Головна

Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку В. ЦікалоÓ


Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку

В. ЦікалоÓ

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул.Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

Стаття присвячена проблемі сфери застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку поширюється на вимоги про примусове виконання рішень про присудження та частини перетворювальних рішень. Перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання, повинен збігатися з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.

Ключові слова: давність, примусове виконання, рішення про захист

Із реформуванням законодавства України про виконавче провадження постала проблема сфери застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Для вирішення цієї проблеми передусім необхідно о

креслити коло рішень про захист цивільних прав та інтересів, що підлягають примусовому виконанню, а також встановити на вимоги про примусове виконання яких із них поширюється давність пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст.22 Закону України "Про виконавче провадження").

Розв’язання зазначеної проблеми започатковано у публікаціях і дослідженнях В.І. Тертишнікова, Р.В. Тертишнікова, М.Й. Штефана, Є.Г. Пушкара, В.І. Комарова, Д.М. Притики, В.С. Щербини, І.Б. Морозової та інших вчених.

Разом з тим нерозв’язаним залишається питання про те, які саме рішення про захист цивільних прав та інтересів можуть бути примусово виконані, а які з них не пред’являються для примусового виконання. Немає однозначної позиції щодо доцільності визначення переліку вимог, яких не стосується давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

З’ясуванню цих та інших питань присвячено дану статтю.

Процес примусового виконання рішень про захист цивільних прав може розпочатися лише з ініціативи стягувача або його представника, прокурора у випадках представництва інтерсів громадянина або держави в суді. Матеріальне цивільне право, що підлягає здійсненню в примусовому порядку, ще до моменту звернення з вимогою про примусове виконання рішення про його захист, може в порядку правонаступництва перейти до іншої особи. Ця інша особа– правонаступник стягувача, відповідно до ч.2 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження", не вважається стягувачем. Стягувач– це фізична або юридична особа, на користь якої чи в інтересах якої видано виконавчий документ. У ч.4 цієї ж статті передбачено можливість проведення заміни стягувача його правонаступником лише при вступі останнього у виконавче провадження. На момент звернення до суду із заявою про примусове виконання рішення виконавче провадження ще не є розпочатим. Позбавлення правонаступника стягувача права на захист суперечило б природі цього права.

На мій погляд, після переходу цивільного права, яке підлягає примусовому здійсненню, до правонаступника він повинен набувати правового статусу стягувача, незалежно від того, розпочалось виконавче провадження чи ні. Тому пропоную перше речення ч.2 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" доповнити словами: "…а також її правонаступник". Отож примусове виконання може бути розпочатим також з ініціативи правонаступника стягувача.

Згідно з п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5, з такою ініціативою може також виступити суд щодо справ про: стягнення аліментів, відшкодування збитків, завданих злочином, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або втратою годувальника, стягнення грошових сум з посадових осіб, винних у незаконному звільненні чи переведенні працівників, та ін.

На думку В.І. Тертишнікова та Р.В. Тертишнікова "ініціатором порушення виконавчого провадження можуть бути інші органи і посадові особи, які за законом можуть приймати рішення, що підлягають виконанню" [1, с.30]. Напевно, висловлена думка стосується тих випадків, коли відповідний орган чи посадова особа приймають рішення в інтересах держави, якщо вона виступає суб’єктом публічних правовідносин. Наприклад, постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення. Разом з тим, відповідно до закону, рішення, що підлягають примусовому виконанню можуть приймати, наприклад, комісії з трудових спорів або третейські суди. Однак це не означає, що названі органи можуть ініціювати примусове виконання прийнятих ними рішень.

Якщо винесено рішення про захист цивільного права, незалежно від того, хто є його носієм, ініціатором примусового виконання може виступати лише носій цього права, а не орган, яким винесено рішення. Це пояснюється диспозитивністю у здійсненні цивільних прав. Особи здійснюють належні їм цивільні права вільно, на власний розсуд (ч.1 ст.12 нового ЦК України). Лише від волевиявлення суб’єкта цивільного права залежить його реалізація, в тому числі, і в примусовому порядку. Носій матеріального цивільного права, на користь якого винесено рішення про захист, може і не бути зацікавленим у його примусовому здійсненні. Особі, цивільне право якої порушено, достатнім може виявитися сам факт винесення рішення на її користь. Чи звертати його до примусового виконання– вона вирішує сама. Тому порушення виконавчого провадження не повинно відбуватися з ініціативи інших суб’єктів (навіть суду), яких носій цивільного права не уповноважував на звернення з вимогою про примусове виконання.

Подібну позицію зайняло Львівське обласне управління юстиції у своєму листі, який адресований головам місцевих судів Львівської області. У листі констатується, що суди області безпосередньо скеровують на виконання до відділів державної виконавчої служби виконавчі документи за всіма категоріями цивільних справ. Разом з тим, відповідно до вимог ст.348 Цивільного процесуального кодексу України, за кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущено до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, видається один виконавчий лист. У зв’язку з цим виконавчий лист може бути видано лише за наявності письмової заяви зацікавленої сторони. Згідно з вимогами п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, державний виконавець відкриває виконавче провадження при безпосередньому надходженні із судів виконавчих документів лише щодо окремих категорій справ, передбачених у цьому пункті. В інших випадках державний виконавець має підстави відкрити виконавче провадження виключно за заявою стягувача (його представника) або за заявою прокурора. У разі надходження безпосередньо із суду виконавчого документа, який не входить у відповідний перелік, державний виконавець вправі повернути такий виконавчий документ на адресу суду, не відкриваючи виконавчого провадження [2].

Як видається, положення п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій в частині визначення переліку цивільних справ, рішення по яких можуть виконуватися примусово з ініціативи суду, не відповідає диспозитивності у здійсненні цивільних прав, а також вимогам ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" та ст.348 ЦПК України. У ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено відкриття виконавчого провадження лише за заявою стягувача або його представника, прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді та в інших передбачених законом випадках. Інструкція про проведення виконавчих дій не є законом, а тому не може передбачати таких випадків. Крім того, ст.348 ЦПК України, згідно з якою виконавчий лист видається лише за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, не передбачає жодних винятків із цього правила. Іншими словами, видача виконавчого листа за рішеннями, що передбачені у переліку Міністерства юстиції України (п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій), теж має відбуватися винятково на підставі заяви заінтересованої сторони. Тому пропоную вилучити із п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій четвертий абзац, в якому передбачено цей перелік. Виконавче провадження не повинно розпочинатися з ініціативи органу, який прийняв рішення про захист цивільного права. Воно може ініціюватися лише носієм такого права, або уповноваженою ним особою.

Без пред’явлення вимоги про примусове виконання рішення про захист не може бути відкрито виконавче провадження і прийнято до виконання виконавчий документ. Ця вимога, відповідно до ст.18 Закону України "Про виконавче провадження", оформляється у вигляді заяви. Закон не регламентує форми та змісту такої заяви. Однак, на думку авторів навчального посібника "Виконання судових рішень", "заява, яка подається на примусове виконання рішення має бути письмовою і містити зміст заявленого клопотання" [3, с.67]. Ця позиція дотримується і на практиці. Державні виконавці вимагають, щоб стягувачі подавали письмово оформлені заяви із зазначенням вимоги про примусове виконання рішення. Так, вимагаючи відкриття виконавчих проваджень з виконання рішень судів, стягувачі звертаються до відділів Державної виконавчої служби з письмовими заявами [4; 5; 6]. До заяви про відкриття виконавчого провадження, тобто про примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку, стягувач зобов’язаний додати виконавчий документ, що підлягає виконанню (п.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження").

Заяви– вимоги про примусове виконання рішень про захист цивільних прав можуть бути пред’явлені органові примусового виконання лише в межах строків, встановлених у ст.21 Закону України "Про виконавче провадження". Цією статтею встановлено строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Отже, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав.

Перелік рішень, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою встановлено у ст.3 Закону України "Про виконавче провадження". Звернення з вимогами про їх примусове виконання можливе в межах строків пред’явлення виконавчого документа до виконання. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку поширюється на вимоги про примусове виконання:

– рішень, ухвал і постанов судів у цивільних справах;

– вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не застосовується до "…вироків суду в частині конфіскації майна і накладення штрафу як засобів кримінального покарання, оскільки їх виконання можливе в межах давності виконання обвинувальних вироків" [7, с.530];

– мирових угод, затверджених судом;

– рішень, ухвал, постанов господарських судів;

– виконавчих написів нотаріусів;

– рішень третейських судів;

– рішень комісій по трудових спорах;

– рішень іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках;

– рішень Європейського Суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини";

– рішень державних органів, прийнятих з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

– рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

– рішень інших органів державної влади, якщо за законом їх виконання покладено на Державну виконавчу службу.

До рішень інших державних органів, що підлягають примусовому виконанню, належать, наприклад, рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Ці органи, відповідно до ст.158 Земельного кодексу України, можуть приймати рішення у спорах щодо земельних сервітутів. У разі невиконання таких рішень добровільно вони можуть бути пред’явлені для примусового виконання до державної виконавчої служби.

Проте, не всі із перелічених вище рішень про захист підлягають примусовому виконанню. Наприклад, за способом захисту рішення, зокрема судові, прийнято поділяти на три види:

– рішення про присудження;

– рішення про визнання;

– перетворювальні рішення.

Рішенням про присудження боржник– відповідач зобов’язується до примусового здійснення добровільно невиконаного ним обов’язку, яке полягає у вчиненні певних дій або утриманні від їх учинення на користь кредитора. Типовими прикладами рішень про присудження є рішення про стягнення аліментів, про виселення із жилих приміщень, про відшкодування збитків або моральної шкоди, про усунення перешкод у користуванні майном та ін. "Характерною особливістю таких рішень є їх здатність бути виконаними в примусовому порядку" [8, с.8].

У рішенні про визнання суд або інший орган, організація чи особа підтверджує наявність або відсутність між сторонами спору певних правовідносин, в існуванні яких у них виник сумнів. Залежно від мети, яка досягається із постановленням рішень про визнання, вони поділяються на позитивні і негативні. Рішення, які спрямовані на підтвердження наявності певних правовідносин між сторонами спору (наприклад, про визнання права власності на житло) називаються позитивними. Якщо ж у рішенні підтверджується відсутність певних правовідносин між сторонами спору (наприклад, про визнання договору недійсним), таке рішення визнається негативним. "Характерною особливістю рішень про визнання, – як стверджує професор Є.Г. Пушкар, – є те, що вони ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішенням" [8, с.8]. Із набранням законної сили рішенням про визнання захист є таким, що вже відбувся. Від протилежної сторони не вимагається вчинення якихось дій або утримання від них. "Такі акти не слід розглядати як підстави виконання" [9, с.430].

Перетворювальні рішення покликані перетворити наявні між сторонами спору правовідносини, в існуванні яких у них немає сумнівів. Залежно від мети постановлення таких рішень вони поділяються на:

1) рішення, спрямовані на зміну правовідносин (наприклад, про виділ частки із спільного майна);

2) рішення, спрямовані на припинення правовідносин (наприклад, про розірвання договору).

Ті перетворювальні рішення, реалізація яких залежить від подальшої поведінки (вчинення певних дій чи утримання від них) протилежної сторони можуть бути примусово виконані. Наприклад, виділ частки із спільного майна одному із співвласників, як правило, неможливий без певних активних дій або, навпаки, утримання від них, інших учасників спільної часткової власності. Якщо ж вони не вчиняють дій щодо виділу частки, або ж перешкоджають у цьому, рішення про виділ буде виконано примусово. Стосовно реалізації таких перетворювальних рішень як, наприклад, про розірвання шлюбу чи визнання особи такою, що втратила право користуватися жилим приміщенням, то вони не потребують примусового виконання.

Треба погодитись з Є.В. Васьковським, на думку якого існують рішення, що не потребують примусового виконання: "такими є рішення по установчих (про визнання) та багатьох перетворювальних позовах" [10, с.191]. В таких випадках "…фактично йдеться не про виконання, а про реалізацію рішення суду, оскільки реалізуються всі рішення, а виконуються не всі" [11, с.169].

Отже, примусовому виконанню підлягають усі рішення про присудження та частина перетворювальних рішень, за якими на одну із сторін покладається обов’язок вчинити певну дію чи утриматися від її вчинення. Саме з таких рішень може виникнути вимога про їх примусове виконання. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку відтак поширюється на вимоги про примусове виконання рішень про присудження та частини перетворювальних рішень.

У Законі України "Про виконавче провадження" не встановлено переліку вимог, на які не поширюється давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. З цього можна зробити висновок, що рішення стосовно вимог, до яких не застосовується позовна давність, теж можуть бути пред’явлені до примусового виконання лише в межах строків, встановлених ст.21 Закону України "Про виконавче провадження". Отже, право на захист цивільних матеріальних прав, навіть якщо на вимоги, що виникають з цих прав, не поширюється позовна давність, все ж має часову межу. Такою межею є давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Як видається, така позиція законодавця є помилковою.

Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, як і позовна давність, має своїм безпосереднім предметом впливу один із елементів права на захист. Разом з тим з її настанням право на захист не може бути реалізовано взагалі, як і зі спливом позовної давності. Передбачені законом матеріально-правові вимоги вилучені із сфери дії позовної давності для того, щоб цивільні права, з яких ці вимоги виникають, могли бути захищені в будь-який час. Встановлення для них часової межі у вигляді давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку є непослідовним і невиправданим.

З тих же міркувань, з яких на певні матеріально-правові вимоги не поширюється позовна давність, на них не повинна поширюватись і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Тому пропоную доповнити Закон України "Про виконавче провадження" новою статтею, де передбачити перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Цей перелік вимог повинен збігатися з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.

На підставі цього дослідження можна дійти до певних висновків.

Виконавче провадження може ініціюватися лише носієм матеріального цивільного права та інтересу або уповноваженою ним особою. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав та інтересів. Вона поширюється на вимоги про примусове виконання лише рішень про присудження та частини перетворювальних рішень. Доцільним є встановити перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання. Він повинен збігатися з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.

––––––––––––––––––––

1. Закон Украины об исполнительном производстве: научно-практический комментарий / Тертышников В.И., Тертышников Р.В.–Харьков: Консум,2000.-128с.

2. Лист Львівського обласного управління юстиції головам місцевих судів Львівської області від 20.11.2001 р. №05-07/ 642 // Архів Львіського обласного управління юстиції

3. Штефан М.Й. та ін. Виконання судових рішень: Навч. посіб.–К.: Юрінком Інтер,2001.-320с.

4. Виконавче провадження №314 2001 р. // Архів відділу Державної виконавчої служби Личаківського районного управління юстиції у м.Львові

5. Виконавче провадження №490 2001 р. // Архів відділу Державної виконавчої служби Личаківського районного управління юстиції у м.Львові

6. Виконавче провадження №544 2001 р. // Архів відділу Державної виконавчої служби Личаківського районного управління юстиції у м.Львові

7. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти.–К.: Ін Юре,1997.–608с.

8. Пушкар Є.Г. Провадження в суді першої інстанції. Позовне провадження. Тексти лекцій для студентів юридичного факультету.–Львів: Юрид.фак-т Львів.ун-ту ім. Івана Франка,1998.-51с.

9. Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. В.В. Комарова.-Харків: Право,1999.-592с.

10. Морозова И.Б. Некоторые проблемы исполнительного производства / материалы Всероссийской конференции "Государство и право на рубеже веков".–М.,2001.

11. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посіб.-Харків: Консум,2000.-Ч.ІІ.-416с.

 

Ó Цікало В., 2003

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук