Головна

Третейське судочинство в міжвоєнній Польщі (1918-1939 рр.) О. Липитчук©


Третейське судочинство в міжвоєнній Польщі (1918-1939 рр.)О. Липитчук©Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

У статті дана оцінка головних засад третейського судочинства та виявлено його значення в цивільному судочинстві міжвоєнної Польщі.

Ключові слова: міжвоєнна Польща, третейський суд.

Рівень правової культури суспільства значною мірою визначає цивільний процес, який має забезпечити додержання правового порядку, громадського устрою, захист приватних інтересів особи, гарантію її процесуальних прав. На сучасному етапі становлення української державності, коли відбувається утворення механізмів ринкового господарства, виникає потреба вивчення досвіду розвитку та функціонування цивільних процедур зарубіжних країн.

Особливого практичного значення набуває такий досвід щодо застосування таких цивільних процедур, які довели свою ефективність у вирішенні цивільних спорів, що здебільшого і стосувалися галузі промисловості та торговельних відносин. Таким специфічним процесом у міжвоєнній Польщі був

третейський процес (polubowne postępowanie).

Використання цього досвіду ускладнюється тим, що він недостатньо вивчений та висвітлений в українській історіографії.

Третейські суди та інституції використовувалися упродовж усього міжвоєнного періоду в Польщі, однак на різних його етапах їхня діяльність визначалася різним законодавством. Польська республіка у 1918 р. успадкувала різні (російський, німецький та австрійський) цивільно-процесуальні кодекси країн-окупантів, які залишалися чинними впродовж 15 років [4, с.271]. Тому на різних територіях Польщі діяли відповідні норми третейського судочинства, які містили значні розбіжності у багатьох питаннях, зокрема: порядку і форми (письмової, усної) запису на третейський суд; характеру угоди, предмета спору; терміни запису та вирішення справи у третейському суді; визначення третейського судді та вимоги до нього; здійснення та порядок третейського процесу; прийняття рішення та його дійсність [див.: 3, 9]. Хоч у 1925 р. на колишній російській території третейське судочинство було врегульовано польським законом, який пристосував його до польських умов, однак така ситуація перетворювала цей процес у складну та заплутану систему норм [3, с.189].

"Закон про устрій загальних судів" 1928 р., згідно з яким була проведена судова реформа і встановлена єдина система загальних судів на всій території Польщі, формально закріплюючи виключну компетенцію судів у здійсненні правосуддя, водночас допускав "винятки" [1]. У ст.1 §3 "Закону "стверджувалося, що загальні суди не здійснюють правосуддя у справах, які призначаються спеціальними законами іншим судам або владам. В галузі цивільних справ обмеження загальних судів допускалося на користь третейського судочинства.

У 1930 р. був прийнятий новий польський цивільний процесуальний кодекс, який, згідно з розпорядженням Президента Польщі, став чинним з січня 1933 р. [2]. Третейське судочинство було врегульовано в окремій (ІІІ) книжці цього кодексу. В ній визначено основні засади, порядок здійснення третейського судочинства та вимоги щодо третейських суддів. Однак цивільний процесуальний кодекс врегулював діяльність тільки приватних третейських судів. Натомість діяльність публічних третейських судів та інституцій і надалі залишалася врегульованою окремими положеннями про постійні арбітражні суди, які утворювалися в торговельних та промислових палатах третейських судів для страхових закладів від нещасних випадків, гірничих братств, водних об’єднань, третейських комісій для вирішення спорів сільськогосподарських працівників та працедавців тощо [9, с.4; 10, с.533].

Приватний третейський суд створювався для розгляду конкретної справи. В ст.486 §1 цивільно-процесуального кодексу зазначалось, що сторони за своїм власним бажанням можуть укладати договір про те, щоб вирішувати спір у третейському суді (запис до третейського суду). Отже, сторонам прислуговувала засада диспозиційності в цивільному судочинстві, згідно з якою сторони були виключними розпорядниками своїх спорів та здійснювали вирішальний вплив на розгляд справи.

Ця стаття кодексу також визначала, що в третейському суді можна вирішувати спори, в яких сторони здатні самостійно брати зобов’язання. Попередні чинні в Польщі цивільно-процесуальні кодекси визначали справи, які не можна було вирішувати в третейських судах. Зокрема, до таких справ, за австрійським кодексом, відносили справи про дійсність шлюбу, за російським – справи про неповнолітніх; справи, пов’язані із злочином; про відшкодування у нещасних випадках [3, с.191-192].

Новий польський кодекс не визначав, які саме справи вилучалися із третейського судочинства. Деякі польські правники вважали це недоліком, оскільки брак такого положення викликав певні сумніви у вирішенні цього питання [6, с.872]. Частково це компенсувалося ст.509, 510 §4 процесуального кодексу, згідно з яким державний суд міг відмовити надати такому, зокрема, рішенню третейського суду правової сили, яке порушує громадянський порядок та добрі звичаї. Крім того, виходячи із змісту ст.486 §1 процесуального кодексу, до справ, які не підлягали розгляду в третейських судах відносили справи про розірвання шлюбу, про працю робітників, про працівників розумової праці, справи про страхування тощо. Адже в цих справах сторони не могли самостійно брати обов’язки, оскільки ці відносини врегульовувалися окремими законами.

Запис на третейський суд мав бути оформлений письмово і підписаний обидвома сторонами. Зміна та доповнення до запису мали відбуватися в тій самій формі. В ньому необхідно було докладно визначити предмет спору або юридичні стосунки, з привиду яких виникав спір або міг виникнути (ст.487 §1). Були визначені випадки, згідно з якими запис на третейський суд втрачав дійсність: якщо спливав строк, упродовж якого суд повинен був прийняти рішення; у разі письмового розірвання угоди; якщо третейський суддя зволікав із прийняттям рішення; якщо сторони не можуть визначити суддю; якщо визначений в записі суддя з будь-яких причин не може здійснювати свої обов’язки; якщо під час прийняття рішення не можна дійти згоди (ст.498). Рішення про недійсність запису на третейський суд приймав державний суд за поданням однієї із сторін.

Згідно із ст.486 §2 кодексу, допоки дійсною залишалася така угода, сторони не могли вирішувати спір у державному суді. Однак вимога ця не була обов’язковою і залежала від бажання сторін. Сторона могла відмовитися від права розгляду спору у третейському суді. Якщо така сторона не вступала у спір щодо суті справи, яка відносилась до третейського суду, то вона втрачала право скористатися цим судом. Державний суд міг не брати до уваги факт, що справа відносилась до третейського суду (хоча документи про це свідчили), однак здійснював це лише у випадку вимоги відповідача у визначений законом термін. Отже, сторони могли самі вирішувати, незважаючи на запис до третейського суду, чи скористатися цим судом, чи розглянути справу у державному суді [6, с.874].

Низка статей кодексу визначає вимоги щодо третейських суддів. Зокрема, третейського суддю (арбітра) сторони визначають або під час запису, або після його складання. Кожна сторона визначає одного суддю, а призначені сторонами судді обирають головуючого (суперарбітра) (ст.488).

Якщо запис не містить переліку суддів, то згідно зі ст.490 §1, 2, 3 цивільно-процесуального кодексу, сторона, яка визначилась із третейським суддею повідомляє про це іншу сторону і закликає, щоб та упродовж тижня визначила свого суддю і повідомила про свій вибір. Повідомлення про це здійснюється через нотаріуса або рекомендованим листом. Якщо до запису залучається третя сторона, то про це може повідомити її кожна із сторін у такий самий спосіб.

Законодавець намагається, щоб сторони виконали свої обов’язки щодо визначення суддів. Якщо сторони цього не спроможні зробити, то за поданням сторін це має здійснити державний суд. Таке втручання державного суду мало на меті якомога швидше сформувати третейський суд (ст.492 §1).

Контроль державного суду здійснюється і на інших стадіях процесу. Коли суддя не виконує своїх обов’язків у визначений термін, то, згідно із ст.495, державний суд на вимогу сторони закликає такого суддю їх виконати, а після закінчення терміну (без результату) усуває його. Водночас державний суд немає права примусити третейського суддю виконувати свої обов’язки. Звернення сторін до державного суду мало на меті мати підставу усунути такого суддю [6, с.877].

До державного суду могли звертатися ще в інших випадках. Згідно із ст.496, сторона могла вимагати встановити іншого суддю за умови, якщо невизначений в записі суддя помер, був звільнений, втратив здатність виконувати обов’язки третейського судді або з інших важливих причин не може виконувати обов’язки.

В кодексі немає положення про відповідальність третейського судді за шкоду, завдану сторонам невиконанням свого обов’язку. Однак це не означало, що третейський суддя міг самовільно і без наслідків усуватися від виконання свого обов’язку. Законодавець вважав, що справа відшкодування відноситься до кодексу зобов’язань (такий кодекс був прийнятий в міжвоєнній Польщі у 1934 р.) і суддя, який спричинив шкоду, мав відповідати на загальних засадах [6, с.878].

На практиці судді часто, приймаючи ухвали, визначали свою винагороду, хоча у запису про це не йшлося. Тому цивільний процесуальний кодекс у ст.490 постановив, що третейський суддя має право на винагороду за свої дії. Якщо немає такої угоди зі сторонами, то державний суд мав її визначити за поданням судді.

Третейським суддею могла бути фізична особа (спеціаліст у будь-якій галузі), яка вміла писати і читати, проте таким суддею не міг бути державний суддя (ст.489). Це положення викликало у деяких польських правників сумніви, оскільки досвід інших країн свідчив, що, наприклад, у Швейцарії можна було вирішувати спір, звернувшись і до третейського суду (апеляція не допускалася) або суддів, а в Німеччині третейським суддею міг бути і державний суддя [10, с.534].

Прибічники заборони участі державних суддів у третейських судах у міжвоєнній Польщі пояснювали це можливим впливом цих суддів як на сторони, так і на суддів-колег. Інші правники вважали, що ці доводи не є переконливими. Відомий цивіліст С. Червінський намагався довести, що участь державного судді у третейському суді не принижує його суддівської гідності, оскільки суддя міг отримувати гонорари і від інших видів діяльності. Він також вважав, що помилковим є побоювання в упередженості державного судді, оскільки в судовому процесі завжди одна із сторін є незадоволеною рішенням і звинувачує навіть увесь склад суддів в упередженості. І, врешті, кожний суддя має велику моральну сатисфакцію, якщо його рішення набуває законної сили [5].

Третейського суддю можна було вилучити із суду з тих причин, що і державного суддю (ст.493).

Цивільно-процесуальний кодекс унормував порядок процесу в третейському суді. Сторонам надавалося право самим визначати порядок процесу, проте якщо сторони цього не зробили, то порядок визначав сам суд (ст.501).

Інституції третейського суду відповідали особливі засади процесу в цих судах. Третейський суд міг прослухати сторони, свідків, спеціалістів, однак не мав права приймати від них присягу і застосувати примусові засоби. Виконання певних повноважень за зверненням цього суду здійснював гродський суд (ст.502, §1, 2). Отже, третейський суд у питаннях прийняття рішення мав однакові права з державним судом, однак застосування примусу держава зберігала як свою монополію.

Рішення третейського суду приймалося, згідно із ст.504, більшістю голосів (запис міг визначити інший варіант). Засада більшості застосовувалася тоді, коли суд складався з трьох суддів, хоча і в цьому випадку запис міг постановити про одноголосне прийняття рішення. Якщо склад суду був більше як троє суддів, то рішення приймалося більшістю голосів. Двоє суддів приймали рішення одноголосно. Порушення цих засад прийняття рішення було підставою для складання скарги.

Кожне рішення повинно було містити запис до третейського суду, місце і дату прийняття рішення, прізвище суддів, розгляд вимог сторін, а також докази (хоча сторони могли цього не вимагати від суддів). Таке рішення мало охоплювати всі претензії сторін. Часто на практиці прийняте рішення стосувалося тільки деяких претензій. Якщо не було рішень на всі вимоги сторін, то це вважалося порушенням запису, і в цьому випадку можна було подати скаргу [6, с.883].

Віддавши спір на розгляд третейського суду, сторони не мали права водночас подати цю справу до державного суду. Проте, якщо державний суд зволікав із вирішенням справи, то сторона могла віддати спір для розгляду у третейському суді, а справу у державному суді призупинити (ст.201). У випадку, коли третейський суд приймав рішення стосовно даної справи, то сторони вже не вправі були цей спір вирішувати у державному суді. І, навпаки, вирішена справа у державному суді не могла бути розглянута третейським судом [6, с.885].

Законодавець відібрав у третейського суду деякі повноваження, якими користувалися державні суди. Цей суд не був пов’язаний з матеріальним правом, а виносив рішення на підставі загальних засад чесності і практики чесної конкуренції. Найвищий суд досить ліберально трактував ці обмеження [8, с.233].

Процес в арбітражному суді був настільки неформальним, що не тільки не вимагалося вести протоколи засідань, але сторони могли навіть звільнити суд від обов’язку обґрунтування вироку. Рішення арбітражного суду підлягало виконанню після його реєстрації в державному суді, який надавав йому правову силу. Прийняте третейським судом рішення мало силу рішення державного суду (ст.508 §2). Отже, всі положення цивільного процесуального кодексу, які стосувалися рішень державних судів, належало застосовувати щодо рішень третейський судів. Рішення третейського суду мало такі ж наслідки, як і рішення державного суду, а відтак встановлювало юридичні стосунки як постійні і остаточні. Таке ж значення мала і угода, укладена в третейському суді і підписана сторонами та всіма третейськими суддями.

Згідно із ст.508 §1, рішення третейського суду не можна було оскаржити в апеляційному процесі. Це положення означало так звану засаду формальної правової сили. Сторона мала право подати тільки скаргу на прийняте рішення третейським судом, що не було інстанційним процесом. Оскільки процес в арбітражному суді був одноінстанційним, кодекс містив перелік процесуальних випадків, коли сторона могла внести до державного суду скаргу про скасування рішення арбітражного суду (ст.510). Такими випадками були: 1) якщо не було запису до третейського суду або він був недійсним чи втратив силу; 2) сторона була позбавлена захисту; 3) порушення положень про процес, а саме – про склад суду, голосування, вилучення суддів, прийняття рішення; 4) зміст рішення: розгляд вимог був незрозумілим, рішення виходило за межі запису, містило суперечності, не відповідало громадському порядку і добрим звичаям; 5) виникнення причини, яка була підставою для відновлення процесу. Це був єдиний засіб, що виконував апеляційну функцію [8, с.233].

Отже, держава залишала собі право контролю над третейськими судами і здійснювала це через державні суди шляхом надання правової сили їхнім рішенням та можливістю подання скарги на рішення цих судів. Такий контроль гарантував, щоб рішення третейських судів не порушували положень, які є обов’язковими.

У міжвоєнній Польщі часто користувалися третейським процесом у зв’язку із повільністю та вартістю цивільного процесу [7, с.7-8]. Особливо активно використовували арбітражне судочинство в періоди інфляції, коли швидкість процесу вирішувала реальну вартість грошових претензій [6, с.869]. Важливим було й те, що цей процес гарантував захист торговельних та промислових таємниць. Необов’язковість складання протоколу засідань та можливість звільнення арбітрів від обов’язку обґрунтування рішення давали змогу зберігати в таємниці обставини, які сторони не бажали розголошувати. Відомий польський цивіліст М. Аллєрганд, наводячи аргументи на користь цих судів, зазначав, що ці суди діють найчастіше у результаті повільності процесу в державних судах, а також з причин бажання сторін утримати в таємниці свої інтереси [див.: 8, с.234].

Цей процес сприяв не тільки збереженню торговельних таємниць, але й використовувався з метою обминути закон [11, с.288]. Це полегшувалося тим, що державні суди ліберально здійснювали свої контролюючі функції щодо змісту рішень, які приймалися третейськими судами [8, с.234].

Арбітражне судочинство найчастіше застосовувалося в торговельних справах, тому були утворені постійні арбітражні суди при торгово-промислових палатах [12, с.56].

Отже, відступ від звичайного цивільного процесу та використання особливого третейського судочинства здебільшого визначалися розвитком торгово-економічних відносин. Відтак застосування третейського судочинства зумовлювалося необхідністю врахування широких торговельних кіл та намаганням згладити недоліки звичайного цивільного процесу.

––––––––––––––––––––

1. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitey z dnia 6 lutego 1928 r. Prawo o ustroju sądów powszechnych // DzURP, 1928. – Nr.12. – Poz.93.

2. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 29 listopada 1930 r. Kodeks postępowania cywilnego // DzURP, 1930. – Nr.83. – Poz.651.

3. Allerhand M. Sąd polubowny w okresie przejściowym // Głos Prawa. – 1933. – Nr. 4. – S. 188-201.

4. Borkowska-Bagieńska E., Lesiński B. Historia prawa sądowego: zarys wykładu. – Poznań: Ars Boni et Aegni, 1995. – 287 s.

5. Czerwiński S. Kilka uwag o sądach polubownych // Głos Sądownictwa. – 1939. – nr.3. – S.201-203.

6. Fenichel Z. Sądy polubowne wedle kodeksu postępowania cywilnego // Polskie prawo prywatne i procesowe. – Kraków: Księgarnia Powszechna, 1936. – 934s.

7. Gołąb S. Organizacja sądów powszechnych. – Kraków: Drukarnia Pospieszana, 1938. – 127s.

8. Historia państwa i prawa Polski 1918-1939 / Pod red. F.Ryszki. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1968. – Cz.2. – 310 s.

9. Kuratowski R. Sądownictwo polubowne. – Warszawa: Nakładem Księgarnia F. Hoesicka, 1932. – 244s.

10. Płaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym: W 3 cz. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001. – Cz.3. – Okres międzywojenny. – 762 s.

11. Siedlecki W. Fikcyjny proces cywilny // Państwo i Prawo. – 1955. – Zecz.2.

12. Włodyka S. Organizacja sądownictwa. – Kraków: Wydanie i nakład Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1959. – 301s.

© Липитчук О., 2004

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук