Головна

Відшкодування в кримінальному судочинстві завданої злочином шкоди за ініціативою суду та покладення судом кримінально-правового обов’язку усунути завдану злочином шкоду М. Гузела©


Відшкодування в кримінальному судочинстві завданої злочином шкоди за ініціативою суду та покладення судом кримінально-правового обов’язку усунути завдану злочином шкоду

М. Гузела©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Чинне законодавство України передбачає можливість усунення негативних майнових наслідків злочину шляхом реалізації в кримінальному процесі декіль­кох непозовних способів. Такими способами (формами) усунення негативних майнових наслідків злочину є, зокрема, відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди в кримінальному процесі з власної ініціативи суду та покладення на винну у вчиненні суспільно-небезпечного діяння особу обов’язку усунути завдану шкоду. Зрозуміло, що наука кримінально-процесуального права не може залишити поза увагою питання про правову природу цих способів та про їх співвідношення зокрема.

Найперше підкреслимо, що за своєю правовою природою це два абсолютно різні правові інститути. І хоч як у пе

ршому, так і в другому випадках відшкодування збитків здійснюється винятково з ініціативи суду, все ж між цими двома інститутами існують докорінні відмінності. Ці відмінності простежуються, принаймні, у трьох напрямах: щодо характеру обов’язку, який покладається судом з приводу відшкодування збитків; щодо характеру судового рішення про їх відшкодування; щодо обсягу відшкодування і процесуальних наслідків прийнятого рішення.

Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину шляхом реалізації зазначених у цивільному законі України (ст.453 ЦК України) засобів у порядку ч.3 ст.29 КПК України є лише процесуальною формою реалізації норм цивільного та інших галузей права, які встановлюють майнову (матеріальну) відповідальність за конкретні злочинні дії. У таких випадках покладення названого обов’язку в кримінальному процесі майнової відповідальності не встановлює, а лише виконує роль інструменту реалізації цієї відповідальності.

Інша справа – це норми особливої частини кримінального закону, санкції яких передбачають можливість застосувати кримінальне покарання у вигляді обов’язку усунути завдану злочином шкоду. Вони є нормами матеріального, а не процесуального права, а тому й виконують абсолютно інші функції. Крім того, відмінності між цими обов’язками проявляються і в характері норм матеріального права, за допомогою яких досягається захист порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб.

Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину в порядку, зазначеному в ч.2, 3 ст.29 КПК України, передбачає насамперед реалізацію норм цивільного права, що встановлюють майнову відповідальність за заподіяння шкоди злочином. Основна ж функція такого обов’язку полягає у відновленні (компенсації) майнових втрат, причиною яких став цей злочин.

Кримінально-правова норма, що встановлює кримінальне покарання у вигляді покладення на засудженого обов’язку усунути завдану злочином шкоду, покликана реалізувати іншу мету: покарання і перевиховання особи, яка вчинила злочин (відновлення ж порушеного права є додатковим (побічним) результатом), а тому, ця норма за своїм характером зовсім інша.

Слід наголосити, що в кримінальному законодавстві України не передбачено кримінально-правового обов’язку засудженого усунути завдану шкоду, як окремого виду кримінального покарання (такий обов’язок як міра основного чи додаткового кримінального покарання застосовувався (або застосовується й сьогодні) деякими державами колишнього СРСР).

Кримінальний кодекс України в ст.461 передбачає за певних умов можливість відстрочки виконання вироку та покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку у визначений судом строк усунути заподіяні внаслідок вчинення злочину матеріальні збитки [9, с.149]. У випадку застосування відстрочки виконання вироку суд вправі зобов’язати засудженого в певний строк усунути заподіяну шкоду (ч.6 ст.461 КК України), а також виконати інші, передбачені цією нормою умови та обов’язки. Якщо протягом встановленого судом строку засуджений виконає покладені на нього обов’язки та не вчинить нових правопорушень, суд звільняє засудженого від покарання. В іншому випадку суд може винести ухвалу про скасування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі та про направлення засудженого для реального відбування покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного вироком.

Отже, за своїм характером строк відстрочки виконання вироку є випробувальним строком для засудженого, протягом якого шляхом виконання покладених на нього обов’язків він доводить своє виправлення. Сам обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди виступає як пробаційна (допоміжна) умова, від виконання якої залежить звільнення його від покарання.

При покладенні на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути заподіяну шкоду у випадку відстрочки виконання вироку, майновий характер позбавлення правових благ не змінюється, але наявність постійної (на період строку пробації) загрози скасування відстрочки виконання вироку та скерування засудженого для відбування позбавлення волі в разі невиконання цього обов’язку посилює страждання та переживання засудженого (тобто реалізується, насамперед, пенальна функція) [1, с.19].

У випадку ж реалізації цивільно-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному процесі, позбавлення винної особи певних правових благ полягає тільки у зменшенні сфери її майнового (матеріального) володіння. Ніяких каральних функцій реалізація цивільно-правового обов’язку відшкодування шкоди з ініціативи суду в кримінальному процесі не здійснює.

Разом з тим, як уже зазначалось, обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди як умова пробації виконує і компенсаційну функцію, оскільки в результаті його виконання повністю або частково усуваються негативні майнові наслідки злочину. Якщо інші обов’язки, що можуть покладатись на засудженого в разі застосування відстрочки виконання вироку більше спрямовані на спеціальне попередження, щоб позбавити можливості засудженого вчинити новий злочин, то усунення заподіяної злочином шкоди як умова пробації першочергово має за мету виправлення та перевиховання засудженого [9, с.148].

Безумовно, що покладення на засудженого винесеним вироком у кримінальній справі обов’язку відшкодувати завдані злочином збитки з власної ініціативи суду (тобто має місце реалізація цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі) також містить певний каральний елемент і має виховне значення, оскільки як засуджений терпить обмеження свого майнового стану. Проте кримінально-процесуальний обов’язок, що покладається на засудженого з ініціативи суду в кримінальному процесі, аж ніяк не ставить за мету покарати чи перевиховати засудженого. Цей обов’язок спрямований на реалізацію насамперед цивільно-правової відповідальності шляхом відновлення пору­шеного злочином майнового стану потерпілої особи, тобто має суто компенса­ційний характер. У цьому й полягає принципова різниця між аналізованими інститутами.

Із зазначеної принципової різниці аналізованих двох видів юридичної відповідальності логічно випливає різниця і в характері самого судового рішення, яким суд покладає на засудженого правовий обов’язок відновити порушене злочином майнове положення потерпілої особи.

Покладення обов’язку усунути завдану шкоду як засобу кримінального покарання чи як іспитової умови на певний строк – це результат остаточного вирішення у вироку суду основного питання кримінального судочинства – обвинувачення особи у вчиненні злочинного діяння, визнання обвинуваченого винним чи невинним у цьому, а у випадку винності – визначення вказаного в кримінальному законі покарання (умови). В цьому разі обов’язок усунути завдані збитки виникає у засудженого лише з моменту вступу в законну силу вироку суду (і обмежується певним строком, який визначається судом). До того часу, поки вирок не вступив в законну силу, на засудженому вказаний обов’язок не лежить.

З моменту проголошення вироку, яким з особи засудженого постановлено стягнути завдані ним збитки, над останнім тяжіє тільки цивільно-правовий обов’язок відшкодувати збитки, що випливає з норм цивільного права. Цей обов’язок суд підтверджує в своєму вироку під час вирішення з власної ініціативи питання про цивільно-правову відповідальність, тобто про відновлення порушеного злочином майнового стану потерпілого. Тому у випадках, коли суд з власної ініціативи у резолютивній частині вироку ухвалює рішення як з питання реалізації захисту прав потерпілого, так і покладення кримінально-правового обов’язку усунути завдану злочином матеріальну шкоду (незалежно – чи як кримінальне покарання, чи як пробаційний захід у разі надання відстрочки виконання вироку), то у винесеному вироку суду реалізуються водночас два види юридичної відповідальності – кримінальна і цивільно-правова, які за своїм характером і метою є абсолютно різними правовими інститутами.

Зазначимо, що пред’явлення та вирішення в кримінальній справі цивільного позову або покладення судом з власної ініціативи обов’язку на засудженого відшкодувати завдані злочином збитки не унеможливлює покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду як міри покарання, так і іспитової умови при відстрочці виконання вироку. Таким чином, суд може реалізувати водночас (паралельно) в одній і тій же кримінальній справі різні за своєю правовою природою обов”язки: цивільно-правовий та кримінально-правовий.

Можливість реалізації кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві України як пробаційної умови тісно пов’язана з впровадженням в судочинство інституту відстрочки виконання вироку (до впровадження цього інституту покладення судом кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в практиці не застосовувалося). Проте не можна сказати, що його використання набуло широкого застосування у судовій практиці так само, як і відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві.

Це підтверджують, зокрема, результати вивченої судової практики щодо злочинів, внаслідок вчинення яких потерпілим було заподіяно майнової шкоди. З проаналізованих 163 кримінальних справ (були проаналізовані справи, розглянуті судами в Західному регіоні України) тільки у семи випадках на засудженого покладався кримінально-правовий обов’язок усунути заподіяну злочином шкоду в порядку ст.461 КК України. У розглянутих 59 кримінальних справах питання відшкодування заподіяної злочином шкоди вирішувалось судом шляхом задоволення заявленого в кримінальній справі цивільного позову потерпілого. На момент винесення вироку в 39 кримінальних справах цивільний позов взагалі не пред’являвся. Встановлено, що у 8 кримінальних справах з розглянутих 59-ти, цивільний позов пред’являвся прокурором, а суд з власної ініціативи вирішив питання про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином, на підставі норм кримінально-процесуального закону(ст.29 КПК України) тільки в 16 випадках (в 11 з них суд стягнув із засуджених на користь держави вартість лікування потерпілих від злочину). В решті вивчених кримінальних справ питання відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому взагалі судом не розглядалось і не вирішувалось (потерпілий не пред’являв цивільного позову, а суд з невідомих причин не реалізував відшкодування з власної ініціативи, а також не поклав на засудженого обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду в порядку ст.461 КК України, хоч у дев’яти випадках було застосовано відстрочку виконання вироку).

Які ж причини такого відвертого ігнорування в судовій практиці застосування судами як кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди в разі відстрочки виконання вироку в порядку ст.461 КК України, так і відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому з ініціативи суду в кримінальному судочинстві в порядку ст.29 КПК України? Цьому, як видається, є певні пояснення.

Обов’язок відшкодування (усунення) завданої злочином матеріальної шкоди як пробаційна умова був скерований передусім на виконання певних пенальних функцій – на досягнення цілей ресоціалізації засудженого без ізоляції його від суспільства. Проте “тягар” виконання цим обов”язком пенальних функцій ніби поставив у тінь його можливості щодо здійснення ним функції компенсаційної. Це простежується в тих результатах, які були отримані в результаті опитування 86 суддів та працівників прокуратури з метою з’ясування їх професійної позиції щодо застосування в судовій практиці кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди.

За результатами проведеного опитування можна дійти висновку, що 62,8% опитаних респондентів взагалі не розуміють правової природи, функцій та мети застосування обов’язку відшкодування (усунення) заподіяної злочином матеріальної шкоди в кримінальному законодавстві. Звідси й результат – 56,9% респондентів не вбачають доцільності в існуванні цього обов’язку в законодавстві України, а 90,6% вказали, що застосування цього кримінально-правового обов’язку першочергово спрямоване на задоволення інтересів потерпілого, що є не чим іншим, як реалізацією відшкодування судом з власної ініціативи в кримінальному судочинстві. 86% респондентів не змогли вказати, чи можливе одночасне покладення на засудженого в разі відстрочки виконання вироку обов’язку про відшкодування заподіяної злочином шкоди за цивільним позовом та на підставі ст.461 КК України. 55.8% з опитаних не змогли також відповісти, чи підлягає покладений на засудженого обов’язок усунення заподіяної злочином шкоди на підставі ст.461 КК України примусовому виконанню, чи ні. Тобто здобуті дані є свідченням того, чому практичні працівники судових органів уникають застосування обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди У випадку відстрочки виконання вироку на підставі ст.461 КК України, оскільки для них є не до кінця зрозумілою суть та порядок застосування цього обов’язку. Цьому значною мірою сприяла також позиція Пленуму Верховного Суду України, який з часу введення обов’язку відшкодування в кримінальне законодавство України не дав тлумачення та орієнтації судам щодо застосування цього обов’язку. Пленум Верховного Суду України завжди орієнтував суди на здійснення відшкодування заподіяної злочином шкоди шляхом використання цивільного позову або, принаймні, винесення рішень про її відшкодування за власною ініціативою на підставі норм цивілістичних галузей права [14]. Проте тих же 55,8% опитаних респондентів зазначили, що вони не до кінця розуміють порядок реалізації відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду.

Наведені аргументи свідчать про те, що порядок реалізації судом як кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди в разі відстрочки виконання вироку на підставі ст.461 КК України, так і відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві на сьогодні не достатньо законодавчо врегульований. Законодавець визначив, що у випадку відстрочки виконання вироку на засудженого може покладатись обов’язок відшкодувати заподіяну злочином шкоду тільки шляхом її усунення (виправлення пошкодженої речі, надання потерпілому речі такого ж роду та якості й інше, тобто йдеться фактично тільки про відшкодування заподіяної злочином шкоди в натурі), що значно обмежує можливості його застосування через залежність від фактичної можливості засудженого здійснити усунення заподіяної злочином шкоди (фізичні дані, фах та інші особливості). Таке розуміння усунення заподіяної злочином шкоди в сенсі ст.461 КК України дають також С.Д.Шапченко та Н.В.Володько. Так, Шапченко С.Д. відзначає, що під усуненням заподіяної злочином шкоди треба розуміти “відновлення тієї цінності, якій була завдана шкода, або надання потерпілому такої ж цінності” [8, с.120]. Володько Н.В. також пише, що усунення заподіяної шкоди полягає в ліквідації наслідків злочину шляхом, приміром, ремонту пошкодженого майна або повернення потерпілому викраденої речі [12, с.165]. Проте в літературі була висловлена й інша позиція, за якою усунення заподіяної злочином шкоди можливе як шляхом відшкодування її в натурі так і покладенням обов’язку відшкодувати завдані збитки [10, с.247].

Сам термін “усунути заподіяну шкоду” та його смислове навантаження в законодавстві не визначений. Цивільне законодавство України використовує термін “відшкодування”, яке можна здійснити як в натурі, так і повністю відшкодувати заподіяні збитки (ст.453 ЦК України) [6, с.453]. Російський законодавець визначає, що усунення заподіяної злочином шкоди є одним із способів загладжування завданої шкоди і не включає в себе відшкодування збитків. Це також підтверджує і те, що в КК Російської Федерації до обставин, які пом’якшують відповідальність віднесено “відвернення винним настання шкідливих наслідків вчиненого злочину, або добровільне відшкодування завданих збитків, або усунення заподіяної шкоди”. Тобто, проводиться розмежування відшкодування завданих збитків і усунення заподіяної шкоди.

Якщо знову звернутись до результатів опитування, то на запитання: “Який правовий зміст закладено в поняття “усунення заподіяної злочином шкоди” за ст.461 КК України”? 38,3% респондентів під усуненням заподіяної злочином шкоди розуміють відшкодування заподіяної злочином шкоди як в натурі (надання речі того ж роду і якості, виправлення пошкодженої речі та інше), так і відшкодування заподіяних збитків; 29,8% опитаних вказали, що усунення заподіяної шкоди треба розуміти як відшкодування заподіяної шкоди в натурі; решта ухилились від відповіді на це запитання. Тобто це питання також становить певну складність для практичних працівників судових органів. Вивчення судової практики стосовно реалізації кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди також показало, що судді не завжди під “усуненням заподіяної злочином шкоди” розуміють відшкодування її в натурі. Так, у справі про обвинувачення Ю. за ст.102 КК України Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області виніс вирок, за яким підсудна засуджувалась до позбавлення волі на два роки в колонії загального режиму з відстрочкою виконання вироку (ст.461 КК України) на один рік. Суд поклав на засуджену обов’язок відшкодувати збитки за час вимушеного прогулу і в шестимісячний строк відремонтувати автомобіль. Тобто у цьому випадку суд поклав на засуджену на підставі ст.461 КК України обов’язок усунути заподіяну шкоду (в шестимісячний строк відремонтувати автомобіль), а крім того, ще й відшкодувати завдані збитки (збитки за час вимушеного прогулу). Як бачимо, суд розширив розуміння терміна “усунення” заподіяної шкоди, передбачаючи і відшкодування завданих збитків.

Навряд чи можна погодитись з цією позицією суду, адже таке вирішення питання могло б привести до погіршення майнового становища потерпілого. У випадку невиконання засудженим покладеного на нього обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду у визначений судом строк він (обов’язок) після спливу цього строку не підлягає примусовому виконанню, а тому майновий інтерес потерпілого залишиться незахищеним. Однак вкажемо на те, що цей обов’язок може покладатися судом паралельно з вирішенням питання про примусове виконання цивільно-правового обов’язку відшкодування заподіяної шкоди (задоволення цивільного позову чи присудження до відшкодування з власної ініціативи суду), що певною мірою не погіршувало б майнових прав та інтересів потерпілого від злочину. Вважаємо, що виконання цивільно-правового обов”язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному процесі та покладення судом кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди є можливими в кримінальному судочинстві як такі, що взаємодоповнюють один одного, а їх паралельна реалізація є додатковою гарантією якнайшвидшого відновлення порушеного злочином майнового положення потерпілих. Аналогічно могло б застосовуватись і покладення на неповнолітнього правопорушника кримінально-правового обов’язку усунути завдані матеріальні збитки як примусового заходу виховного характеру (ст.11 КК України) [7].

Непоодинокими є випадки, коли судова практика йде шляхом ширшого розуміння поняття “усунення” заподіяної злочином шкоди відповідно до ст.461 КК України. Так Залізничний районний суд м. Львова, розглянувши справу про обвинувачення П. за ч.3 ст.140 КК України засудив, його на три роки позбавлення волі з застосуванням відстрочки виконання вироку на підставі ст.461 КК України на два роки. Суд зобов’язав П.: протягом трьох місяців з дня винесення вироку усунути заподіяну шкоду потерпілому К.; до 1.03.1994 року влаштуватись на роботу; не змінювати без дозволу органів внутрішніх справ місця проживання, один раз на два місяці з’являтись для реєстрації в органи внутрішніх справ. Суд також присудив задовольнити цивільний позов та стягнути з П. на користь К. 3 800000 крб. З матеріалів справи видно, що суд засудив П. до трьох років позбавлення волі за ч.3 ст.140 КК України без конфіскації майна. Майна у засудженого не було, до того ж П. ніде не працював. Зрозуміло, що таке становище не могло не ускладнити примусове виконання задоволеного цивільного позову і значно розтягнути таке виконання в часі, а, враховуючи значну інфляцію української грошової одиниці (карбованця) в цей період, відшкодування взагалі могло звестись до мізерної суми.

Вважаємо, що в цьому випадку суд прийняв оптимальне рішення, поєднавши при відстрочці виконання вироку задоволення цивільного позову та застосування обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду на підставі ст.461 КК України. Таке рішення змушувало засудженого (під загрозою реального виконання вироку до позбавлення волі, якщо б він не виконав цього обов’язку) докласти всіх зусиль, щоб здійснити відшкодування, а це мало позитивно вплинути на його виправлення та перевиховання і, що безперечно важливо, – поліпшувало матеріальне становище потерпілого. Але оскільки суд розширив розуміння поняття “усунути” заподіяну шкоду до “відшкодувати” і при цьому поєднав покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду під час відстрочки виконання вироку з задоволенням цивільного позову, то в цьому є закладена певна суперечливість. Ця суперечливість полягає в тому, що задоволення цивільного позову в кримінальному процесі передбачає примусове стягнення коштів у розмірі заподіяних збитків у порядку виконавчого провадження, а здійснення обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду на підставі ст.461 КК України – його добровільне виконання засудженим. У розглянутому випадку це ніби й не має принципового значення, оскільки у засудженого не виявлено майна на яке можна звернути стягнення, а покладення кримінально-правового обов’язку мало б стимулювати його до здійснення відшкодування. Але за умови такого поєднання може скластися ситуація, коли примусове виконання цивільного позову про відшкодування матеріальних збитків випередить здійснення засудженим обов’язку у визначений строк усунути заподіяну шкоду. То ж, в такому випадку, пенальне спрямування цього кримінально-правового обов’язку просто втратить сенс, оскільки, за суттю цей обов’язок покладається на засудженого, щоб він проявив власну волю здійснити відшкодування, що власне і сприяло б його виправленню та перевихованню.

Поряд з вже сказаним багато вчених заперечують саме подальше використання (чи, навіть існування) кримінально-правового обов’язку усунення завданих злочином збитків.

Так, П.С.Дагель зазначає, що покладення на засудженого обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди, як виду покарання чи як іспитова умова на певний строк при відстрочці виконання вироку може ним, фактично сприйматися як звільнення від покарання, тому цей вид покарання повинен якнайрідше застосовуватися в судовій практиці [4, с.58].

А.Л.Цвєтинович зауважує, що покладання обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в першу чергу має своєю метою задоволення потерпілого, тоді як покарання – такої мети не має і мати не може. На думку автора відшкодування заподіяної злочином шкоди необхідно розглядати не як вид покарання, а як обов’язковий наслідок вчиненого злочину, який в своїй основі має мету відновлення попереднього стану, тобто мету за своєю суттю цивільно-правову [13, с.57-58].

А.С.Міхлін, висловлюючись проти використання обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди як покарання вказав, що покладення обов’язку усунення завданої шкоди – це чисто цивільно-правовий засіб. Автор також зауважив, що обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду лежить на винному незалежно від вироку суду. Тому вирок абсолютно нічого не добавляє [11, с.73‑74].

Досить багато вчених стверджують, що особа, яка в результаті вчинення злочину заподіяла матеріальні збитки, і без того зобов’язана їх відшкодовувати незалежно від покладення на нього кримінально-правового обов’язку відшкодування в силу реалізації судом матеріальної (цивільної) відповідальності про відшкодування, що виникла в момент заподіяння шкоди [5, с.39;13, с.58].

Такі автори як П.С.Дагель, В.Г.Даєв, І.М.Гальперін, Г.Б.Віттенберг [4, с.58; 5, с.39;3, с.69;2, с.92] притримуються думки, що характеристика кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди як виду покарання не має під собою підгрунтя, адже останній має правовідновлюючий характер і повністю позбавлений елементів кари, без чого не можливим є кримінальне покарання.

Як на нашу думку, досить важливим аргументом є також твердження про те, що кримінальне покарання використовується виключно в публічних інтересах і воно не може застосовуватись для задоволення приватного інтересу, тоді як використання обов’язку відшкодування заподіяної шкоди має на меті, насамперед, задоволення приватних інтересів потерпілого [4, с.58; 5, с.39; 13, с.57; 11, с.74].

П.С.Дагель та В.Г.Даєв висловили також думки, що вирок суду про покладення обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в розумінні його здійснення не забезпечується примусом з боку держави і залежить від волі засудженого, що належним чином не забезпечує майнових інтересів потерпілого.

Звичайно, такого роду заперечення вчених в галузі кримінального матеріаль­ного та процесуального права з приводу правової природи, використання чи, навіть, самого існування кримінально-правового обов’язку усунення завданої злочином шкоди як міри покарання або ж іспитової умови при відстрочці виконання вироку є аргументами на користь кримінально-процесуальних способів захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб в кримінальному судочинстві.

Ми схильні підтримати позицію, що кримінально-правовий обов’язок усунення завданої злочином шкоди є за своєю правовою природою кримінально-правовою мірою впливу на засудженого [10, с.196]. Проте, вказаний обов’язок, як такий, що реалізується безпосередньо в кримінальному процесі, в основі застосування даного обов’язку лежить ініціатива суду, як видається є не чим іншим, як саме кримінально-процесуальним способом (формою) впливу на засудженого, однією з цілей якого є відновлення порушеного злочином майнового стану потерпілого.

––––––––––––––––––––

1. Бойко А.М. Кримінально-правовий обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди. Автореф. дис. … канд. юрид. наук:12.00.08. – К., 1995.

2. Віттенберг Г.Б. Совершенствовать уголовно-правовые средства борьбы с преступностью // Сов.государство и право. – 1972. – №7. – С.89-94.

3. Гальперін И.М. О видах и системе наказания // Проблемы совершенствования уголовного законодательства и практики его применения. – М., 1981. – С.69-81.

4. Дагель П.С. Особенности общей части уголовных кодексов союзных республик // Уч.записки ДВГУ. – Вып.12. – Владивосток., 1965. – С.58-69.

5. Даев В.Г. Современные проблемы гражданского иска в уголовном процессе. – Л., 1972.

6. Кодекси України. – Кн. 2. – К., 1998. – С. 13-169, с.170-351.

7. Кодекси України. – Кн. 3. – К., 1998. – С.153-270.

8. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – Спец. випуск. – К.: – 1994.

9. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. – К.: Юрінком інтер, 1997. – 801 с.

10. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.: Выща шк., 1989.

11. Обсуждаем проект УК Российской Федерации // Государство и право. – 1992. – №10. – С.73-74.

12. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практ. комментарий. – К., 1987.

13. Цветинович А.Л. Дополнительные наказания в советском уголовном праве. – Калининград, 1980.

14. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №1. – С. 78, 97, 110-111, 122-123, 303-304.

 

© Гузела М., 2001

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук