Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 1.15. Завдання адвокатури згідно з Конституцією України. Коло осіб, які можуть залучатися до надання правової допомоги як захисники у кримінальній справі. Рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання.

1.15. Завдання адвокатури згідно з Конституцією України. Коло осіб, які можуть залучатися до надання правової допомоги як захисники у кримінальній справі. Рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання.

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
498

1.15. Завдання адвокатури згідно з Конституцією України. Коло осіб, які можуть залучатися до надання пра­вової допомоги як захисники у кримінальній справі. Рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання.

Конституція України є Основним Законом держави. Відповідно до ст. 8 Кон­ституції України, цей нормативно-правовий акт має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Положення цієї статті Основного Закону нашої держави отримали офіційне тлума­чення згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 КПК України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП) (справа про право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 р.№ 13-рп/2000 (справа № 1-17/2000).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне звернення громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Кон­ституції України, ст. 44 КПК України, статей 268, 271 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення.

Підставою для розгляду справи відповідно до ст. 94 Закону України «Про Кон­ституційний Суд України» стала наявність нео

днозначного застосування положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 КПК України щодо права вільного вибору захис­ника під час розгляду кримінальних справ.

Необхідність офіційного тлумачення наведених правових норм Г. І. Солдатов обґрунтовував тим, що під час попереднього розслідування кримінальної справи слідчий, прокурор та суд загальної юрисдикції відмовили йому в задоволенні клопотання про допуск як захисника працівника приватної юридичної фірми, з якою він уклав угоду-доручення на представництво його інтересів у кримінальній і справі. Зазначені посадові особи та суд посилалися на відсутність у працівника цієї юридичної фірми свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Така відмова, як стверджував громадянин Г. І. Соддатов, призвела до порушення його конституційного права на вільний вибір захисника своїх прав.

Додані до конституційного звернення документи свідчили, що стосовно Г. І. Солдатова було порушено кримінальну справу, в якій його було визнано підо­зрюваним у вчиненні злочину. У зв'язку з цим він заявив клопотання про допуск захисником його прав працівника приватної юридичної фірми, яка має право на здійснення представництва громадян за їхнім дорученням у кримінальних спра­вах. Слідчим податкової міліції було відмовлено у задоволенні клопотання з тих мотивів, що працівник цієї фірми не мав свідоцтва про право на заняття адво­катською діяльністю.

Дії слідчого Г. І. Соддатов оскаржив прокурору м. Маріуполя Донецької об­ласті. Скаргу було відхилено з посиланням на те, що слідчим прийнято рішення відповідно до вимог ст. 44 КПК України. Г. І. Солдатов звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя зі скаргою на дії слідчого та прокурора щодо відхи­лення його клопотання. Суд визнав дії зазначених посадових осіб неправомірни­ми і зобов'язав слідчого допустити працівника приватної юридичної фірми захис­ником Г. І. Солдатова у кримінальній справі.

Судова колегія Донецького обласного суду за касаційним поданням прокуро­ра м. Маріуполя скасувала рішення районного суду і припинила провадження у ; праві, мотивуючи тим, що відповідно до ч. 2 ст. 59 Конституції України для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, а згідно з положенням ч. 1 ст. 44 КПК України захисником підозрюваного, обвинувачено-зо і підсудного допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття ад­вокатською діяльністю.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Гуду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, Звинуваченому, підсудному право на захист» від 7 липня 1995 р. № 10 (з наступ­ними змінами), як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допуска­ються лише особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, що видається їм згідно з вимогами ст. 2 Закону України «Про адвока­туру». Не можуть допускатися до участі у справі як захисники особи, які мають інші документи (ліцензії) на здійснення юридичної практики чи підприємниць­кої діяльності тощо.

Таким чином, матеріали справи свідчили про наявність неоднозначного застосування положень ст. 59 Конституції України щодо гарантії підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на вільний вибір захисника.

Під час розгляду цієї справи Конституційний Суд України навів таке юридич­не обґрунтування.

Відповідно до положень ч. 2 ст. З Конституції України, права і свободи люди­ни та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утверджен­ня і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституція України гарантує права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. 22), які не можуть бути обмежені за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (ч. 2 ст. 24). Права і свободи є основним елементом правового статусу людини і громадянина. Дістав­ши закріплення в Конституції України, права і свободи визначають міру можли­вої поведінки людини і громадянина, відображають певні межі цих прав і свобод, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів.

З метою забезпечення реалізації закріплених прав та свобод людини і грома­дянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема, у ч. 1 ст. 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.

Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дав підстави Конституційному Суду України на момент розгляду справи визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги:

державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної полі­тики України, нотаріат тощо);

адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний профе­сійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обви­нувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України);

суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Положення ч. 1 ст. 59 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір захисника своїх прав. Визначення поняття «захисник» у чинному законо­давстві України відсутнє. У Конституції України це поняття вживається також у ч. 4 ст. 29, положення якої гарантують кожному заарештованому чи затриманому можливість користуватися правовою допомогою захисника. .

Відповідно до ч. 1 ст. 44 КПК України, у редакції, яка була чинною на час роз­гляду справи Конституційним Судом України, як захисники підозрюваних, обви­нувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво про право на за­няття адвокатською діяльністю. За згодою підсудного допускаються близькі ро­дичі, опікуни або піклувальники. Ця процесуальна норма визначала, що у досудовому провадженні кримінальної справи як захисники допускаються лише адвокати, а при судовому розгляді такої справи як захисники допускаються адвокати і за згодою підсудного — близькі родичі, опікуни або піклувальники.

Інше чинне процесуальне законодавство України на момент розгляду справи не містило терміна «захисник», а вживало поняття «представництво в суді». Пред­ставниками сторін і третіх осіб, крім представників за законом, могли бути також адвокати. Ці положення було закріплено у статтях 110—112 ЦПК України 1963 p., у ст. 28 Арбітражного процесуального кодексу України. Процесуальні положення Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачали право фізич­ної особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката (ст. 268).

Конституційний Суд України також посилався на те, що науково-теоретична та довідково-енциклопедична література не містить однозначного визначення терміна «захисник». За одним тлумаченням цей термін ототожнюється з терміном «адвокат», за іншим — терміну «захисник» надається більш широке значення.

У своєму рішенні єдиний орган конституційної юрисдикції підкреслив, що скріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч. 1 ст. 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрю­ваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гаран­тується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних пересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Про загальність положень ч. 1 ст. 59 Конституції України свідчить положення 2 ст. 63 Конституції України, яке окремо закріплює право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Щодо права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист від обви­нувачення в аспекті конституційного звернення громадянина Г. І. Солдатова, то Конституційний Суд України виходив з такого.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p., передбачає право кожного обвину­ваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд (ст. 6). У Міжнародному пакті про грома­дянські та політичні права від 16 грудня 1966 p., ратифікованому Указом Президії

Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p. № 2148-VIII, зазначено, є ржава повинна гарантувати кожному, чиї права і свободи порушено, ефек­тний засіб правового захисту, і таке право повинно встановлюватися судовим і5о будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави (ст. 2), та можливість вільного вибору обвинуваченим захисника (п. З ст. 14). «Основні принципи, що стосуються ролі юристів», прийняті восьмим конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня — 7 вересня 1990 p., передбачають, що кожна людина має право звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства (принцип 1); відповідний суд чи адміністративний орган, в якому визнається право на адвоката, не :- умовляється визнавати права юриста відстоювати в суді інтереси свого клієнта, винятком тих випадків, коли юристу було відмовлено у праві виконувати свої професійні обов'язки відповідно до національного права і практики та цих принципів (принцип 19). Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожно­го обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний пра­вовий захист. Ці положення міжнародно-правових актів щодо права фізичної особи на захист від обвинувачення відтворені у положеннях ч. 1 ст. 59 Конституції України, які закріплюють право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення.

Положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що для забезпечення право на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитися право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. ст 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що на­лає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тоб­то особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб дер­жава бере на себе обов'язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається надан­ням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи як захис­ника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Г. І. Солдатова тре­ба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Нагадаємо, що ч. 1 ст. 44 КПК України у чинній на момент розгляду справи редакції, зокрема, визначала: «Як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю». Положення ч. 1 ст. 268 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення передбачало право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, при розгляді справи користуватися юридич­ною допомогою адвоката. За своїм змістом положення цих правових норм пе­редбачали можливість допуску лише адвокатів як захисників підозрюваного, об­винуваченого і підсудного або особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, тобто інші фахівці у галузі права захисниками не допускалися.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження права підозрю­ваного, обвинуваченого і підсудного та особи, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, на вільний вибір захисниками інших юристів, які мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, суперечить положенням ч. 1 ст. 59 та ст. 64 Конституції України, за якими консти­туційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не можуть бути обмежені у будь-який спосіб права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 55, 59, 63 Конституції України.

Конституційний Суд України звернув також увагу на те, що згідно з положен­нями ч. З ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здійснен­ня захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права.

Таким чином, рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 положення ч. 1 ст. 44 КПК України, за яким обмежувалося право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на на­дання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та ч. 1 ст. 268 КпАП, за яким обмежувалося право на вільний вибір особою, яка притя­гається до адміністративної відповідальності, як захисника, крім адвоката, іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, були визнані такими, що не відповідають положенням ч. 1 ст. 59 Конституції України.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 50, 61, 63, 65, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:

Положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у ви­борі захисника своїх прав», в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г. І. слід розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваче­ного і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибира­ти захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має пра­во на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що «для забезпечення права на захист від обвинувачення... в Україні діє адвокатура», треба розуміти як одну із конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката — особу, яка має право на заняття адво­катською діяльністю.

Положення ч. 1 ст. 44 КПК України, за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, а також поло­ження ч. 1 ст. 268 КпАП, за яким обмежується право на вільний вибір особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). У зв'яз­ку з цим вони втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Нова редакція цих законодавчих положень є такою. Частина 1 ст. 44 КПК Ук­раїни передбачає, що захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі. Як захисники до­пускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У ви­падках і в порядку, передбачених КПК України, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Повноваження захисника на участь у справі стверджується:

адвоката — ордером відповідного адвокатського об'єднання;

адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, — угодою, інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної осо­би, — угодою або дорученням юридичної особи;

близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі як захисників.

Ця ж стаття КПК України передбачає, що захисник допускається до участі в справі на будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захисників допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли відповідно до вимог Кодексу участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захис­ників можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.

Стаття 271 КпАП тепер має назву «Захисник» і викладена у такій редакції: «У розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової до­помоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Ці особи мають право знайо­митися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також мають інші права, передбачені законами України».

Важливе значення для роботи адвоката має постанова Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами Ук­раїни скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи» від 11 лютого 2005 р. № 1. У цій постанові звертається ува­га судів на те, що у зв'язку із втратою чинності положень ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, на досудових стадіях кримінального процесу суди зобов'язані приймати до свого провадження скарги на постанови про порушення криміналь­ної справи щодо певної особи, що надходять від осіб, стосовно яких порушено кримінальні справи, або їхніх захисників та законних представників. Такі скарги приймаються місцевими чи апеляційними судами за місцем розташування ор­ганів, які винесли зазначені постанови, з дотриманням правил підсудності, виз­начених статтями 33, 34 КПК України та іншими законами України (наприклад, частинами 5, 6 ст. 13 Закону України «Про статус суддів») від 15 грудня 1992 р. № 2862-XIL

Відповідно до чинного процесуального законодавства (ч. 2 ст. 98 КПК Ук­раїни), якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, справу має бути порушено щодо цієї особи. У зв'язку з цим була визнана правильною практика тих судів, котрі приймають до провадження і роз­глядають на досудових стадіях процесу скарги на постанови про порушення кримінальної справи за фактом учинення злочину, якщо за обставинами справи особі, яка порушила справу, була відома підозрювана у вчиненні злочину особа (наприклад, коли у мотивувальній частині зазначеної постанови названо прізви­ще особи як такої, що вчинила злочин).

Розглядаючи на досудових стадіях процесу скарги на постанови про порушен­ня кримінальної справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не має права розглядати й заздалегідь вирішува­ти ті питання, які вирішуються судом при розгляді кримінальної справи по суті.

У постанові також зверталася увага суддів на те, що загроза порушення кон­ституційних прав особи внаслідок незаконного порушення кримінальної справи може виникнути на будь-якому етапі розслідування останньої. Зважаючи на те, що строки оскарження зазначених постанов законом не встановлені, суди повинні приймати до розгляду скарги на ці постанови протягом усього часу, поки справа перебуває у провадженні органів дізнання, слідчого, прокурора. Проте якщо така скарга надійшла до суду незадовго до закінчення слідства, вона відповідно до ч. 4 ст. 110, ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України може бути розглянута під час попереднього розгляду справи за умови, що такий розгляд залежно від конкретних обставин можливий у розумні строки.

Кримінально-процесуальним законодавством України не врегульований по­рядок розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи під час досудового розслідування останньої. У зв'язку з цим було визнано правильною практику тих судів, які при розгляді таких скарг додержуються порядку, визначе­ного у ст. 236-2 КПК України, для розгляду скарг на постанови про відмову в пору­шенні кримінальної справи.

Скарга на постанову про порушення кримінальної справи розглядається суд­дею одноособово не пізніше 10 днів із дня її надходження до суду. Про час розгля­ду повідомляються прокурор, особа, щодо якої порушено справу, захисник і законний представник цієї особи, а також потерпілий.

Перед розглядом кримінальної справи суддя має вивчити надані прокурором матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про її порушення, а в судово­му засіданні — заслухати осіб, які з'явилися, а саме: пояснення особи, щодо якої порушено справу, захисника, законного представника, потерпілого та міркуван­ня прокурора щодо поданої скарги.

Розглядаючи скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, суддя має право з'ясовувати лише такі питання: чи були наявними на час порушення справи передбачені ч. 1 ст. 94 КПК України приводи; чи мала особа, яка поруши­ла справу, достатньо даних, що вказували на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК України); чи компетентна особа прийняла рішення про порушення кримінальної справи і чи було додержано нею встановлений для цього порядок (ст. 98 КПК України).

Оскільки ст. 84 КПК України передбачено обов'язкове ведення протоколу в судових засіданнях суду першої інстанції, це має робитися і під час розгляду скар­ги на постанову про порушення кримінальної справи.

За результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні кримінальної справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 КПК України, суддя своєю мотивованою постановою залишає скаргу без задоволення або задоволь­няє її та скасовує постанову про порушення кримінальної справи. У разі скасу­вання зазначеної постанови суддя не має права закрити справу. Копії постанови надсилаються органу, у провадженні якого перебуває справа, прокурору, особі, яка подавала скаргу, та потерпілому. На постанову судді протягом семи діб із дня її винесення можуть бути подані апеляції до апеляційного суду з дотриманням ви­мог ст. 350 КПК України, а в разі розгляду скарги названим судом — касаційні скарги, подання відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 383 КПК України.

Постанови місцевих судів, винесені за результатами розгляду скарг, і ухвали апеляційних судів щодо цих постанов у касаційному порядку, визначеному ч. 2 статей 383, 386 КПК України, не оскаржуються, оскільки не перешкоджають по­дальшому провадженню в кримінальних справах. За певних умов вони можуть бути переглянуті в порядку виключного провадження.

Розгляд скарги на постанову про порушення кримінальної справи в порядку цивільного судочинства не допускається. Проте бездіяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, що полягала у неприйнятті за заявою про злочин жодного з рішень, передбачених ч. 2 ст. 97 КПК України, може бути оскаржена.

Ще однією постановою Пленуму Верховного Суду України, на яку слід звер­нути увагу, є постанова «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. № 8. Відповідно до положень ст. 59 та ч. 2 ст. 63 Конституції України, підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право на правову допомогу та захист. У випадках, перед­бачених законом, ця допомога надається безоплатно. Обговоривши матеріали узагальнення практики застосування законодавства, яке забезпечує право на за­хист у кримінальному судочинстві, Пленум Верховного Суду України зазначав, що органи дізнання, досудового слідства та суди в основному виконують відповідні вимоги закону. Водночас в окремих випадках при застосуванні чинно­го кримінально-процесуального законодавства допускаються помилки, які тяг­нуть порушення зазначеного права і негативно впливають на якість здійснення правосуддя. Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на те, що за­безпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому і виправ­даному права на захист відповідно до положень ст. 59, ч. 2 ст. 63 і п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України й чинного кримінально-процесуального законодавства є однією з основних засад судочинства, важливою гарантією об'єктивного розгля­ду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності неви­нуватих осіб.

Судам необхідно додержувати вимог статей 21 і 22 КПК України, відповідно до яких особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення і не мають права перекладати на нього обов'язок доведення своєї невинуватості у вчиненні злочину.

Згідно з п. З ч. 2 ст. 370 КПК України істотне порушення чинного законодав­ства, яке регламентує право на захист, у передбачених законом випадках тягне скасування судових рішень. Зокрема, вони підлягають обов'язковому скасуван­ню тоді, коли таке порушення позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинува­ченого, підсудного або їх захисників у здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно розглянути справу і постановити законне й обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до ч. 4 ст. 44 і ст. 45 КПК України, захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу починаючи з моменту визнання особи підо­зрюваним чи пред'явлення "їй обвинувачення.

У справі про застосування примусових заходів медичного характеру захисник може брати участь з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби (отримання відповідного висновку судово-психіатричної експертизи, медичної документації, довідки про перебування на обліку тощо), а у справі про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого до­питу неповнолітнього або поміщення його до приймальника-розподільника.

Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники допускають­ся до участі у справі як захисники з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 КПК України, при провадженні у кримінальній справі як захисники підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправ­даного допускаються особи, які в установленому законом порядку уповноважені здійснювати захист їхніх прав і законних інтересів та надавати необхідну юридич­ну допомогу. Згідно з ч. 2 цієї статті до них належать:

особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні (адвокати);

інші фахівці в галузі права, які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги;

близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники.

Судам необхідно мати на увазі, що згідно з ч. 4 ст. 44 КПК України у випадках, І коли відповідно до вимог ст. 45 цього Кодексу участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь у справі як захисники лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права.

Питання про допуск захисника під час провадження справи в суді першої інстанції вирішується в постанові судді про призначення справи до розгляду або постанові чи ухвалі суду, який розглядає справу.

Як правило, це відбувається до початку судового слідства, а за клопотанням підсудного — і під час нього. При цьому розгляд справи продовжується, а не по­чинається спочатку. Після закінчення судового слідства вирішення зазначеного питання не допускається. Повноваження захисника на участь у справі повинні бути підтверджені:

а) адвоката, який є членом адвокатського об'єднання, — свідоцтвом про пра­во на заняття адвокатською діяльністю та ордером адвокатського об'єднання про наявність угоди чи доручення на участь у справі;

б) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, — свідоцтвом про пра-зо на заняття адвокатською діяльністю та угодою чи дорученням на участь у справі;

в) інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання пра­вової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, — документами, визначеними спеціальним законом, яким цим особам надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам, а також угодою або дорученням юридичної особи;

г) близьких родичів, опікунів або піклувальників — документами, які підтверджують родинні зв'язки або те, що вони є опікунами, піклувальниками, та заявою звинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про допуск цих осіб до участі у справі як захисників.

При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як за­місникам. Було визнано правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.

Відповідно до ч. 2 ст. 47 КПК України на запрошення підозрюваного, обвину­ваченого, підсудного чи за їх згодою до участі у справі може бути допущено кількох захисників.

Суди повинні враховувати, що згідно зі статтями 43 і 43і КПК України підозрюваний, обвинувачений, поряд з іншими правами, мають право на побачення із захисником до першого допиту, і під час розгляду справ перевіряти, чи було роз'яснено їм таке право і чи не були вони обмежені в цьому. У разі, коли особа, оса провадить дізнання, або слідчий порушили зазначені вимоги закону і за наяв­ності заяви підозрюваного, обвинуваченого на побачення із захисником допитали його без участі останнього, суд не може використовувати ці показання на підтвердження вини підсудного у вчиненні злочину.

Судам також треба мати на увазі, що згідно з п. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. кожна особа, заарештована або за­тримана на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, має право поста-га перед суддею і бути вислуханою з питань, пов'язаних з її триманням під вар­тою. Тому суди повинні вимагати від органів дізнання й досудового слідства, щоб пе право роз'яснювалося підозрюваним під час їх затримання.

При вирішенні питання про участь захисника у кримінальному судочинстві необхідно виходити з того, що відповідно до положень ч. 1 ст. 59 Конституції України підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений або виправданий є вільним у виборі захисника.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КПК України захисник запрошується підозрюваним, обви­нуваченим, підсудним, засудженим, їх законними представниками, а також за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого — іншими особами. Тому за клопотанням особи, яка тримається під вартою, суд зо­бов'язаний надати їй допомогу в установленні зв'язку із захисником або з особа­ми, які можуть його запросити, і вжити інших необхідних заходів, спрямованих на реалізацію цією особою права на захист.

Коли згідно з вимогами ст. 45 КПК України участь захисника є обов'язковою, але підсудний не бажає або за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може його запросити, суд призначає захисника в установленому законом по­рядку через адвокатське об'єднання. У такий же спосіб суд діє у випадках, перед­бачених ч. 4 ст. 46 і ч. 6 ст. 47 КПК України.

Враховуючи, що вимога суду про призначення захисника відповідно до ч. З ст. 47 КПК України є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання, су­ди повинні гостро реагувати на факти її невиконання.

Відмова від захисника можлива на будь-якій стадії процесу лише за ініціативою підсудного. Вирішуючи питання про прийняття такої відмови, суд має з'ясувати, чи не є вона вимушеною (наприклад, у зв'язку з неявкою захисника в судове засідання) і як у подальшому підсудний здійснюватиме свій захист — самостійно чи за допомогою іншого захисника. Встановивши вимушеність відмови, суд вжи­ває передбачених законом заходів до забезпечення участі захисника у справі.

Коли участь захисника у справі відповідно до ст. 45 КПК України є обов'язко­вою, відмова від нього приймається за умови, що суд визнає її мотиви такими, які заслуговують на увагу.

При попередньому розгляді справи суддя зобов'язаний перевірити, чи забезпе­чили органи дізнання, досудового слідства реалізацію права обвинуваченого на за­хист. Встановивши, що право на захист було порушено і що це унеможливлює подальше провадження у справі, суддя має повернути її на додаткове розслідування.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством (статті 43, 43і, 132, 142, 223, 263 і 334 КПК України) підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому мають бути роз'яснені їхні права. Зокрема, підозрюваний має право знати, у чому він підозрюється, обвинувачений — у чому він обвинувачується, підсудний — за якою статтею Кримінального кодексу України йому пред'явлено обвинувачення, а засуджений — у вчиненні якого злочину його визнано винним.

Суди повинні вимагати від органів досудового слідства, щоб постанова про притягнення як обвинуваченого була конкретною за змістом. Зокрема, в описовій її частині зазначаються: злочин, у вчиненні якого обвинувачується особа; час, місце та інші обставини його вчинення, наскільки вони відомі слідчому; стаття (частина, пункт статті) кримінального закону, якою передбачений цей злочин.

Недодержання органами досудового слідства вимог статей 132 і 142 КПК Ук­раїни може бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

Обвинувальний висновок має відповідати вимогам ст. 223 КПК України. Невідповідність обвинувального висновку положенням цієї статті може бути підставою для повернення справи прокурору для складення нового обвинувального висновку.

Складаючи вирок, суд зобов'язаний додержуватися вимог ст. 334 КПК Ук­раїни. У мотивувальній частині обвинувального вироку, зокрема, має бути чітко сформульовано обвинувачення, яке визнається судом доведеним, з обов'язковим зазначенням місця, часу, способу вчинення злочину та його наслідків, форми ви­ни і мотивів злочину тощо, а також доказів, якими суд обґрунтовує свої виснов­ки, обставин, що визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, пом'якшують або обтяжують покарання. Порушення при складенні вироку вимог ста­тей 332-335 КПК України може бути підставою для його скасування.

Судам необхідно перевіряти додержання органами досудового слідства вимог ст. 48 КПК України виходячи з того, що захисник, допущений до участі у справі, має право бути присутнім не тільки на допитах підозрюваного чи обвинуваченого, а й при виконанні інших слідчих дій, що провадяться за участю підозрюваного чи обвинуваченого або за його клопотанням чи клопотанням захисника. Особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані своєчасно повідомляти захисника про час і місце провадження таких слідчих дій. У разі неявки захисника слідча дія мо­же бути проведена лише за умови, що його участь у ній не є обов'язковою. При ви­конанні інших слідчих дій захисник може бути присутнім з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого.

Порушення вимог закону щодо участі захисника при проведенні слідчих дій може бути підставою для визнання недопустимими тих доказів, що були зібрані під час виконання таких дій.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 48 КПК України, з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого захисник має право застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких він бере участь, та при ознайомленні з матеріалами справи. У відкритому судовому засіданні такі засоби застосовуються захисником з дозволу судді чи суду.

Застосування захисником науково-технічних засобів полягає у проведенні ним під час допиту підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка, при пред'яв­ленні особи для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, інших слідчих дій, а також під час судового розгляду справи звуко-, відеозапису тощо.

Під особами, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізу­вати право на захист (п. 2 ч. 1 ст. 45 КПК України), необхідно розуміти, зокрема, осіб з істотними дефектами мови, зору, слуху тощо, а також осіб, які хоча і виз­нані осудними, але мають психічні вади, що перешкоджають самостійно захища­тися від обвинувачення.

Захисник допускається до участі у справі щодо такої особи з моменту, коли було встановлено наявність у неї зазначених вад.

За змістом ст. 48 КПК України захисник повинен захищати тільки законні інтереси свого підзахисного (тобто такі, що ґрунтуються на вимогах закону або не суперечать їм) та використовувати лише законні засоби захисту.

Захисник підлягає усуненню від участі у справі тільки за наявності обставин, перелічених у ст. 61 КПК України, і в порядку, визначеному ст. 61і КПК України. Усунувши захисника на стадії судового розгляду справи, суд повинен надати підсудному можливість запросити іншого захисника, а у випадках, передбачених ч. 4 ст. 47 КПК України, — призначити захисника через адвокатське об'єднання.

У разі усунення захисника від участі у справі у зв'язку з тим, що він, зловживаючи своїми правами, перешкоджав встановленню істини в ній (наприклад, схиляв свідків, потерпілих, інших підсудних до дачі неправдивих показань, надав суду завідомо недостовірні документи), затягував розгляд справи, порушував по­рядок у судовому засіданні чи не виконував розпоряджень головуючого, суд мо­же окремою постановою (ухвалою) повідомити відповідний орган, адвокатське об'єднання для вирішення питання про відповідальність захисника.

Суди також повинні гостро реагувати на факти безпідставного усунення захисника від участі у справі, а якщо воно призвело до істотних обмежень права обвинуваченого на захист, — повертати справи на додаткове розслідування. Вста­новивши факти втручання будь-якої особи в діяльність захисника, суд зобов'яза­ний повідомити про це постановою чи ухвалою прокурора для вирішення питан­ня про притягнення її до кримінальної відповідальності за ст. 397 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

Суди повинні додержуватися вимог закону щодо мови, якою провадиться судочинство. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинст­ва, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють, і користуватися послугами перекладача.

Позбавлення чи обмеження цих прав особи відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 Кримінально-процесуального кодексу України є істотним порушенням криміна­льно-процесуального закону, яке тягне скасування судових рішень.

Суди мають вимагати від органів досудового слідства неухильного дотриман­ня вимог закону щодо строків і порядку пред'явлення обвинуваченому та його захиснику матеріалів досудового слідства. Відповідно до статей 218, 220 Криміна­льно-процесуального кодексу України, обвинуваченому і захиснику зазначені матеріали пред'являються для ознайомлення підшитими і пронумерованими, а у відповідному протоколі зазначається, які саме матеріали (кількість томів і аркушів, аудіо- та відеокасети тощо) було пред'явлено для ознайомлення.

При ознайомленні з матеріалами справи заявлені обвинуваченим та його за­хисником клопотання (про доповнення слідства, зміну кваліфікації, закриття справи тощо) розглядаються й вирішуються слідчим у порядку, передбаченому ст. 221 КПК України. Слідчий зобов'язаний задовольнити клопотання обвинува­ченого та його захисника, якщо обставини, для з'ясування яких вони заявлені, мають значення для справи.

Після проведення додаткових слідчих дій або приєднання до справи нових матеріалів слідчий відповідно до вимог ст. 222 КПК України зобов'язаний ознайомити обвинуваченого та його захисника з усіма такими матеріалами і про­токолами слідчих дій.

Недодержання органами досудового слідства зазначених вимог відповідно до п. 11 ч. 2 ст. 370 КПК України є істотним порушенням кримінально-процесуаль­ного закону і тягне направлення справи на додаткове розслідування.

Згідно зі ст. 240 КПК України суди повинні повідомляти про день поперед­нього розгляду справи обвинуваченого, його захисника та законного представни­ка і надавати їм можливість заявити клопотання, висловити свої думки з питань, зазначених у ст. 237 КПК України, та щодо клопотань, заявлених іншими учасни­ками процесу

Враховуючи, що п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України та ст. 87 і КПК України передбачене повне фіксування судового процесу за допомогою аудіоапаратури чи інших технічних засобів, суди зобов'язані здійснювати таке фіксування, якщо цього вимагає хоча б один з учасників процесу (зокрема, підсудний, його захис­ник, законний представник). Недодержання цієї вимоги відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 370 КПК України є істотним порушенням кримінально-процесуального зако­ну і тягне скасування вироку чи іншого судового рішення.

Виходячи з положень ч. 4 ст. 318, ч. 6 ст. 362 КПК України, обмеження трива­лості судових дебатів у суді першої та апеляційної інстанцій не допускається.

Головуючий у справі може зупинити учасників судових дебатів у разі, якщо вони в промовах виходять за межі розглядуваної справи. При цьому слід мати на увазі, що учасники судових дебатів мають право посилатися лише на ті докази, які бу­ли досліджені в судовому засіданні, і що в суді апеляційної інстанції такі дебати полягають у промовах стосовно тієї частини вироку, яка оскаржена.

Ненадання підсудному можливості виступити у судових дебатах і з останнім словом є істотними порушеннями кримінально-процесуального закону і тягнуть скасування вироку (п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК України).

Звернути увагу судів на необхідність додержання вимог ст. 88 КПК України про забезпечення права підсудного, засудженого, виправданого, їх захисників, законних представників на ознайомлення із протоколом судового засідання і по­дання письмових зауважень з приводу його неправильності чи неповноти.

Про дату підписання протоколу, виготовленого після встановленого ч. З ст. 87 КПК України строку, зазначені особи мають бути своєчасно повідомлені.

Згідно з ч. 1 ст. 88 КПК України клопотання про ознайомлення з протоколом судового засідання може бути заявлено протягом трьох діб після проголошення вироку чи іншого судового рішення. У разі пропуску цього строку питання про його поновлення вирішується відповідно до статей 89, 90 КПК України.

Визнати правильною практику тих судів, які за власною ініціативою і за зго­дою засудженого чи іншого учасника судового розгляду вручають йому для ознайомлення належно засвідчену копію протоколу судового засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 КПК України, ознайомлення з протоколом судового засідання і подача на нього письмових зауважень здійснюються протягом трьох діб з дня одержання повідомлення про його виготовлення. Якщо підсудному, за­судженому, виправданому, захиснику, законному представнику у зв'язку з вели­ким обсягом протоколу чи іншими поважними причинами потрібно більше трьох діб для ознайомлення і подачі зауважень на нього, цей строк може бути продов­жено постановою головуючого.

У разі, коли учасник судового розгляду справи в межах відведеного строку .дійсно затягує ознайомлення з протоколом судового засідання чи висуває непе­редбачені законом вимоги, особа, яка ознайомлює його з цим процесуальним документом, складає відповідний протокол, який передає головуючому у справі. З урахуванням обсягу протоколу судового засідання та даних про особу, котра з ним ознайомлюється (вік, освіта, стан здоров'я, наявність фізичних чи психічних вад тощо), головуючий затверджує графік ознайомлення, який є обов'язковим для зазначеної особи. При подальшому зволіканні головуючий своїм розпоря­дженням припиняє ознайомлення.

Згідно з ч. 9 ст. 362 КПК України в апеляційному суді протокол судового засідання та фіксування за допомогою технічних засобів перебігу судового проце­су обов'язково ведуться у випадку проведення судового слідства. Право засудже­ного, виправданого, їх захисників, законних представників на ознайомлення з протоколом забезпечується судом апеляційної інстанції.

Судам необхідно додержуватись вимог ст. 344 КПК України, якою регламен­тується порядок вручення копії вироку засудженому. Невручення засудженому копії вироку або його письмового перекладу рідною мовою чи мовою, якою він володіє, є підставою для поновлення пропущеного строку на оскарження вироку або для скасування судового рішення апеляційного суду, якщо останній розгля­нув справу з такими порушеннями.

Відповідно до ст. 351 КПК України, суд повинен своєчасно повідомити про подані апеляції засуджених чи виправданих, інтересів яких вони стосуються, їх захисників та законних представників і забезпечити всім названим особам мож­ливість ознайомитися з апеляціями і доданими до них матеріалами та подати свої заперечення.

Апеляційний суд зобов'язаний ретельно перевірити додержання судом першої інстанції вимог статей 349—351 КПК України і при виявленні порушень вжити передбачених законом заходів до їх усунення.

Суд апеляційної інстанції також з'ясовує, чи були повідомлені засуджений, виправданий, їх законні представники, захисники про день розгляду справи, а у випадках, передбачених законом, — чи викликав суд першої інстанції цих осіб до апеляційного суду.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 358, ч. 1 ст. 391 КПК України, виклик засудже­ного, який тримається під вартою, до суду апеляційної інстанції, а також до суду касаційної інстанції при перевірці судових рішень, перелічених у ч. 1 ст. 383 КПК України, провадиться лише за його особистим письмовим клопотанням і є обов'язковим для суду. Це право має бути роз'яснено засудженому судом, який постановив вирок.

Клопотання інших учасників процесу про виклик до суду апеляційної чи ка­саційної інстанції засудженого, який тримається під вартою, вирішується цим судом.

Судам апеляційної та касаційної інстанцій необхідно вживати всіх передбаче­них законом заходів для забезпечення дотримання судами вимог законодавства, яке регулює здійснення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим та виправданим права на захист, систематично узагальнювати судову практику з цього питання, своєчасно виявляти й усувати недоліки в діяльності судів.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук