Головна

Договір як підстава виникнення заставних зобов’язань В. Коссак©


Договір як підстава виникнення заставних зобов’язань

В. Коссак©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Серед інших цивільно-правових способів забезпечення зобов’язань важливу роль відіграє застава. Особливого значення набуває застава в умовах переходу до ринкової економіки. Застава як спосіб забезпечення є складним юридичним та соціальним явищем. Згідно із Законом України від 2 жовтня 1992р. “Про заставу”, застава – це спосіб забезпечення зобов’язань, в силу якого кредитор (застоводержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченою заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, в тому числі вимога, яка може виникнути в майбутньому за умови, що є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Виділяють характерні ознаки застави. По-перше, відокремлюється майно, яке може бути об’єктом стягнення; по-друге, заставодержатель має переваги перед іншими кредиторами.

Відповідно можна вважати, що застава, як спосіб виникнення забезпечення

зобов’язань може базуватися на договорі (вільне волевиявлення) і на законі (обов’язковий спосіб забезпечення).

Застава здебільшого має похідний характер від основного договору, хоча договір про заставу може бути самостійним. Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору застави і виявляється ось у чому: за загальним правилом застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов’язана з тим, що вона завжди виникає з основного зобов’язання і самостійно не може існувати стосовно забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави. Ще одним виявом принципу залежності застави від забезпечуваного нею зобов’язання є слідування застави за своїм об’єктом у процесі переходу останнього у власність іншої особи.

На похідність застави звергає увагу А.В.Черних, який підкреслює: “Якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов’язанням зобов’язань” (див.: Чернихин А.В. Залог недвижимости в российском праве. – М. – 1995. – с.46).

Сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Заставодавцем можуть бути: як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель); власник майна, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення (ст.19 Закону України “Про заставу”). Заставою забезпечують основний борг, включаючи відсотки., необхідні витрати заставодержателя на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Положення аналогічного змісту містяться в цивільному законодавстві інших країн. Зокрема, відповідно до законодавства Російської Федерації, заставодержатель також має переважне право на задоволення вимог перед іншими кредиторами із заставленого майна, за винятком, встановлених законом. Застава може виникнути на підставі договору або закону (ст.334 ЦК Російської Федерації). Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа.

Відповідно до ст.279 Цивільного кодексу Республіки Узбекистан, право стягнення на заставлене майно для задоволення вимог заставодавця (чи заставодержателя-кредитора) може бути здійснено у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання у тих обставинах, за які він відповідає.

За російським законодавством, якщо інше не передбачено договором, застава забезпечує вимогу в тому обсязі, яка існує на момент задоволення, зокрема, відсотки, неустойка, відшкодування збитків, заподіяних прострочкою виконання, а також відшкодування необхідних витрат заставодержателя на утримання заставленої речі і витрат по стягненню. У разі переходу права власності на заставлене майно або права господарського відання застава зберігає силу. Якщо майно заставодержателя (чи заставодавця), яке є предметом застави, перейшло в порядку правонаступництва до декількох осіб, кожний з правонаступників (набувачів майна) має випливаючі із застави обов’язки, пропорційно до одержаного майна.

Положення аналогічного змісту щодо збереження застави в разі переходу прав на заставлене майно до іншої особи міститься в законодавстві Узбекистану. Водночас Цивільний кодекс Узбекистану (ст.284) встановлює певні гарантії заставодержателя. Так, якщо право власності заставодавця на майно, яке є предметом застави, припиняється за підставами і в порядку, передбаченому законом, внаслідок його вилучення для державних потреб, реквізиції чи націоналізації, то заставодавцю надається інше майно або відповідне відшкодування. В такому випадку право застави поширюється на передане натомість майно або, відповідно, заставодержатель набуває право на переважне задоволення своєї вимоги із вартості належного заставодавцю іншого відшкодування.

Отже, суть заставного зобов’язання полягає ось у чому: якщо одна особа повинна здійснити на користь іншої якісь дії або сплатити грошову суму, то у разі невиконання цього зобов’язання виникає питання про примус боржника до виконання свого обов’язку або про компенсацію боржником кредитору заподіяних невиконанням зобов’язання збитків. Якщо боржник добровільно не виконає свого обов’язку, то можуть виникнути проблеми із зверненням стягнення на його майно. Майна взагалі може не бути. Тому для забезпечення своїх інтересів кредитор може виділити з майна боржника об’єкт застави, з якого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків боржником, може задовольнити свої вимоги.

Застава набуває чимраз більшого поширення в цивільному обороті. Головним актом законодавства поряд з відповідними статтями Цивільного кодексу України є Закон України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” (з наступними змінами). Окремі аспекти заставного права врегульовані іншими актами законодавства, зокрема Кодексом морського торговельного мореплавства, Законами України “Про нотаріат”, “Про лізинг” та ін. Окремі питання, що торкаються застави, конкретизуються в підзаконних нормативних актах. Так стягнення заборгованості регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172 “Перелік документів, за яким стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчого напису державної нотаріальної контори”, Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства юстиції від 18.06.94 р. за №18/5 “Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України” та ін. Деякі підзаконні нормативні акти приймають на виконання законів, які безпосередньо не торкаються регулювання заставних зобов’язань, однак затверджені на виконання таких законів підзаконні нормативні акти можуть стосуватися заставних зобов’язань. Зокрема, Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна відповідно до п.12.3.4 ст.12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, на яке згідно із законодавством звернено стягнення.

Підзаконні нормативні акти в сфері заставного права затверджуються також наказами окремих республіканських міністерств та відомств. Насамперед це стосується Міністерства юстиції України, проте інші органи також приймають нормативні документи. Так наказом Фонду державного майна України від 4 червня 1996 року №618 (зареєстровано в Мінюсті України 29 серпня 1996 р. за №346) затверджено Положення про порядок надання Фондом державного майна України дозволу на заставу державного майна. Положення прийнято з метою упорядкування процесу надання дозволу на заставу майна, погодження умов договорів застави майна, що укладаються підприємствами, які входять до сфери управління Фонду державного майна України.

Свого часу поширення застави обмежувалось тим, що одне і те ж саме майно без відома кредитора могло бути заставлене неодноразово. Нині після затвердження зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями, які зареєстровані пізніше.

Реєстрація застави рухомого майна є серйозною гарантією для кредитора щодо одержаного в заставу вже закладеного майна. Заставодержатель зареєстрованого майна має переважне право на задоволення вимог із закладеного майна перед заставодержателями не зареєстрованих застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі одного і того самого майна зареєстровані в один день, мають рівні права на задоволення вимог із закладеного рухомого майна. Отже, переважне право на задоволення вимог із закладеного майна визначається на підставі дати реєстрації змін стосовно предмета в частині цих змін.

У разі виникнення застави на основі договору, останній належить до передбачених ст.4 ЦК України юридичних фактів, які є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків. Право застави виникає з моменту укладення договору про заставу.

Стосовно майна, яке підлягає передачі заставодержателю, право застави виникає з моменту передачі цього майна, якщо інше не передбачено договором. Законом України “Про заставу” передбачено вимоги щодо змісту договору застави.

У договорі застави повинні бути зазначені імена (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, стосовно яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Укладаючи договір застави, за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін можна провести аудиторську перевірку достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави.

Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Відповідно до теорії цивільного права, до нерухомості належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і тісно пов’язане з ними, тобто об’єкти, переміщення яких без непропорційної шкоди їх призначенню неможливе, в тому числі будівлі, приміщення і квартири, розташовані в них, а також споруди, підприємства або їхні структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси. До нерухомого майна належать також повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Законом до нерухомого майна може бути віднесено й інше майно.

З таких же позицій підходить до переліку нерухомого майна Закон України “Про заставу”, в якому (ст.31) підкреслюється, що предметом іпотеки може бути майно, пов’язане з землею – будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурний підрозділ) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. Отже, предметом договору застави є опис, оцінка і місцезнаходження заставленого майна. Характеристика майна, яке є предметом застави, загалом збігається з критеріями, що ставляться до предмета договору купівлі-продажу, поставки тощо. Тому не точною видається редакція ст.12 Закону “Про заставу”, а саме зміст договору становлять: по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства. Відповідно до ст.153 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним, коли між сторонами у відповідній в належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Коло істотних умов можна визначити, проаналізувавши норми Цивільного кодексу України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин.

Для договорів застави таким спеціальним актом є Закон України “Про заставу” (ст.13). Тому незрозуміло, чому у коментованій статті до змісту договору віднесено найменування (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін. Адже зміст договору становлять ті умови, на яких грунтується відповідна згода сторін. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов’язання, то зміст цього зобов’язання розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами договору. Тому найменування та місце знаходження сторін договору не є його умовами, які визначають зміст договору.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, проте конче потрібні для договору певного виду. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін. Але серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступі від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, які взагалі не врегульовані законодавством.

Договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Водночас умову про заставу може бути включено до основного договору. І, власне, це зумовлено змістом договору застави, передбаченого вимогою ст.12 Закону “Про заставу”, а саме – в ньому повинна міститися суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання.

Одним з проявів похідності договору застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов’язання, як уже зазначалося, є слідування застави за своїм об’єктом у разі його переходу у власність особи. В Законі України “Про заставу” підкреслюється, що застава зберігає силу, якщо за однієї з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що становлять предмет застави, переходять у власність іншої особи. Таке положення має імперативний характер. Сторони в договорі застави не можуть передбачити інше, оскільки втрачається сенс самого забезпечення.

Удосконалення регулювання зазначених проблем сприятиме упорядкуванню заставних відносин.

 

© Коссак В., 2001

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук