покарання необхідно зауважимо, що вид умислу та особливості його інтелектуального й вольового моментів при вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, обумовлені насамперед законодавчою конструкцією складу цього злочинного діяння, що є формальним. Виходячи з цього, у контексті розглядуваної кримінально-правової норми доцільно звернути увагу на зміст саме прямого умислу, оскільки для злочинів із формальним складом характерним є саме такий його вид.

На думку Б.С. Нікіфорова, у формальних злочинах суспільно небезпечний результат органічно включається в дію. У таких випадках вчинення дії одночасно є й спричиненням результату, і передбачити результат окремо від дії тут неможливо. Усвідомлення в такому разі повністю охоплює всю суспільно небезпечну ситуацію [8, c. 27]. Отже, у злочинах із формальним складом інтелектуальна та вольова ознака фокусуються на суспільно небезпечній дії. Така думка є найбільш поширеною в теорії кримінального права [6, c. 116; 4, c. 149].

Із огляду на викладене, інтелектуальна ознака прямого умислу при злочинному ненаданні Уповноваженому органу інформації про фінансові операції або наданні недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, має полягати в усвідомленні особою суспільної небезпеки цього діяння, а вольова ознака – у бажанні це діяння вчинити.

Тоді видається необхідним з’ясувати, що саме слід розуміти під усвідомленням суспільної небезпеки діяння.

"Усвідомлювати" означає "осягати розумом, сприймати свідомо, розуміти значення, сенс чого-небудь; осмислювати, брати до тями" [10, c. 629]. Отже, усвідомлення суспільної небезпеки діяння передбачає відтворення її у мисленні; її розуміння, осягання розумом. Однак що саме має відтворюватися в мисленні особи?

На думку радянських вчених-криміналістів А.А. Піонтковського, П.С. Ромашкіна та В.М. Чхиквадзе, умисна вина передбачає наявність усвідомлення як усіх фактичних обставин стосовно об’єктивних ознак складу злочину, так і суспільної небезпеки (протиправності) діяння. Проте вони наголошують, що з моменту, коли кримінальний закон набрав чинності, необхідно презуміювати усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння, а тим самим – і його протиправності (в кримінально-правовому значенні) в кожної особи, яка умисно скоїла злочин [5, c. 300]. Отже, дослідники фактично ототожнюють поняття суспільної небезпеки та протиправності.

Якщо додержуватися наведеної точки зору, то інтелектуальний момент прямого умислу при неподанні Уповноваженому органу інформації про фінансові операції або поданні йому недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, повинен виявлятися в усвідомленні особою, що такі діяння є суспільно небезпечними, оскільки за їх вчинення передбачена кримінальна відповідальність. Однак криміналізація не породжує суспільної небезпеки діянь, а, навпаки, підвищена суспільна небезпека того чи іншого виду діянь обумовлює необхідність запровадження кримінально-правової заборони на них.

На думку Н.О. Гуторової, усвідомлення протиправності суспільно небезпечного діяння не входить до складу усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру вчинюваного нею діяння, а тому не може бути віднесено до змісту інтелектуального моменту умислу [3, c. 6]. Дослідниця доходить однозначного висновку, що при вирішенні питання про зміст інтелектуального моменту умислу, в тому числі й щодо діянь, які полягають в умисному порушенні спеціальних правил, необхідно виходити із презумпції знання особою нормативно-правових актів за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку [3, c. 6-7]. Отже, з наведеної позиції випливає, що, по-перше, усвідомлення суспільної небезпеки діяння не охоплює усвідомлення його протиправності і, навпаки, усвідомлення протиправності діяння не охоплює усвідомлення його суспільної небезпеки; по-друге, при порушенні кримінально-правової заборони особа завжди усвідомлює протиправність свого діяння. Водночас вчена не розкриває, що слід розуміти під усвідомленням суспільної небезпеки діяння як інтелектуальною ознакою умислу.

В.А. Ломако зазначає, що свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчинюється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості [4, c. 146]. По суті, те ж саме стверджує й Б.С. Нікіфоров. Предметом усвідомлення при умислі він вважає передусім фактичну сторону діяння, яка є необхідною передумовою усвідомлення його соціальних елементів. При цьому під фактичною стороною Б.С. Нікіфоров розуміє суспільно небезпечний різновид людської поведінки, котрий має фактичне ядро, яке взято само по собі, не має соціальної окраски та не є соціально визначеним поступком. До соціальних елементів він відносить усі ознаки, які визначають наявність, характер та ступінь суспільної небезпеки діяння [8, c. 31]. Іншими словами, стосовно злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, особа не тільки повинна усвідомлювати фактичну сутність своїх діянь – ненадання інформації або надання недостовірної інформації, але й розуміти їх соціальну сутність, а саме те, що ненадання певної інформації, так само як і надання завідомо недостовірної інформації, по-перше, є порушенням чи неналежним виконанням покладеного на неї обов’язку; по-друге, вчинюється повторно; по-третє, пов’язане з інформацією про фінансові операції, яка має бути надана Уповноваженому органу (у випадку ненадання), або з недостовірною інформацією про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу (у випадку надання недостовірної інформації).

Головним аргументом на користь зазначеної позиції є те, що суспільна небезпека діяння обумовлюється всією сукупністю його об’єктивних та суб’єктивних ознак. Неусвідомлення всіх або частини з них унеможливлює відтворення в мисленні особи суспільної небезпеки діяння у повній мірі. Виходячи з цього, їй у вину не може бути поставлено скоєння умисного злочину.

З іншого боку, не завжди видається можливим правильне усвідомлення всіх ознак, які обумовлюють суспільну небезпеку діяння. Так, відповідальний працівник суб’єкта первинного фінансового моніторингу у разі, якщо він не є фахівцем у галузі кримінального права, може й не знати, а, отже, і не усвідомлювати усіх ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України. Тим більше, що деякі з них, наприклад повторність, викликають небезпідставні дискусії і серед науковців.

На нашу думку, повне уявлення про суспільну небезпеку може мати місце лише тоді, коли порушуються якісь усім відомі норми людського співіснування. Так, кожна осудна особа усвідомлює суспільну небезпеку вбивства або зґвалтування. У зв’язку з цим О.М. Костенко вирізняє два типи криміналізованих діянь: 1) ексцеси, котрі порушують закони природного права, які діють у суспільстві (наприклад, вбивство, крадіжка, зґвалтування), тобто злочини, протиприродність яких очевидна; 2) ексцеси, котрі виникають при застосуванні законодавства, тобто законів, які приймаються волею законодавця, а не даються безпосередньо природою [3, c. 75]. У випадку вчинення останніх, на думку вченого, може мати місце "правозастосовча необережність", тобто випадок, коли особа незаконно діє тому, що при застосуванні нормативно-правового акту неправильно, тобто порушуючи закони природного права, тлумачить ту чи іншу його норму. На думку вченого, такі діяння не можуть визнаватися умисними, тому що неправильне тлумачення закону виключає усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру її діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків, що, поряд із тим, не виключає вини у формі необережності [3, c. 75-76]. Як видається, з такою позицією слід погодитися.

У контексті сказаного цікава ситуація спостерігається у справі за обвинуваченням Сергієнка у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України. Відповідно до обставин справи Сергієнко, будучи генеральним директором професійного учасника ринку цінних паперів та відповідальним за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, двічі протягом жовтня 2003 р. не подав Уповноваженому органу інформацію про фінансові операції з цінними паперами, які відповідно до ст. 11 закону України від 28.11.2002 р. підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу. У судовому засіданні підсудний визнав себе винним і пояснив, що він ознайомлений з правилами проведення фінансового моніторингу. Він знав, що про першу угоду з цінними паперами він повинен був повідомити Уповноважений орган протягом трьох днів, однак не направив відповідного повідомлення, вважаючи, що це не серйозно. Щодо другої угоди, то, за словами Сергієнка, він не добачив, що векселя були не зупинені, і через це не проінформував Уповноважений орган. За результатами судового розгляду справи Сергієнка було визнано винним у вчиненні повторного умисного неподання Уповноваженому інформації про фінансові операції [11].

Слід зауважити, що у судовому вироку в цій справі не було наведено якихось інших обставин, які б указували на суб’єктивну сторону вчиненого. Так, зокрема, не було встановлено, чи усвідомлював підсудний при вчиненні неподання інформації вперше, що його діяння підпадає під ознаки адміністративного проступку, а при вчиненні такого ж діяння вдруге – під ознаки складу злочину. При цьому, з’ясовуючи наявність умислу, необхідно було не просто встановити, чи знав Сергієнко про існування юридичної відповідальності за певні порушення у сфері здійснення фінансового моніторингу, але й чи усвідомлював він, за якими саме ознаками ці діяння визнаються правопорушеннями. Тому в цій частині виникають певні сумніви щодо правильності винесення обвинувального вироку.

Таким чином, для наявності інтелектуальної ознаки умислу при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, необхідно усвідомлення особою як того, що вона вчинює певну дію або допускає бездіяльність, так і того, що така її поведінка, по-перше, є порушенням чи неналежним виконанням покладеного на неї обов’язку; по-друге, вчинюється повторно; по-третє, пов’язана з інформацією про фінансові операції, яка має бути надана Уповноваженому органу (у випадку ненадання), або з недостовірною інформацією про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу (у випадку надання недостовірної інформації).

Звертає на себе увагу той факт, що при формулюванні ознак складу злочинного діяння у формі повторного надання недостовірної інформації законодавець використовує ознаку відомості.

На думку А.А. Піонтковського, П.С. Ромашкіна та В.М. Чхиквадзе, усі злочини, до складу яких введено елемент усвідомлення злочинних дій (завідомо для того, хто вчинює), виключають можливість їх необережного вчинення [5, c. 292].

Більш конкретне визначення розглядуваної ознаки надає Б.С. Никифоров. Він вважає, що у конкретних випадках законодавець може на свій розсуд обмежити обсяг інтелектуального моменту умислу. Як правило, він робить це через посилання на завідомість стосовно того чи іншого соціального елементу діяння. У таких випадках усвідомлення має виявлятися в знанні, через що одного лише усвідомлення тут недостатньо [8, c. 31]. Отже, учений визначає завідомість як ознаку інтелектуального моменту умислу. Така позиція видається небезпідставною, в українській мові "завідомий" означає "явний, неправдивий", "завідомо" – "наперед, заздалегідь, свідомо, звідома, знаючи наперед" [9, c. 688].

Із огляду на це інтелектуальний момент прямого умислу при вчиненні подання Уповноваженому органу завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, яка підлягає внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, охоплює достовірне знання суб’єкта про певні негативні ознаки, які відбулися в об’єкті охоронюваних кримінальним законом відносин.

Вольовий момент прямого умислу при вчиненні дій, передбачених ч. 1 ст. 209-1 КК України, полягає в бажанні не надати Уповноваженому органу інформації про фінансові операції або надати йому завідомо недостовірну інформацію.

На відміну від ч. 1, у диспозиції ч. 2 ст. 209-1 КК України законодавець не наводить ніяких ознак, які характеризують суб’єктивну сторону розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу особою, якій ця інформація стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю. Проте, виходячи з назви зазначеної статті, що повинна виконувати інформативну функцію, можна дійти висновку, що в ній відповідальність встановлена лише за умисні порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Враховуючи викладене, слід погодитися з О.О. Дудоровим та П.П. Андрушком, котрі вважають, що злочинне розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу, може вчинятися лише з прямим умислом [7, c. 594; 1, c. 120]. У той же час дещо спірною є позиція М.І. Хавронюка, на думку котрого при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209-1 КК України, має місце умисел до діяння і до наслідків [12, c. 232].

За законодавчою конструкцією склад розглядуваного злочину є формальним. Безумовно, це не виключає настання певних суспільно небезпечних наслідків від його вчинення, але, як здається, ставлення особи до них може бути й необережним і на кваліфікацію не впливає.

Аналізуючи зміст прямого умислу при розголошенні інформації, яка надається Уповноваженому органу, будемо застосовувати той же підхід, що й при аналізі умислу в контексті ч. 1 ст. 209-1 КК України. Так, усвідомлення фактичної сторони цього діяння має охоплювати усвідомлення передачі інформації іншій особі. Для наявності прямого умислу, крім цього, необхідно усвідомлення діючою особою певних так званих соціальних елементів: факту надання інформації Уповноваженому органу; того, що адресат не має права на ознайомлення з такою інформацією; того, що сама особа отримала таку інформацію на законній підставі завдяки свій професійній або службовій діяльності. За відсутності усвідомлення хоча б однієї із цих ознак розголошення не можна визнавати вчиненим із прямим умислом, оскільки буде відсутній його інтелектуальний момент.

Для конкретизації викладеного розглянемо ситуації, в яких відсутня та чи інша з вищеназваних соціальних ознак.

Так, якщо особа не розуміє, що інформація, яку вона передає сторонній особі, є такою, що була або буде надана Уповноваженому органу, то в її свідомості не відбиваються ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209-1 КК України. Тому ці ознаки не можуть ставитися їй у вину. У цьому разі, якщо, виходячи з конкретних обставин справи, буде встановлено, що особа не усвідомлювала суспільної небезпеки діяння, тобто, в нашому випадку, не передбачала, що це інформація, яка надається Уповноваженому органу, хоча повинна була й могла це передбачити, розголошення має визнаватися вчиненим, на нашу думку, має місце й у випадку, коли при передачі інформації, яка була або буде надана Уповноваженому органу, особа не усвідомлює, що адресат не має права на отримання таких відомостей, а також у ситуації, коли особа при передачі інформації, не усвідомлює того, що такі відомості стали відомі їй у зв’язку, скажімо, із її професійною діяльністю.

Вольовий момент умислу при розголошенні інформації, яка надається Уповноваженому органу, полягає в бажанні вчинити діяння, яким охоплюються вищевстановлені фактична та соціальна ознаки.

Таким чином, підбиваючи підсумок викладеному, зазначимо, що із суб’єктивної сторони злочини, передбачені ст. 209-1 КК України, характеризуються лише прямим умислом. При цьому його інтелектуальний момент полягає в усвідомленні особою всіх тих ознак, за якими порушення вимог антивідмивного законодавства визнається злочином відповідно до ст. 209-1 КК України, а вольовий момент – у бажанні це діяння вчинити.

Список використаної літератури:

Андрушко П.П., Короткевич М.Є. Легалiзацiя (вiдмивання) доходiв, одержаних злочинним шляхом: кримінально-правова характеристика. – К., 2005.

Гуторова Н.О. Проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів України: Дис. … д-ра юрид. наук. – Х., 2001.

Костенко О.М. Необережність при застосуванні закону: "біла пляма" в праві? // Аналітика. – 2006. – № 5 (47). – С. 75-76.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К. – Х., 2002.

Курс советского уголовного права: В 6 т. / Ред. Пионтковський А.А., Ромашкин П.С., Чхиквадзе В.М. – М., 1970. – Т. 2: Преступление.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. – К., 2000.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К., 2008.

Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству // Советское государство и право. – 1965. – № 5. – С. 26-36.

Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – К., 2003. – Т. 1.

Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – К., 2003. – Т. 3.

Справа № 1-773 від 2004 р. // Архів Ворошиловського районного суду м. Донецька.

Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К., 2004.

 

< Попередня   Наступна >