Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 1.4. Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були створені Ради присяжних повірених. Принципи організації та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього періоду.

1.4. Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були створені Ради присяжних повірених. Принципи організації та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього періоду.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
440

1.4. Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були створені Ради присяжних повірених. Принципи організації та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього періоду.

Дослідники історії адвокатури зазначають, що як самостійний правовий інсти­тут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х - років XIX ст. судової реформи.

Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, між якими виник спір, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими статутами (ст. 403) присяжний повірений «не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після її закінчення». Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції, на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.

З судовою реформою 1864 р. пов'язана реформа професійної адвокатури в Російській імперії, зокрема в Україні. Судова реформа проголосила принципи незалежності суддів, гласності, усності та змагальності судового процесу, ліквіду­вала становий суд. За судовою реформою були введені суд присяжних, адвокату­ра, мирові суди. Отримавши законодавче закріплення в судових статутах, адвока­тура стала новою юридичною установою.

У дореформені часи впродовж декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи — повірені або ходатаї у справах. їх функції не були законодавчо регламентовані, жодні вимоги до них (наприклад, наявність спеціальної освіти) не ставилися. Як правило, їх обов'язки обмежувалися склада

нням документів й представленням їх до різноманітних інстанцій. І навіть створення у 1832 р. інсти­туту присяжних повірених через становий характер їх діяльності не могло гаран­тувати новим соціальним станам захист їх інтересів у суді й інших установах.

Вперше про судове представництво згадується у законодавчих актах XV ст. — у Псковській та Новгородській судових грамотах. У них закріплено, що обов'язки судових представників, крім родичів сторін у справі, могли виконувати всі право­здатні громадяни, за виключенням тих, хто виконував владні повноваження.

Судове представництво існувало у двох формах: природній і найманій. Саме з найманих представників поступово створювався інститут професійних повіре­них. Відповідно до Новгородської судної грамоти повіреного міг мати будь-хто (статті 15, 18, 19, 32), і сторони, у випадку наявності у них представників у судо­вому процесі, повинні були мати справу тільки з ними (ст. 5).

Згідно зі ст. 36 Судібника 1497 р. у випадку, якщо позивач чи відповідач самі не з'являлися до суду, то вони мали право прислати замість себе повірених.

Судібник 1550 р. не тільки закріплював право сторін мати повірених, а й вста­новлював певні правила для проведення розгляду справи.

Разом з тим, чіткої законодавчої регламентації представництва не існувало і склад цих осіб був доволі різноманітним.

Судова реформа 1864 р. заклала основи компетентної й самоврядної організації адвокатів. Таким чином сформувалась адвокатська професія.

Адвокати поділялися на дві групи: присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, об'єднувалися в корпорації, і приватні повірені, які займались адвокатською практикою індивідуально.

Присяжні повірені відігравали серед адвокатів провідну роль. Ними були представники найбільш освіченої частини суспільства. Професійні об'єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою.

Присяжні повірені об'єднувалися в окрему корпорацію — стан присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерним внутрішнє самоуправління у вигляді виборних органів — рад присяжних повірених. До завдань адвокатури крім захисту в кримінальних справах входило представництво сторін у цивільно­му процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних верств населення.

Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25-річного віку, пройшли університетський курс юридичних наук і мали п'ять років судової прак­тики як чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У деяких радах присяжних повірених для кандидатів влаштовувались іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості.

Існував також інститут помічників присяжних повірених. До них належали особи, які отримали юридичну освіту, але ніде не служили.

Як органи самоуправління корпорації присяжних повірених діяли Ради при­сяжних повірених. Ці органи самоуправління складалися з голів, помічників голів і членів Ради. Усі ці посади були виборними.

Рада здійснювала свою діяльність за різноманітними напрямами. Вона прий­мала й звільняла присяжних повірених, накладала дисциплінарні стягнення, розподіляла серед присяжних справи, в яких допомога надавалася безкоштовно, врегульовувала спори, що виникали між присяжними, тощо. Діяльність Ради контролювалася судовою палатою.

6 червня 1874 р. було видано закон, який запровадив поряд з присяжною адво­катурою інститут приватних повірених. Підставою затвердження на посаді приватного повіреного і отримання права на участь у розгляді цивільних справ було отримання особливого свідоцтва, яке видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання за справами.

Відмінність присяжних повірених від приватних полягала також у тому, що присяжні повірені зберігали право представляти інтереси у всіх судах Російської імперії, а приватні могли виступати тільки в судах, які видали їм такий дозвіл.

Приватні повірені не могли створювати корпорації, вони не мали самоуправ­ління, і — що найважливіше — могли бути усунені від представництва навіть без розгляду даного питання у судовому порядку за розпорядженням міністра юсти­ції. У цьому відношенні присяжні повірені були поставлені в умови непорівняно більш сприятливі, ніж приватні повірені.

Законодавство, яке регулювало діяльність приватних повірених, зберігало їх дореформений статус. Всі питання, які стосувалися діяльності приватних адво­катів, включаючи членство й дисциплінарні питання, вирішувалися передусім судами.

У такому вигляді інститут присяжної і приватної адвокатури проіснував до ли­стопада 1917 р.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук