Головна

РЕПРОДУКТИВНІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ: ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА, ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ Р. Стефанчук©


РЕПРОДУКТИВНІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ: ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА, ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯР. Стефанчук©Хмельницький інститут регіонального управління та права, вул. Театральна, буд. 8, 29000 Хмельницький, Україна тел./факс: (0382) 76-57-95 е-mail: [email protected]

В статті аналізуються репродуктивні права фізичних осіб, їх поняття як особистих немайнових прав, закріплення у чинному законодавстві України, а також загальні засади реалізації та захисту. Досліджуються окремі види репродуктивних прав, зокрема, право на профілактику та лікування безпліддя, штучне запліднення, імплантацію зародку, кріоконсервацію репродуктивних клітин, сурогатне материнство, використання контрацепції, стерилізацію, штучне переривання вагітності тощо.

Ключові слова: особисті немайнові права фізичних осіб, репродуктивні права, планування сім’ї, право на штучне запліднення (in vitro), право на імплантацію зародку, право на стерилізацію, на штучне переривання вагітності (аборт).

Зміна суспільних пріоритетів, яка відбулась у зв’язку із відходом України від соціалістичного минулого та прагненням інтегруватись до єдиного європейського простору, ставить перед нами проблему гармонізації та адаптації національного галузевого законодавства до загальноєвропейських стандартів. Стрижнем цього реформування повинна стати людина та непорушність і правова гарантія її прав, свобод

та охоронюваних законом інтересів. Особливу увагу в цьому процесі слід приділяти саме фундаментальним правам людини і громадянина, до яких, зокрема, відносять право на життя, здоров’я, честь та гідність, свободу й особисту недоторканність. І одними із таких фундаментальних прав особи є її репродуктивні права.

Актуальність питання правового закріплення репродуктивних прав та гарантій їх здійснення полягає також і в тому, що на сьогодні в Україні протягом останніх десяти років чисельність населення України зменшилася майже на чотири з половиною мільйони осіб (з 52 до 47,5 млн), різко знизилася народжуваність, зросла смертність, зокрема смертність людей працездатного віку. Все це спричиняє випереджаюче скорочення працездатного населення, небезпечне зменшення трудового і демовідтворювального потенціалу, що загрожує сповзанням України в деградаційну спіраль, за якою робоча сила вибуває і не відтворюється. На демографічній ситуації в країні негативно позначається наростання міграційних процесів – від’їзд багатьох громадян України на постійне проживання до інших держав, а також пошук мільйонами людей роботи за кордоном [16].

Проте з огляду на надзвичайну актуальність цієї проблеми, треба констатувати, що питання репродуктивних прав на сьогодні в юридичній літературі практично не порушується. Окремі його аспекти досліджувались у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі такими авторами, як С. Алексєєв, П. Рабінович, О. Лукашева, З. Ромовська, М. Малєїна, Л. Красавчикова, М. Апраніч, О. Баллаєва, Т. Дробишевська, Г. Романовський, Л. Красицька, О. Хазова. Однак у переважній більшості випадків, репродуктивні права розглядаються або в контексті права на життя, або в контексті права на здоров’я, або ж у розумінні його як загального конституційного права. Відтак метою цієї статті є визначення поняття репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи, а також визначення їхнього місця в системі особистих немайнових прав та розкриття особливостей їхньої реалізації та цивільно-правового захисту.

На міжнародному рівні питанню легального закріплення репродуктивних прав фізичної особи надається суттєве значення. Вперше поняття репродуктивних прав було закріплено в п.7.2. Програми дій Міжнародної конференції по народонаселенню та розвитку (Каїр, 5-13 вересня 1994 р.) [17] та набуло подальшого розвитку у п.95 Платформи дій (Platform of Action), що була затверджена за результатами Четвертої Всесвітньої конференції по становищу жінок (Пекін, 4-15 вересня 1995 р.) [10]. В цьому акті зафіксовано, що репродуктивні права ґрунтуються на визнанні основного права:

а) усіх подружніх пар та окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їхнім народженням та часом їх народження;

б) на необхідні для цього інформацію і засоби;

в) на досягнення максимально високого рівня сексуального та репродуктивного здоров’я, включаючи право приймати рішення з питань, що стосуються репродуктивної поведінки в умовах відсутності дискримінації, примушування та насилля.

Певним чином детерміновані репродуктивні права і в законодавстві зарубіжних країн. Так у Законі Киргизької Республіки "Про репродуктивні права громадян" [7] у ст.1 визначається, що під "репродуктивними правами" слід розуміти права громадян на охорону їхнього репродуктивного здоров’я та вільне прийняття рішень стосовно народження чи відмови від народження дитини у шлюбі чи поза ним, а також на медико-соціальну, інформаційну та консультативну допомогу у цій сфері. Подібні визначення містяться і в Законі Казахської Республіки "Про репродуктивні права людини та гарантії їх здійснення" [8] та в Законі Республіки Молдова "Про охорону репродуктивного здоров’я та планування сім’ї" [9]. Відповідні законопроекти з цього приводу розроблені в Російській Федерації та Вірменії. Певні кроки щодо покращення правового регулювання відносин у сфері реалізації репродуктивної функції зроблені і в Україні [14; 12], однак у чинному законодавстві і досі не закріплено поняття репродуктивних прав.

Немає єдиного тлумачення поняття репродуктивних прав і в юридичній літературі. Зокрема, О. Хазова, поділяючи підхід, що закріплений у Пекінській платформі дій, вважає, що репродуктивні права є комплексним інститутом, сукупністю повноважень, які мають надгалузевий характер [3, с.123]. При цьому, зазначає автор, репродуктивні права включають в себе передбачені у Пекінській платформі дій повноваження та знаходять своє втілення у праві на недоторканність приватного життя, права на отримання інформації та права на охорону здоров’я [21, с.16]. Натомість Г. Романовський вважає, що таке розуміння репродуктивних прав є досить обмеженим і розуміють репродуктивні права дещо ширше, аніж різновид права на охорону здоров’я. Більш правильним, на його думку, є розуміння репродуктивних повноважень як забезпечення права на життя і їх "реліктовою природою" буде саме право на життя [18, с.133]. Інколи в юридичній літературі репродуктивні права трактують крізь призму правового регулювання репродуктивної поведінки, які зумовлені диференціацією людей за статтю та існуючою у суспільстві гендерною ієрархією. Під репродуктивною поведінкою ж розуміють соціально інституціоналізовані переваги та обмеження, які зафіксовані правом та виражені у санкціонованих державою нормах і правилах поведінки людей і закріплені у юридичних актах [1, с.10].

На нашу думку, репродуктивні права беззаперечно є комплексною сукупністю можливостей фізичної особи, що спрямовані на забезпечення репродуктивної функції людини щодо відтворення собі подібних. Однак розуміння репродуктивних прав виключно як складової права на охорону здоров’я також вважаємо досить вузьким розумінням, оскільки таким правам властива і низка позитивних повноважень. Водночас вважаємо, що і тлумачення репродуктивних прав тільки як складової права на життя, також є недопустимим, оскільки право на життя має свою чітко визначену структуру щодо володіння та користування життям для задоволення власних потреб та інтересів [19]. І навіть попри те, що тією чи іншою мірою репродуктивні права забезпечують право на життя, вони не є тотожними, оскільки в такому випадку відсутність у особи можливостей здійснення репродуктивних прав трактувалася б як порушення права на життя, що є нелогічним. Окрім цього, ці права відмежовуються за об’єктом. Так, якщо об’єктом права на життя є особисте немайнове благо – життя особи носія цього права, то об’єктом репродуктивних прав є здійснення репродуктивної функції, що спрямоване на зачаття життя інших осіб. Тому репродуктивні права треба розглядати як систему відокремлених особистих немайнових прав фізичних осіб, що забезпечують її природне існування та спрямовані на здійснення репродуктивної функції фізичних осіб.

До системи репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи слід було б віднести:

1) право на репродуктивний вибір;

2) право на репродуктивне здоров’я;

3) право на інформацію про репродуктивні права;

4) право на таємницю реалізації репродуктивних прав;

5) право на захист репродуктивних прав.

Право на репродуктивний вибір вміщує в себе можливість фізичних осіб приймати рішення стосовно кількості дітей та часу їх народження в шлюбі чи поза ним, інтервали між їхнім народженням, а також інші повноваження, пов’язані із плануванням сім’ї.

Розглядаючи питання права на репродуктивне здоров’я, слід визначитись з особистим немайновим благом репродуктивного здоров’я, під яким, відповідно до нормативів Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), розуміють стан повного фізичного, розумового та соціального благополуччя, а не просто відсутність хвороб та недуг у всіх питаннях, що стосуються репродуктивної системи та її функцій і процесів (п.7.2 Каїрської Програми дій та п.94 Пекінської платформи дій). Однак така галузева калька загального розуміння здоров’я вже піддавалась у юридичній літературі відповідній критиці [20] внаслідок своєї ідеальної абсолютності та юридичної непридатності. Тому, на нашу думку, більш правильним було б розуміти під поняттям репродуктивне здоров’я певний стан організму фізичної особи, який визначається низкою кількісних та якісних показників і характеризує її здатність до репродуктивного відтворення. Водночас фізична особа, реалізуючи своє право на репродуктивне здоров’я, може:

1) володіти репродуктивним здоров’ям, дотримуватись певної поведінки, яка б свідчила, що ця особа є носієм конкретно визначеного репродуктивного здоров’я;

2) користуватись своїм репродуктивним здоров’ям, тобто використовувати своє репродуктивне здоров’я, в тому числі і шляхом укладення відповідних правочинів, наприклад, щодо сурогатного материнства чи донорства статевих клітин;

3) розпоряджатись своїм репродуктивним здоров’ям, тобто вчиняти діяння, спрямовані на відновлення, підтримання, поліпшення (підвищення) чи погіршення (зниження) стану репродуктивного здоров’я шляхом відповідних медичних маніпуляцій, аж до припинення репродуктивної функції. Розпоряджатися репродуктивним здоров’ям можна шляхом таких, передбачених законом можливостей: а) профілактики та лікування безпліддя; б) штучного запліднення; в) перенесення зародку в організм жінки (імплантації ембріону); г) відкладеного батьківства (зберігання статевих клітин шляхом їхньої кріоконсервації); д) використання контрацепції; е) стерилізації; є) штучного переривання вагітності.

Беззаперечно, що в короткій статті неможливо детально описати кожну із зазначених можливостей на розпорядження репродуктивним здоров’ям –питанням правового забезпечення кожної з них може бути присвячене окреме дослідження, тому ми зупинимось на концептуальних засадах правового регулювання розпорядження репродуктивним здоров’ям. Як уже було зазначено, наявність у фізичної особи повноваження щодо розпорядження власним репродуктивним здоров’ям свідчить про її можливість здійснювати певні передбачені законом діяння щодо відновлення, підтримання, поліпшення (підвищення) чи погіршення (зниження) стану власного репродуктивного здоров’я, аж до припинення репродуктивної функції.

До першої категорії повноважень, які спрямовані на підтримання чи відновлення репродуктивної функції фізичних осіб, які її вже втратили, відноситься можливість здійснювати профілактику та лікування безпліддя. Відповідно до стандартів ВООЗ, безпліддя (ненавмисна бездітність) розглядається саме як хвороба, право на зцілення якої відноситься до одних з найважливіших прав людини [5, с.43]. Вважаємо, що право на профілактику та лікування безпліддя може реалізовуватись за вільною згодою інформованої дієздатної фізичної особи, шляхом здійснення відповідних медичних маніпуляцій, у тому числі і з застосуванням сучасних допоміжних репродуктивних технологій, у акредитованих закладах охорони здоров’я.

Однак, окрім профілактики безпліддя, підтримання репродуктивної функції може здійснюватись також і шляхом так званого "відкладеного батьківства", коли фізичні особи кріоконсервують свої репродуктивні клітини для їх подальшого використання у майбутньому. Однак на сьогодні чинне законодавство передбачає лише можливість кріоконсервації сперми, залишаючи поза правовим регулюванням кріоконсервації гонад, ооцитів, яйцеклітин, зигот, ранніх ембріонів тощо, чим суттєво обмежують можливість реалізації цього права в повному обсязі. При тім здійснення кріокосервації репродуктивних клітин повинно відбуватись унаслідок вільного волевиявлення дієздатної фізичної особи, що досягла шлюбного віку в порядку та на умовах, що встановлені Міністерством охорони здоров’я України (далі – МОЗ). Реалізація такого права може бути пов’язана з укладенням відповідного правочину, в тому числі і на відплатній основі. Однак зазначена відплатність не впливає на визначення цього права як особистого немайнового, оскільки плата здійснюється за надання відповідних медичних послуг і не є економіко-грошовою оцінкою такого права. Вважаємо, що у випадках, коли фізична особа здійснює трудові функції, що пов’язані з ризиком втрати репродуктивної функції, виконуючи професійні, службові, військові чи інші обов’язки, то надання послуг з кріоконсервації репродуктивних клітин повинно здійснюватись за рахунок держави.

Інша група можливостей спрямована на покращення репродуктивної функції фізичних осіб, тобто покликана сприяти здійсненню ними репродуктивної функції у випадку стерильності чоловіка чи жінки, а також субфертильності (зниженої плідності) подружжя в цілому. До цих репродуктивних можливостей слід відносити штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки (імплантація ембріону).

Можливість на здійснення штучного запліднення (in vitro) передбачена у п.7 ст.281 ЦК України, а також у ст.48 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Здійснення штучного запліднення відбувається за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими МОЗ [13], за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Штучне запліднення жінки здійснюється методом інсемінації жінок спермою чоловіка (донора).

Похідним від штучного запліднення (in vitro) є перенесення зародку в організм жінки (імплантація ембріону). Здійснення імплантації ембріону також відбувається за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими МОЗ, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Перенесення зародку в організм матері здійснюється методом екстракорпорального запліднення та перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки. Однак, враховуючи певні морально-етичні, психологічні, релігійні та інші аспекти цього питання, окремі автори вважають, що цим правом не може бути наділена кожна жінка, і воно повинно бути обмежено для одиноких жінок та вдів [6, с.166-167]. Інші ж переконані, що цей метод може бути застосований і жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбу, однак лише у випадку їхнього безпліддя [4, с.7].

Решта повноважень щодо розпорядження репродуктивним здоров’ям фізичної особи спрямовані на зниження чи припинення репродуктивної функції. До них, зокрема, слід відносити використання контрацепції, стерилізація та штучне переривання вагітності (аборт).

Можливість використання контрацепції на сьогодні у чинному законодавстві не врегульована. Однак ми вважаємо, що під цим слід розуміти можливість фізичної особи використовувати будь-який з методів контрацепції чи відмовитись від їх використання, а також вимагати надання медико-соціальної допомоги за індивідуальним підбором прийнятних методів контрацепції, з урахуванням статі, стану здоров’я, віку, індивідуальних особливостей та інших ознак. На сьогодні виділяють такі методи контрацепції: а) традиційні (бар’єрні (механічні), сперміциди (хімічні); ритмічні (біологічні); перервані статеві зносини); б) сучасні (гормональна контрацепція; внутрішньоматкова контрацепція); в) особливі (добровільна хірургічна стерилізація) [2, с.21].

Як видно, одним із методів контрацепції є добровільна хірургічна стерилізація. Однак у правовому розумінні стерилізація є окремою правовою можливістю фізичної особи, яка прямо передбачена у п.5 ст.281 ЦК України та ст.49 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Його відмінність від контрацепції полягає в тому, що стерилізація має на меті як призупинення, так і безвідновне припинення репродуктивної функції, тоді як контрацепція репродуктивну функцію не припиняє. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров’я за медичними показаннями та в порядку, що встановлюються МОЗ [11]. При цьому стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом. Однак, на нашу думку, з огляду на невідворотність наслідків стерилізації, що полягають, як правило, у подальшій неможливості відновити репродуктивну функцію особи, вважаємо, що проводити стерилізацію недієздатній особі слід лише за рішенням органів опіки та піклування або суду.

Якщо описані вище методи були спрямовані на зниження репродуктивної функції шляхом попередження вагітності, то повноваження на штучне переривання вагітності (аборт) спрямоване на припинення репродуктивної функції, що вже розпочалась. Право на штучне переривання вагітності (аборт) передбачено у п.6 ст.281 ЦК України та ст.50 Основ законодавства України про охорону здоров’я. На правовому рівні виділяють два види штучного переривання вагітності:

а) при вагітності строком до 12 тижнів операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я;

б) при вагітності строком від 12 до 28 тижнів операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена в окремих випадках за соціальними і медичними показаннями і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України [15].

Окремо законодавець у ст.134 КК України виділяє також і так званий "незаконний аборт", який здійснює особа, що не має спеціальної медичної освіти або який спричинив тривалий розлад здоров’я, безплідність чи смерть потерпілої.

Правом на штучне переривання вагітності наділена лише жінка. Законодавець залишає юридично байдужою волю чоловіка щодо завершення реалізації своєї репродуктивної функції, вочевидь пов’язуючи це з тим, що здійснення аборту є тісно пов’язаним з правом жінки на здоров’я. Штучне переривання вагітності здійснюється одним із затверджених МОЗ методом (медикаментозним, вакуум-аспірації тощо). На нашу думку, чинне законодавство є невиправдано ліберальним щодо можливостей здійснення абортів, що і призводить до їх непомірно великої кількості. Безперечно, що наше суспільство ще поки не готове до заборони абортів. Однак для того, щоб проведення аборту справді визначалось як крайня міра, а не загальне правило, нам видається за доцільне: а) зменшити з 28 до 22 тижнів максимальний строк, коли можна здійснювати штучне переривання вагітності, що відповідатиме триместровому циклу розвитку плоду; б) унеможливити проведення абортів за соціальними показниками.

Розглядаючи право на репродуктивне здоров’я, слід зазначити, що його потрібно відмежовувати від права на сексуальне здоров’я, яке також знаходить своє закріплення у Пекінській платформі дій. Річ у тім, що, будучи взаємопов’язаними, право на сексуальне здоров’я спрямоване на покращення життя та особистих відносин, а не тільки надання консультативних та медичних послуг, пов’язаних із репродуктивною функцією та захворюваннями, що передаються статевим шляхом, і не має на меті здійснення репродуктивної функції. Саме тому право на сексуальне здоров’я не може бути включене в структуру репродуктивних прав фізичних осіб.

Тісно пов’язане з правом на репродуктивне здоров’я також і право на інформацію про репродуктивні права фізичних осіб. До основних з них, на нашу думку, треба віднести:

а) право на достовірну, повну та доступну для сприйняття інформацію про стан свого репродуктивного здоров’я;

б) право на здобуття інформації про безпечні, ефективні, доступні та прийнятні допоміжні репродуктивні технології та методи планування сім’ї, їхні переваги і недоліки;

в) право на здобуття інформації про методи профілактики, діагностики, лікування та медико-соціальної реабілітації репродуктивного здоров’я осіб;

г) право на здобуття інформації про умови отримання висококваліфікованих послуг щодо забезпечення та охорони репродуктивного здоров’я.

Право на таємницю реалізації репродуктивних прав як одна із складових загальних репродуктивних прав забезпечує фізичній особі, яка вже реалізувала свої репродуктивні права на конфіденційність інформації про це. Фізична особа має право самостійно визначати коло осіб, яких вона ознайомлюватиме з інформацією про реалізацію нею репродуктивних прав, а також вимагати від цих осіб та від інших осіб, яким ця інформація стала відома, в тому числі і у зв’язку із виконанням службових обов’язків, нерозголошення такої інформації.

Важливим аспектом репродуктивних прав фізичних осіб є можливість їх ефективного захисту у випадку порушення, оспорення чи невизнання цих прав. Право на захист репродуктивних прав фізичних осіб може здійснюватись як шляхом застосування загальних способів захисту (Розділ 3 ЦК України) так і спеціальних способів захисту, наприклад спростування неправдивої інформації про стан репродуктивного здоров’я фізичних осіб.

Отже, з огляду на вищевикладене відзначимо, що на сьогодні визріла нагальна потреба єдиного та одноманітного регулювання суспільних відносин, що стосуються репродуктивної функції фізичної особи. Як нам видається, таке регулювання повинне відбуватись на законодавчому рівні. Однак також треба зважати на те, що ця сфера суспільних відносин є доволі особистісною, навіть інтимною. Тому здійснення регулювання та охорона таких відносин повинні здійснюватись досить коректно, щоб не порушувати основних фундаментальних прав фізичної особи. Особлива роль в цьому відводитиметься регулюванню саме приватної сфери життєдіяльності фізичних осіб шляхом закріпленням за особами особистих немайнових репродуктивних прав, які в своїй сукупності становитимуть певну систему. І від того, наскільки чітко будуть закріплені за фізичними особами ці права, залежатиме можливість їх ефективної реалізації та захисту. З розвитком науково-технічного прогресу збільшується кількість допоміжних репродуктивних технологій, що і повинно сприяти правовому осмисленню вказаних процесів. Відтак саме в цьому напрямі нами вбачаються подальші можливі наукові розвідки у дослідженні цієї проблеми.

––––––––––––––––––––

1. Баллаева Е.А. Гендерная экспертиза законодательства РФ: репродуктивные права женщин в России. – М., 1998.

2. Венциковський Б.М., Товстановська В.О. Контрацепція: порівняння та перспективи // Нова медицина. – 2002. – №4.

3. Гендерная экспертиза российского законодательства / Отв. ред. Л.Н.Завадская. – М., 2001.

4. Григорович Е.В. Искусственное оплодотворение и имплантация эмбриона человека (семейно-правовой аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08; 12.00.03 / Юридический институт МВД России. – М., 1999.

5. Дахно Ф.В. Безплідність – це хвороба, право на зцілення якої є одним із найважливіших прав людини // Нова медицина. – 2002. – №4.

6. Дргонец Я., Холлендер П. Современная медицина и право. – М., 1991.

7. О репродуктивных правах граждан: Закон Кыргызской республики от 20.12.1999 г. // http://www.med.kg/Low/reproduction.shtml?m=125&sm=125109

8. О репродуктивных правах человека и гарантиях их осуществления: Закон Республики Казахстан от 22.12.2003 г. // http://base.zakon.kz/doc/?uid=37DBD12D-34DB-4976-9717-5E4C27A8900B&doc_id=1035510

9. Об охране репродуктивного здоровья и планирования семьи: Закон Республики Молдова от 24.05.2001 г. // Мониторул Офичиал ал Р.Молдова Nr. 90-91 от 02.08.2001 г.

10. Платформа дій Четвертої Всесвітньої конференції по становищу жінок (Пекін, 4-15 вересня 1995 р.) // http://www.owl.ru/win/pecin/oglavl.htm

11. Про застосування методів стерилізації громадян: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 06.07.1994 р. №121 // DB Ліга:Еліт 7.4.2 – REG396.LHT

12. Про затвердження плану реалізації заходів щодо забезпечення виконання Національної програми "Репродуктивне здоров’я 2001 – 2005": Наказ Міністерства охорони здоров’я України та Академії медичних наук України від 28.04.2001 р. №159/27 // DB Ліга:Еліт 7.4.2 – MOZ1169.LHT

13. Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 04.12.1997 р. №24 // ОВУ. – 1997. – №10. – С.181.

14. Про Національну програму "Репродуктивне здоров’я 2001-2005": Указ Президента України від 26.03.2001 р. №203/2001 // ОВУ. –2001. – №13. – Ст.531.

15. Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.11.1993 р. №926 // ЗПУ. – 1994. – №4. – Ст.75.

16. Про Рекомендації парламентських слухань "Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки": Постанова Верховної Ради України від 05.06.2003 р. // ВВРУ. – 2003. – №46. – Ст.370.

17. Програма дій Міжнародної конференції по народонаселенню та розвитку (Каїр, 5-13 вересня 1994 р.) // http://www.un.minsk.by/ru/unfpa/rescenter/conference/unfpa-confer7.html

18. Романовский Г.Б. Гносеология права на жизнь. – СПб., 2003.

19. Стефанчук Р.О. Право на життя як особисте немайнове право фізичних осіб // Право України. – 2003. – №11.

20. Стефанчук Р.О., Зелінський А.М. Право на здоров’я як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – №2(6).

21. Хазова О.А. Репродуктивные права в России: пределы законодательного регулирования // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 2000. – №4.

 

© Стефанчук Р., 2004

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук