306

---

МАЛЯР Г.В.,

доцент Київського Міжнародного Університету

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЗЛОЧИНЦІВ

Політична кримінологія належить до нових наукових напрямів, тому на сьогоднішній день недостатньо розроблені ані сама політична злочинність, ані типологія та класифікація. Ґрунтовне дослідження політичної злочинності неможливе без знань про особу політичного злочинця. В статті викладені погляди вітчизняних, зарубіжних кримінологів та позиція автора щодо класифікації політичних злочинців.

Численні типи, види, класи, групи, на які можна поділити або в які – об’єднати політичних злочинців, свідчать про багатомірність і складність не тільки самої політичної злочинності, а й осіб, що вчиняють політичні злочини. В дослідженні висвітлені відмінності особи політичного злочинця від особи загальнокримінального злочинця, які виявляються у соціальному статусі, віці, рівні освіти та інших ознаках.

Загальносоціальний рівень характеристики особи злочинця завжди викликав суперечки серед кримінологів. На думку Ю.Д. Блувштейна, Г.М. Резник, А.М. Яковлєва, загальне поняття особи злочинця у змістовному плані не може бути визначено. Н.С. Лейкін, Г.М. Міньковський, А.Б. Сахаров, Ю.М. Антонян вважають, що особа злочинця – це певний соціальний тип, і обмежують загальне поняття особи злочинця системою специфічних, не властивих законослухняним громадянам якостей, або таких, що мають особливу антисоціальну спрямованість.

Теоретично існування особливого типу особи, що вчиняє злочини, було обґрунтовано в кримінологічній літературі на початку 60-х рр. (А.Б. Сахаров, Б.В. Волженкин, Н.С. Лейкін). Експерименти зі впізнання образу злочинця в 60-і й особливо 70–80-і рр. підтвердили існування визначеного соціального типу особи, якому притаманний

комплекс змістовних соціально обумовлених характеристик, що відрізняються від характеристик законослухняної особи. Такі характеристики є типовими для багатьох із тих, що вчиняють злочини, і визначають вірогідність злочинної поведінки.

Характерна для кримінального типу особи ймовірність вчинення злочину реалізується тільки в процесі взаємодії типу кримінальної особи з певними соціальними умовами. Саме тому поняття криміногенного типу особи охоплює не всіх тих, хто вчинив злочини. Аналіз окремих кримінологічних досліджень свідчить про те, що злочин може вчинити людина, яка не володіє тими суб’єктивними ознаками, що властиві криміногенному типу особи. В той же час носіїв негативних криміногенних якостей можна зустріти серед тих, хто не вчиняв злочинів ( А.И. Долгова, Ю.М. Антонян, Ю.Д. Блувштейн, Н.А. Стручков). На цій підставі у кримінології виділяють тип випадкового злочинця, який вчинив злочин при вирішальному впливі ситуації, що складається нерідко без його участі.

Політична кримінологія належить до нових наукових напрямів, тому на сьогоднішній день залишаються недостатньо розробленими як сама політична злочинність, так і типологія та класифікація. До жовтневого перевороту 1917 р. досліджували політичну злочинність та пропонували класифікацію політичних злочинців Є.Н. Анучін, М.Н. Гернет, В.Н. Неклюдов, Ю.В. Соколов, Н.А. Тарновський. Потім була тривала перерва у дослідженнях політичної злочинності. Серед сучасних науковців класифікація політичних злочинців зустрічається у працях А.П. Кабанова, А.Ф. Кулакова, С.М. Іншакова, Г.Й. Шнайдера, В.В.Лунєєва.

Ґрунтовне дослідження політичної злочинності неможливе без знань про особу політичного злочинця. Для досягнення результативності дослідження особи злочинця необхідно провести класифікацію, що надасть можливість зрозуміти особливості особи політичного злочинця в усіх її проявах, виявити певні закономірності та критерії оцінки.

Проводити типологізацію політичних злочинців можна за наступними ознаками: за суб’єктивним критерієм (мотив вчинення злочину), за об’єктивними критеріями (характер направленості злочинної діяльності, ступінь суспільної небезпеки особи).

Так, Г.Й. Шнайдер поділяє політичних злочинців на злочинців за переконанням та злочинців за псевдопереконанням. Політичний злочинець за переконанням упевнений, що вчинювані ним правопорушення необхідні для блага суспільства і держави та виправдовуються їх інтересами. Такі особи аж ніяк не вважають себе злочинцями і рішуче відокремлюють себе від «низьких» злочинців, з якими вони не хочуть мати нічого спільного. Політичний злочинець за переконанням намагається представити себе ідеалістом, альтруїстом, політичним пророком чи месією. Він глибоко переконаний в істинності і справедливості свого політичного кредо; відданий своїй ідеології. На відміну від нього політичний злочинець за псевдопереконанням переслідує насправді тільки особисті корисливі цілі; його політичні «переконання» слугують йому лише ширмою для самореклами. Він вчиняє злочинні діяння через прагнення встановити і укріпити свою владу й вплив, через авантюрні спонукання та заради власної політичної кар’єри [1, с. 438].

Інший дослідник, С.М. Іншаков, поділяє політичних злочинців за характером мотивації на:

ідеологічний тип;

релігійний тип;

корисливий тип;

владний тип (прагне одержати владні повноваження);

боягузливий (зраджує батьківщину через страх) [2, с. 433].

Така типологія є важливою для оцінки мотивів поведінки тих виконавців і пособників політичних злочинів, які вчиняють злочини під впливом організаторів та підбурювачів, що добиваються політичних цілей. Політична мета одних осіб (організаторів, підбурювачів) не завжди передбачає наявність політичних мотивів у інших осіб (виконавців, пособників). Буває й так, що організаторів та підбурювачів спонукають також і додаткові мотиви: користь, національна нетерпимість чи ворожнеча, помста, заздрість [3, с. 3].

Аналіз політичної злочинності дозволяє дійти висновку, що за суб’єктивними ознаками можна виділити три типи політичного злочинця. До першої групи належать особи, які за своїм внутрішнім спрямуванням уже налаштовані на вчинення політичного злочину. Тобто від самого початку прагнуть до влади, причому, знають, що будуть вчиняти злочини, маючи певні повноваження, або досягають влади завідомо злочинним шляхом. Для таких осіб не існує моральних перепон у порушенні закону через перевищення своїх повноважень чи зловживання службовим становищем, тим більше що стереотипно в суспільстві злочинцями називають вбивць чи грабіжників. До другої групи належать особи, які спочатку отримали владні повноваження, а потім, не витримавши спокуси влади та піддавшись характерному для влади спотворенню реальності вдалися до вчинення злочину. Третю групу, на нашу думку, складають так звані ідейні романтики. Це особи, які не мають прямого відношення до влади і не прагнуть особисто її отримати. Вони мріють змінити суспільний чи політичний лад на краще (на їхнє переконання), прагнуть відстояти права свого чи іншого народу шляхом сепаратизму та ін.

Запропонована типологія політичних злочинців не є універсальною і потребує подальшого удосконалення.

За характером спрямованості політичної злочинної діяльності, пов’язаної зі способами вчинення політичних злочинів, можна виділити такі групи злочинців: а) особи, що вчиняють політичні злочини з застосуванням насильства; б) особи, що вчиняють злочини без застосування насильства.

Аристотель у своїй роботі «Політика» писав, що політичні злочини вчиняються або шляхом насильства, або шляхом обману [4]. За цим принципом можна поділити політичних злочинців на дві кримінологічні категорії (групи): політичних насильників (політичних екстремістів) та політичних шахраїв. Другий тип політичного злочинця кримінологи іноді іменують іншим політико-кримінологічним терміном – «політичні авантюристи».

На думку А.П. Кабанова, політичними насильниками (політичним екстремістами) слід вважати тих людей або соціальні групи (суб’єкти політики), які для досягнення політичних цілей (особистих чи групових) використовують будь-які насильницькі методи, заборонені чинним російським чи міжнародним кримінальним законодавством (захоплення заручників, викрадення людей, піратство, тероризм, збройний заколот, насильницьке захоплення чи насильницьке утримання влади, військова агресія, геноцид та ін.)

Політичними шахраями можна умовно назвати всіх тих осіб (суб’єктів політики), які вчиняють злочини для досягнення своїх (особистих та/або групових) політичних цілей, з використанням різних форм обману (політична корупція, фальсифікація офіційних документів, обман виборців та ін.)

Серед політичних екстремістів можна виділити кілька видів:

Міжнародний політичний злочинець – особа, яка вчинила міжнародний політичний злочин або сприяла його вчиненню.

Політичний терорист – особа, яка вчинила акт політичного тероризму або сприяла його вчиненню.

Заколотник (бунтар) – особа, яка брала активну участь у здійсненні захоплення влади чи збройного заколоту або сприяла його вчиненню.

Тоталітарний злочинець – особа, яка брала активну участь у здійсненні політичних репресій стосовно значної частини населення [3, с. 3].

У зв’язку з вищевикладеним хотілося б зауважити, що А.П. Кабановим перелічені не всі злочини, у яких може брати участь тоталітарний злочинець. Його визначення слід доповнити з огляду на історію України, знищення великої частини нашого народу під час штучного голодомору насильницьке масове переселення народів. В історії інших країн також були тоталітарні режими, злочини яких не обмежувались репресіями. У 1960-70-і і на початку 1980-х рр. уряд ПАР проводив політику насильницького переселення, примушуючи людей відправлятися у райони, спеціально призначені для певних груп населення. Отже, на нашу думку, тоталітарний злочинець – це особа, яка брала активну участь у позбавленні людей життя з причин національної, релігійної, соціальної, політичної приналежності, у грубому насильницькому порушенні основних прав людини.

Політичних шахраїв можна умовно поділити в залежності від вчинених ними політичних злочинів на такі категорії: політичних корупціонерів – осіб, які для вчинення актів політичної корупції використовують підкуп та інші корупційні методи і засоби, а також політичних шахраїв – осіб, які використовують політичний обман та зловживають довірою з метою досягнення політичних цілей[3, с. 6].

На нашу думку, з такою типологізацією на дві групи погодитися не можна, оскільки є політичні злочини, які вчиняються без насильства і обману. Наприклад, позбавлення деяких категорій осіб виборчих прав за соціальною чи статевою ознакою, обмеження основних прав особи за національною, расовою чи іншою ознакою. Так, під час політики расової сегрегації (апартеїд) у ПАР (1948–1994рр.), Південній Родезії (1965–1980рр.), Намібії (під час окупації з боку пар ПАР) політичні злочини вчинялись не тільки шляхом насильства чи обману. Були прийняті закони, за якими чорношкірі були позбавлені всіх громадянських прав. Наприклад, Закон про заборону шлюбів білих з чорношкірими (1949), кримінальна заборона сексуальних контактів особам з різним кольором шкіри (1950), Закон про окрему реєстрацію білих і чорношкірих (1950), Закон про поділ земель для кожної раси, на основі якого було побудовано систему політичного і соціального розділення (1950), Закон, що забороняв представникам різних рас спільно користуватися громадськими установами (1953) тощо.

У США порівняно недавно існував расизм, який американські науковці Balint Vazsonyi, T.R. Young називають політичним злочином, адже рушійна сила расизму лежить в політичній площині. Отже, способи вчинення політичних злочинів сьогодні не обмежуються насильством чи обманом.

Політичних злочинців можна також поділяти на групи за таким критерієм, як стан психічного здоров’я. Висловлюється думка, що політичний злочинець – це психопат, здатний вчиняти беззаконня в умовах серйозного соціального конфлікту. Довести таку точку зору вкрай складно, але в політичному злочинцеві слід бачити особу, яка достатньою мірою не соціалізувалась (через надмірне психічне та соціальне навантаження протягом життя). На думку німецького вченого Ганса фон Гейтинга, серед політичних злочинців є особи з психічними відхиленнями. Вони є непохитними фанатиками та ідеологічними «благодійниками людства», які протягом життя накопичують в собі численні психічні вади. І деякі з них легко використовують дезорганізацію в суспільстві. Політичний злочинець діє, переслідуючи, перш за все, інтереси власної політичної кар’єри, в ході якої він завдяки процесу інтеракції набуває прагнення до влади, розвиваючи в собі нетерпимість до людей і почуття власної переваги [1, с. 439].

Розглянуті нами типології політичних злочинців мають досить умовний характер, оскільки не кожний політичний злочинець може бути однозначно віднесений до тієї чи іншої групи, іноді він може належати до змішаної групи чи мати ознаки перехідної групи.

Крім типологізації, ще одним методом наукового пізнання є класифікація. Класифікувати політичних злочинців можна за багатьма критеріями: статтю, віком, соціальним статусом, освітою та ін.

Особи, що вчинили злочин, відрізняються один від одного за певними ознаками. Кожний злочинець, як і взагалі людина, є індивідуальним. Разом з тим всю сукупність осіб, що вчиняють злочини, можна розділити на певні групи (типи) за конкретною ознакою. В радянській науці питання про класифікацію вирішували переважно у зв’язку з розв’язанням завдань призначення покарання і виконання покарань, тобто в кримінально-правовому і виправно-трудовому аспектах. В основу класифікації було покладено фізіологічні (стать, вік, хвороби) або соціальні критерії (особи, що вчинили злочин вперше, стійкі рецидивісти).

Кримінально-правова класифікація допомагає правильній індивідуалізації відповідальності і покарання. Тому в кримінальному праві прийнято поділяти злочинців в залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину і пов’язаної з цим небезпеки самої особи.

У виконавчому праві класифікація злочинців здійснюється для правильної організації виконання покарання і успішного виправлення засудженого. Відповідно, крім диференціації злочинців за деякими соціально-демографічними ознаками (стать, вік) використовується кримінально-правова класифікація засуджених за характером і ступенем тяжкості вчиненого злочину і особи винного, до якої додаються деякі морально-психологічні особливості різних категорій злочинців, що є істотними для вирішення зазначених завдань, зокрема для вибору заходів педагогічного і психологічного впливу.

Кримінологічна класифікація злочинців повинна відображати причини індивідуальної злочинної поведінки, їх специфіку і сприяти усуненню цих причин, успішній профілактиці злочинності. Отже, кримінологічна класифікація не може співпадати з кримінально-правовою і виконавчо-правовою. Звичайно, мова не йде про протилежність чи несумісність даних класифікацій, оскільки ці три галузі мають одну загальну мету – боротьбу зі злочинністю.

В кримінології вже вироблені загальні критерії для класифікації, такі як характер антисоціальної направленості і ціннісних орієнтацій особи, глибина і стійкість цієї антисоціальності. Проте такі критерії сформувались без урахування сучасних потреб, зокрема необхідності досліджувати політичні злочини. Тому, враховуючи специфіку політичної злочинності, ми вважаємо повинні бути і особливі критерії доцільні саме для дослідження цього виду злочинності.

Так, за ставленням до вчиненого політичних злочинців можна поділити на тих, які фанатично віддані певній ідеї і злочини яких – це втілення зазначених ідей, а також тих, які просто прагнуть захопити владу чи утримати її без ідеологічного навантаження. Перші з них не просто прагнуть до влади, а прагнуть змінити політичний режим, насадити певну ідеологію. Наприклад, італійський міліонер Фельтринелі не тільки доклав зусиль до створення «червоних бригад», але й підклав бомбу під Міланську електролінію в ім’я перемоги комуністичних ідей. Інша група злочинців характеризується більшим прагматизмом і корисливістю, оскільки їх цікавить лише володіння владою і вони не є провідниками певних політичних поглядів. Якщо висловлюватись точніше, такі люди можуть сповідувати будь-які політичні ідеї, якщо це допоможе прийти до влади чи її утримати. Характеризуючи ці дві групи, можна також вказати на те, що людей, відданих одній ідеї, значно важче зупинити у реалізації їх намірів і з ними важче домовитись, вони навряд відступляться від своїх ідей. Осіб, які належать до другої групи, може схилити на свій бік будь-яка політична сила, ідеї якої він і буде впроваджувати.

Іншим критерієм для класифікації може бути можливість реально використовувати владу для вчинення злочинів. За такою ознакою політичних злочинців можна поділити на тих, які уже знаходяться при владі та можуть використовувати адміністративний ресурс і свій статус для вчинення злочинів, та других, які не мають посад у владних структурах і відповідно можливості використовувати владні повноваження для вчинення злочину, проте прагнуть прийти до влади.

Також політичних злочинців можна поділити в залежності від того, чиї інтереси при вчиненні злочину переслідуються. Можливі наступні групи: злочинець є представником певної політичної сили і вчиняє злочин в інтересах цієї сили, тобто в групових інтересах.

Особа політичного злочинця неоднозначна. Своєрідні мотиви політичних злочинів свідчать про те, що ця особистість неординарна. Як стверджує В.Є. Емінова і В.Н. Кудрявцев [5, с. 333], практичні спостереження за політичною злочинністю ХІХ–ХХ ст. дають можливість виділити серед її суб’єктів три основні групи осіб:

політичні злочинці за переконанням. Це ідеаліст, фанат, який, на його думку, бореться за інтереси народу, як він їх розуміє, і виступає проти існуючої влади згідно з принциповими переконаннями, нерідко приносячи в жертву себе чи інших людей (як це буває при вчиненні терористичних актів). Ідеалістами-фанатами були, наприклад, деякі російські революціонери-народовольці ХІХ ст. У „Катехізисі революціонера” зазначалось, що „революціонер – приречена людина. У неї немає власних інтересів, справ, почуттів, захоплень, немає навіть власного імені.

Все підпорядковується єдиному інтересу, єдиній думці, єдиній пристрасті – революції” [6, с. 434].

Політичні противники влади за переконанням можуть притримуватись різних поглядів, бути людьми як лівої так і правої орієнтації, керуватись націоналістичними, релігійними чи іншими почуттями.

люди, які переслідують власні інтереси та прагнуть на цьому зробити власну політичну кар’єру. Такі люди здатні вчинити політичний злочин, якщо це є вигідним для них особисто.

другорядні масові учасники політичних акцій, які діють під впливом більш зрілих авторитетних ініціаторів і керівників. Часто це випадкові учасники натовпу, що зібралися на мітинг чи демонстрацію і під впливом раптових настроїв здатні вчинити злочин (масові безпорядки, ва-ндалізм, напад на представників влади та ін.) Вони також керуються політичними мотивами, про-те така мотивація випадкова, нестійка. Серед них буває багато молоді, нерідко психопатичних, екзальтованих осіб.

Американські науковці Roebuck J., Weeber S. класифікують політичних злочинців в залежності від того, проти кого і чого вчинено політичний злочин, на дві групи:

особи, які є посадовими особами, тобто представниками держави, і вчиняють злочини проти народу;

особи і групи осіб, які є членами різних формальних організацій і вчиняють політичні злочини проти держави [7, с. 16].

Характеристика злочинця іноді лежить в основі підходу (“offender-based approach”) до розуміння того чи іншого виду злочинності. Так, класифікація політичних злочинців заснована на розумінні такого виду злочинності, як «білокомірцева злочинність». В зарубіжній кримінології політичні злочини держави відносять до однієї з форм «білокомірцевої» злочинності (“white collar crimes”). Автор зазначеного терміна Е. Сатерленд класифікував злочинців за соціальним статусом і вважав, що тільки особи з високим соціальним статусом можуть вчиняти такі злочини, адже їх має бути вчинено в процесі професійної діяльності [8].

Якщо вуличні злочини (кишенькові крадіжки, грабежі, хуліганство) вчиняють особи з ни-зьким рівнем освіти або без такої, які належать до малозабезпечених верств населення, виросли в соціально неблагополучному середовищі, то політичні злочинці можуть належати до протилежних верств в залежності від виду політичного злочину.

Так, вчиняти злочини держави проти народу, зокрема політичні репресії, можуть вищі посадові особи держави, так само як і злочини однієї держави проти іншої, наприклад, міжнародну агресію. Тобто особи, які вчиняють політичні злочини, що належать до цих двох груп, – це люди розумні й освічені, адже для того щоб людина могла політично мотивувати свої дії вона повинна сформувати власну виважену позицію щодо цього, мати певний інтелектуальний рівень та більш менш орієнтуватись у політичній ситуації. Слід також визначити, що ці особи є державними службовцями високого рангу, вони матеріально забезпечені та мають високий соціальний статус. Таких осіб складно зарахувати до криміногенного типу, адже вони не мають стійких антисоціальних нахилів та інших ознак особи загальнокримінального злочинця. Зазначені особи, навіть могли до вчинення політичного злочину вести достойний спосіб життя, бути поважними громадянами своєї країни, приносити користь суспільству. Зауважимо, що деякі політичні злочинці минулого не відповідали критерію освіченості, зокрема це стосується радянської верхівки часів сталінських репресій, але це скоріше виключення.

Натомість особи, які вчиняють політичні злочини, що входять до групи злочинів народу проти держави, можуть належати до будь-якого соціального прошарку. Такі злочини, як правило, пов’язані з невдоволенням діями існуючої влади. Соціальні бунти, які перетворюються на політичні і закінчуються державним переворотом, терористичні акти, замахи на главу держави тощо – організатором таких злочинів може бути і особа, яка належить до вищих соціальних верств, а от виконавцями здебільшого є прості, незаможні громадяни.

Також класифікувати політичних злочинців можна і за таким кримінально-правовим критерієм, як характер злочинної діяльності: в групі осіб, в складі організованої злочинної групи, в складі екстремістської чи терористичної організації. Крім того, ознакою для класифікації політичних злочинців може бути роль, яку вони виконують в реалізації злочину чи злочинної діяльності: організатор, підбурювач, виконавець, пособник.

Отже, численні типи, види, класи, групи, на які можна поділити або в які – об’єднати політичних злочинців, свідчать про багатомірність і складність не тільки самої політичної злочинності, а й осіб, що вчиняють політичні злочини. Вищезазначене дозволяє дійти висновку про наявність відмінностей політичного злочинця від особи загальнокримінального злочинця, які виявляються у соціальному статусі, віці, рівні освіти та інших ознаках. Розглянуті нами типи і класифікація політичних злочинців не є вичерпними, тому вважаємо за необхідне продовжити дослідження в окресленому напрямку.

Список використаної літератури:

Шнайдер Г.И. Криминология. – М., 1994.

Иншаков С.М. Криминологическая характеристика и предупреждение политической преступности // Криминология: Учеб. – М., 2005.

Кабанов П.А. Криминальная политическая антропология как частная политико-криминологическая теория: Лекция. – Нижнекамск: Нижнекамский филиал МГЭИ, 2006.

Цит. за: Кабанов П.А. Криминальная политическая антропология как частная политико-криминологическая теория: Лекция. – Нижнекамск: Нижнекамский филиал МГЭИ, 2006. Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: в 4-х т. – М., 1983. – Т. 4. – С. 527–536.

Криминология: Учеб.. – М., 2005.

Нечаев С.Г. «Катехизис революционера». Женева, 1869 г. // Революционный радикализм в России: век девятнадцатый. – М., 1997.

Roebuck J., Weeber S.C. Political Crime in the United States: Analyzing Crime by and Against Government. – NY., 1978.

Sutherland E.H. White-Collar Criminality / Crimes of Privilege: Readings in White-Collar Crime // American Sociological Review. – V. 1940.

 

 

< Попередня   Наступна >