Головна

Утворення Верховного cуду США та становлення його компетенції Б. Тищик


Утворення Верховного cуду США  та становлення його компетенціїБ. Тищик ©Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська,1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті досліджуються питання становлення, розвитку та компетенції федеральної судової системи США, зокрема, Верховного суду. Аналізуються відповідні правові акти, практика їхнього застосування. Зокрема, досліджується таке важливе питання, як встановлення права Верховного суду визначати конституційність законів та інших нормативних актів законодавчої і виконавчої властей, служити гарантом дотримання усіма самої Конституції, органом її тлумачення.

Ключові слова: Верховний суд США, конституційність нормативних актів.

У сучасній українській історико–правовій літературі конкретно з цієї темі наукових публікацій немає. Зарубіжні вчені, зокрема американські, польські, приділяють їй належну увагу.

Проблема правового становища Верховного суду США, становлення його компетенції у XVIII-XIX ст. є складовою частиною аналізу суті, ролі, та історії становлення вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади США. Тема має й практичне значення у плані судової реформи в Україні.

Судова система Сполучених Штатів Америки зрештою як і система американського права (подібна до англійського загального права – common law), ще й до сьогодні не з’ясована і зр

озуміла, зокрема для європейців. Як відомо, вона ділиться на два головні структурні підрозділи – федеральну судову систему і судову систему штатів. Перший підрозділ очолює Верховний суд США. Правовою основою для його утворення, як і всієї федеральної судової системи, стали три нормативні акти: Конституція США 1787 р., Білль про права 1789 р. (перший цикл поправок до Конституції) та Закон про судоустрій 1789 р. Характерно, що хоч американські законодавці і брали за основу англійську судову систему, проте вони відкинули існуючий у Англії дуалізм права і судів (common law і eguity law), створивши єдину систему федеральних судів. Другий підрозділ стосується судової системи окремих штатів. Але це інша тема для дослідження.

Згідно з Конституцією США (ст.3), у якості найвищої судової влади у країні встановлено Верховний суд, а поряд з ним Конгрес мав "час від часу" встановлювати нижчі федеральні суди залежно від потреби [5, с.68]. Відтак Законом про судоустрій 1789 р. створено тринадцять окружних судів (District courts) та три апеляційні суди (Circuit courts) – один на декілька штатів. Верховний суд, відповідно до Закону, збирався на два щорічні засідання. До його складу входило шестеро суддів: голова і п’ятеро членів суду. Рішення Верховний суд ухвалювали колегіально за більшістю голосів при участі не менш як чотирьох суддів. Оскільки, згідно з Конституцією (ст.3, п.2) [5, с.68-69], усі кримінальні справи у федеральних судах мали розглядатися за участю лави присяжних, то це стосувалося і Верховного суду, проте тільки тоді, коли він діяв у якості першої інстанції (отже, суттю справи було встановлення фактів) і коли розглядалася справа, що стосувалася громадянина США.

У ст.VI (§2) Конституція визначала ієрархію джерел права у державі, яка зобов’язувала суддів при вирішенні справ і створювала важливі передумови для майбутньої діяльності Верховного суду. Отже, "верховне право" країни створювали такі джерела: Конституція США, закони країни, видані на її підставі, та усі договори, угоди, укладені від імені Сполучених Штатів Америки [5, с.70].

У 1789 р., коли на підставі Конституції став формуватися федеральний державний апарат, Президент Джордж Вашингтон визначив склад Верховного суду. Головою суду він призначив Джона Джея.[1] Членами суду призначено Р. Гаррісона, У. Гушінга, Д. Блайра, Д. Вільсона і Д. Рутледга [3, с.15]. Ці номінації затвердив Сенат. Однак у 1795 р. Д. Джей відмовився від посади голови суду, і Президент призначив на неї О. Ельсворта, сенатора від штату Коннектикут, завзятого федераліста. Проте у 1800 р. і він відмовився від посади на користь дипломатичної служби у Франції. Отож у 1800 р. тодішній (з 1796 р.) Президент Д.Адамс призначив головою суду Д. Маршалла, з яким пов’язана ціла епоха у федеральному судочинстві.

Справа у тому, що престиж Верховного суду у перші роки діяльності був низьким, в чому значну роль відіграли антифедералісти. Тим більше, що переважну більшість справ розглядали суди штатів: свою першу справу Верховний суд розглянув 1793 р. Щоправда, судді Верховного суду мали й інші обов’язки: згідно з Законом про судоустрій, двоє з них повинні були засідати під час сесій у складі кожного з п’яти апеляційних судів (плюс місцевий окружний суддя). Вони витрачали багато часу на постійні роз’їзди і тому часто подавали у відставку. У зв’язку з цим у 1793 р. конгрес ухвалив постанову, що у складі апеляційних судів засідатиме тільки один суддя Верховного суду. Зауважимо, Верховний суд не мав тоді навіть свого постійного приміщення – він тривалий час перебував в приміщенні Конгресу, де йому було виділено кілька кімнат. До того ж до 1800 р. президенту довелось аж тричі міняти голову суду. Про невисокий авторитет у ті часи Верховного суду свідчить такий факт: коли його перший голова Д. Джей 1795 р. подав у відставку, оскільки був обраний губернатором штату Нью-Йорк, то політичні кола країни і преса розцінювали цей вчинок як крок уперед, угору в його політичній кар’єрі [2, c.28-29].

З іншого боку, вже у другій половині 90-х років Верховний суд став зміцнювати засади американського федералізму, ухвалювати знаменні рішення. Приміром, ще в 1793 р., під час розгляду позову приватної особи проти штату Джорджія стало визначатися поняття США як єдиної держави єдиного народу, а не своєрідної ліги суверенних штатів. Вирішена на користь громадянина-позивача справа викликала великий резонанс у країні. Власті штатів тут же домоглися прийняття ХІ поправки до Конституції, яка, по суті, забороняла судам приймати до розгляду індивідуальні позови громадян до штатів [5, c.73].

У 1796 р., розглядаючи одну із справ, Верховний суд висунув твердження, що федеральні суди мають право визначати конституційність актів державних органів штатів, тобто визнавати їх неконституційними, якщо вони суперечать Конституції країни або актам Конгресу.

У 1798 р. Верховний суд, розглядаючи одну із справ у порядку апеляції, висунув ще одне важливе твердження: не тільки рішення властей штатів повинні відповідати Конституції, в іншому разі вони можуть бути визнані неконституційними, тобто втрачають правову силу, а й те ж саме стосується актів федеральних властей [2, с.50]. Тобто, спочатку дуже обережно, почала формуватися засада судового нагляду щодо встановлення конституційності (відповідно Конституції) нормативних актів федеральних властей.

На початку своєї діяльності Верховний суд (далі – ВС) твердо стояв на позиції невтручання в проблеми, які виходили поза визначену йому конституцією сферу діяльності. Наприклад, коли у 1793 р. президент Вашингтон запропонував ВС висловитись щодо дії на території США норм міжнародного права, то той відмовився висловити своє ставлення до цієї проблеми. Були й інші подібні випадки [1, c.18].

Всього з 1793 по 1800 рік. ВС розглянув 79 справ. Малоактивними були його голови: Д. Джей особисто підготував всього три рішення ВС, О. Ельсворт – 11. Саме через неактивну позицію голови ВС не було вирішено таке важливе питання, яке виникло у кінці 90-х років: чи поправки до Конституції, які схвалює Конгрес, повинні бути підписані ще й президентом (як і будь-які інші закони)? До речі, більшість членів ВС тоді стояла на позиції, що вилучення президента з процедури прийняття поправок є порушенням Конституції. З цього випливало й інше його право: можливість накладати вето на поправку. Отже, ВС тоді так і не прийняв з цієї проблеми якогось рішення. Мотиви цього не з’ясовані в американській літературі донині.

Федеральна адміністрація (в особі генерального прокурора Е. Рандольфа чи державного секретаря військових справ) іноді чинила спроби втрутитися в діяльність ВС, але той заперечив право представників виконавчої влади висувати будь-які вимоги чи давати вказівки органам судової влади.

В цілому перші 12 років функціонування ВС (до призначення його головою Д. Маршалла) були складним і неоднозначним періодом, коли взагалі викристалізовувалися основні засади, форми і методи діяльності, взаємовідносини нових федеральних властей США. При цьому становище ВС було найскладнішим, бо правові засади його діяльності, межі компетенції не були чітко визначені у Конституції. Цим, очевидно, і слід, головно, пояснювати невелику активність ВС у той час.

Ситуація, однак, докорінно змінилася, коли в січні 1801 р. президент Адамс головою суду призначив Джона Маршалла [4, с.16]. На цій посаді він перебував 34 роки, ставши однією з найпомітніших постатей американського політичного життя першої половини XIX ст. Поряд з ним помітну роль у цей час відіграли ще два члени ВС – Д. Стар і Б. Вашингтон (племінник першого президента США). До того ж слід урахувати, що з самого початку своєї діяльності Д. Маршалл, переконаний федераліст, вступив у конфронтацію з новообраним (у 1800 р.) президентом Т. Джеферсоном – таким же переконаним антифедералістом, який вважав, що США утворені волею суверенних штатів і цей суверенітет ні в чому не може порушуватись.

Конфронтація почалася зі спроб президента і пропрезидентської більшості Конгресу усунути зі складу ВС деяких суддів – федералістів, використавши процедуру імпічменту (наприклад, С. Хазе). Однак це не вдалось. Позиції ВС цей успіх зміцнив, унезалежнив від впливу президента і його адміністрації. Д. Маршалл, людина енергійна і рішуча, почав діяти значно впевненіше.

Зокрема, значно дієвішим став контроль ВС над законодавством штатів, що сприяло зміцненню держави і її конституційного устрою. У справі Флетчера проти Пека 1810 р. ВС вказав, що штат Джорджія порушив федеральну Конституцію, що є недопустимим, оскільки жоден штат не може бути визнаний суверенним аж настільки, щоб не допускати контролю над ним з боку союзу (держави). Штати, ствердив ВС, є членами союзу, а союз має своєю законодавчою основою Конституцію, яку всі штати ратифікували, – отже Конституція є найвищим законом країни, і вміщені у ній певні обмеження суверенітету штатів є обґрунтованими і необхідними.

У 1816 р. ще по одній справі (Мартіна проти Гунтерс Лізе) ВС ствердив, що має право розглядати апеляції на рішення судів штатів (що заперечував верховний суд Віргінії). Голова суду, який готував рішення, зайняв чітку позицію: штати не є незалежними державами, а є членами союзу, створеного волею американського народу. Тому федеральні державні органи, у тому числі ВС, є вищими щодо органів штатів [2, с.72]. Тим самим Маршалл проводить ідею встановлення судового нагляду (judicial review) над законодавством штатів.

Проте внаслідок цього виникла проблема чіткого визначення меж компетенції союзних органів: як далеко могла простягатись влада федеральних органів у тих випадках, де текст Конституції відкривав можливості для неоднозначної інтерпретації, що давало підстави для спорів і конфліктів. Маршалл належав, як зазначалось, до прихильників міцної федеральної влади, обстоював точку зору, що створення ефективних властей – законодавчої, виконавчої і судової – мало принципове значення для розвитку американської державності, зміцнення її міжнародного авторитету.

У справі Куллоха проти штату Меріленд (1819) ВС вперше чітко обґрунтував позицію щодо так званої, "само собою зрозумілої" компетенції федеральних властей, тобто такої, яка виразно в Конституції не зазначена, але випливає з її суті, духу (implieg powers). Ця засада у майбутньому стала підставою для щораз більшого розширення повноважень цих властей, особливо президента.

Спір, зокрема, виник з приводу того, що владні структури штату Меріленд наклали місцевий податок на відділення Федерального банку США у Балтіморі, а директор цього відділення Куллох відмовився його платити. Власті Меріленду звернулися у Верховний суд штату, який визнав їхні дії законними. Проте Верховний суд США скасував це рішення, мотивуючи тим, що виникнення Федерального банку та його філіалів у штатах є в інтересах всієї країни, і це повинно сприяти урядові у виконанні його завдань. Отже, слід вважати, що уряд має право створити таку інституцію, яка, до того ж, не повинна підпорядковуватись властям штатів, бо мова йде про суб’єкт (орган) федерації.

ВС під керівництвом Д. Маршалла відіграв також важливу роль у формуванні правових засад економіки, господарських процесів у країні. Тут можна для прикладу назвати справу Гіббонса проти Огдена (1824). ВС тут підкреслив пріоритет норм торговельного права федерації над нормами штатів. Маршалл використав цю справу для створення прецеденту щодо розширеного тлумачення Конституції стосовно компетенції Конгресу. Відтак, маршалл не побоявся виступити навіть проти політики тодішнього президента США Монро, прихильника антифедералістів (який, наприклад, наклав вето за закон Конгресу про будівництво (без згоди штатів) системи федеральних доріг у країні). Маршалл визнав таке право Конгресу обґрунтованим [2, с.81].

Верховний Суд став творитися і засади корпоративного права. Корпорації, яких на початку XIX ст. ще було обмаль, трактувалися державними органами і судами майже як особи фізичні (в особі їх керівників чи представників). ВС почав трактувати їх як особливий суб’єкт права, визнав за ними конституційно гарантоване право до укладення контрактів та їхнього правового захисту.

Проте визначальною подією для виникнення засади конституційного судівництва у США американські правознавці вважають 1803 рік, коли головою ВС Д. Маршаллом було оголошене рішення по справі Марборі проти Медісона. Це рішення, вважають, мало історичне, епохальне значення щодо визначення шляхів формування всього політичного устрою країни. Мається на увазі передусім те, що у рішенні ВС була сформульована і обґрунтована засада "judicial review" – тобто право на судовий розгляд конституційності нормативних актів державних властей.

Суддя Маршалл не був, правда, творцем цієї засади. Вона була відомою й до нього, однак не була достатньо обґрунтованою, чітко сформульованою і не мала достатнього поширення. Маршалл "лише" своєчасно її порушив, обґрунтував, увів у судову практику, і то в дуже відповідальний період, коли вирішувалась доля і шляхи розвитку молодої американської республіки.

Сполучені Штати тоді були ареною гострого політичного конфлікту, який вибухнув після закінчення у 1797 р. президентства Д. Вашингтона. Це був конфлікт між двома великими політичними особистостями (і могутніми групами їх прихильників), соратниками першого президента – А. Гамільтоном і Т. Джеферсоном.

Гамільтон був завзятим прихильником зміцнення федерації, її органів. Прихильники такого шляху державно – політичного розвитку США творили угруповання федералістів.

А. Джеферсон був таким же завзятим прихильником автономії, суверенітету штатів. Він очолював групу антифедералістів або республіканців (але їх не слід ототожнювати з майбутньою партією республіканців, яка виникне на кількадесять років по тому).

Президентом після Вашингтона, як зазначалось, у 1796 р. був обраний федераліст Адамс, але внутрішні конфлікти серед федералістів призвели до того, що наступним президентом став Т. Джеферсон (1800). Ще поки Адамс і попередній склад конгресу не здали своїх повноважень (це мало наступати 4 березня 1801 р.), був прийнятий (13 лютого) новий закон про судоустрій. Ним створено шість нових окружних апеляційних судів, зменшено завантаженість членів ВС у цих судах та ін. Адамс призначив, а сенат схвалив кандидатури суддів до цих судів (це зроблено 2 березня), але не всім їм встигли виготовити і вручити відповідні документи про призначення. Одним з таких суддів у штаті Меріленд був У. Марборі (відомий федераліст). Скориставшись цією обставиною, Джеферсон дав вказівку новому державному секретареві Д. Медісону не видавати на руки призначеним попереднім президентом суддям відповідних номінацій (документів). Підставою для цього було скасування новим складом Конгресу, де вже переважали антифедералісти, другого закону про судоустрій і повернення до попереднього (1789).

Федералісти звернулись зі скаргою до ВС, проте той, хоч і очолений федералістом Маршаллом, виніс об’єктивне рішення, що Конгрес має конституційне право формувати систему федерального судочинства, міняти її та ін. Це було важливе і відповідальне рішення, яке свідчило про особисту відвагу та принциповість голови суду. Воно тут же створило йому авторитет серед антифедералістів.

Але повернімось до справи "Марборі проти Медісона". Отож, новопризначений окружним суддею Уільям Марборі (до речі, великий землевласник і банкір) зі штату Меріленд, не встигнувши отримати від попередніх властей акт номінації, звернувся до ВС про видання судового наказу держсекретареві Медісону щодо вручення судді документа номінації. Справа набула загальнодержавного розголосу і ваги, бо Марборі не був єдиним суддею, якому не встигли (а тепер вже – не бажали) вручити номінації. З цього приводу виникло ще гостріше протистояння федералістів і антифедералістів. Конфлікт повинен був вирішити Верховний суд, де багато залежало від позиції голови.

Маршалл мав різні можливості – стати на той чи інший бік, міг визнати суд некомпетентним у цій справі, заявивши, що той не може втручатись в урядові справи, тощо. Власне, ВС й зайняв цю позицію, заявивши, що не може наказувати федеральним виконавчим властям чинити ті чи інші дії, не має для цього правової підстави, цього права не дає йому Конституція, якої ВС неухильно дотримується. Навпаки, він повинен і буде, до речі, стежити, щоб її дотримувалися й інші державні органи [2, с.98-99].

Отже, антифедералісти нібито й виграли цю справу, але це була сумнівна перемога, бо ВС підкреслив, що уде увесь час стоятиме на охороні Конституції, а отже, й федерації, її цілісності, її інтересів. Тобто Маршалл насправді вийшов з цієї проблеми як переможець, головний арбітр у справі застосування і тлумачення конституції.

Власне тому справа "Марборі проти Медісона" вважається переломним етапом у творенні американського конституціоналізму, реальної рівноваги трьох гілок влади Сполучених Штатів Америки – законодавчої (Конгрес), виконавчої (Президент), судової (Верховний суд).

Визначення Верховного суду як гаранта дотримання усіма органами, структурами, організаціями, особами конституції країни було, поза сумнівом, найбільшим досягненням й особистою заслугою Д. Маршалла й всього тогочасного складу Верховного суду. Щоправда, у своїй подальшій понад 30-річній діяльності[2] як голови суду Маршалл не мав практичної нагоди підтвердити свою позицію. Така нагода з’явилася у суду тільки у 1857 р. (справа "Dpeg Скот проти Сандфорда"), а потім практика оголошення законів чи інших нормативних актів конгресу та інших властей (які, на думку ВС, суперечили Конституції) неконституційними, набула поширення.

––––––––––––––––––––

1. David M. O’ Brien. Storm center the Supreme Court in American Politiks. – New York, 1986.

2. Grzegorz Gόrski. Sąd Najwyźszy Stanόw Zjednoczonych. – Toruń, 2002.

3. Караев Д.С. Американские суды, система и персонал. – М., 1972.

4. Филиппов С.В. Судебная система США. – М., 1980.

5. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. / За ред. чл.-кор. АПН України В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре, 1998. – Т. 2.

© Тищик Б., 2004

[1] Джон Джей нар. у 1745 р. Закінчив Колумбійський коледж, одночасно стажуючись в адвокатській конторі у Нью –Йорку. У 1767 р. став адвокатом. Учасник обох континентальних Конгресів, був дипломатом. У 1789 р. Конгрес обрав його державним секретарем закордонних справ, але він вибрав посаду голови Верховного суду.

[2] Д. Маршалл виконував функції голови верховного суду до 1835 р. 28 грудня 1835 р. президент Джексон призначив (а сенат схвалив) нового голову ВС. Ним став Р. Таней.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук