Наукові статті Адміністративне право ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ, АВТОРИТАРНИХ ТА ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇН У НАДЗВИЧАЙНИХ УМОВАХДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ, АВТОРИТАРНИХ ТА ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇН У НАДЗВИЧАЙНИХ УМОВАХ
| Наукові статті - Адміністративне право |
ДУБКО Ю.В.,
доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри адміністративного права та адміністративного процесу Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ
ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ, АВТОРИТАРНИХ ТА ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇН У НАДЗВИЧАЙНИХ УМОВАХ
Світовий досвід розбудови та функціонування правоохоронних органів має особливу значимість на сьогоднішній день, коли відбувається реформування органів внутрішніх справ України. З урахуванням переваг та недоліків зарубіжних країн у цій сфері, можна та необхідно вдосконалити систему вітчизняних органів внутрішніх справ, яка буде відповідати вимогам сьогодення.
Враховуючи важливість діяльності органів внутрішніх справ у надзвичайних умовах, у літературі цьому питанню приділяється значна увага. Йому присвячені наукові праці О.М. Бандурки, М.В. Білоконя, О.М. Воронова, А.В. Губанова, В.В. Конопльова, Ю.Ф. Кравченка, С.О. Кузніченка, В.О. Соболєва та ін. Проте діяльність поліції тоталітарних, авторитарних та демократичних країн у надзвичайних умовах окремо не досліджувалася, а в існуючих наукових працях розглядалася фрагментарно або в рамках ширшої проблематики, без комплексного підходу.
Метою статті є визначення переваг, недоліків та основних принципів діяльності поліцейських сил у надзвичайних умовах в різних країнах світу та в певні етапи розвитку суспільства та держави.
Поліції держав з тоталітарним та авторитарним режимами удавалося досягти суттєвих результатів у боротьбі з організованою злочинністю. У нацистській Німеччині протягом півроку були ліквідовані кримінальні угруповання в Берліні, Гамбурзі, Кенігсберзі, Мюнхені та інших містах, що мали раніше світову «популярність». При цьому поліцейські репресії проти криміналітету завжди ві
Швидкої нейтралізації організованої злочинності домагаються і сьогоднішні країни авторитарної орієнтації, а саме Китай, Іран, Ірак, Лівія, Північна Корея, Куба, Туркменістан. За даними Організації Об’єднаних Націй, тоталітарні й авторитарні держави належать до найбільш «безпечних» режимів світу [1, с. 25–27]. Перш за все, саме важка криміногенна обстановка, що породжує прогресуюче незадоволення владою, вже сама по собі є неодмінною умовою для перемоги тоталітарного режиму. Обіцяння безпеки, стабільності для населення, швидкого викорінення криміналітету методом терору – одне з головних гасел будь-якої диктатури. Поліцейські репресії, поки вони спрямовані проти дійсних (кримінальних угруповань) або вигаданих (політична опозиція) «ворогів суспільства» і не стосуються обивателя, підтримуються широкими верствами населення, уособлюють у їх очах «сильну руку», що наводить порядок.
Тоталітарні й авторитарні режими завжди багаторазово збільшують чисельність поліцейських сил за рахунок зростання штатів поліції та залучення для боротьби з опозицією допоміжних формувань. У нацистській Німеччині до системи каральних органів увійшли організації націонал-соціалістської партії (СА, СС і СД). «Внутрішні політичні опоненти, – говорив Геб-бельс у 1935 р., – зникли не з якихось нікому невідомих причин. Ні, вони зникли тому, що рух наш володіє найсильнішою зброєю в країні, і цією найсильнішою зброєю були загони СА» [2, с. 127].
У фашистській Італії війська національної безпеки включали фашистську міліцію, військову поліцію (карабінерів), прикордонні та митні війська, спеціальну міліцію (залізничну, портову, охорони лісів, дорожню) і війська морської піхоти. Фашистська міліція складалася з окремих легіонів, батальйонів «чорносорочечників» і військ протиповітряної та берегової оборони країни [3, с. 385]. При загальній чисельності регулярної італійської армії 800 тис. чол. (1937 р.) загальна чисельність фашистської «міліції національної безпеки» складала 540 тис. рядових і унтер-офіцерів, 25 тис офіцерів. Крім того, було 50 тис. чол. жандармерії, 100 тис. чол. міліції спеціального призначення (залізнична, лісова, колоніальна, протиповітряна). Чисельність же власне поліції складала 15 тис. штатних одиниць [4, с. 124].
При цьому особлива увага зверталася на ідеологічну підготовку особового складу фашистської міліції. Для того, щоб виховати його в дусі традицій Римської імперії, у міліцію було перенесено давньоримські назви частин і чинів: легіон (полк), когорта (батальйон), консул (полковник), центуріон (капітан) і т.д. [4, с. 123–124].
Аналогічна картина спостерігається й у сучасному Ірані, де після скинення в лютому 1979 р. шахського режиму нове керівництво країни стало на шлях формування фанатично відданих йому військових (КСІР – корпус сторожів ісламської революції) і воєнізованих організацій (КІР – комітет ісламської революції та народне ополчення). З моменту набрання чинності наприкінці 1987 р. закону про армію, до складу збройних сил, крім регулярної армії, були включені КСІР та «сили охорони порядку»: жандармські війська, поліція і КІР [5, с. 21]. Таким чином, в Ірані поліцейські сили фактично злиті з армією в єдині збройні сили, причому останні призначені не тільки для оборони держави, але й для виконання поліцейських функцій. При цьому КСІР було створено на противагу регулярній армії, тому що політичне керівництво не довіряє їй. Корпус призначався для придушення антиурядових виступів, можливих заворушень в армії, жандармерії та поліції [5, с. 23].
Керівництво ісламської республіки Іран значну увагу приділяє розвиткові й зміцненню жандармерії та поліції. На службу до цих органів приймаються особи не молодше 17 років, у тому числі жінки. Жандармські війська (більше 60 тис. чоловік) охороняють державні кордони й особливо важливі об’єкти, ведуть боротьбу з антиурядовими угрупованнями, контрабандистами, організовують призов військовозобов’язаних, забезпечують внутрішню безпеку в містах і сільській місцевості, де немає поліцейських дільниць. Організаційно жандармерію зведено в полки та батальйони. На озброєнні вона має бронетранспортери, гелікоптери та патрульні судна. У мирний час жандармські війська підпорядковані міністру внутрішніх справ, у воєнний час і за надзвичайних умов вони передаються в оперативне підпорядкування командуванню сухопутних військ. Функції поліції зводяться до забезпечення громадського порядку, охорони державних об’єктів та іноземних представництв. Жандармерія та поліція мають власні вищі й середні навчальні заклади. Перша, зокрема, щороку набирає чотири тисячі осіб до навчальних центрів з підготовки унтер-офіцерів і 800–1000 осіб до офіцерських шкіл.
У Пакистані допоміжні формування входять до складу національної Гвардії. Це «моджахеди» (борці за віру) і «джанбази» (хоробрі), національний кадетський корпус (студенти університетів і коледжів), жіночий корпус (студентки) [6, с. 18].
Немаловажне значення має й централізація управління всім поліцейським апаратом, що здійснюється тоталітарними й авторитарними режимами. У нацистській Німеччині, фашистській Італії, франкістській Іспанії, комуністичному Китаї поліцейські служби максимум через рік після встановлення тоталітарних режимів були поставлені під повну юрисдикцію центральної адміністрації, а управління ними організовувалося за принципом «фюрерства», тобто вищі партійні та державні повноваження у сфері забезпечення встановленого правопорядку цілком зосереджувалися в руках єдиної людини – або самого диктатора, або одного з найбільш довірених йому близьких осіб. Така сама система відтворювалася і на низових рівнях [1, с. 29].
Централізації управління поліцейськими силами в тоталітарних та авторитарних державах сприяли й національні особливості природи державності в цих країнах. На противагу англосаксонським країнам, що не знали тоталітарного режиму, де переважала децентралістська традиція у сфері управління поліцією, у країнах Центральної та Східної Європи до початку ХХ століття переважала централізована модель управління. «Континентальна» західноєвропейська державність зазнавала впливу ідей Французької революції 1789 р., вожді та теоретики якої абсолютизували роль централізованого управління. Управління поліцією в цих країнах, як правило, здійснювалося міністерством внутрішніх справ та урядовими представниками на місцях. Таку модель управління сприйняли і колишні колонії європейських держав.
Боротьба тоталітарних режимів з політичними опонентами та збільшення поліцейських сил і жорстокого централізованого управління цими силами виходить за межі традиційного поняття «боротьба зі злочинністю» і підміняється поняттям «війна зі злочинністю». У боротьбі зі злочинністю в демократичних країнах акцент ставиться на профілактиці злочинів, утриманні громадян від їх скоєння. Традиційним уявленням про війну це не відповідає, тому що в справжній війні супротивника прагнуть знищити будь-якими засобами, будь-якими засобами придушити його атаку або опір. У боротьбі зі злочинністю ця аналогія здатна викликати незаконний примус, розправу зі злочинцями на місці злочину чи затримання, а також інші суспільно небезпечні наслідки. Однак саме так діє тоталітарна держава. У демократичних країнах усе це повинне за можливості виключати армію з числа суб’єктів боротьби зі злочинністю. Армія розрахована на перемогу над зовнішнім ворогом, але державі не можна використовувати ті самі методи стосовно своїх громадян [7, с. 322].
Поряд з переліченими вище, слід зазначити ще одну групу умов, які сприяють посиленій боротьбі з політичною опозицією й кримінальною злочинністю в тоталітарних та авторитарних державах. Це певні досягнення щодо збільшення зайнятості населення, зростання життєвого рівня, ефективної пропаганди, системи виховання молоді.
У нацистській Німеччині підйому довіри суспільства до уряду сприяли програма зі збільшення зайнятості населення та заходи щодо контролю за інфляцією, заморожування заробітної плати й контроль за зростанням цін. Зайнятість населення досягалася як розширенням житлового і дорожнього будівництва, так і переозброєнням армії, авіації та флоту. Достатньо навести цифри, що сильно вплинули на громадську думку: кількість працевлаштованих із січня 1933 р. до липня 1935 р. зросла з 11,7 млн. до 16,9 млн. осіб (з’явилося 5 мільйонів нових робочих місць), а число безробітних знизилося з 6 до 1,8 мільйона [8, с. 622]. Правлячий режим – особливо сам Адольф Гітлер – дуже серйозно ставився і до будь-якого продовольчого дефіциту через його небажаний вплив на суспільні настрої [8, с. 626].
Навіть у розпал війни, коли німецька промисловість, завантажена виконанням військових замовлень, уже не могла задовольняти потреби населення в товарах першої необхідності, нацисти вживали заходів до зростання їх виробництва на окупованій території з наступним доставленням до Німеччини. З метою збільшення цього виробництва міністр озброєння А. Шпеєр навіть домігся припинення депортації робочої сили з Франції, Голландії, Бельгії, а пізніше з Італії в Німеччину. Французькі промисловці були тепер зобов’язані збільшити виробництво, подбати про перевезення своєї продукції та забезпечення продовольством людей – у результаті депортація не торкнулася в цілому десяти тисяч підприємств [9, с. 430].
Зниженню рівня злочинності певною мірою сприяла й ефективність пропаганди, до якої вдаються тоталітарні режими. У нацистській Німеччині діяло спеціальне міністерство пропаганди на чолі з Й. Геббельсом. Будь-які дії влади – чи то розстріл Ернста Рема і численних супротивників Гітлера 30 червня 1934 р., чи то об’єднання посад рейхспрезидента та рейхсканцлера 2 серпня 1934 р., чи то страта чоловіків і жінок руху опору – націонал-соціалістська пропаганда подавала як позитивні та великі історичні справи, причому з користю для себе, тому що громадська критика і заперечення, у принципі, були неможливі [10, с. 458]. А можливим це положення стає з моменту заборони діяльності всіх опозиційних політичних партій і введення монополії на засоби масової інформації.
Виняткового значення тоталітарна держава завжди надавала вихованню молоді в дусі офіційної ідеології. У гітлерівській Німеччині обробка молоді проводилася як у школі, так і поза нею. Діти до 14 років включалися до організації «юнг-фольк», а молодь з 14 до 18 років – до нацистської організації «гітлерюгенд». Після досягнення 18 років молоде покоління втягувалось або в НСДАП та її організації – СА, СС, або у фашизовані організації «трудового фронту», спортивні й інші товариства [11, с. 29]. Чисельність націонал-соціалістичної партії (НСДАП) складала: 30 січня 1939 р. – 1 млн. 400 тис. осіб; після 30 січня говорили вже про три, потім чотири мільйони. У ході війни в Німеччині нараховувалося 5 млн. нацистів. У 1939 р. в рядах СС було 240 тис., СА (штурмові загони) – 1 млн. 500 тис. осіб. Нацистські молодіжні організації «гітлерюгенд» та інші охоплювали понад 7 млн. юнаків і дівчат [11, с. 91–92].
В Італії фашистське виховання фактично починалося з 6 років за допомогою військових ігор. З 8 до 14 років діти проходили військове та спортивне навчання в рядах юнацьких фашистських організацій «Баліла» і «Юні італійки». З 14 до 18 років вони переходили до фашистських організацій «Авангардисти» і «Молоді італійки». Урешті-решт, з 18 років до 21 року спеціалізований вишкіл і виховання молоді здійснювалися в організації «Фаши ді комбатимента» [4, с. 124].
А.В. Губанов звертає увагу і на психологічний фактор, що сприяє досягненню лідерів режиму до кримінальних проявів, «і це частково пояснювалося переконаністю, що злочинність розкладає моральність і підриває економіку держави, а частково – особистою ворожістю до злочинців, які паразитували в ту пору, коли, скажімо, Гітлер, Муссоліні, Мао Цзедун, Кім Ір Сен і Чаушеску боролися на фронтах, одержували поранення, ризикували та терпіли різного роду нестатки в підпіллі» [1, с. 24].
У післявоєнний період з’явилося багато досліджень, що пояснюють ті чи інші вчинки диктаторів (Гітлера, Сталіна тощо), виходячи з патологічних рис їх характеру, психічних розладів і т. д. За всієї теоретичної та практичної значущості цих праць неправомірно зводити причини поліцейського терору і масових убивств, геноциду й т. ін. тільки до дефектів психіки носіїв верховної влади. Утім, про це попереджають і автори цих досліджень.
Короткий розгляд особливостей організації боротьби з політичною опозицією та злочинністю в умовах тоталітарного режиму підводить до висновку, що такий режим створює найсприятливіші умови для попередження надзвичайних ситуацій соціального (криміногенного і некриміногенного) характеру. На нашу думку, цьому сприяють такі фактори:
Жорстке централізоване керівництво всіма поліцейськими силами, включаючи оперативні апарати та війська, які здійснюють функції внутрішньої охорони. Навіть у тому випадку, якщо з метою спостереження за діяльністю один одного каральні та розвідувальні органи перебувають у підпорядкуванні декількох відомств, на рівні державного керівництва вони замикаються на одному керівникові чи навіть безпосередньо на самому диктаторі.
Наявність надзвичайно могутніх поліцейських сил, включення до їх складу допоміжних поліцейських формувань, військової поліції та внутрішніх військ (СС, СА, жандармерія, карабінери, фашистська міліція, корпус охоронців ісламської революції тощо).
Високий рівень оперативної поінформованості, що досягається веденням широкого оперативного пошуку за багатьма напрямками з метою виходу на конкретних фізичних осіб або співтовариства, що становлять розвідувальний інтерес з точки зору їх небезпечності для встановленого політичного режиму, його лідерів або криміногенної небезпеки; подальшого оперативного пошуку «від особи», до сфери якої потрапляють особи і співтовариства, які складають опозиційний чи кримінальний потенціал суспільства.
Усунення легальних можливостей для діяльності політичної опозиції, заборона діяльності опозиційних політичних партій, керівництво й активна частина яких ізолюються в концентраційних таборах або інтернуються; ліквідація основних організованих злочинних угруповань.
5. Різке скорочення маргінальних верств суспільства під впливом загальної трудової зайнятості, залучення молоді до діяльності різних воєнізованих, спортивних і т. ін. організацій, ефективна пропаганда, ізоляція криміналітету від суспільства.
У результаті для виникнення надзвичайних ситуацій соціального характеру практично немає місця. Політична опозиція може діяти лише в глибокому підпіллі. Певні шанси на успіх залишаються тільки в законспірованих змовах у середовищі політичного керівництва, вищого та старшого командного складу збройних сил. Масові виступи в умовах тоталітарного режиму можливі тоді, коли настає послаблення влади під впливом внутрішніх чи зовнішніх факторів, що дає змогу вийти на поверхню накопиченому в суспільстві протестному потенціалу.
Централізоване керівництво, наявність значних сил і засобів надають тоталітарному ре-жиму додаткові можливості для охорони громадського порядку при виникненні надзвичайних обставин природного, біологічного характеру, у результаті аварій, катастроф, при веденні цивільної оборони й у воєнний час.
Тоталітарний режим іноді створює поліцейські сили в масштабі, явно надлишковому для умов мирного часу. Так, війська СС, які спочатку виконували внутрішні функції, згодом були використані Гітлером і Гіммлером як елітні військові частини та з’єднання на фронті. Кількість цих з’єднань (дивізій СС «Райх», «Тотенкопф», «Вікінг», «Хорст Весель» тощо) було доведено до 28, а наприкінці війни створено військове об’єднання – танкову армію СС Зеппа Дитріха.
Водночас, акцентуючи увагу на принципових відмінностях дій поліції тоталітарних держав у надзвичайних умовах, не можна не відзначити й деякі загальні риси з діями поліції демократичних країн у таких ситуаціях.
Екстремальні обставини змушують демократичні країни тією чи іншою мірою вживати заходів до централізації управління поліцейськими силами. Навіть там, де система управління поліцією традиційно децентралізована, для ліквідації надзвичайних ситуацій створюються різного роду комітети, оперативні чи кризові штаби.
У демократичних країнах простежується тенденція до поступового збільшення поліцейських сил, включення до їх складу військової поліції (жандармерії, карабінерів, внутрішніх військ і т.п.), а в англосаксонських державах частина поліцейських функцій за настання особливих умов покладається на армію або національну гвардію.
Демократична держава приділяє необхідну увагу загальній профілактиці злочинності, яка включає заходи щодо зниження рівня безробіття, залучення молоді до діяльності різних організацій, формування правової культури населення тощо. Заходи загальної профілактики злочинності сприяють і послабленню впливу негативних факторів на ускладнення обстановки за виникнення надзвичайних обставин.
У випадках настання надзвичайних обставин правова держава змушена тимчасово обмежувати права та свободи громадян. Але це здійснюється на основі законів, що передбачають особливий правовий режим надзвичайного чи воєнного стану. Тут знову необхідно підкреслити відмінність між діями каральних органів тоталітарного режиму та правоохоронних органів правової держави в екстремальних обставинах. Якщо перші постійно діють у надзвичайному стані, передбаченому чинним законодавством, то другі – здійснюють особливий правовий ре-жим, за якого певні обмеження прав і свобод громадян допускаються з метою ліквідації екстремальних ситуацій.
Запобігання надзвичайним ситуаціям, викликаним обставинами криміногенного характеру, та їх ліквідація, як і взагалі профілактика злочинності, неможливі без оперативного пошуку. Видається помилковою висловлювана іноді думка, що завдання профілактики злочинів повинні бути вилучені зі сфери оперативно-розшукової діяльності, оскільки «або в нас буде демократія з неминучою платою за неї певним рівнем злочинності, безробіття й інших властивих цьому державному устрою негативних соціальних явищ, або оперативно-розшукова діяльність виявлятиме потенційних злочинців, що можна здійснити лише на основі загального негласного контролю за населенням» [12, с. 434]. За такої постановки питання стає неможливою як профілактика злочинності на ранній стадії злочинного наміру, так і запобігання надзвичайним ситуаціям криміногенного характеру.
Таким чином, світовий досвід свідчить, що поліції демократичних західних держав не тільки не відкидають, а, навпаки, інтенсивно використовують поліцейську розвідку, у тому числі й для запобігання екстремальним ситуаціям або для їх ліквідації. Так само не можна цілком виключити застосування жорстких силових заходів, коли інші заходи та засоби не призвели чи не можуть призвести до позитивних результатів.
Історія підтверджує правоту Жан Жака Руссо, який писав, що «лише сильна держава забезпечує свободу своїм громадянам». За влучним порівнянням А.В. Губанова, «коли законодавці, державна або регіональна адміністрація та судові органи не розробляють і не здійснюють дієвих заходів щодо протидії злочинності, вони... уподібнюються азартним гравцям у російську рулетку» [1, с. 24]. Це сміливо можна віднести і до відмови від застосування сили навіть у тих випадках, коли це диктується необхідністю. Саме відмова короля Італії від введення режиму надзвичайного стану в країні привела до влади фашистів на чолі з Муссоліні.
Список використаної літератури:
Губанов А. В. Полиция зарубежных стран: Организационно-правовые основы, стратегия и тактика деятельности. – М.: МАЗП, 1999.
История Второй мировой войны 1939–1945: в 12-ти т. – Т. 1. – М.: Воениздат, 1973.
История Второй мировой войны 1939–1945: в 12-ти т. – Т. 2. – М.: Воениздат, 1974.
Вооружения капиталистических стран / Под ред. Е. Варга. – М.: Воениздат, 1938.
Чернета О. Предназначение и основные задачи вооруженных сил и военизированных организаций в Иране // Зарубежное военное обозрение. – 1990. – № 2. – С. 20–25.
Андреев А. Сухопутные войска Пакистана // Зарубежное военное обозрение. – 1990. – № 6. – С. 16–20.
Криминология: Учеб. для юрид. вузов / Под ред. А. И. Долговой. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.
Буллок А. Гитлер и Сталин. – Смоленск: Русич, 1998.
Шпеер А. Воспоминания : Пер. с нем. – Смоленск: Русич, 1998.
Мазер В. Адольф Гитлер. Легенда, миф, реальность. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.
История Великой Отечественной войны Советского Союза: В 6-ти т. – Т. 1. – М.: Воениздат, 1963.
Пономарев Л. А. Замечания и поправки председателя парламентской комиссии по расследованию причин и обстоятельств государственного переворота к Закону «Об оперативно-розыскной деятельности в России» / Под. ред. В. Б. Рушайло. – СПб : Лань, 2000.
< Попередня Наступна >