Радник

зпгпльнп чпстинп

ГЛПВП 1

ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА .ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Предмет земельного право, та його особливості

Земельні відносини являють собою самостійний вид су­спільних відносин і характеризуються істотними особливос­тями, які зумовлені предметом врегулювання — використан­ням та охороною земельних ресурсів країни1. Відповідно до ст. 14 Конституції України2 земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земель­ному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та вве­деному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин3.

Термін «земля» можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, части­на космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище про­живання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тварин­ний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом пра­вового регулювання (наприклад, екологічного права).

1 На самостійні ознаки земельних відносин та землі як об'єкта права, що не підпадає під загальний обіг речей та майна за цивільно-правовими заса­ дами врегулювання, зверталась увага ще у дореволюційний правовій літера­ турі. Див., наприклад, Хауке О. А. Крестьянское земельно

2 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

3 Там само. — 2002. — № 3—4. — Ст. 27.

Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт право­вого регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташова­на над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах те­риторії, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що вико­ристовуються людиною і суспільством.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її не­замінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.

Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарсько­го та лісогосподарського виробництва.

Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспіль­ні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органа­ми місцевого самоврядування, юридичними особами та гро­мадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулю­ють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято назива­ти земельним законодавством.

Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні від­носини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різ­норідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

Земельне право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо пов'язані із земною повер­хнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауніс­тичні та інші відносини, що мають специфічні риси і власти­вості та становлять у вітчизняній правовій системі самостій­ні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення по­няття земельного права.

Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні та інші природно-ресурсні відносини регулюються спеціальним законодавс­твом, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України зав­данням земельного законодавства є регулювання саме зе­мельних відносин з метою забезпечення права на землю

громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держа­ви, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише зе­мельні відносини.

Разом з тим, відповідно до ст. З ЗК України земельні від­носини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмос­ферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що бу­ли включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимо­гам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписа­ми цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресур­сного законодавства.

Для існування самостійної галузі в системі права необхід­на наявність: предмета правового регулювання, методів йо­го регулювання, джерел права та заінтересованості сус­пільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

Про закономірні процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також фундаментальні пошуки з ці­єї проблематики, встановлення особливих правових режимів при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують гірничі, водні, лісові та інші відно­сини, за своїм змістом істотно відрізняються від норм, покли­каних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісо­ве та гірниче право традиційно визнавалися відомими вчени­ми як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

Про самостійність галузі права свідчить наявність спеці­ального, особливого предмета правового регулювання. Пред­метом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами да­ної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульова­них нормами права.

8

Аналіз норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин грунтується на: поєд­нанні врегулювання використання землі як природного ре­сурсу, територіального базису та основного засобу виробниц­тва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання зе­мельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У сучасному земельному законодавстві є норми, що регу­люють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нор­мами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегу­льовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-пра­вові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.

У чинному земельному законодавстві є чимало адмініс­тративно-правових норм. Вони стосуються управління і кон­тролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного ка­дастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адмініс­тративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням її продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом приро­ди. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивни­ми закономірностями розвитку людського суспільства і сус­пільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими власти­востями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право виходить з певної кількості суб'єктів права власності на землю та видів прав на земельні ділян-

ки, регулює поведінку суб'єктів земельних прав, пов'язаних з раціональним використанням землі та її охороною. Зе­мельно-правові норми встановлюють порядок діяльності державних та інших органів щодо організації раціонально­го використання та охорони земель, а також захищають конституційні права та інтереси громадян та юридичних осіб, які пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Все вищевикладе-не дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему пра­вових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридич­них осіб на землю та додержання встановленого правопо­рядку в галузі земельних відносин.