Головна

Кримінально-виконавчі установи і громадські організації: партнери чи опоненти? О. Колб©


Кримінально-виконавчі установи і громадські організації: партнери чи опоненти?

О. Колб©

Волинський державний університет імені Лесі Українки 43000, Волинська обл., м. Луцьк, Винниченка, 30, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Автором вчинена спроба моніторингу системи виконання покарань України. Для цього по спеціально розробленій анкеті здійснено анонімне опитування всіх бажаючих у цьому дослідженні громадян. Робота містить унікальні результати оціночної характеристики такої державної діяльності як виконання кримінальних покарань. Таким чином дослідниками розширена гама участі громадянського суспільства у процесі реформування кримінально-виконавчої функції держави.

– Ключові сл

ова: кримінально-виконавчі установи, кримінально-виконавчі відносини, кримінально-виконавчі інспекції, Державний департамент України з питань виконання покарань.

Майже одинадцять років Україна є незалежною та суверенною державою. За цей час відбулись значні зрушення у соціальному, економічному та політичному положенні її органічних складових-державних органів і установ. Не обійшли зміни стороною і кримінально-виконавчі установи. При цьому, як відзначено на шостому засіданні Координаційного комітету по реформуванню системи виконання покарань України, що відбулося, у м. Страсбурзі (Франція) 17 – 18 грудня 2001 року, наша держава дещо просунулась у виконанні Спільної програми Комісії Європейських співтовариств та Ради Європи з цих питань, але проблем вистачає [1]. Однією із них є порушення прав ув’язнених та засуджених у місцях позбавлення волі.

Як зазначено у пункті 4 розділу "С" Висновків та рекомендацій Комітету ООН проти катувань від 21.11.2001р., 30% ув’язнених України є жертвами катування [2], Якщо керуватись офіційними даними, згідно яких у слідчих ізоляторах України (CI3О) станом на 01.01.02 р. трималось 41 тис. 87 заарештованих, то картина повсякденного тюремного життя видається просто жахливою [З]. До речі, по даних Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) щорічно через СІЗО проходить більше 700 тис; осіб [4].

Як у будь-якій проблемі причин такого стану є багато. Про них говорять політики, практики, вчені. Більшість із них в їх основі бачить неналежне місце та роль громадянського суспільства у процесі виконання кримінальних покарань і, у першу чергу, у відсутності ефективного громадського контролю за діяльністю держави у цілому та її інститутів зокрема [5].

Важко з цим не погодитись, тим більше, коли навіть у високо розвинутих країнах світу вона є нагальною та не менш болючою. Створивши формальні умови для участі громадськості у кримінально-виконавчому процесі, державні органи і установи у реальному житті досить жорстко та в односторонньому порядку її нівелюють і звужують. Варто, наприклад, дати критичну оцінку діяльності адміністрації тюрми, як остання обмежує, а нерідко розриває стосунки з "цивільним" партнером [6].

Не є виключенням у ньому плані й Україна. Тому відносини, що зароджуються між кримінально-виконавчими установами і громадськими організаціями, у даний час носять у більшій мірі односторонній благодійно-меценатський характер, а не ділово-партнерські двосторонні стосунки. Саме тому й пояснюється відсутність реакції останніх на випадки порушення прав людини у місцях попереднього ув’язнення та позбавлення волі.

Ось чому досить проблематично впливати на процеси, що відбуваються в органах і установах ДДУПВП, не маючи постійного реального правового статусу суб’єкта виконання покарань.

Чинне кримінально-виконавче законодавство України, включаючи останні зміни у Виправно-трудовий Кодекс України (ВТК), досить розмито, вузько і декларативно забезпечує реальним змістом участь громадянського суспільства в реалізації державою цієї досить важливої соціальної функції.

Враховуючи, що Україна в ст. 1 Конституції закріпила положення про те, що вона є соціальною державою, є надія на те, що у новому Кримінально-виконавчому Кодексі (КВК) будуть закріплені ці та інші механізми реалізації статусу громадських інститутів у всіх галузях функціонування держави, включаючи кримінально-виконавчу діяльність. Деякі підходи у цьому розрізі вчені запропонували у "Доктринальній моделі Закону про пенітенціарну систему" [7] та в інших виданнях.

Взагалі форми участі науки у реаліях тюремного сьогодення різноманітні. Серед них особливе місце займає так званий моніторинг кримінально-виконавчої системи, який час від часу проводять по тих чи інших аспектах її роботи науковці різних фахових спеціальностей.

Не залишилась осторонь від цього процесу і кафедра кримінального права і процесу Волинського державного університету імені Лесі Українки (ВДУ), викладачі якої з участю студентів по спеціально розробленій анкеті провели анонімне опитування осіб, які проживають в Україні, щодо оцінки діяльності кримінально-виконавчої системи.

В опитуванні прийняли участь 2414 громадян, у тому числі: 98,75 % громадян України та 1,25 % – іноземців.

Серед респондентів 52,6 % складали жінки та 47,18 % – чоловіки.

82,35 % – опитуваних були міськими жителями; 2,4 відсотка осіб, які приймали участь у дослідженні відносились до категорії раніше судимих.

Наймолодшому з респондентів виповнилось 12 років, а найстаршому – 82 роки.

Серед опитуваних жителі Волині склали тільки 5 %.

З 2414 опитуваних громадян були особи 109 професій, у тому числі:

19,26 % – од студента; 8,38 % – безробітні; 7,37 % – вчителі; 6 % – медичні працівники; 4,68 % – інженери; 4 % – водії; 3,72 % – юристи; 3,35 % бухгалтери; 2,98 % – продавці; 2,44 % – учні; 2,36 % – військовослужбовці;

менше 2 % – пенсіонери, економісти, підприємці, секретарі, вихователі, слюсарі, менеджери, токарі, столярі, службовці (відповідно кожна категорія працюючих від І до 2 %); менше 1 % – це респонденти інших 88 професій.

Як встановлено по 1-му питанню анкети, взагалі нічого не було відомо про діяльність в Україні системи виконання покарань 19,4 % опитаних громадян. Ще 67,1 % мали з цього приводу поверхові знання, а 10,7 % досконало володіли інформацією по суті.

Більшість респондентів (68,3 %) про кримінально-виконавчу систему України отримали відомості із засобів масової інформації. З розмов близьких, колишніх засуджених, оточення тощо інформацію про органи виконання покарань оволоділи 21,8 % громадян, а 9,2 % – з особистого досвіду.

На думку 52,2 % опитаних, систему правосуддя потрібно вдосконалювати. А з огляду 38 % громадян, вона є несправедливою. Задоволені роботою судової системи тільки 10,2 % респондентів.

Байдуже ("нейтрально") відносяться до засуджених 59,4 % опитаних;

негативно – 26 %; позитивно – 13 %.

У той самий час, нейтральне відношення до персоналу кримінально-виконавчої системи теж є домінуючим серед респондентів (58%); негативне складає 22,2%; позитивне – 18%. А ще 44,5% опитаних ніколи б не пішли працювати у ці державні органи виконавчої влади. 43 % громадян погодились би це зробити тільки при виключних обставинах (безробіття, т.п.). І тільки 19,4 % респондентів виявили бажання служити в органах і установах виконання покарань.

44,4 % вважають недостатніми зусилля держави по належному утриманню засуджених у кримінально-виконавчих установах. Ще 41 % громадян переконані, що це проблеми тільки держави, а 12 % задоволені виконанням останньою своїх повноважень з цих питань.

Разом з тим, не задоволені вкладом у вирішенні даних проблем з боку суспільства 43,4 % опитаних, а 40,8 % осіб Переконані, що громадські інституції не повинні цим займатись, так як це виключні функції держави. 12% респондентів вважають достатніми зусилля суспільства у створенні належаних умов отримання засуджених.

Переважна більшість громадян переконана у необхідності реформування системи виконання покарань (71 %). Зворотну думку мають 5,3% опитаних, а ще 23 % вважають, що це проблеми держави, а не суспільства.

37% опитаних висловили думку про те, що систему виконання покарань потрібно реформувати "келейно", і це не завдання суспільних інститутів (36,3%). І тільки 22 % громадян переконані, що реформи без участі громадськості ефективними не будуть.

Діяльність адміністрації кримінально-виконавчих установ України 40 % опитаних оцінюють як незадовільну, 14,1 % – позитивно. Майже половина респондентів (43, 1 %) вважають, що таку "експертизу" повинні проводити компетентні державні органи.

На запитання чи можливе взаєморозуміння засудженого і працівника системи виконання покарань ствердно відповіли 36 % громадян. Не вірять таким стосункам 14 % опитаних. Більшість респондентів переконані, що все залежиш від.(конкретних людей (51 %).

50 % опитаних вважають, що тільки від засудженого залежить можливість партнерських відносин з адміністрацією кримінально-виконавчих установ по вирішенню проблем його виправлення. 28 % громадян вірять у таке партнерство, а 20%-ні.

Більша половина респондентів переконані у необхідності проведення заходів психологічного – розвантаження персоналу КВУ (57 %). Заперечують цей висновок; 10 % її громадян, а 25 % вважають, що таку роботу слід проводити індивідуально по результатах медичного обстеження персоналу.

І, нарешті, 57 % опитаних думають, що для удосконалення роботи системи виконання покарань необхідно "покращити" закони. Ще 25% вважають, що для цього слід покращити підбір кадрів. І тільки 20% заявили, що потрібно покривити соціальний захист персоналу.

Аналіз результатів проведеного нами дослідження засвідчує про такі негативні тенденції в оцінці кримінально-виконавчої системи України, що склалась у певної частини нашого суспільства:

1. Тільки один з десяти опитаних у повному об’ємі володіє інформацією, як він вважає, про діяльність так званого "тюремного" відомства. При цьому, пріоритетним джерелом знань з цих питань є засоби масової інформації. Найбільш поширеними із них є:

– газета "Закон і обов’язок", яку видає ДДУПВП;

– інформаційний бюлетень "Аспект", який випускає громадська правозахисна організація "Донецький меморіал";

– телебачення, радіо тощо.

Викликає сумнів щодо об’єктивності інформації що її отримують респонденти про органи і установи виконання покарань із вуст оточення (кожний п’ятий опитаний).

У зв’язку з необхідністю відкритого реформування системи виконання покарань України, ще більше турбує відмова ДДУПВП у випуску власного інформаційного бюлетеня, останній з який вийшов у світ у 1 кварталі 2001 року і називався "Про результати оперативно-службової та фінансово-господарської діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи України [8]. Це видання об’єктивно відображало процеси, що відбувалися у місцях позбавлення волі, та створювало сприятливі умови для наукових досліджень з цього напрямку.

2. 90 % опитаних не задоволені роботою судової системи і глибоко переконані, що вона потребує негайної перебудови. Більше того, діяльність судів майже половина громадян вважають незадовільною.

Очевидно, що зміни внесені у чинне, кримінальне-процесуальне законодавство та у Закон "Про судоустрій", де тільки не оптимізували відповідні правові відносини, але й ще більше дистанцію вали судову систему від громадського контролю.

3. Кожний десятий та кожний двадцятий опитаний негативно, тобто вороже, відноситься до особи відповідно засудженого та представника адміністрації кримінально-виконавчої установи, що свідчить про наявність гальмівних елементів суспільства в реформуванні системи виконання покарань та про суб’єктивність і однобічність висвітлення цих процесів у засобах масової інформації.

Є й об’єктивне пояснення такої позиції. Практично щорічно в Україні вчинюється більше 500 тисяч злочинів, жертвами яких стають майже 700 тисяч громадян. При цьому, третина злочинів залишається нерозкритою [9].

З іншого боку, незадовільні умови тримання засуджених в СІЗО та КВУ формують негативний стереотип оцінки кримінально-виконавчої системи України не тільки у самих засуджених, їх близьких родичів, адвокатів, але й в інших зацікавлених осіб.

4. Майже половина опитаних заявила, що при виняткових обставин (безробіття, низькі заробітки тощо) готова працювати в кримінально-виконавчій системі. Наявність такої великої частини "пристосуванців" та осіб, які не за покликанням, а чисто з матеріальних позицій бажає використати можливості статусу державної служби повинна насторожити кадрові апарати системи ДДУПВП та створити реальні бар’єри та механізми якісного підбору кадрів для роботи в органах і установах виконання покарань України.

Саме тому, на нашу думку, пояснюється така велика кількість молодих людей у структурі персоналу КВУ (більше 60 % до 30 років) [10].

5. Більше 40 % респондентів вважають, що виконанням покарань та вирішенням усіх проблем, у тому числі реформуванням системи, повинна займатись держава.

Ці дані найкращим чином доводять сьогоднішню інертність громадських інститутів в управлінні держави та її органів. З іншого боку, це "лакмусовий папірець", який проявляє рівень суспільної правової свідомості та культури і у цілому стан демократії у нашій країні.

При цьому, більше третини громадян вважають, що ці процеси не повинні бути гласними, а здійснюватись державою у межах конфіденційності.

Тому, мабуть, пояснюється сьогодні позиція окремих керівників КВУ та обласних апаратів ДДУПВП, які відкрито не бажають співпрацювати з громадськими організаціями.

6. Досить тривожною обставиною є те, що майже половина опитаних оцінюють роботу адміністрації КВУ, як незадовільну. Серед розмаїття причин такої характеристики слід, на нашу думку, відмітити такі:

– історична "спадщина", яку залишив після себе так званий "ГУЛАГ";

– ототожнення діяльності кримінально-виконавчої системи України з роботою міліції та інших правоохоронних структур, а отже і штучне перенесення їх недоліків на цілісну оцінку роботи КВУ;

– незадовільне висвітлення роботи системи ДДУВПВП у засобах масової інформації. Більше того, це єдиний орган виконавчої влади, який не має, на відміну, наприклад, від міліції, підрозділів по зв’язках громадскістю (так звані ЦГЗ – центри громадських зв’язків.

7. Наявність більше третини респондентів, які заперечують необхідність соціальної реабілітації та періодичного зняття психологічного навантаження з працівників органів та установ виконання покарань, характеризує сьогоднішній стан суспільної та державної психології з цих питань. Окрім цього, цей фактор пояснює відсутність у системі ДДУВПВП таких спеціалістів, як психологи по роботі з персоналом КВУ, центрів психологічного розвантаження тощо.

8. Переважна більшість опитаних переконана у тому, що для удосконалення роботи системи виконання покарань необхідно "покращити" закони. Це, на наше переконання, ознака того, що чинне кримінально-виконавче законодавство, не дивлячись на те, що протягом 1991-2001 p.p. у нього внесено десятки змін і доповнень, залишається антидемократичним та таким, що суперечить основним положенням, які закріплені в Конституції України про те, що людина, її життя, честь і гідність є головною соціальною цінністю держави.

Позиція кожного четвертого респондента засвідчує і інший бік проблеми: необхідно кардинально змінити кадрову політику в системі ДЦУПВП. Саме таким чином, ця категорія опитаних бачить процес видозміни діяльності кримінально-виконавчої системи.

До речі ця проблема є ключовою у теперішніх наукових розробках і в практичній діяльності органів та установ виконання покарань, некомплект персоналу у яких складає майже 33%.

Як відомо, перший моніторинг діяльності кримінально-виконавчої системи України здійснили у червні-серпні 1996 року експерти Ради Європи, результати якої вони відобразили у Спільній програмі [11].

У цілому міжнародні спостерігачі досить позитивно оцінили кримінально-виконавчу систему України. Більше того, розроблені експертами рекомендації були покладені в основу реформування діяльності органів та установ виконання покарань, яке здійснюється по теперішній час.

У подальшому такі "місії" експерти Ради Європи здійснювали щорічно. Як, результат, в Україні не тільки були створені умови для організації діяльності громадських інститутів у цьому процесі, але й для співучасті їх у контролі за виконанням державою такої важливої внутрішньої функції, як кримінально-виконавча.

З чисто практичної точки зору – велика різниця, хто стурбований станом кримінально-виконавчої системи: керівник ДДУПВП (при тому, що немає сьогодні в Україні ідеальної державної структури) чи громадськість. Та й ще тоді, коли ця тривога ґрунтується на результатах коректно проведених досліджень. І якщо громадськість вважає, що існує нагальна необхідність внесення змін у законодавство, що перенаселення кримінально-виконавчих установ, недостатність фінансування системи несуть небезпеку самому суспільству, то вірогідність бути почутим все таки є вищою.

Важливим є і такий момент: у результаті проведення досліджень їх учасники отримали досвід спілкування як з персоналом КВУ, так із засудженими, їх близькими родичами та те, що вони почули інші відмінні від них, відповіді.

І такий досвід, а переважна більшість учасників опитування вперше отримала можливість безпосереднього контакту, безумовно, знадобиться для подальшого співробітництва з системою виконання покарань: а це і освітні програми, юридична допомога, реінтеграційні програми, т.д.

Завдання проведеного нами дослідження та його результати ми могли б обмежити тільки оприлюдненням цифр, відсотків тощо, які, як ми вважаємо, дають більш-менш реальну оцінку діяльності системи ДДУПВП. Але нам дуже хотілося б, щоб здійснений нами науковий моніторинг ніс ще і достатню інформацію, яка стосується як теоретичних розробок, так і практичних напрацювань системи виконання покарань.

––––––––––––––––––––

1. Кримінально-виконавча система України: Рік 2001. // Інформаційний бюлетень "Аспект". – Донецьк, 2002, – №1 (6). – С. 3-6.

2. Висновки й рекомендації Комітету ООН проти катувань.

3. Україна. Розгляд доповідей, поданих державами – учасницями. 21 листопада 2001 р. // "Аспект". – 2002. – №1 (6). – С. 27-28.

4. Витяг з узагальнення стану прокурорського нагляду за додержанням законів щодо попередження рецидивної злочинності адміністрацією місць попереднього ув’язнення та позбавлення волі за підсумками 2001 року: Вказівка Генеральної прокуратури України від 11. 02. 02 р. №16-38 н/т. – К., 2002. – 7 с.

5. Інформаційний бюлетень Державного департаменту України з питань виконання покарань. – К., 2000. – №4. – С. 17.

6. Тюрьма и общество. – Донецк, 2000. – 115 с.

7. Стерн В. Международные механизмы подачи жалоб. // "Аспект". – 2001. – №4. – С. 43-47.

8. Доктринальна модель закону "Про пенітенціарну систему України" // Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Бюлетень КІВС. – К., 1997. – №2. – C.1-52.

9. Інформаційний бюлетень ДДУПВП. – К., 2001. – №5. – 87 с.

10. Дані відділу оперативної інформації УМВС України у Волинській області.

11. Льовочкін В. Кримінально-виконавча системи України: Рік 2001. // "Аспект". – 2002. – №1 (6). – С. 3-6.

12. Див.: Спільна програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи у галузі реформи правової, місцевого самоврядування та правоохоронної системи України. – Страсбург: Рада Європи, 1997. – 92 с.

 

© Колб О., 2002

< Попередня   Наступна >