Радник

---

РОЗДІЛ II

Держава і право Руси-України

(до середини XIV ст.)

Виникнення держави Русь

У «Повісті временних літ» її автор і упорядник, давньо­руський письменник і літописець Нестор запитував: «Звідки пішла Руська земля» і «хто в Києві почав першим князювати». У своїх судженнях про це дослідники не одностайні. А що, за літописним зведенням, руси у 60-х рр. IX ст. здійснювали походи на Візантію, то дату цю більшість істориків вважає початком становлення Русі з центром у Києві.

Нестор наводить переказ про те, що брати Кий, Щек і Хорив держали владу в княжіннях полян, древлян, дреговичів, словен, полочан. Період князювання цієї династії відноситься до VI — VII ст. У цей час виникло княжіння полян, пізніше назване «Руською землею», яке очолив князь Кий. Нестор пи­ше і про спробу Кия закріпитися на Дунаї. Отже, Кий об'єднав навколо Руської землі значну територію. Прокопій Кеса-рійський зазначає, що імператор Візантії Юстініан 1545 р. виря­див посольство до слов'ян для впорядкування кордонів між державами.

Таким чином, на підставі писемних свідчень можна зробити висновок, що державність у Руській землі

було запо­чатковано десь у VI ст.

Процесові становлення державності й згуртуванню навко­ло Руської землі літописних древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, радимичів, уличів та іншої людності сприяло засну­вання Києва. Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним полі­тичним центром східних слов'ян.

Посилення політичних, економічних

і культурних зв'язків русів-полян

та їхньої столиці Києва з іншими народами

У басейнах трьох річок — Росі, Росави і Роставиці, на пра­вому березі Дніпра виник полянський союз племен, який пізніше став центром об'єднання слов'ян. Найімовірніше, корінь вищезгаданих гідронімів дав назву держави «Русь».

Консолідація слов'янських княжінь навколо Києва спри­чинила появу нової держави — Русі. Політична назва «Київ­ська Русь» з'явилася значно пізніше. Сучасники ж називали свою державу «Руською землею» або «Руссю», а з XII ст. — «Вкраїною».

Україна виникла в тій частині території Європи, яка межує з Азією, що значною мірою зумовило її історичну долю — трагічну й суперечливу, а також тип держави і права.

Упродовж VI — Х ст. слов'янські княжіння полян, древлян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян, хорватів, сіверян, в'ятичів, радимичів, дреговичів, кривичів, ільменських словен увійшли до Руси-України. Історик права М. Ф. Владимирський-Буданов зазначав, що прийшлі варяги-князі Застали тут готовий державний устрій. Місцеві князі платили київським данину. З кінця Х — першої половини XI ст. удільні князі почали усуватися від політичного управління, а влада в цих землях переходила до молодших членів родини Рюриковичів.

Державний устрій Руси-України

На початку державотворення в Київській Русі переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період її розвитку залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про кінець IX — XII ст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в ру­ках великого князя київського.

За часів князювання Аскольда (Оскольда) — останнього з династії Києвичів — відбулося кілька походів на греків (860 р., 863 р., 866 р., 874 р.), результатом яких стали вигідні для Русі договори.

Влітку 860 р. Аскольд запровадив у Русі християнство. Створюється митрополія, починається будівництво церков, переклад біблійних книг, іконописання.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Асколь­да. Олег, регент малолітнього Ігоря Рюриковича, підступно вбиває правителів Києва і захоплює місто. Державний пере­ворот, як зазначає О. Пріцак, привів до зміни династій на київському троні й зробив у подальшому більш безпечним торговий шлях «із варяг у греки». Київ та кияни підтримали державний переворот 882 р. й вітали Олега як реставратора старої слов'янської язичницької віри.

Якщо обов'язки перших київських князів були порівняно простими й полягали в управлінні землею полян (на місцях правили князі-васали), організації ополчень, командуванні військом, підкоренні нових земель, визначенні розмірів і зби­ранні данини (полюддя), то при Володимирі Святославичу (завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у скла­ді Русі) та Ярославі Володимировичу (зробив Київську Русь могутньою державою, за що народ прозвав його «Мудрим») князівські функції ускладнилися. Це було зумовлено такими обставинами: 1) з територій приєднаних княжінь, де раніше Порядкували васали, сформувався великокнязівський домен, тому великому князю київському доводилося господарювати в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування й підлеглості в межах усієї держави, а також військово-брганізаційні функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на феодалів. За обставин, що склалися, формування народного ополчення та війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики.

У XI — XII ст. князі, відмовившись від експансії, пере­йшли до захисту завойованих або добровільно приєднаних зе­мель. Вони зміцнювали кордони свого краю фортифікацій­ними спорудами, а необхідні для цього величезні кошти й людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з них, отримавши імунітетне право, протидіяли цим заходам. До подолання опору залучалися новостворені дер­жавні структури. Князеві слуги-васали (посадники, воєводи, тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та удільних князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу, виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався апарат державних (двірських) управлінців.

У Київській Русі з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі чимдалі більше уваги приділялося забезпеченню охо­рони іноземних купців, фінансовій справі, правовому регулю­ванню.

Особливого значення набувало судочинство. Якщо на по­чатку державотворення князь особисто творив суд, то в XI— XII ст. цим також займалися уповноважені ним слуги, а вели­кий князь судив лише населення головного міста й управителів удільних земель. З наданням імунітетного права місцевим кня­зям і феодалам вони також розглядали судові справи.

За князювання Ярослава Мудрого було складено збірник законів давньоруського феодального права — «Правду Ярос­лава», предметом захисту якого були, зокрема, життя і честь дружинної знаті й княжого двору. Згодом цей збірник поряд з «Правдою Ярославичів», «Локоном вірним» та «Уроком мостникам» увійшов до Короткої, Найдавнішої (XI ст.), редакції «Руської правди».

Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною чи боярами. Серед інших обговорювалися питання зовнішньої політики (оголошення війни, укладення миру або союзу з іншими державами), а також внутрішньо­політичні проблеми (прийняття нових законів, розгляд деяких судових справ тощо).

Слід зазначити, що рада з дружиною чи боярами — це не якийсь особливий інститут державної влади, а елемент вій­ськової демократії, що глибоко вкорінився в Русі.

Якщо запропоновані князем шляхи розв'язання тієї чи іншої проблеми не знаходили підтримки на раді, він виносив її на всенародне обговорення (віче). Віче також скликалося в містах з ініціативи самих народних мас чи бояр (дружинників) з метою заміни князя, захисту від нападників тощо.

Інколи в історичній літературі віче зображається як постійно діючий орган держави. Насправді це не так. Віче скликалося для вирішення окремих питань у сфері еконо­мічного, політичного та культурного життя і було методом тиску на супротивну сторону.

Жоден з великих князів київських не мав абсолютної політичної влади. На початку державотворення князі прилу­чених земель залишалися на них владцями, визнаючи зверх­ність великого князя.

Але згодом на зміну усталеному порядкові прийшов інший — великий князь, усунувши представників місцевих княжінь, передавав владу в цих землях членам своєї родини (так званий «родинний сюзеренітет»). Вважають, що таку систему відно­син влади започаткував Святослав Ігорович, посадивши 970 р. своїх синів Ярополка, Олега й Володимира відповідно в Києві, древлянській землі та Новгороді. А завершив процес сюзере­нітету в Київській Русі Володимир Святославич, порозсаджу­вавши своє чисельне потомство у головних політичних цент­рах держави.

Діяльність великого київського князя Володимира (980 — 1015) була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Він завершив тривалий процес формування державної території. З метою посилення велико­князівської влади й ліквідації широкої автономії давньо­руських земель Володимир здійснив адміністративну, вій­ськову, релігійну й судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію «племінних князівств» і запровадження нового адміністра­тивно-територіального поділу — уділи, що визначилися нав­коло найбільших міст (Києва, Чернігова, Переяслава, По­лоцька, Володимира-Волинського, Ростова, Новгорода та ін.), ставали великокнязівськими доменами. Врядувати в уділах Володимир призначав своїх синів або довірених осіб — посадників, яким належала військова, адміністративна й су­дова влада на місцях. Вони підпорядковувалися великому князю київському й «вірою і правдою» виконували його волю.

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Володимир роздавав маєтки з правом експлуатації населення і обов'язком відбувати військову службу.

Внаслідок релігійної реформи Володимира в Русі близько 988 — 989 р. було утверджено як державну релігію — христи­янство. Язичництво віджило своє і не відповідало вимогам часу. Християнство ж у візантійсько-православному варіанті сприяло зміцненню державної єдності Київської Русі, а також розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма країнами Європи й Азії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Було запозичено норми візантійського права, об'єднані у збірниках «Номоканонах».

Суть родової влади полягала в іманентному (внутріш­ньому) співволодінні територією держави всіма представ­никами роду. Великий князь як головний владця наділяв (уділяв) землю своїм синам, створюючи таким чином систему удільного землеволодіння. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не пере­давалася у спадок, а поверталася в розпорядження київського князя.

Період князювання Ярослава Мудрого (1019 — 1054) поз­начився новим піднесенням Русі та Києва. Він уживав енергійних заходів щодо зміцнення держави, захисту кордо­нів, приділяв постійну увагу посиленню впливу християнства. Ярослав розширив церковні привілеї, широко розгорнув будівництво храмів, церков, монастирів. За його правління значно зміцніли міжнародні зв'язки Київської Русі, зокрема, з Швецією, Францією, Угорщиною, Польщею, Грецією, Німеччиною та іншими країнами.

У другій половині XI ст. в Київській Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав великий київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова — переяславський, до Переясла­ва — волинський і т. д. Такий порядок престолонаступництва розладжував увесь княжий дім, що призводило до непоро­зумінь, конфліктів, збройних сутичок (міжусобних війн).

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл пере­ходив до старшого сина, а той змінював систему уділів, що незрідка призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Мудрий у заповіті поділив владу між своїми трьома старшими синами — Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволо­дом. Вони утворили своєрідний тріумвірат, що вершив усі справи на Русі.

Як зазначав М. С. Грушевський, відносини сюзеренітету — васалітету в умовах феодальної роздробленості набувають ознак сімейно-родових відносин. Вищезгаданий спосіб управління державою виявився в цілому життєздатним у період феодальної роздробленості. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного й соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату — Всеволода Ярославича, великого князя київського, система «родинного сюзеренітету» поступилася місцем принципові вотчини. Це сталося на Любецькому з'їзді 1097 р. Зібравшись у місті Лю-бечі, нащадки Ярослава Мудрого проголосили принцип, за яким кожен князь мав володіти успадкованими землями й не зазіхати на володіння інших князів.

Поділ великокнязівського домену дав поштовх політич­ному поділові Русі на окремі князівства-держави. Так, у пів­денно-західній її частині виникли Київське, Чернігівське, Пе­реяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке князівства.

Державний устрій удільних князівств

Державний устрій удільних князівств Київської Русі зазнав змін. У XII ст. утвердилася нова загальноруська форма правління — київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найвпливовіших князів, яких об'єднували за-гальнодинастична спадщина й угода.

Однак після отруєння великого князя Юрія Долгорукого й зруйнування його сином Андрієм Боголюбським Києва 1169 р. єдність Русі було остаточно підірвано. Послаблення Києва як центру тяжіння призвело до ще більшої політичної роздроб­леності. Татаро-монгольська навала довершила занепад Київ­ської Русі.

Більш-менш повно охарактеризувати державний устрій періоду політичної роздробленості можна на прикладі кня­зівства, скажімо, Галицько-волинського, яке виникло 1199 р. внаслідок об'єднання Володимиро-Волинського і Галицького князівств князем Романом Мстиславичем.

Галицьке-Волинське князівство досягло значного розвит­ку за правління князя Данила Романовича (1201 — 1264), прозваного Галицьким. Він і його наступники в умовах мон-голо-татарської колонізації творили державний лад і право на Галицько-волинській землі.

Верховна влада в цих землях належала князю. До його пов­новажень входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення судочинства. Крім того, князь очолю­вав військо, накладав податки, карбував монети, розпоряд­жався скарбницею. Його прерогативою була зовнішньо­політична діяльність. Мав такі атрибути влади: вінець, герб, печатки, прапор та інші.

Наявність отаких широких повноважень дає підстави вва­жати князів самодержцями.

Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки. Якраз вона виступила проти малолітніх Рома­новичів. «Робила раду» з боярами Мирославом і Детьком княгиня Романова. А Юрій Львович за порадою бояр при­єднав Берестейщину 1289 р.

Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя става­ло хитким, потребувало підтримки, або коли він намагався обмежити права бояр.

Нерідко бояри розходилися в поглядах, що використову­вали князі для досягнення власної мети. Або ж вони взагалі обходилися без ради бояр. Оповідаючи про свавілля Воло­димира Ярославича, літописець зазначає, що він «не любив думи з мужами своїми».

Отже, бояри як суспільно-політичний прошарок були правлячим станом, який активно впливав на життя держави.

У Галицько-волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Київської Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Тут двірцево-вотчин-ні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетво­рювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князів­ському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соць­кого та інші. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолют­но всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. (Чим не боярська рада?) Хоч цей апарат підлягав князеві, він був противагою князівській владі.

У Галицько-волинській державі велика увага приділялася військовій розбудові. Тут військо формувалося за попереднім принципом, доки князь Данило Галицький не організував його на основі народного ополчення. До нього входили селяни, міщани, дрібні бояри. За військову службу вони отримували платню або земельні наділи. Якщо раніше найма­не військо формувалося з чужоземців чи вихідців з інших княжінь, то тепер у Галицько-волинському князівстві воно складалося з місцевого населення. Це мало важливе значення, бо якраз тоді служиле боярство й феодали почали відмовля­тися від військової служби. Тож формуванням війська нового типу в середині XIII ст. князі здійснювали тиск на опозиційне настроєних бояр.

Як уже зазначалося, боярство користувалося імунітет-ним правом. Це були великі землевласники, що посідали місця в округах, а пізніше — у воєводствах. Інколи ці адміні­стративні одиниці називали, як і раніше, волостями. Вони ділилися на тисячі й сотні. Відповідно до цих територіальних одиниць називалися посади: волостель, тисяцький (воєвода), соцький. Управлінські посади в землях передавалися у спадок. А земля в князівствах була боярською. Бояри й правили у своїх землях.

Князівський суд і система судочинства майже не зміни­лися. В приватних володіннях судова влада, як і раніше, на­лежала власникам цих земель.

У зв'язку з руйнівним татаро-монгольським нападом 1259 р. Галицьке-Волинське князівство було змушене підкоритися Золотій орді. Завойовники зберегли державний устрій кня­зівства й місцеву адміністрацію, а князі визнали хана як свого вищого сюзерена. Відтоді кожен претендент на князівський стіл мав підтвердити це право отриманням від хана чи його намісника ярлика (грамоти).

Домогтися цього було непросто. Ординські хани не лише вимагали дорогих дарунків. В орді князів примушували до­тримуватися принизливого етикету й неприйнятних для них ритуалів. У разі відмови непокірних чекала жорстока кара і навіть смерть.

Українські (руські) князівства були буферною зоною, де хан тримав своїх баскаків, які контролювали місцеву адмі­ністрацію, що заперечує твердження про інкорпорацію руських земель Золотою ордою.

Отже, в другій половині XII ст. князям південно-західної Руси-України судилося стати васалами Золотої орди, а їхнім князівствам — її провінціями з правом формального самовря­дування.

Місце і роль церкви в політичній системі Руси-України

Церква посідала визначне місце в політичній системі Руси-України. Про структуру дохристиянської (так званої старої української) церкви знаємо дуже мало. Відомо, що волхви (жерці) в умовах становлення державності відігравали провід­ну роль у суспільстві. Вони регулювали чи не всі основні ді­лянки громадського життя. Пізніше окремі їхні функції пере­брали царі й князі.

Із запровадженням християнства 988 р. князем Володи­миром як державної релігії на Русі було створено організаційну структуру, суголосну зі структурою державних органів. За­значимо, що управління християнською церквою здійснюва­лося на міцніших, ніж держава, засадах. Разом з тим князя на Русі мали за сакралізовану особу, тому церквою управляв він. Без згоди князя не призначалися вищі церковні ієрархи.

На чолі церкви з кінця IX ст. стояв митрополит київський, який призначався патріаршим синодом. Його посвята здій­снювалася константинопольським патріархом, а акт інтро­нізації відбувався в Києві за згодою великого князя.

На відміну від київських князів, старшинство яких в окремі періоди було номінальним, становище митрополитів залиша­лося непорушним. Їхня верховна влада над єпархіями Руси-України не піддавалася сумніву ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів.

У роки князювання Володимира Святославича і Ярослава Володимировича було створено єпископати в Білгороді, Нов­городі, Чернігові, Переяславі, Полоцьку, Юр'єві. Пізніше, в XII — XIII ст., з'явилися єпископати у Володимирі-Волин-ському, Суздалі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі, Рязані, Пе­ремишлі, Угровську. Всього до моменту вторгнення на руські землі орд Батия було засновано 15 єпископських кафедр. Ке­рували єпархіями, які в XII — XIII ст. територіальне набли­жалися до князівств, єпископи, що призначалися митропо­литом і великим князем частіше із представників київського духівництва. На території названих єпархій було збудовано близько 10 000 храмів. Протягом Х — XIII ст. для керівництва церквою був створений великий чиновницький апарат, який здійснював ідеологічне забезпечення існуючих суспільно-полі­тичної і соціальної систем Русі.

Значних зусиль докладали митрополити до збереження єд­ності держави, були головними примирниками міжусобиць.

Поряд з митрополитами активну участь у громадському й державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священнослужителі. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками й пос­лами.

Церква Київської Русі мала такий великий вплив, що ба­гато політичних питань було вирішено завдяки цьому. Вона брала участь в управлінні державою. За великого князя Воло­димира з'являється церковне судочинство. Церква регулює шлюбно-сімейні відносини, переслідує і карає за злочини проти церкви та релігії, за інші незначні злочини. Уступивши церковній адміністрації цілий ряд, здавалося б, суто адмі­ністративних функцій, князі зберегли за собою значні права участі у справах церкви. Таким, зокрема, було право великого київського князя на призначення єпископів, яке він розділяв з митрополитом.

Щоб церква залишилася економічно незалежною, князь Володимир Святославич призначає десяту частину доходів на її утримання. З часом це юридичне право на стягнення десятини ще більше розширилося і стало нормою соціально-економічних відносин між роботодавцями й працівниками. До XII ст. Руська православна церква перетворилася на найбільшого землевласника. Духівництво стало привілейо­ваним станом.

Таким чином, православна церква, запроваджена Воло­димиром Великим, стала важливою державною структурою, владним органом і власником значних земельних угідь, сіл, міст і майна. Вона була захищена законами і діяла як законо­творень. Тут-таки зазначимо, що і в умовах монгольського завоювання християнська церква залишалася такою ж впли­вовою і майже незалежною.

Суспільний лад Руси-України

На початку становлення державності суспільство Київ­ської Русі мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи людей: 1) людей («людінов»), або вільних общинників; 2) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких нале­жали дружинники (вони ж і бояри), місцеві князі, верхівка общини та ін. З другої групи формувався стан феодалів.

Першими феодалами були князі, здебільшого власники зе­мель, сіл, містечок. На кінець Х ст. склалися великокня­зівський домен і домени місцевих князів. Маєтки князів постійно зростали за рахунок привласнення общинної землі різними шляхами (правовими й неправовими). Захоплюючи великі земельні простори, князі створювали там центри свого феодального володарювання — так звані міста-замки.

Київські князі не могли особисто управляти як слід усією своєю власністю, тому відразу ж після завоювання території вони жалували землі за службу своїм «мужам», родичам, дружинникам тощо. Жалування земель супроводжувалося роздаванням імунітетних прав. Пожалувані території перетво­рювалися на сеньйорії.

Нові власники, спираючись на свої озброєні дружини, управлінські й судові органи, здійснювали самостійну внутрішню і, якоюсь мірою, зовнішню політику.

Інакше кажучи, поряд з великими феодалами, якими були князі, виростав клас дрібніших феодалів. Нові власники — васали або бояри — ревно оберігали пожалувані землі. Пору­шення кордонів їхніх володінь вважалося на Русі найгрубішим порушенням законів. Чинне у XII — XIII ст. феодальне право створювало сприятливі умови для закабалювання чимдалі більшої кількості селян.

Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими власниками. Разом з тим ці власники могли жалувані або інші землі викупити й таким чином стати довічними власниками.

Найчисельнішою соціальною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів була вільною і платила князям, боярам та іншим власникам земель данину. Спочатку вони платили хутром, медом, а пізніше — грішми.

В процесі захоплення феодалами общинних земель та фор­мування феодальної вотчини (отчини або дідизни) смерди починають виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Смерди — найчисельніша категорія населення, яке виконувало відробітки й платило оброк.

Чисельним прошарком феодальне залежних людей у стародавній Русі були рядовичі. Вони перебували в тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» — договору.

Однією із категорій рядовичів були закупи. Так називали смердів, які, розорившись, потрапили в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд мусив брати у феодала (або навіть у вільного общинника) «купу», тобто позику грішми. За отриману «купу» закуп працював у госпо­дарстві феодала. Позикодавець мав право покарати закупа «за вину». В разі неповернення «купи» закуп перетворювався на раба або холопа.

Крім вищеозначеного джерела виникнення рабства у Київ­ській Русі були й інші: полон, народження від рабів, обернен­ня в рабство за втечу від свого господаря, крадіжка, розбій, одруження з рабинею без укладення договору з її феодалом (власником), продаж себе в рабство та ін. Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав (рабство було патріархальним). Рабів ще часто називають челяддю феодалів.

З розширенням феодальних господарств князі й бояри перетворювали рабів на феодальне залежних селян, оскільки праця останніх виявилася продуктивнішою. Вони наділяли рабів землею і давали їм сільськогосподарський інвентар. По­саджений на землю раб, крім своєї земельної ділянки, зобо­в'язаний був обробляти поля господаря.

Зазначимо, що з князівської челяді в XII — XIII ст. вирос­тали управлінці господарського двору й державних маєтків. За вірну службу князь таких рабів звільняв і наділяв землею. Такими слугами князя були тіуни (управителі господарством), чашники (прислужники на святкових обідах), стольники (приблизно те саме, що й чашники), конюші тощо. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги в основному вже були феодалами (боярами).

Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої — люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Ізгоєм міг стати будь-хто з будь-якого стану суспільства Русі. Але найчастіше на ізгоїв перетворювалися раби, які вику­пилися із рабства.

Окрему, значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Під захистом церкви перебували ізгої.

Поряд із сільським господарством, яке займало чільне місце в господарському житті феодального суспільства, в XI— XIII ст. у Русі розвивалося ремесло, яке концентрувалося в містах. На кінець XII ст., за літописами, на Русі існувало понад 200 міст. У цих містах розвинулися різні види ремесел. Со­ціальний склад міст був неоднорідним.

Міські ремісники давньої Русі поділялися на майстрів і під­майстрів. Вони становили значну частину міського населення.

Важливою і також впливовою групою міського населення були купці.

Крім ремісників і купців у містах жили бояри, духівництво, феодальне залежні люди (смерди, холопи, закупи тощо).

Отже, суспільство Русі було досить структурованим. Усі стани підлягали вищим і місцевим органам влади й управ­ління. Відносини між ними регулювалися правом.

Джерела та основні риси права Руси-України

Як зазначається в «Повісті временних літ», народи кня­жінь, що увійшли до складу Київської Русі, мали «обичаї свої, закони батьків своїх і перекази». Інакше кажучи, в племен Русі переважало звичаєве право. До найдавніших норм звичаєвого права слов'ян відносяться норми, які регулювали порядок здійснення кривавої помсти й деяких процесуальних дій (присяги, оцінки показань свідків тощо). Залишки звичає­вого права, котрі дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе:

1) в юридичних символах, наприклад в обряді посадження шанованого гостя князя на «стіл», що вказує: в державному праві Русі такий обряд був нормою звичаєвого права. Або символ рукобиття при свідках означає норму укладення кон­тракту купівлі-продажу;

2) в численних прислів'ях. Маємо цілу низку прислів'їв, які вказують на ті чи інші норми звичаєвого права. Наприклад, «що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди». Ця колись важлива норма державного права означала, що рішення центрального міста є обов'язковими для менших міст, які інколи називалися пригородами.

«Повість временних літ» наводить приклади того, що в народів княжінь були неоднакові звичаї укладення шлюбу. В древлян викрадали дівчат, у родимичів і в'ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи інших ігрищах (Івана Купала).

Норми звичаєвого права фіксувалися пізніше в офіційних документах, наприклад у русько-грецьких і русько-візантій­ських угодах. Міжнародні угоди 911, 944, 971 рр., які дійшли до сучасників, це значний крок у розвитку руського феодаль­ного права.

Розкриваючи зміст права за угодою 911р. між князем Оле­гом і візантійськими імператорами Львом, Олександром та Костянтином, зазначимо, що вона регулювала дружні від­носини між державами та їх непорушність. Більша частина цієї угоди була відведена нормам кримінального права. На­приклад, якщо грек чи русин вчинив пограбування, то перед­бачався обов'язок держав повернути награбоване. Винні кара­лися штрафом у розмірі потрійної вартості награбованого.

Після поразки Ігоря Рюриковича представники Візантії новим договором 944 р. обмежили деякі права русичів. Перш ніж вирядити до Греції кораблі в бажаній кількості, потрібно було грамотою князя повідомити їх кількість і мету прибуття. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р. обмежував права русичів, визначав правове поле пере­бування їх у Візантії.

Крім міжнародних угод до сучасників дійшли князівські статути й уроки. Це особливі збірники права. Літопис зафік­сував, що після загибелі Ігоря Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, вказала норми, строки і місце збирання.

З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував земельні відносини й відповідаль­ність за порушення права власності.

Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Він вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував відносини між князівською владою і церк­вою. В ньому визначалися місце церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву. Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і відповідальність церковних служителів.

Основою для церковного статуту Володимира були грецькі «Номоканони» — збірники візантійського канонічного (цер­ковного) права, які містили імператорські постанови відносно церкви і рішення церковних ієрархів, місця і ролі релігії в суспільстві.

,Норми правових статутів, які виникли у IX — Х ст., увій­шли до «Руської правди», найдавнішу частину якої становила «Правда Ярослава», видана ним Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й регламентував взаємо­відносини між різними прошарками міського населення.

Здобувши владу за допомогою новгородців, Ярослав Мудрий між 1024—1026 рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.

Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярос-лавичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи на Русі в кінці 60-х— на початку 70-х рр. XI ст.

Згаданий збірник законів посилював персональну відпо­відальність за порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права феодальної власності. Разом з тим «Правда Ярославичів» певною мірою обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням. Їм заборонялося без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Призна­чався штраф за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень) штрафи за вбив­ство смерда.

Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів, а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та ін.

Пізніше князівські закони отримали назву «Руська прав­да». До сучасників дійшло понад 100 списків «Руської правди».

Залежно від місця перебування списки названо, на­приклад, Синодальним (зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцьким (в Троїце-Сергієвій лаврі), Академічним (у біб­ліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський, Археографічний (виявлений Археографічною комісією) та ін. Всі знайдені списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену із Роз­ширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розши­реної «Руської правди».

«Руська правда» — збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їх­нього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин доку­мента) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено.

Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка ре­дакція. Вона відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Як уже згадувалося, в її тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до VIII— IX ст. Коротка правда поділяється на кілька частин: «Правда Ярослава» (ст. 1— 18), «Правда Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час ви­никнення «Правди Ярослава» відносять до 30-х рр. XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на князівському з'їзді, який відбувся між 1054 — 1073 рр. Появу Короткої правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI — початку XII ст.

Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новіт­нього часу не вдалося остаточно встановити дату й місце ук­ладення цього загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання нов­городців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів (див.: Тихомиров М. Н. Исследования о «Русской правде»[1]: Проис-хождение текстов.— М.—Л., 1941). На думку П. Толочка, Розширена правда виникла як результат зміцнення велико­князівської влади під час відносної стабілізації міжкнязів-ських відносин. Такими були останні роки великого князю­вання Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159 — 1167), який ще в 1136 — 1137 рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами давньоруського законодавства (див.: То-лочко П. П. Киев й киевская земля в зпоху феодальной разд-робленности XII—XIII вв.—К., 1980). Отже, Розширена прав­да, як і Коротка, виникла в процесі розвитку давньоруської державності і є важливим джерелом права та юридичної думки в цілому.

Третя редакція «Руської правди» — Скорочена — виникла не раніше другої половини XII ст. Більшість вчених розгляда­ють цю пам'ятку як переробку одного із списків Розширеної правди і датують її укладення десь кінцем XIV ст. Деякі дослідники, зокрема Н. Максимейко, датують цю пам'ятку XIV або XVII ст. і пов'язують її виникнення зі спробами кодифікації, що мали місце у цей період.

Зазначимо, що спроби кодифікації правових норм здій­снював і Володимир Всеволодович (Мономах). Після пов­стання 1113 р. він уклав статут, який було затверджено в Бе­рестові київськими, білгородськими й переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха, цей збірник прав відобразив інтереси па­нуючої верхівки. В ньому підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію залежного населення.

Разом з тим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували становище закупів.

Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали статути, які обмежували права представників князівської адміністрації. Багато норм статутів регулювали правове становище князівського господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.

Серед документів, створених у XII — XIII ст., слід назвати чотири пам'ятки Галицько-волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського панування.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Рос-тиславича (Берладника), яка є пам'яткою історії Дунайсько-дністровських земель. Вона розкриває економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звіль­нялися від сплати мита.

Інший правовий документ — «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт кня­зя на ім'я своєї жінки (княгині). В ньому вказано право кня­гині успадкувати «город свой Кобрьінь, й с людьми, й с данью, село Городе... й с мьітом й другие села». Далі в документі йде мова про закуплені раніше ним землеволодіння: «А село есмь купил Беревиче у Юрьевича у Давьідовича Федорка». Цей приклад свідчить, що князі Галицькі збільшували свій домен і за рахунок купівлі земель, які оформляли правовими доку­ментами. Купівля-продаж фіксувалася відповідними грамо­тами (див.: Памятники русского права (под ред. Юшкова). «Рукописання» містить матеріал для вивчення організації управління селами й містами у Південно-Західній Русі.

Ще один правовий документ — грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р. (див.: Історичні джерела та їх використання.— К., 1969), містить матеріал про розміри й форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади. Наприклад: «Се аз князь Мстислав, син королев, внук Романов, уславляю ловчеє на еберстьіньї й в веки за их коро-лому: со ста по две лукне меду, а по два овца, а по пятнадцать десятков лну, а по сту хлеба, а по пяти цебров овса, а по пяти цебров ржи, а по 20 кур».

Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулю­вання міжнародних торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.

Окремі правові норми збереглися в літописах. Тут можна знайти деякі свідчення про міжнародні договори, про законо­давчу діяльність князів і про новації в галузі кримінального права. Наприклад, з Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-волинській державі набув поширення такий вид злочину, як бунт проти князівської влади. За заколотницьку діяльність був засуджений 1245 р. боярин Володислав як «лихой заговорщик земли». Застосовувалися різні покарання: смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна тощо. За літописом, «за невірність» князь Роман Мсти-славич засудив боярина Жирослава вигнанням і конфіска­цією майна; Данило Галицький після суду над Доброславом наказав ув'язнити його в тюрму. І якщо застосовувались такі кари до бояр, то немає сумніву, що карне (кримінальне) право ще жорстокіше карало селян і міщан.

Хоч згаданих документів дуже і дуже мало, вони усе ж поглиблюють наші знання, наближають нас до джерел права Київської Русі.

Основним же нормативним документом була «Руська правда». Кожна з її редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.

Охорона приватної власності — одне з основних призна­чень «Руської правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передо­всім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. У «Руській правді» віддзеркалився процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Ко­роткій правді розмір штрафу залежав лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді — ще й від місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з пастівника). «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і на­самперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Розширена правда охоплює ще більше випадків пору­шення межі й кари за той чи інший злочин.

Право приватної власності тісно пов'язувалося зі спад­ковим правом. У Київській Русі спадкове право відігравало важливу роль. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно при відсут­ності синів могли успадковувати й дочки. До повноліття спад­коємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсут­ності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів. Передавання майна опікунові здійснюва­лося при свідках. За управління майном опікун мав право на прибуток. Зазначимо, що спадкове право в Київській Русі уже було добре складено.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов'язальне право. Система зобов'язань була нескладною. Зобов'язання оформлялися угодами: обміну, купівлі-продажу, позики, за-купництва та ін. Особи, що не виконали зобов'язань, перет­ворювалися на холопів. Так, закуп, який не виконав зобо­в'язання за угодою, обертався, за статтею «Руської правди», на повного холопа. Що стосується способів укладення зобов'я­зань, то вони, як правило, були усними, при цьому використо­вувалися різного роду символічні форми — так звані литки, могорич, рукобиття, зв'язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів. Невиконання угод вело до застосування системи покарань.

У цьому зв'язку в Київській Русі було складне кримінальне право. Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримі­нального правопорушення від цивільно-правового. Так, згід­но зі ст. 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який ут­ворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за «Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формува­лася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Інакше кажучи, підхід до захисту інтересів феодалів і феодальне залежних громадян був неоднаковим. Правом Київської Русі визначалися об'єкти злочинних діянь, за які передбачалася кара: виступи проти князя, феодалів, церкви, особи, порушення права приватної власності, неви­конання угод тощо. Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядь, оскільки вони належали феодалові, який і відповідав за їхні неправомірні вчинки. Разом з тим це не виключало покарання рабів за згодою власника. Могли його фізично карати аж до скону. Після смерті князя Ярослава вбивати рабів заборонялося. В цьому виявилося бажання феодалів зберегти від винищення свою челядь. За вбивство князівських холопів і смердів призначався штраф у 5—12 гривень. Найвищою су­мою покарань була віра — 40 гривень (гривня мала 150 грамів, а за розрахунками Лешкова — 80 грамів срібла, що дорівню­вало 23 кобилицям = 40 коровам = 400 баранам).

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцеві з боку потерпілого або його родичів. Помста спочатку обме­жується (ст. 1 Короткої правди; ст. 1 «Руської правди»), а потім відміняється зовсім (ст. 2 «Руської правди»).

Отже, кримінальне право випливало з феодальних відно­син, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню.

Головне місце в системі покарань займали помста й гро­шовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Те, що візантійське право повільно поширювалося в Київ­ській Русі, М. Грушевський пояснює різницею в культурі двох країн та існуванням на Русі власних, глибоко укорінених і до­статньо розроблених правових поглядів.

Суд і процес у Київській Русі

У період раннього феодалізму судових органів як особ­ливих державних структур не існувало. Судові функції вико­нували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі та ін. Про князя як суддю «Руська правда» згадує досить часто. Заборонялося карати на смерть і «огнищанина» без княжого слова (ст. 32). Коли владні функції князя ускладнилися, право суду було надано удільним князям, посадникам, тіунам та іншим намісникам князя у землях (во­лостях). Оскільки Київська Русь була поділена на землі, во­лості й погости, тисячі і сотні, то суд у цих адміністративних одиницях творили волостелі, тисяцькі, соцькі. Часто судові рішення приймалися разом з боярами і навіть на вічах.

Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потре­бували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.

Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була особливою. Процесуальні відносини сторін почи­налися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».

В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід» визначалися різні юри­дичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні пог­ляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто т. зв. відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення відповідача за допо­могою «заклича». Сутність «заклича» визначено в ст. 25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило, «заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка незаконно ховала загублену річ.

Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в такому разі знай­дена річ залишалася на деякий час у власника, але він пови­нен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це — початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав укра­дену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.

«Гоніння сліду» регулювалося сг. 77 Розширеної правди і полягало в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині, то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився взагалі, то розшуки при­пинялися.

Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі па­нував обвинувачувально-змагальний судовий процес.

У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні помічники — отроки).

Отже, судове слідство було складовою і невід'ємною час­тиною судового процесу, а відповідно, й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права, суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населен­ня. Разом з тим порушення природних прав людини спону­кали простий народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу розробляти захисні норми, ста­вати на захист смердів, міщан та інших верств залежної люд­ності.

Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров'ї, або на території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у т. зв. феодальному об'єднанні всіх руських земель, після його розпаду й пізніше в умовах перебування України у складі євразійських полі­тичних систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були покладені в основу державно-право­вого розвитку Великого князівства Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України сформу­валося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції візантійського права до умов феодальної держави і поши­рилося в інших країнах, що утворилися пізніше.

[1] Термін “Руськая”,”русский” офіційно почали вживатися за Петра І (ХVІІІ ст.).

< Попередня   Наступна >