Головна

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння (історичний аспект) В. Бурдін©


Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння (історичний аспект)В. Бурдін©Львівський національний університет імені Івана Франкавул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна тел.(032-2) 296-44-82

Стаття присвячена дослідженню окремих проблем кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Аналізуються різні законодавчі підходи до вирішення цього питання на різних історичних етапах. Зроблені узагальнення та поділ на групи законодавчих підходів, що стосуються кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння.

Ключові слова: злочин, кримінальна відповідальність, стан сп’яніння.

Сьогодні положення про те, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, незалежно від його ступеня, підлягає кримінальній відповідальності, на перший погляд, не викликає сумнівів. Зокрема, в ст.21 чинного КК України встановлено, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Однак таке законодавче рішення не можна вважати досконалим та беззаперечним. У юридичній літературі відомі різні підходи до обґрунтування кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Ці проблеми детально досліджували Б.С. Бєйсєнов, А.О. Габіані, О.О. Кістяківський, Н.С. Лєйкіна, М.С. Таганц

ев. Проте, незважаючи на численні праці, присвячені цій проблемі, багато питань і далі залишаються спірними. Це, зокрема, такі питання: 1) можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у стані повного сп’яніння, яке не давало можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними; 2) чи у всіх випадках учинення злочину в стані сп’яніння повинно обтяжувати відповідальність; 3) можливість в окремих випадках визнавати стан сп’яніння обставиною, що пом’якшуватиме відповідальність. Вирішення вказаних проблем потребує застосування історичного методу дослідження. Вивчення історичного методу дослідження дозволяє виділити окремі законодавчі періоди в підходах до регулювання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, з метою можливого запозичення в чинний КК України позитивного історичного досвіду. Адже такий підхід до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, який закріплюється в КК України 2001 р., простежується далеко не на всіх етапах розвитку кримінального законодавства.

Так у римському праві сп’яніння вважалося обставиною, яка зменшувала осудність та покарання, але повністю не виключала їх. За канонічним правом, стан сп’яніння визнавався обставиною, яка унеможливлювала осудність, але доведення себе до стану сп’яніння визнавалося і каралося як злочин sui generis. За давньоруським правом, вбивство, вчинене в стані сп’яніння, каралося значно м’якше, ніж звичайне вбивство [1, с.457]. Руська правда хоч і розмежовувала вбивство при розбої та вбивство "в піру", – в останньому випадку передбачалося м’якше покарання, проте навіть повне сп’яніння не було причиною безвідповідальнотсі [2, с.130]. На думку М.С. Таганцева в Руському праві відбулася зміна підходів щодо впливу стану сп’яніння на кримінальну відповідальність: давньоруського підходу виявленого в Новоуказаних статтях та в Уложенні Олексія Михайловича, який до стану сп’яніння ставився поблажливо, та більш пізній, більш суворий підхід, який знайшов свій вираз у законодавстві Петра І, незважаючи на панування в ті часі безмірного п’янства [3, с.467-468]. В Соборному Уложенні стан сп’яніння визнавався обставиною, що пом’якшує покарання (ст.71-74 гл.ХХІ). У Військовому статуті в артикулі 43 вказувалося, що стан сп’яніння не тільки не заперечує кримінальну відповідальність, але й обтяжує покарання. Щоправда, ця лінія проводилася не завжди послідовно. Зокрема, згідно з артикулом 3, у випадку вчинення богохульства стан сп’яніння не визнавався обставиною, що обтяжує покарання [4, с.322, 329, 331]. В окремих випадках поява в стані сп’яніння визнавалася і каралася як злочин sui generis. Наприклад, артикули 11, 12 визнавали злочином появу в п’яному стані офіцера чи рядового під час молитви; відповідно до артикулу 43, злочином визнавалася також "поява військовослужбовця в стані сп’яніння, коли місто було взято приступом, але до повного знешкодження опору та розселення солдат по квартирах та до отримання дозволу на грабіж" [4, с.330-331].

В Уставі благочиння 1782 р. в ст.214 взагалі було заборонено п’янство. В ч.1 ст.256 встановлена відповідальність за появу в стані повного сп’яніння на вулиці чи іншому публічному місці, коли особа була п’яною до нестями. За вчинення такого діяння особу добу утримували на хлібі та воді. Крім того, в ч.2 ст.256 було встановлено відповідальність за такі діяння: 1) доведення себе до стану сп’яніння, коли особа знає про свою схильність вчиняти різного роду правопорушення в такому стані; 2) за безперервне п’янство; 3) за перебування особи в стані сп’яніння більшу частину року. Устав у ч.3 ст.256 проводив різницю між станом сп’яніння, коли особа мала намір згодом вчинити злочин в такому стані, та сп’янінням без такого наміру [5, с.377]. Ця ж різниця зазначалась і в Зводі законів 1832 року. В другому випадку вказувалося, що хоч стан сп’яніння і не може виправдовувати підсудного і він повинен підлягати тому покаранню, яке передбачене за вчинений злочин, але покарання пом’якшується порівняно з тим, що передбачено за даний злочин. У першому випадку стан сп’яніння посилював покарання і не міг виправдовувати винного [2, с.131].

Подібно вирішувалося питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Зокрема, щодо сп’яніння в ст.112 містилося спеціальне положення, де розрізняли умисне та неумисне сп’яніння. Під умисним сп’янінням закон розумів ті випадки, коли винний довів себе до такого стану саме з метою вчинення злочину. В цьому випадку завжди призначалося максимальне покарання, передбачене за даний злочин. Щодо неумисного сп’яніння, то закон вказував, що міра покарання в таких випадках призначається з урахуванням інших супроводжуючих злочин обставин. Іншими словами, таке сп’яніння саме по собі не впливало на міру покарання [6, с.196]. Редактори Уложення взагалі пропонували карати такі діяння як злочини, вчинені з необережності, але ця пропозиція не була прийнята [3, с.468-469].

Проте в Особливій частині Уложення відступає від загального правила про визнання стану сп’яніння обставиною, що обтяжує відповідальність. В окремих випадках стан сп’яніння є обставиною, що пом’якшує відповідальність. Це зокрема, стосується щодо релігійних злочинів (ст.180, 182, 211, 215, 217, 234), заочних образ Імператора та членів Правлячого Дому (ст.246, 248), злочинів проти поряду управління (ст.276, 282, 286) [7, с.500]. Треба відзначити, що Уложення, як і попередні акти, нічого не вказувало про ступінь сп’яніння. Тобто невирішеним залишалося питання, чи стосувалися ці правила всіх без винятку стадій сп’яніння, особливо тієї стадії, яка називається повним сп’янінням, коли особа не в стані усвідомлювати своїх діянь або керувати ними? Відсутність прямої вказівки в законі, на думку М.С. Таганцева, не виключало права присяжних негативно відповісти на запитання про наявність вини підсудного, коли по справі буде констатоване повне сп’яніння, незалежно від того, чи було воно з наміром, чи ні [3, с.468].

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення цього питання. Привертає увагу, зокрема справа 1848 р. про військового старшину Яковлєва, який обвинувачувався у нанесенні Прокопенкову смертельного поранення. Яковлєв страждав періодичними запоями, що супроводжувалися галюцинаціями. Поранення було нанесено саме після п’ятиденного запою, коли у обвинуваченого з’явилися галюцинації. Незважаючи на це, обер-прокурор другого відділення шостого департамента сената вказував, що Яковлєв не може бути визнаний неосудним, оскільки у нього не було виявлено ні безумства, ні іншого психічного розладу. Крім того, за законодавством, п’янство в жодному разі не може звільняти від відповідальності. Керуючий міністерством юстиції зауважив, що хоч з обставин справи і видно, що Яковлєв вчинив злочин унаслідок розладу уяви, проте його діяння не може підпадати під ознаки неосудності, оскільки це було б небезпечним з урахуванням громадської моральності, правосуддя та самої громадської безпеки. З такою думкою погодилася і Державна Рада. Проте згодом Сенат вказав, що в тих випадках, коли п’янство призводить до ознак хвороби, що супроводжуються втратою пам’яті та розладами свідомості, вчинене у такому стані діяння не може бути поставлено у вину [2, с.134-135].

Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями, не містив особливих положень про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Проте поява в стані сп’яніння в окремих випадках визнавалася і каралася як злочин sui generis. Так, згідно зі ст.42, злочином визнавалася поява в публічному місці "п’яним до нестями або в неподобному від сп’яніння вигляді" [8, с.400]. Саме в Статуті вперше простежується часткове покладення відповідальності за діяння, які можуть бути вчинені в стані сп’яніння, на продавців алкогольних напоїв. Так, згідно зі ст.127, у випадку залишення без належної уваги п’яного, який без очевидної небезпеки не міг залишатися без сторонньої допомоги, продавці розважальних закладів притягувалися до кримінальної відповідальності [8, с.410].

Уголовне уложення 1903 р. не містило спеціальних положень, які б стосувалися кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Це, на думку М.Д. Сергієвського, давало підстави розглядати стан сп’яніння за всіма правилами про неосудність. Отже, стан повного сп’яніння, відповідно до Уложення 1903 р., унеможливлював осудність [9, с.239]. Крім того, Уложення 1903 р. і далі визнавало стан сп’яніння щодо окремих злочинів обставиною, що пом’якшувала відповідальність. Мова йшла про релігійні (ст.73, 74, 76, 79) та політичні (ст.103, 106) злочини [9, с.240].

У післяреволюційний період питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, також не знаходило свого однозначного вирішення. Постановою Ради Кузнецького уєздного комісаріата 1918 р. визнавалося злочином поява в п’яному вигляді на вулицях та в публічних місцях. В селі Чинята Змеїногородського повіту жителі розробили народний статут покарань за злочини, вчинені жителями волості. До переліку злочинів було віднесено і появу на вулиці в п’яному вигляді [10, с.104, 111]. Проте на загальнодержавному рівні спершу з п’янством та його наслідками намагалися боротися шляхом заборони продажу та купівлі спиртних напоїв. Зокрема, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 14 січня 1919 р. видав декрет "Про спиртні напої". Згідно з цим декретом, будь-який продаж, а також купівля спиртних напоїв були заборонені. Особи, які скуповували в будь-якій кількості будь-які спиртні напої міцністю понад 1,5о, притягувалися до кримінальної відповідальності [11, с.19-20]. Згодом і на загальнодержавному рівні законодавець вирішив встановити кримінальну відповідальність за появу в п’яному вигляді.

Визнання злочином появу в п’яному вигляді в громадських місцях дістало найбільш чітке юридичне закріплення у Постанові РНК РРФСР від 19 грудня 1919 р. "Про заборону на території РРФСР виготовлення та продажу спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв". У ст.11 цієї постанови було встановлено: "За появу в публічному місці в стані сп’яніння до винних застосовується позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік" [12, с.24]. Згодом і на території України була прийнята аналогічна постанова. Так Постановою РНК від 20 серпня 1920 р. "Про заборону на території УРСР виготовлення та продаж спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв" була встановлена заборона виготовлення (без дозволу), продаж, передача, придбання, зберігання, пронесення та перевезення незаконно виготовленого спирту. Крім того, відповідно до п.11 за розпиття незаконно виготовлених та незаконно отриманих міцних напоїв у громадських місцях, в будь-яких установах, а також за допущення такого розпиття та за появу в громадських місцях у стані сп’яніння, було передбачено покарання у вигляді позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік [11, с.190-193].

Відповідно до п.14 Керівних начал з кримінального права, суду та покаранню не підлягали особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або в такому стані, коли вони не усвідомлювали своїх діянь [11, с.186]. Проте Керівні начала не містили жодних положень, які б стосувалися кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Така позиція законодавця по-різному оцінювалася вченими, коли мова йшла про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані повного сп’яніння. Б.С. Бєйсєнов, вважав, що, згідно зі ст.14 Керівних начал, особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані глибокого сп’яніння, повинні визнаватися неосудними. Проте вони підлягали кримінальній відповідальності, відповідно до ст.11 зазначеної постанови, за доведення себе до такого стану [13, с.76]. А.О. Габіані та І.І. Горелік вважають, що хоч Керівні начала 1919 р. нічого не вказували про стан сп’яніння, але оскільки вже сама поява в громадському місці в п’яному вигляді визнавалася злочином, то тим більше і вчинення злочину в стані сп’яніння, на їхню думку, також повинно тягти за собою кримінальну відповідальність, при цьому стан сп’яніння повинен враховуватися як обтяжуюча обставина [12, с.24; 14, с.62].

КК РРСФР 1922 р. у ст.17 містив положення про неосудність, проте у примітці до цієї статті вказував, що вона не поширюється на осіб, які привели себе у стан сп’яніння з метою вчинення злочину [15, с.117-118]. Аналогічно вирішувалося це питання і в КК УРСР 1922 р. Наприклад, у ст.17 встановлено, що покаранню не підлягають особи, що вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності або взагалі в такому стані, коли особа, яка його вчинила, не могла усвідомити своїх діянь. При цьому вказувалося, що дія цієї статті не поширюється на осіб, які привели себе в стан сп’яніння для вчинення злочину [11, с.454]. Хоч перші радянські Кримінальні кодекси відмовлялися від диференційоваого підходу до вирішення питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, проте саме в КК 1922 р. на законодавчому рівні було визнано, що стан сп’яніння може в окремих випадках позбавляти особу здатності усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Основні начала кримінального законодавства СРСР та Союзних Республік 1924 р. не містили жодних положень про значення стану сп’яніння для кримінальної відповідальності [15, с.200-201].

Проте вже КК РРФСР 1926 р. інакше вирішував питання про кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння. Наприклад, у примітці до ст.11, яка містила положення про неосудність, вказувалося, що вона не поширюється на осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння. Застереження про мету такого сп’яніння – для вчинення злочину – було відсутнє [15, с.258]. Разом з тим КК УРСР 1927 р. і далі містив таке ж застереження, як і в КК УРСР 1922 р. Зокрема, в ст.10 вказувалося, що заходи соціального захисту судово-виправного характеру не могли бути застосовані до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності, чи в іншому хворобливому стані, якщо ці особи не могли усвідомлювати своїх діянь чи керувати ними. У примітці до цієї статті вказувалося, що заходи соціального захисту судово-виправного характеру застосовуються до осіб, які для вчинення суспільно небезпечного діяння привели себе в стан сп’яніння, за якого вони тимчасово не могли усвідомлювати свої діяння чи керувати ними [16]. Проте, як зазначають Б.С. Бєйсєнов, А.О. Габі ані, незважаючи на це, судова практика проігнорувала це положення і особи, які вчинили злочини у стані сп’яніння будь-якого ступеня, притягалися до кримінальної відповідальності [13, с.78; 14, с.63].

Основи кримінального законодавства Союза РСР та Союзних Республік 1954 р. у ст.12 вказували, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності [17]. Таке ж положення було закріплено в ч.1 ст.14 КК УРСР 1960 р. [18].

Незважаючи на досить суворий підхід у радянський період до вирішення питання про кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, такий стан не завжди визнавали обставиною, що обтяжує відповідальність. Ні Керівні начала 1919 р., ні КК УРСР 1922 р., 1927 р., ні Основні начала 1924 р., ні Основи 1954 р. не відносили стан сп’яніння до обставин, що обтяжують відповідальність чи покарання. КК УРСР 1960 р. в першій своїй редакції в п.11 ст.41 до обставин, що обтяжують відповідальність, відносив учинення особою, яка була у стані сп’яніння, злочину, коли він був пов’язаний із використанням джерела підвищеної небезпеки. Проте згодом указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 грудня 1969 р. пункт 11 ст.41 виклали в такій редакції: "Вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп’яніння. Суд вправі, залежно від характеру злочину, не визнати цю обставину обтяжуючою відповідальність" [19].

Отже, у ставленні законодавця до осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, простежується зміна таких підходів:

1. Поміркований підхід, коли стан сп’яніння розглядали як обставину, що пом’якшує або виключає кримінальну відповідальність. Він закріплений в Соборному уложенні, Керівних началах 1919 р.

2. Посилення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, коли такий стан не тільки не унеможливлював, але й в окремих випадках обтяжував відповідальність. Цей підхід спершу був закріплений в законодавстві Петра І, а згодом знаходить свій вираз в КК РРСФР 1926 р., Основах 1954 р., згодом в КК УРСР 1960 р. та в КК України 2001 р.

3. Змішаний підхід, який простежується в Уставі благочиння 1782 р, Зводі законів 1832 р., Уложенні 1845 р, коли в одних випадках стан сп’яніння був обставиною, яка пом’якшувала чи виключала відповідальність, а в інших випадках обтяжувала її. Цей підхід, як було показано вище, частково знайшов своє закріплення і в КК УРСР 1922 р., 1927 р.

Відтак, на різних етапах розвитку кримінального законодавства законодавче вирішення питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, не було однозначним. У чинному КК України законодавець керується підходом, який був започаткований ще законодавством Петра І, і відомий своїм репресивним ставленням до осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння.

На наш погляд, за сучасних умов розвитку суспільства таке вирішення цього питання є не зовсім правомірним. Адже коли говорити про алкогольне сп’яніння, то, збільшуючи випуск та продаж спиртного, а також збільшуючи умови для різного роду надходжень, що пов’язані з його виготовленням та продажем, держава повинна займати більш лояльну позицію у ставленні до осіб, які вчинили злочини у стані хоча б такого сп’яніння. Крім того, на сьогодні видається правильною точка зору західних вчених, які свого часу аргументували "дозвільну" позицію щодо нормального вживання алкоголю та інших одурманюючих речовин, виходячи з філософської концепції повної суверенності індивідів стосовно вибору ними форм життєдіяльності. Кожна людина вільна здійснювати будь-який спосіб життя, який відповідає її суб’єктивним установкам допоки це не порушуватиме прав інших осіб. І навряд чи сам факт уживання психоактивних речовин завжди свідчить про підвищену суспільну небезпеку особи чи вчиненого діяння. Видається, що було б більш правильним, якщо б законодавець, вирішуючи питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, застосовував диференційований підхід, як це простежуємо на певних етапах розвитку кримінального законодавства.

––––––––––––––––––––

1. Кистяковский А.О. Элементарный учебник общего уголовного права с подробным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть общая. – К., 1882. – 945с.

2. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. Часть общая. – СПб., 1874. – Кн.1. – 292с.

3. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. – СПб., 1902. – Том 1. – 815с.

4. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1986. – Т.4. – 511с.

5. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.5. – 467с.

6. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит, 1988. – Т.6. – 431с.

7. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть общая. – СПб., 1888. – Вып.2. – 974с.

8. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.8. – 564с.

9. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. Часть общая. – СПб., 1913. – 398с.

10. История советского уголовного права. – М.: Юриздат, 1948. Цит. за: Горелик В.И. Значение состояния опьянения при совершении общественно-опасного действия. (Законодательство, судебная практика) // Вопросы уголовного права и процеса: Сб. ст. – Вып.№1. Серия юрид. – Минск: Изд-во Белгоруниверситета им. В.И. Ленина. 1958, – С.23-35.

11. Михайленко П.П. Борьба с преступностью в Украинской ССР., 1917-1925 гг. – К.: Мин. охраны общественного порядка УССР. Высшая шк, 1966. – Т.1. – 832с.

12. Горелик В.И. Значение состояния опьянения при совершении общественно-опасного действия (Законодательство, судебная практика) // Вопросы уголовного права и процеса: Сб. ст. Вып. №1. Серия юрид. – Минск: Изд-во Белгоруниверситета им. В.И. Ленина. 1958. – С.23-35.

13. Бейсенов Б.С. Алкоголизм: уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1981. – 200с.

14. Габиани А.А. Уголовная ответственность за преступления, совершенные в состоянии опьянения. – Тбилиси: Мецниереба, 1968. – 160с.

15. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1925 гг. / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953. – 463с.

16. Уголовный кодекс УССР. Официальный текст с изменениями на 1 февраля 1944 г. и с приложением постатейно-систематизированных материалов. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1944. – 96с.

17. Основы уголовного законодательства Союза ССР и Союзных Республик. – М.: 1960, Госюриздат. – 24с.

18. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 1 грудня 1962 року. – К.: Державне вид-во політ. літ., 1963. – 138с.

19. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 грудня 1969 р. "Про внесення змін та доповнень до КК УРСР" // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – №50. – Ст. 388.

 

© Бурдін В., 2004

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук