Головна

Злочинність неповнолітніх як об’єкт кримінологічного дослідження Ю. Абросімова©


Злочинність неповнолітніх як об’єкт кримінологічного дослідження

Ю. Абросімова©

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стаття присвячена висвітленню проблемних питань злочинності неповнолітніх як об’єкта кримінологічного дослідження. Значна увага приділяється дослідженню характеру впливу особистісних психофізіологічніх деформацій та соціальних детермінант на злочинну поведінку неповнолітніх.

Ключові слова: кримінологія, злочинність, злочинність неповнолітніх.

У кримінології злочинність неповнолітніх виділяється у самостійний вид злочинності. Необхідність виділення для самостійного кримінологічного дослідження цього виду злочинності пояснюється низькою причин.

По-перше, особливостями у генезисі і мотивації злочинів, що вчиняються неповнолітніми, які зумовлені специфікою їхнього виховання та життєдіяльності (відносно обмежений період формування особистості, швидка зміна соціального становища, кола і змісту соціальних функц

ій, обмежена дієздатність), особливостями особистісних і соціально-групових, психологічних та інших характеристик. Звідси і специфіка рівня, структури та динаміки злочинності неповнолітніх, її причин та умов, а також висока злочинна активність.

По-друге, запобігання правопорушень серед неповнолітніх є одне з найважливіших завдань як для державних органів, так і для суспільства у цілому – адже від її ефективності багато в чому залежить стан й тенденції злочинності у майбутньому і навіть що не менш важливо, – моральний клімат у суспільстві. Небезпека зростання рівня злочинності неповнолітніх полягає у тому, що особи які почали вчиняти злочини у ранньому віці, у подальшому значно важче піддаються виправленню і в кінцевому результаті здебільшого становлять головний резерв для повнолітньої та рецидивної злочинності, й також і організованої злочинності. Раннє виявлення та своєчасне вжиття профілактичних заходів до неповнолітніх правопорушників у багатьох випадках створює передумови до того, щоб не допустити формування у цих осіб стійкої спрямованості на вчинення у подальшому будь-яких злочинів.

По-третє, однією з причин для такого виділення і є передбачення у Кримінальному кодексі України окремого розділу, у якому закріплені особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Кримінальним кодексом встановлено вікові критерії виділення неповнолітніх в окрему демографічну групу злочинців. Вод носач важливо необхідно врахувати, що її нижня межа – 14 років і верхня – 18 років мають певною мірою умовний характер, хоча й викликані вимогами вікової психології і кримінальної політики.

По-четверте, неповнолітні належать до числа найменш захищених соціальних груп. І профілактика злочинності неповнолітніх точніше їх захист від чинників кримінального ураження є одним з найважливіших завдань держави та суспільства.

Все це, й зумовлює необхідність всебічного аналізу злочинності неповнолітніх як відносно самостійного соціального феномена. Про це вже неодноразово зазначалось у кримінологічній літературі [1]. Однак відомі й інші міркування. Зокрема, Г.Ф. Хохряков вважає, що виділення в окремий вид злочинності неповнолітніх веде до протиставлення її зі злочинністю інших вікових груп, а порівняння неповнолітніх віком від 16 до 18 років з дорослими у віці від 18 до 19 років, на думку автора, є штучним, оскільки між ними більше спільного, ніж відмінного. Тому автор пропонує говорити не про злочинність неповнолітніх, а про злочинність молоді [2, с. 264-265].

Самоочевидно, що між злочинністю неповнолітніх та злочинністю молоді є багато спільних ознак проте, за висновками вікової психології, самостійні судження про навколишнє оточення з’являються у підлітка десь близько 11-12 років. Це – судження за принципом "що є добре і що погано ". Біля 14-16 років на ґрунті цих суджень формуються переконання, які утверджуються у спорі як власні погляди, і вже до 18, а то і 20 років на підставі відфільтрованих, сформованих суджень активно формується світогляд – як стійкій психологічний, ментальний феномен, який у значною мірою і визначає майбутнє підлітка [3, с. 280-327]. Відтак можна стверджувати, що неповнолітні віком до 18 років набувають крім соціальних ще й психологічні та психофізіологічні особливості, які безпосередньо впливають на їхню поведінку.

З цього ще не випливає що дослідження злочинності неповнолітніх і формування заходів з її запобігання не повинні ґрунтуватися на загальній положеннях наук кримінології і кримінального права, на загальний концепції політики боротьби зі злочинністю. Мова йде тільки про кримінологічні особливості у формуванні системи запобігання злочинності неповнолітніх відмінної від інших видів злочинності, про що у літературі вже зазначалось [4, с. 237-278]. Саме тому у предмет вивчення злочинності неповнолітніх кримінологами обов’язково входить питання про її місце у структурі всієї злочинності, про її співвідношення зі злочинністю молоді і дорослих (у тому числі про віковий вплив початку злочинної діяльності на рецидив, про її вплив дорослих злочинців на неповнолітніх, тощо) [5]. Такий підхід простежується не тільки у наукових дослідженнях, але і в діяльності державних органів, а також формуванні заходів запобігання злочинності неповнолітніх. Наприклад, у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, яка затверджена указом Президента України від 25 грудня 2000 р. №1376/2000, передбачено окремий розділ про мінімізацію злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище, і заходи, що у ньому передбачені випливають із загальних підходів, закладених у цій програмі.

Проте на сьогодні не має єдиних підходів щодо значення та впливу особистісних особливостей неповнолітніх на її поведінку, злочинну.

Відтак для вироблення наукових підходів до дослідження злочинності неповнолітніх необхідною і важливою умовою є встановлення природи цих особливостей (соціальні чи генетичні або ж співвідношення у їх поєднанні) та правильне трактування їх значення у структурі чинників, що зумовлюють злочинність неповнолітніх. І чи можна ми трактувати неповнолітніх як досить відособлену гомогенну соціально-вікову групу, яка нібито протистоїть іншій частині населення?

З певних причин (головне це викликано певними результатами досліджень у генетиці, психології, соціології) сталось так, що останнім часом у кримінології приділяється більше уваги дослідженням особистісних деформацій неповнолітніх правопорушників, ніж встановленням соціальних детермінант такої поведінки, або ж, навпаки, особистісні деформації неповнолітніх не беруться до уваги під час аналізі протиправної поведінки неповнолітніх. І тому одним з найважливіших у колі питань, які виникають на сьогодні при визначені злочинності неповнолітніх як об’єкта кримінологічного дослідження, є а проблема співвідношення особистісних психофізіологічних деформацій неповнолітніх і соціальних детермінант їхньої злочинної поведінки.

Деформації, зокрема і неповнолітніх, можуть мати глобальний характер або ж відображати окремі сторони особи, як соціальні (моральні, правові) так і біологічні (фізіологічні, психологічні, психіатричні).

Формування антисоціальної поведінки у неповнолітніх є процес накопичення особистісних деформацій у сферах потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій.

В умовах несприятливого формування особи виникає невідповідність між її рисами та якостями і вимогами оточуючої дійсності. Особа виявляється не адаптованою до навколишнього соціального середовища, у якому повинна жити, навчатись, працювати.

У процесі дослідження особистісних деформацій, виявлення закономірностей їх виникнення важливо встановити той об’єктивний вплив соціального середовища, який сформував їх у минулому й підтримує тепер. Саме такий підхід дає змогу мати об’єктивні дані, які допоможуть виробити виробляти систему заходів запобігання злочинній поведінці неповнолітніх.

На підставі такого підходу можна не тільки виявити динаміку розвитку і вираження особистісних деформацій, але й ізолювати неповнолітнього від обставин, які зумовлюють розвиток антисоціальних настанов особи, як у мікросередовищі, так і в системі соціального контролю в цілому [6, с. 18].

Особистісні деформації постають не відразу – вони формуються упродовж тривалого проміжку часу. Спочатку з’являються і поступово закріплюються у поведінці, яка відхиляється від вимог соціальних норм та інших стандартів соціально-позитивної поведінки. Складний механізм поведінки неповнолітнього не може бути зрозумілий без дослідження всіх аспектів зокрема і без аналізу ролі і значення для психічної діяльності особи біологічних особливостей, успадкованих патологічних та інших чинників.

Звісно, що людина не народжується злочинцем, проте біологічні особливості особи сприяють впливу певних соціальних чинників людської поведінки у конкретних ситуаціях і, таким чином, отже, можуть бути однією з причин протиправної поведінки. І хоча зв’язок між психофізіологічними особливостями та злочинною поведінкою виявляється опосередкований, його не можна не враховувати, визначаючи ступінь відповідальності і прогнозуючи індивідуальну поведінку.

Проте не можна підміняти соціальні проблеми суто віковими, психологічними або ж психофізіологічними. У таких дослідженнях може істотно спотворюється природа і сутність процесів і явищ, які детермінують злочинну поведінку людини. У реальній дійсності процес формування особи неповнолітнього правопорушника не може визначатись його віковими чи індивідуально-психологічними характеристиками, і доказом цього є той факт, що переважна більшість молоді правопорушень не вчиняє. Вікові особливості – це тільки частина соціальної характеристики членів суспільства. Безумовно, їх не можна ігнорувати, особливо у виховних та профілактичних програмах, однак не варто і перебільшувати, протиставляти іншим елементам, які визначають процес соціалізації особи. Ні психологічні особливості самі по собі, ні демографічні й соціально-психологічні особливості, ні умови життя та відносин, у яких відбувається формування дітей і підлітків, не зумовлюють фатальної невідворотності зривів, конфліктів, правопорушень. Соціально-вікова особливість цієї вікової групи населення перетворюється у негативну тільки у тих випадках, коли її повністю ігнорують або ж несвоєчасно чи недостатньо враховують. Особистісні деформації ускладнюють, проте не усувають можливості самоконтролю та самовиховання, і практично завжди такі неповнолітні передбачають наявність і розвиток соціальної відповідальності за власну поведінку.

Вікові особливості залежно від конкретних умов життя та виховання полегшують чи ускладнюють формування певної орієнтації у поведінці, а щодо кримінальної поведінки, то формування і реалізацію відповідної мотивації, але не більше. Генезис злочинів неповнолітніх завжди так чи інакше пов’язаний з "зіпсованими стосунками" з суспільством, окремими його соціальними ланками та інститутами (сім’єю, оточенням у побуті, навчанні, трудовими колективами, ровесниками) [7].

Безумовно з розвитком наук біологічного циклу (генетики, фізіології, певною мірою і психіатрії) виникатиме потреба постійно використовувати ці дані для потреб кримінології, кримінально-виконавчого права, профілактичних служб. Однак безперечно й те, що головна увага має бути спрямована на виявлення і зміну криміногенних соціальних умов життя неповнолітніх. Генетичні особливості індивіда (якщо вони виявлені) служать тільки фоном, канвою, на якій життя, реальні життєві, побутові (особливо проблемні чи конфліктні) ситуації отримують свою реалізуються. Найчастіше це відбувається за типовими схемами реагування. Чим далі підліток йде кримінальним шляхом, тим стійкіші і більш відпрацьовані схеми реагування.

Усі ці злочинні навички проступають з часом: у ранньому віці спочатку всі діти лагідні, рідні, втіха для батьків. Є, безумовно, певні рефлекси і інстинкти, найперше, самозахисту, але домінують позитивні соціальні рефлекси – ігрові, навчання, досягнення певної мети, тощо. В які ігри буде бавитиметься дитина, чого саме навчиться у оточуючих, кого буде наслідувати, які цілі перед собою ставитиме, які ідеали сприйматиме – все це та багато іншого залежить уже не стільки від дитини, скільки від тих людей, дорослих і однолітків, з котрими вона спілкуватиметься; стикаючись з численні, повсякденними складнощами, перебуваючи у життєвих ситуаціях спостерігачем або активним їх учасником.

На думку Х. Ремшмідта дитячі роки, у процесі формування особистості найважливіші, оскільки значною мірою визначають формування соціальних якостей майбутньої особистості [8, с. 86]. Це правомірно доведено багатьма науковцями. Порівнюючи злочинність неповнолітніх у різних регіонах, дослідники виявили таку закономірність: відносно стійка залежність між рівнем злочинності неповнолітніх у такому регіоні і такими показниками, як частина неповнолітніх, які не працюють і не навчаються; концентрація осіб, які були засуджені, побутових правопорушників, осіб, які перебувають на різного роду обліках (алкоголіки, наркомани, психічно хворі); кількість сімей, що розпалися, в яких були діти; кількість сімей, в яких одних з батьків або ж обоє тривалий час працюють за кордоном; рівень безробіття в регіоні. Наведемо приклади: питома вага злочинів неповнолітніх у загальній структурі злочинності у 2000 р.н. найвища у таких областях: Чернівецька – 12,8%, Луганська – 12,8%, Закарпатська–11,7, Волинська–11,7, у порівнюючи з м. Києвом та Дніпропетровською обл., де 7,8 і 7,1 % відповідно [9, с. 32]. Саме у тих регіонах, де соціальна ситуація складніша, простежується вищий рівень злочинності неповнолітніх. Тож сімейне неблагополуччя в найширшому соціальному розумінні є чи не найважливішим показником, що впливає на стан і подальші тенденції у злочинності неповнолітніх. Сімейна стабільність у його цього слова акумулює різного роду негативні процеси і явища економічного, політичного, етико-виховного, демографічного, соціально–психологічного характеру, що відбуваються суспільстві і детермінують поведінку неповнолітнього та визначають її характер. Ці процеси у загальних формах визначають умови життя у суспільстві і відповідно коригують навчальний та виховний процес, формування особистості неповнолітніх. До процесів, що створюють негативні умови для життя і виховання неповнолітніх останніми роки в Україні відносимо:

1) значну соціальну диференціацію населення (тобто сімей, в яких ростуть і виховуються неповнолітні) за рівнем матеріального забезпечення та соціального статусу;

2) порушення принципу розподілу і перерозподілу матеріальних благ і їх споживання залежно від інтенсивності та соціальної значимості власної праці (матеріальне розбещення одних в результаті через отримання нефіксованих доходів, або, навпаки, низька оплата праці низки працівників, у тому числі вихователів і вчителів);

3) різниця у характері і змісті навчання залежно від матеріального становища;

4) високий рівень розлучень та розпадів сімей, що супроводжується суттєвими змінами у вихованні неповнолітніх;

5) поширення пияцтва та алкоголізму, нервово-психічних розладів, хронічних захворювань окремих груп населення в тому числі батьків та осіб, відповідальних за навчання і виховання дітей;

6) духовна розбещеність;

7) низький рівень правової культури у суспільстві і значна деформація моральної та правової свідомості окремих верств населення;

8) вимушена необхідність батьків працювати за кордоном у відриві від сім’ї;

9) недостатнє ресурсне і кадрове забезпечення суб’єктів, які займаються вихованням неповнолітніх.

Специфіка впливу як перелічених, так і інших соціальних процесів та явищ, на поведінку неповнолітніх, на відміну від повнолітніх, полягає у більш опосередкованому впливі на них (як позитивному так і негативному) через навколишнього оточення. То ж, на думку А.І. Дольової, близьке оточення може послаблювати або нейтралізувати негативні наслідки тих чи інших соціальних процесів, і відповідно певною мірою захищати неповнолітнього, або навпаки оточення неповнолітнього можуть спотворювати навіть у загальному плані позитивні процеси і тоді вони діють значно повільніше на позитивні формування особистості неповнолітнього, або взагалі не мають позитивного впливу,[10, с. 696]. Відтак важливим є здійснення соціального контролю за мікросередовищем, у якому відбувається формування неповнолітнього. Важливим є вчасне виявлення негативного впливу такого середовища на неповнолітнього і вчасне здійснення коригування процесу його формування. Найбільше соціальне значення для формування неповнолітнього, безумовно, має сім’я, в якій він виховується. Через сім’ю неповнолітній пізнає характер соціальних зв’язків, а також систему моральних та правових цінностей суспільства. Вивчення головних цінностей, правових та інших життєвих орієнтацій неповнолітніх показує їхню стійку орієнтацію на сім’ю як на найбільшу соціальну цінність (навіть у випадку напружених стосунків між батьками і підлітками). Авторитет сім’ї, важливість сімейних зв’язків є дуже важливим. Саме в цьому полягає особлива складність планування і проведення профілактичної роботи – можливість укріплення інтеграції молодої людини у громадські інститути, можливість набути опору в оточуючому соціальному середовищі, яке дуже швидко змінюється. Неповнолітні, як правило, вважають, що кому їхня сім’я чи сім’я рідних або близьких перебуває знаходиться у важкому матеріальному становищі, то винуватцями цього є члени сім’ї. Дослідження також показують, що, незважаючи на велику кількість сімей, що розпалась, або не повних сімей, це не змінює ставлення неповнолітнього до сім’ї. Кожний сподівається на те, що його власна майбутня сім’я буде міцнішою і щасливішою.

Саме сім’я виступає тим первинним соціальним мікро-середовищем, у якому формуються його риси та якості. Відтак, за умови деформації у поведінці неповнолітнього, через дефекти виховання, несприятливої родинної атмосфери у сім’ї, активізується стимул до злочинної поведінки неповнолітнього, що знищує процес морально-етичного і соціально-психологічного розвитку молодої людини.

У випадках, коли на неповнолітнього сім’я здійснює негативний вплив, коли атмосфера, яка в ній панує, не дає можливості сподіватись на формування позитивних якостей цієї особи, тоді, як правило, застосовують сферу впливу діяльності соціальних служб у справах неповнолітніх. Таки служби повинні вживати відповідних заходів до коригування процесу впливу на поведінку неповнолітнього і навіть, якщо це необхідно, ізолювати його від сім’ї для нормального подальшого розвитку.

Важливий вплив на формування особи неповнолітнього має не тільки сім’я, але й те соціальне середовище, у якому він здебільшого обертається і яке мимовільно формує його погляди і вартості, що або допомагатиме, або, навпаки перешкоджатиме у майбутньому цій особі виконувати певні соціальні функції.

Водночас, злочинна поведінка неповнолітнього повинна розглядатись не тільки як результат його моральної деформації, слабкого інтелектуального розвитку, недоліків культурного виховання, але і як певна форма соціального протесту проти реальної дійсності. Неможливість реалізувати свої потреби та інтереси у відповідному соціальному середовищі також може штовхати неповнолітнього на злочинну поведінку.

Зауважимо також, що зі зростанням наростання екстремального впливу соціального середовища відбувається спрощення системи морально-вартісного регулювання, у результаті чого може спричинити наслідки у деградації до "звіреподібного" стану (антигуманізм). Про це досить ґрунтовно описано у працях І.Ю. Сундієва [11, с. 52].

У кризові періоди криза розвитку особи молодої людини доповнюється гострою кризою суспільства, що знаходить своє вираження найперше за все у нейтралізації базових структур суспільної свідомості: норм, системи потреб, інтересів, цінностей, пріоритетів.

Разом з тим криза суспільної свідомості незаперечно актуалізує суспільну підсвідомість у його найбільш архаїчних формах. Саме система цінностей, норма суспільної підсвідомості найактивніше застосовується у формування моделей самодіяльності. Однією з форм самодіяльності неповнолітніх, які зорієнтовані на певний вихід з ситуації, є вимушена криміналізація як адаптація до нових соціальних умов. Якщо такі процеси набувають масового характеру, то з часом це призводить до деградації суспільної моралі, найперше до зникнення – зникнення у груповій свідомості імунітету до кримінальної діяльності, до ліквідації системи соціальних гарантій, яка дає підстави сподіватись на допомогу держави, а також до збільшення різниці у рівні достатків між тими, які живуть за межею бідності і багатими.

Суть соціальної адаптації полягає у таких випадках у вимушеному втягненні працездатного населення, а також значної частини неповнолітніх у різні види кримінальної активності. Чим інтенсивніший демографічний тиск і чим менше розвинута соціальна інфраструктура, тим більшою мірою переважають кримінальні види зайнятості, що створює відповідну "перспективу" для неповнолітніх.

Наведені у статуті міркування не претендують на висвітлення всіх аспектів проблеми злочинності неповнолітніх як об’єкта кримінологічних досліджень, а тільки спонукають до подальших більш комплексних досліджень.

––––––––––––––––––––

1. Криминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. д. ю. н., проф. А.И. Долговой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: НОРМА, 2001. – С. 764-765.; Криминология: Учебник /Под ред. В.М. Кудрявцева и В.Е. Эминова. – 2-е изд, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – С. 481.; Ишаков С.М. Криминология: Учебник. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 242-243.

2. Хохряков Г.Ф. Криминология: Учебник / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Юристъ, 1999.

3. Кулагина И.Ю., Колюцкий В.Н. Возрастная психология: Полный жизненный цикл развития человека: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений. – М.: ТЦ "Сфера", 2001.

4. Курс советской криминологии: Предупреждение преступности. – М., 1986.

5. Несовершеннолетние: их возрастные особенности и проблемы правовой ответственности. Сб.науч. тр-в. – М.,1992; Горбатовская Е.Г., Кононов А.Л., Юцкова Е.М. Личность рецидивиста и использование данных о ней в деятельности прокуратуры. – М.,1987 ; Арсеньєва М.И., Єрмаков В.Д., Панкратов В.В. Изучение преступности несовершеннолетних и деятельности по ее предупреждению. – М.,1990.

6. Дольова А.И., Єрмаков В.Д., Беляева Н.В. Проблемы типологии несовершеннолетних преступников //Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 24. – М., 1976.

7. Детальніше див.: Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступность и психологические аномалии. – М., 1987; Антонян Ю.М. Психологическое отчуждение ребенка и проблема "случайного" и " закономерного" преступного поведения. – Єреван: Айстан, 1987; Пирожков В.Ф. Законы преступного мира молодежи (криминальная субкультура). – Твер; Приз, 1994.

8. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст. Проблемы становления личности. – М.: Мир, 1994.

9. Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2000 року. МВС України. Управління оперативної інформації. – К-в., 2001.

10. Криминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. проф. А.И. Долговой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: НОРМА, 2001.

11. Сундиев И. Ю. Социальные и психологические экстремальные процессы. – М., 1996.

 

© Абросімова Ю., 2002

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук