387

---

4.7. Правові засади звернення до Європейського суду з прав людини. Вимоги до складання звернення до цього Суду. Рішення Європейського суду щодо розгляду цих звернень та наслідки прийнятих рішень.

Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (підписана 4 листопада 1950 p.; ратифікована Україною 17 липня 1997 p.; набула чинності для України 11 вересня 1997 р.) передбачає, що у разі порушення її положень особа, права якої були порушені, може звернутися до Європейського суду з прав люди­ни. Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з держав, які ратифікували Конвенцію, порушення прав, викладених у Конвенції або протоко­лах до неї. Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпа­но всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постанов­ления остаточного рішення на національному рівні. Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, якщо вона:

є анонімною;

за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи бу­ла подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулю­вання, і якщо вона не містить нових фактів у справі.

Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі ст. 34, якщо він вважає, що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або про­токолів до неї, явно необгрунтована або є зловживанням правом на подання заяви.

justify">Суд відхиляє будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною згідно з цією стат­тею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі. Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він:

розглядає справу разом із представниками сторін і, в разі необхідності, про­водить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані держави створюють усі необхідні умови;

надає себе в розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення друж­нього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї.

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрипнє право відповідної країни передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

23 лютого 2006 р. було прийнято Закон України «Про виконання рішень та за­стосування практики Європейського суду з прав людини». Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усу­нення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створен­ням передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав люди­ни проти України.

Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва готує та надсилає для опублікування в газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України» стислий виклад Рішення ук­раїнською мовою, який має включати:

а) офіційну назву Рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мо­вою;

б) номер заяви до Суду;

в) дату постановлення Рішення;

г) стислий виклад фактів у справі;

д) стислий виклад питань права;

є) переклад резолютивної частини Рішення.

Протягом трьох днів Орган представництва надсилає стислий виклад Рішення Стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім дер­жавним органам, посадовим особам та іншим суб'єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено Рішення, разом із копією оригінального тексту.

З метою виконання заходів загального характеру держава забезпечує переклад та опублікування повних текстів Рішень українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення у про­фесійному середовищі правників. Автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується органом представництва. Визначення видання, яке здійснюватиме переклад та опублікування повних текстів Рішень, а також замов­лення необхідної кількості примірників видання з метою забезпечення судів, зрганів прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, служби безпеки, установ вико­нання покарань, інших заінтересованих суб'єктів провадяться на конкурсній основі Органом представництва. Забезпечення суддів опублікованим перекладом повних текстів Рішень покладається на державний орган, відповідальний за організаційно-матеріальне забезпечення судів.

Протягом трьох днів від дня отримання повідомлення Суду про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів;

б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини Рішення. Автентичність перекладу засвідчується Органом представництва.

Державна виконавча служба впродовж трьох днів з дня надходження доку­ментів відкриває виконавче провадження. Неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування не є перешкодою для виконання Рішення.

Виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного. У разі порушення строку на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до Рішення. Державне казначейство України протягом 10 днів від дня надходження зазначених у ч. З цієї статті документів здійснює списання на вказаний Стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності — на депозитний рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на депозитному рахунку державної виконавчої служби визна­чається Законом України «Про виконавче провадження». Підтвердження списан­ня, отримане від Державного казначейства України, є для державної виконавчої служби підставою для закінчення виконавчого провадження. Державна виконав­ча служба протягом трьох днів надсилає органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

Якщо встановити місцеперебування (місцезнаходження) Стягувача — фізич­ної особи неможливо, а також у разі смерті Стягувача — фізичної особи чи реор­ганізації або ліквідації Стягувача — юридичної особи сума відшкодування пере­раховується на депозитний рахунок державної виконавчої служби. Сума відшко­дування, яка знаходиться на депозитному рахунку державної виконавчої служби, перераховується:

а) на рахунок Стягувача після подання ним відповідної заяви;

б) на рахунки спадкоємців Стягувача — фізичної особи після подання ними належним чином оформлених документів, які надають їм право на отримання спадщини;

в) на рахунок правонаступника реорганізованого Стягувача — юридичної осо­би після подання ним належним чином оформлених документів, які підтверджу­ють його правонаступництво;

г) на рахунки засновників (учасників, акціонерів) ліквідованого Стягувача — юридичної особи після подання ними рішень суду, які підтверджують їхній статус засновників (учасників, акціонерів) ліквідованого Стягувача — юридичної особи на момент ліквідації та визначають частку відшкодування, що належить до ви­плати кожному із засновників (учасників, акціонерів).

Інформацію про наявність на депозитному рахунку державної виконавчої служ­би суми відшкодування державна виконавча служба надсилає Органу представ­ництва. Позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає Орган представ­ництва, який зобов'язаний протягом трьох місяців з моменту, визначеного в ч. 4 ст. 8 вищезазначеного Закону, звернутися до суду з відповідним позовом.

З метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додат­ковими заходами індивідуального характеру є:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum);

б) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокре­ма, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та (або) про його право на відновлення прова­дження відповідно до чинного законодавства;

б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання додаткових заходів індивідуального ха­рактеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення до­дається переклад рішення Суду про дружнє врегулювання, автентичність якого засвідчується Органом представництва.

Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального характеру, пе­редбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання, покладається на Орган представництва. Орган представництва в межах здійснення передбаченого ч. 2 ст. 8 згаданого Закону контролю має право отримувати від органів, які є відпові­дальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передба­чених у рішенні Суду про дружнє врегулювання, інформацію про хід і наслідки виконання таких заходів, а також вносити Прем'єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру.

Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів індивідуального ха­рактеру, зобов'язані:

а) невідкладно та у визначений Рішенням та (або) чинним законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального характеру;

б) надавати інформацію на запити Органу представництва про перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального характеру;

в) дієво та без зволікань реагувати на подання Органу представництва;

г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру повідомити

Орган представництва.

Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпе­чення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв про­ти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. За­ходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема:

а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування;

б) внесення змін до адміністративної практики;

в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів;

г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та прак­тики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, праців­ників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

д) інші заходи, які визначаються — за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи — державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпе­чення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

Упродовж одного місяця з дня одержання повідомлення про набуття Рішен­ням статусу остаточного Орган представництва готує та надсилає до Кабінету Міністрів України подання щодо вжиття заходів загального характеру. Подання включає пропозиції щодо вирішення зазначеної в Рішенні системної проблеми та усунення її першопричини, зокрема:

а) аналіз обставин, що призвели до порушення Конвенції;

б) пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства;

в) пропозиції щодо внесення змін до адміністративної практики;

г) пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів;

д) пропозиції щодо забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Європейського суду з прав людини для суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

є) пропозиції щодо здійснення інших заходів загального характеру, спрямова­них на усунення недоліків системного характеру, припинення спричиненого ци­ми недоліками порушення Конвенції та забезпечення максимального відшкоду­вання наслідків цих порушень;

є) перелік центральних органів виконавчої влади, які є відповідальними за вжиття кожного з пропонованих у поданні заходів.

Одночасно з поданням Орган представництва готує аналітичний огляд для Верховного Суду України, який включає:

а) аналіз обставин, що спричинили порушення Конвенції;

б) пропозиції щодо приведення судової практики у відповідність з вимогами Конвенції.

Одночасно з поданням Орган представництва готує та надсилає до Апарату Верховної Ради України пропозиції для врахування під час підготовки законо­проектів.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джере­ло права. Для цілей посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою. Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії. У разі відсутності перекладу Рішення та ух­вали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом. У разі вияв­лення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд корис­тується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригіна­льними текстами та (або) в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

При відповіді на питання необхідно зазначити, що міжнародні механізми захисту прав людини не вичерпуються Європейським судом з прав людини. Міжнародні процедури подання індивідуальних скарг передбачені також у межах правозахисного механізму ООН, а саме:

Першим Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права;

Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст. 14 Конвенції);

Конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 22 Конвенції);

Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;

Міжнародною конвенцією про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей (ст. 77 Конвенції, ще не набула чинності).

На сьогодні ведеться активна міжнародна кампанія з прийняття Факультатив­ного протоколу до Міжнародного пакту про економічні, соціальні права і права в галузі культури, який наділяв би Комітет ООН з економічних, соціальних і куль­турних прав повноваженнями щодо розгляду індивідуальних скарг на порушення державами-учасницями прав, передбачених у зазначеному Пакті. Проте наразі ця пропозиція залишається лише проектом і предметом активної лобістської кампанії міжнародного громадянського суспільства.

В усіх перерахованих міжнародних договорах передбачено створення відповідного міжнародного органу, який приймає і розглядає індивідуальні повідомлення. Повідомлення можуть направлятися особами або групами осіб, або від їх імені, які підпадають під юрисдикцію держави-учасниці і стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою-учасницею будь-якого з прав, викла­дених у відповідному міжнародно-правовому договорі. Якщо повідомлення на­правлено від імені окремих осіб або групи осіб, це робиться з їх згоди, за винятком тих випадків, коли автор може обґрунтувати свої дії від їх імені без такої згоди. Повідомлення подаються в письмовому вигляді і не повинні бути анонімними. Скаржник подає повідомлення до секретаріату Комітету, при цьому будь-якої конкретної форми не вимагається, хоча Комітет сформулював керівні вказівки для осіб, які подають повідомлення.

Розгляд відповідним органом міжнародної установи (відповідним Комітетом) повідомлень проходить два основні етапи: прийнятності і розгляду справи по суті. Прийнятність повідомлення пов'язана з офіційними вимогами, яким повинна відповідати індивідуальна скарга, перш ніж відповідний Комітет може перейти до її розгляду по суті. На стадії розгляду справи по суті Комітет ухвалює ріїпення про порушення прав, передбачених міжнародним договором.

Вимоги щодо прийнятності повідомлень у всіх Комітетах ООН, уповноваже­них розглядати індивідуальні скарги, багато в чому збігаються. Крім того, більшість цих вимог співпадають з тими критеріями, які висуває Європейський суд з прав людини при вирішенні питання про прийнятність одержаних повідо­млень. У систематизованому вигляді чинники, які враховуються уповноважени­ми Комітетами ООН при вирішенні питання про прийнятність повідомлень, можна сформулювати так:

Якщо скаржник діє від імені іншої особи, чи має він необхідний дозвіл або у нього є інші підстави для того, щоб діяти таким чином;

Чи є скаржник (або особа, від імені якої подана скарга) жертвою передбачу­ваного порушення відповідного права? Необхідно проілюструвати, що скаржник особисто безпосередньо постраждав від законодавства, політики, практики загалом, будь-якої дії або бездіяльності держави-учасниці, яка, за твердженням скаржника, порушила або порушує його права. Недостатньо лише абстрактно ос­каржувати законодавство, державну політику або практику (т. зв. action popularis), не демонструючи при цьому, яким чином саме скаржник особисто є їх жертвою;

Чи відповідає скарга положенням договору, на який робиться посилання? Передбачуване порушення повинне стосуватися права, на яке фактично розпов­сюджується захист даного договору. Якщо, наприклад, подано скаргу відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, не можна заявляти про порушення права власності, оскільки да­ний Пакт не охороняє це право. У подібному випадку позов буде визнаний не­прийнятним ratione materiae;

Чи є скарга достатньо обґрунтованою? Якщо відповідний Комітет у світлі поданої йому всіма сторонами інформації вважає, що скаржник недостатньо по­вно виклав факти у своїй скарзі або аргументи, що стосуються порушення міжна­родно-правового договору, він може відхилити цю скаргу як недостатньо обґрун­товану з погляду прийнятності. Подібна підстава аналогічна неприйняттю справи до розгляду іншими судами — міжнародними або національними — як «явно не­достатньо обґрунтованої»;

— Чи пов'язана скарга з подіями, які відбулися до набуття чинності ме­ханізмом подання і розгляду скарг для відповідної держави? Як правило, Комітет не розглядає скарги, датовані періодом, що передує цій даті, і скарга вважається неприйнятною гаііопе іетрогіз. Проте є і винятки, зокрема наслідки події мають вплив у період, коли механізм подання і розгляду скарг вже був визнаний державою-учасницею, відповідний Комітет може взяти до уваги ці обставини та прийняти скаргу;

Чи були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту? Ключовий принцип, який регулює прийнятність скарги, полягає в тому, що необхідно ви­черпати всі національні засоби правового захисту, перед тим як передати повідо­млення до відповідного Комітету. Цей процес, як правило, включає розгляд спра­ви національною судовою системою. Необхідно мати на увазі, що звичайні сумніви щодо ефективності подібних заходів не звільняють від виконання цієї вимоги. У той же час існують обмежені винятки з цього правила. Якщо період вичерпання засобів правового захисту продовжений на нерозумний термін або якщо ці засоби є очевидно неефективними (якщо, наприклад, відповідне законо­давче положення є абсолютно чітким щодо цього питання), або якщо ці засоби є недоступними (у зв'язку, наприклад, з відсутністю можливості отримати правову допомогу в кримінальній справі), скаржник може бути звільнений від необ­хідності виконання умови про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. У такому разі необхідно детально пояснити причини, з яких не слід застосовува­ти це загальне правило;

Чи є повідомлення зловживанням процедурою подання і розгляду скарг? В окремих випадках Комітет може дійти висновку, що справа є несерйозною, но­сить сутяжницький характер або використання процедури подання і розгляду скарг є очевидно невиправданим, і відхилити його як неприйнятне (наприклад, у разі подачі неодноразових позовів до того чи іншого Комітету з одного і того ж питання, незважаючи на те, що вони вже були відхилені);

Чи розглядається скарга в межах іншого механізму міжнародного врегу­лювання або була предметом його розгляду? Якщо одну й ту ж скаргу було по­дано до іншої міжнародної установи або організації, юрисдикція якої виз­нається Україною, наприклад, Європейського суду з прав людини, Комітети ООН не можуть розглядати таку скаргу. Ця вимога в окремих випадках може ма­ти і деякі винятки. Так, якщо скарга була розглянута Європейським судом з прав людини і визнана ним неприйнятною у зв'язку з пропущенням шестимісячного терміну подання повідомлення до Європейського суду, то така скарга може бути визнана Комітетами прийнятною у зв'язку з відсутністю такої вимоги з боку Комітетів;

Чи перешкоджає розгляду вашої скарги зроблене державою застереження до Факультативного протоколу? У надзвичайних випадках Комітет може виріши­ти, що конкретне застереження є неприпустимим, і розглядати повідомлення, незважаючи на заявлене застереження1.

На окрему увагу заслуговує питання про те, стосовно кого можуть подаватися індивідуальні скарги. Відповідні міжнародні органи не приймають повідомлень, якщо вони стосуються держави, яка не є учасницею відповідного міжнародно-правового договору. Отже, індивідуальна скарга може стосуватися лише держави-учасниці. При цьому відповідачем за справою є держава в цілому (наприклад, Україна), а не будь-який посадовець, орган державної влади, юридична або фізична особа. Передбачувані ж порушення міжнародно-правового договору можуть бути пов'язані як з діями або бездіяльністю державних службовців при виконанні ними своїх посадових обов'язків, так і мати відношення до дій окре­мих осіб або установ. В останньому випадку саме держава-учасниця є відповіда­чем за справою у зв'язку з тим, що вона не зуміла на виконання зобов'язань, викладених у міжнародно-правовому договорі, вжити належних превентивних заходів, заходів правового захисту, заходів з покарання правопорушників і заходів щодо відшкодування збитків.

Отже, для того, щоб індивідуальна скарга на порушення прав, які містяться у відповідному міжнародно-правовому договорі, могла бути визнана прийнятною і мала юридичну перспективу, вона повинна подаватися письмово і мати такі відо­мості, як-от: ім'я та прізвище, громадянство, дату народження позивача, а також зазначення держави-учасниці, проти якої подано повідомлення. Якщо повідо­млення подається від імені іншої особи, то необхідно надати докази її згоди на це або обгрунтувати, чому воно подається без згоди цієї особи. У повідомленні мають викладатися факти, що обґрунтовують його, зокрема докази того, що по­зивач або особа, від імені якої подано повідомлення, особисто постраждав від за­стосування конкретного закону, програми, реалізації державної або місцевої політики, практики, що склалася, дій або бездіяльності відповідної держави-учасниці. У повідомленні у загальних рисах повинно бути викладено вжиті заходи, що вичерпали внутрішньодержавні засоби правового захисту, зазначені позови або скарги, подані до національних судових інстанцій або інших органів влади, а також дати і результат судових розглядів, або пояснено причини, через які це правило не може бути застосовано. В індивідуальній скарзі також має пода­ватися інформація про те, чи розглядалося те саме питання в межах іншої проце­дури міжнародного розгляду або врегулювання.

За загальним правилом, після отримання і реєстрації повідомлення Секре­таріатом відповідного міжнародного органу воно виноситься на його обговорен­ня. Повідомлення передається державі-учасниці, щоб вона вивчила його з погля­ду прийнятності і по суті. Держава-учасниця може ухвалити рішення оскаржити тільки прийнятність повідомлення, і в цьому випадку вона повинна подати відповідь протягом двох місяців. Відповіді щодо прийнятності і суті повідомлен­ня мають бути подані протягом шести місяців. Після того, як держава-учасниця дала відповідь, для позивача встановлюється певний термін, протягом якого він може подати свої зауваження, після чого повідомлення буде подано до Комітету для прийняття рішення про його прийнятність.

Якщо Комітет ухвалює рішення про неприйнятність повідомлення, він інфор­мує особу, яка подала повідомлення, і державу-учасницю. Справу може бути відкрито повторно, якщо буде надана додаткова інформація, яка свідчитиме про те, що причини, з яких повідомлення було визнано неприйнятним, більше не діють. Після ухвалення рішення про те, що повідомлення є прийнятним, Комітет переходить до розгляду його по суті і вирішує питання про те, чи справді мало місце порушення відповідного міжнародно-правового договору.

За результатами розгляду повідомлення Комітет ухвалює рішення, які відо­бражають як вирішення питання про прийнятність звернення, так і вирішення справи по суті. Тобто, рішення містять підсумкову позицію Комітету щодо того, чи мало місце порушення прав, викладених у відповідному міжнародно-правовому договорі, у даній конкретній справі. У рекомендаціях Комітету може містити­ся прохання до відповідної держави-учасниці вжити конкретних заходів з метою усунення порушень відповідних положень.

У деяких випадках Комітети можуть у своєму рішенні поставити питання про компенсацію жертві порушеного права. Але, на відміну від Європейського суду з прав людини, Комітети ООН не називають конкретного розміру компенсації, а констатують, що жертві має бути виплачена компенсація без зазначення її суми. Тільки у справі Лаптовича проти Білорусі Комітет з прав людини вказав, якою повинна бути сума компенсації. У рішеннях Комітету з прав людини за криміна­льними справами, як правило, прямо зазначається, що або особа повинна бути звільнена, або що її справа має бути переглянута, а не тільки констатується, що мало місце порушення.

Держава-учасниця повинна належним чином розглянути «думки» Комітету разом із його рекомендаціями і надати Комітету протягом шести місяців письмо­ву відповідь, зокрема інформацію про будь-які заходи, вжиті з урахуванням ду­мок і рекомендацій Комітету. Комітет може запропонувати державі-учасниці на­дати додаткову інформацію про будь-які заходи, вжиті державою-учасницею у відповідь на його думки або рекомендації.

Викладене вище можна зобразити схематично (див. наступну стор.):

Окрему проблему становить виконання рішень міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Ук­раїною, у справах щодо порушення прав осіб з боку держави. Право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, визнано абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Такими міжнародними судовими установами та органами міжнародних ор­ганізацій, юрисдикція яких визнана Україною, є:

Європейський суд з прав людини, який створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., ратифікованої Зако­ном України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Кон­венції» від 17 липня 1997 p.;

Комітет ООН з прав людини, уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права, згідно зі ст. 1 Першого факуль­тативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, обов'язковість якого для України визнана Постановою Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права» від 25 грудня 1990 р. та Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет проти катувань, який уповноважений одержувати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Кон­венцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, відповідно до ст. 22 цієї Конвенції, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 p., з поправками, прийнятими Постановою Верховної Ради Ук­раїни від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Зако­ну України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації расової дискримінації, який уповноважений прий­мати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, перед­бачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, відповідно до ст. 14 цієї Конвенції, ратифікованої Президією Верхов­ної Ради Української РСР 21 січня 1969 р., з поправками, прийнятими Постано­вою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.;

Комітет ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до статей 2 Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованого Законом України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 р.

Рішення міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, в індивідуальних справах осіб щодо пору­шення їх прав з боку держави, мають обов'язкову юридичну силу. Згідно з Зако­ном України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою відповідальність, передбачену ч. З ст. 382 КК України.

Необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, ухвалені іншими міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжна­родних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а волею самих міжнародних договорів, ратифікованих Україною, а отже, вони є обов'язковим для держав-учасниць через обов'язковість самих міжнародних договорів. Невиконання державою рішень відповідних міжнародних органів чи установ означає невиконання нею своїх міжнародно-правових зобов'язань та може потягти за собою застосовування щодо неї відповідних міжнародних санкцій.

Процесуальне законодавство України визначає процесуальні наслідки ви­знання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до п. 2 ст. 354 ЦПК України, судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України у зв'язку з винятковими об­ставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мо­тивів визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Статтею 355 ЦПК України передбачено, що скарга може бути подана протя­гом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин. Днем відкриття винят­кових обставин, передбачених п. 2 ст. 354 ЦПК України, слід вважати день ухвалення рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Якщо рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визна­на Україною, отримане особою, у справі якої воно ухвалене, пізніше, ніж у місяч­ний термін з дня його ухвалення, ця обставина вважається поважною причиною для подовження строку подання скарги відповідно до ст. 73 ЦПК України.

Скарга у зв'язку з винятковими обставинами подається за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні з урахуванням особливостей, перед­бачених Главою З ЦПК України.

Згідно зі ст. 358 ЦПК України, розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:

постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін;

постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або ка­саційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судового рішення і залишити в силі су­дове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або зміни­ти рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 360 ЦПК України передбачається, що ухвалені Верховним Судом Ук­раїни рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.

При цьому судам необхідно мати на увазі, що згідно зі ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав лю­дини» з метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача (заявника до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого поста­новлено рішенням Європейського суду з прав людини або з яким досягнуто друж­нього врегулювання, чи його представника, чи його правонаступника або особи (групи осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визна­чено обов'язок України в міждержавній справі), крім виплати відшкодування, вжи­ваються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належать:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (гезШиіїо іп іпіе^гит);

6) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокре­ма, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

При перегляді судових рішень у цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судового рішення міжна­родною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що пору­шує міжнародні зобов'язання України, позиція відповідної міжнародної судової установи щодо порушеного права є обов'язковою. Ухвала Суду, винесена за результатами розгляду скарги у зв'язку з зазначеними винятковими обставинами, постановлена згідно зі ст. 358 ЦПК України, в будь-якому разі має відповідати по­зиції міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та не мо­же їй суперечити. Винесення ухвали, що за своїм змістом суперечить чи ставить під сумнів позицію відповідної міжнародної судової установи, означає невиконан­ня Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань, які, згідно із загальновизна­ним міжнародно-правовим принципом належного виконання державами своїх зобов'язань, покладаються на всі гілки державної влади, у тому числі на судову.

Відповідно до ст. 360 ЦПК України, ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають. Судам слід мати на увазі, що це положення не позбавляє особу, стосовно якої постановлено ухвалу, у разі, якщо ухва­ла суду суперечить повністю чи частково рішенню відповідної міжнародної судо­вої установи, права, після використання всіх національних засобів правового за­хисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних су­дових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, як передбачено абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Відповідно до п. 2 ст. 237 КАС України, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими об­ставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнарод­ною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що пору­шують міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до ст. 242 КАС України, за наслідками провадження за виняткови­ми обставинами більшістю голосів колегії суддів приймається одна з таких поста­нов Верховного Суду України:

про повне або часткове задоволення скарги;

про відмову в задоволенні скарги.

Судам слід мати на увазі, що, на відміну від ЦПК України, КАС України уне­можливлює ухвалення постанови, що суперечить рішенню міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, що має сприяти виконанню Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань. Пунктом 3 ст. 243 КАС Ук­раїни прямо передбачено, що Верховний Суд України задовольняє скаргу в разі визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. При цьому Верховний Суд України може скасувати його повністю або в частині та на­правити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції залежно від того, суд якої інстанції першим допустив порушення міжна­родних зобов'язань. Верховний Суд України може також скасувати судові рішен­ня і прийняти нову постанову.

Слід звернути увагу, що, на відміну від цивільного процесуального законодав­ства, Кодексом адміністративного судочинства України прямо вказується на можливість оскарження постанови Верховного Суду України у випадку, якщо воно винесене у порядку перегляду судових рішень, які визнані міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України. Відповідно до п. З ст. 242 КАС України, поста­нова Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ст. 237 цього Кодексу.

Слід мати на увазі, що господарське процесуальне законодавство України та­кож передбачає можливість перегляду рішень у господарських справах на підставі їх визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України. Відповідно до ст. ПІ14, п. 3і та п. 4 ст. ПІ15 ГПК України, сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Ви­щого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апе­ляційного господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського суду Ук­раїни про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Статтею ПІ16 ГПК України передбачено, що касаційна скарга, касаційне по­дання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого госпо­дарського суду України можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня її прийняття. При цьому судам слід мати на увазі, що у п. 2 ст. ПІ16 ГПК України прямо вказується, що у разі виникнення підстав для оскарження постанови чи ухвали Вищого господарського суду України після закінчення зазначеного стро­ку Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження. Тобто, у разі подання скарги до Верховного Суду України на підставі ухвалення рішення про визнання постанов чи ухвал у господарських справах міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України, у термін, що переви­щує один місяць з дня їх прийняття, ця скарга має бути ним прийнята.

Відповідно до ст. ПІ18 ГПК України, Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора Ук­раїни на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:

залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого госпо­дарського суду України;

скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Слід враховувати, що згідно зі ст. 11119 ГПК України однією з підстав для ска­сування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України є їх невідпо­відність міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому ухвалення рішення про визнання постанов чи ухвал у господарських справах міжнародною судовою установою, юрисдикція якої виз­нана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України, має розглядатися як визнання невідповідності цих постанов та ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та вва­жатися підставою для їх скасування Верховним Судом України.

Статтею 11120 ГПК України, передбачається, що за результатами розгляду касаційної скарги на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України ухвалюється постанова Верховного Суду України. Згідно з п. З ст. 11120 ГПК України Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає. При цьому судам слід мати на увазі, що це положення не позбавляє осо­бу, стосовно якої винесено постанову, у разі, якщо вона суперечить повністю чи частково рішенню відповідної міжнародної судової установи, права, після вико­ристання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Ук­раїна, як це передбачено абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

КПК України не передбачає права оскарження судових рішень у зв'язку з ви­нятковими обставинами. Судам слід мати на увазі, що відсутність у кримінально-процесуальному законодавстві положень, що регулюють провадження за винят­ковими обставинами, не означає, що в разі визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення у справі, що розглядалася в межах кримінального процесу, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, таке рішення міжнародної установи не породжує обов'яз­ку переглянути відповідні рішення національних судів у межах національної пра­вової системи та забезпечити відновлення порушених прав та свобод осіб. Такий підхід підтверджується положеннями Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У статті 10 цього За­кону, де повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, визначається як шлях відновлення попереднього юридичного стану Стягувача, йдеться про виконання рішень Європейського суду з прав людини з будь-якої категорії справ, у тому числі й кримінальних, що розглядалися в межах кримінального процесу, й, відповідно, можуть бути переглянуті лише у порядку кримінального судочинства України. Таким чином, у разі визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення у кримінальній справі таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, таке рішення має бути переглянуто в порядку виключного провадження згідно з поло­женнями глави 32 КПК України.

 

1 Права человека. Процедура подачи и рассмотрения жалоб / Изложение фактов № 7. — Женева: ООН, 2002. - С. 12-15.

 

< Попередня   Наступна >