Головна

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ГАЛИЧИНОЮ В СКЛАДІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (1349–1569 РР.) І. Бойко1


ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ГАЛИЧИНОЮ

В СКЛАДІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА

(1349–1569 РР.)

І. Бойко1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Проаналізовано організацію управління Галичиною у складі Польського

Королівства (1349–1569 рр.). Значну увагу приділено характеристиці правових актів

(привілеїв), які регулювали організацію і діяльність місцевих органів управління у

Галичині протягом 1349–1569 рр.

Ключові слова: державне управління, Руське воєводство, Польське Королівство.

Одним із завдань, яке потребує начального вирішення в сучасних умовах, є

здійснення державно-правової реформи, складовою частиною якої є побудова

ефективних систем державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Значною мірою її результативність залежить від правильного вибору стратегії

подальшого розвитку державно-управлінських інститутів, від реалізації положень

чинної Конституції України, від стану правової культури в суспільстві, від

досконалої організації місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування.

Впровадження державно-правової реформи в Україні неможливе без глибокого

наукового обґрунтування, без дослідження їх організаційно-правових аспектів. Під

час вивчення проблеми особливо варто зосередити увагу на спе

цифіці регіонів,

оскільки їх врахування певною мірою визначає результативність роботи місцевих

органів державної влади.

За цих умов постає нагальна потреба у створенні нових історико-правових праць,

в яких на основі об’єктивного аналізу необхідно узагальнити досвід функціонування

державно-правових інститутів на українських землях, значна частина яких упродовж

1349–1569 рр. перебувала у складі Польського Королівства. У 1349 р. припинила своє

існування Галицько-Волинська держава. Велика її територія, зокрема, Галичина була

захоплена Польським Королівством.

Галичина увійшла до складу Польщі спочатку як особисте королівське володіння.

У грамотах Казимир ІІІ називав себе не лише королем Польщі, а й “Руської землі

господарем і спадковим володарем” [23, s. 506–507].

Галичина, хоч і перетворилася на вотчину Казимира ІІІ, спочатку володіла певною

автономією. Загарбавши Галичину, поляки зіткнулися з високорозвинутою державно-

правовою системою вже неіснуючої Галицько-Волинської держави. Тому в перші

десятиріччя після захоплення Польщею Галичини у ній існував чинний суспільно-

політичний устрій і право, що сформувалися ще за часів Галицько-Волинської держави. Окремими волостями управляли воєводи, яким були підпорядковані сотські,

десятники, тивуни (тіуни). Офіційні документи складали українською мовою.

Збереглася грамота Львівського воєводи Якши Блотишевського 1370 р., написана

тогочасною українською мовою [15, c. 18]. Тіуни, здійснюючи судочинство у

галицьких волостях, керувалисямісцевим, руським, а не польським правом.

На Галичину, котра у документах 1350–1358 рр. фігурувала як “Руське

Королівство”, не були застосовані суворі статті Віслицького статуту 1347 р., що

уніфікували політичне і господарське життя Польської держави, зокрема встановили

єдність монетних одиниць на всіх інших польських землях [11, c. 55]. Одним з виявів

автономії Галичини була спеціальна монета “Руського Королівства” – мідні динаріїз

ініціалом “К” і зображенням корони та срібні напівгроші з таким самим ініціалом із

зображенням лева – герба Львова і Галицької Русі – та з написом латинською мовою

“Монета володаря Русі Казимира” [11, c. 55].

Проте наступ на автономію Галичини почався ще в роки правління Казимира ІІІ і

виявився у заселенні окупованих руських земель іноземними колоністами: поляками,

німцями і чехами та на призначенні у Львові й Сянку своїх представників (старост)

[5, c. 307–308].

Після смерті польського короля Казимира ІІІ (1370 р.) Галичина, згідно з

умовами польсько-угорської угоди, перейшла під владу короля Угорщини Людовіка

Угорського Анжуйського. Він одночасно став королем Польщі, проте “Руське

королівство” вважав окремим державним утворенням, сполученим персональною

унією з іншими володіннями угорської династії. Водночас Людовік Анжуйський

тримав у галицьких містах угорські гарнізони і послідовно замінював руських

урядовців угорськими.

У 1372 р. Людовік передав “Руське королівство” (Галичину) Владиславові

Опольському, онімечченому князеві князівства Сілезії. Владислав Опольський

(Опольчик) вважався васалом угорського короля, але намагався стати спадковим

монархом Галичини [21, s. 674–676]. Він титулував себе “господарем руської землі,

вічним господарем і самодержцем”. У Галичині Владислав Опольський мав широкі владні повноваження. Він

карбував уЛьвові власну монету – срібні напівгрошіз гербом Львова і мідні динаріїз

власним ініціалом [22, c. 25], стягував податки, за його наказом військо вирушало в

похід. Мав власний двір і канцелярію, використовував княжу “маєстатичну” печатку.

Він упорядкував та уніфікував адміністрацію у Галичині. В усіх галицьких містах

гради (замки) отримали своїх каштелянів і навіть бургграфів. Завдяки цьому

збільшилася кількість урядів, на які князь призначав осіб із власного оточення, або

представників місцевої політичної еліти, яку він прагнув тісніше зв’язати з собою

[18, c. 82, 84].

За правління Владислава Опольського всі урядові посади у Галичині обіймали

сілезці – особи, що походили з рідного краю Опольчика, їм князь найбільше довіряв.

Проте в Галичині він не міг обійтися без людей, котрі б знали мову корінного

українського населення. У його дворі працювали русини, які вели канцелярську

документацію українською мовою: Костко дяк Болестрашицький, син попа Василя,

колишній писар Казимира ІІІ [18, c. 85, 87]. Особливе місце в управлінні займали

старости. Перелік руських старост, призначених Владиславом, відкриває Отто з

Пільчи. Очолював він цей уряд недовго – з червня 1372 р., а вже наприкінці того року

в джерелах згадується інший староста. У письмових джерелах засвідчені також каштеляни окремих градів, зокрема Сцібор Андреашко, галицький каштелян у 1377–

1378 рр., за походженням, напевно, угорець, словак або русин. У 1377 р. у

князівському документі названий любачівський каштелян Франчко [18, c. 87] та ін.

У 1379–1385 рр. “Руське королівство” перебувало під владою угорських

урядовців: 1386–1387 рр. у Галичині знову володарював Владислав Опольський. У

1387 р. польська королева Ядвіга, дружина Владислава ІІ Ягайла як наступниця

Анжуйської династії (її батьком був Людовік Угорський) здійснила похід у Галичину

й остаточно утвердила в ній польське панування [6, c. 73].

З 1387 р. до 1430 р. окремими округами Галичини управляли королівські

намісники – старости, яким належали адміністративні, судові та військові

повноваження [5, c. 311]. З 1387 р. Галичина зберігала назву “Руськіземлі, або Руське

королівство”. Крім старости, який здійснював управління Галичиною, старости були

в галицьких містах Перемишлі та Сянку. В інших українських містах, зокрема в

Белзі, Ярославі, Галичі, Любачеві1

таЛьвовізамість воєвод призначали каштелянів.

У 1434 р. привілеєм польського короля Владислава ІІ у Галичині було скасовано

“руське право”: скорочено редакцію Руської Правди, грамоти та статути галицько-

волинських князів, українське звичаєве право, а замість нього введено польське

право ізапроваджено такий державний устрій, як і в усьому Польському королівстві.

Після цього в офіційному вжитку зберігалися лише незначні пережитки правових

норм Галицько-Волинської держави, хоч більшість українського населення,

насамперед селянство, продовжувало й надалі застосовувати українське звичаєве

право [20, s. 25–27] Привілеями польського короля 1425, 1430, 1434 рр. на галицьку шляхту було

поширено польське право. Як уже було зазначено, одночасно із введенням

польського права змінювалася і система управління. Після впровадження польського

права документація в урядових органах, громадських (сільських) і земських судах

Галичини велася латинською мовою, а з XIV ст. – і польською. Українську мову

вживали упродовж XV–XVI ст. лише під час складання актів суто місцевого

значення. Однак чимало норм та інститутів “руського права” продовжувало

зберігатися в адміністративній практиці і судочинстві сільських громад, а також

подекуди в шляхетських та гродських судах [8, c. 97].

У 1434 р. усі східногалицькі землі польський уряд об’єднав і створив “Руське

воєводство” з адміністративним центром у Львові [16, c. 33]. Водночас в

адміністративному сенсі Галичина була поділена на чотири області-землі: Львівську,

Галицьку, Перемишльську і Сяноцьку, які входили в одне Руське воєводство. У

XVI ст. до складу Руського воєводства було приєднано Холмщину.

На початку XVI ст. у Польському королівстві вводять новий адміністративний

поділ. Воєводства і староства, що існували раніше, поділяються на новостворені

адміністративні одиниці – повіти, які були неоднаковими стосовно кількості

населених пунктів. Наприклад, Галицька земля складалася з таких повітів: Галицький

– 247 населених пунктів, Червоноградський – 14, Коломийський – 52, Коропецький –

11, Снятинський – 25, Теребовлянський – 46 [19, s. 139].

 

1

Любачів – місто у Галицькій землі на правому березі Любачівки (Любачувки, права притока

р. Сяну), біля лівого берега устя Солотви. Нині – м. Любачув, центр гміни Перемишльського

воєводства у Польщі.

 

Одночасно з уведенням нового адміністративного поділу в Середньовічній

Польщі виникла необхідність організувати управління великими земельними

володіннями колишніх галицьких князів та осіб, котрі, не бажаючи миритися з

польською окупацією, залишили Галичину. Ці землі перейшли у власність

польського короля і почали називатися королівщинами. Загальна площа королівських

маєтків у тогочасній Галичині становила третину всієї території Середньовічної

Польщі [4, c. 22].

Територіальне управління в Польському королівстві здійснювали локальні

урядники, яких поділяли на земських і королівських. Найвищими земськими

урядниками були воєводи, потім – каштеляни. Ці посадовці існували і в Галичині з

1434 р. Воєвод призначав польський король з-поміж кандидатів, яких пропонувала

місцева шляхта. Воєвода очолював місцеве (воєводське) ополчення, був головою

воєводського колегіального органу – панів-ради, виконував судові функції,

здійснював нагляд за міською адміністрацією, контролював систему цін тощо.

Каштелянів також призначав король за рекомендацією місцевої шляхти.

Каштелян очолював місцеве ополчення шляхти, маючи такі повноваження: фінансові

(збір податків з населення), судові (здійснював судочинство), адміністративні

(управління округом), військові (організація війська у своєму окрузі). На території

Руського воєводства діяло чотири каштелянства: Львівське, Галицьке,

Перемишльське та Сяноцьке. Однак з поширенням феодальних імунітетів каштеляни

втратили більшу частину фінансових і судових повноважень [17, c. 20]. Спочатку всі

каштеляни входили до складу королівської ради, але з середини XV ст. – лише від

значущих, більших каштеляній.

Важливим земським урядником був підкоморій (у кожному воєводстві), до

компетенції якого входило вирішення земельних спорів, захист інтересів сиріт і

бідних вдовиць (зі шляхти). До нижчих земських урядів належали посади стольника,

підстольника, чашника, підчашного, ловчого і мечника [16, c. 35]. Переважно це були

почесні посади. Винятком була посада хорунжого. Він виконував військові функції, а

також мав обов’язок особисто брати участь у вічевому суді; військового, котрий

відповідав за безпеку відповідної території (землі).

У структурі державного апарату Середньовічної Польщі існувала група так

званих судових урядників, до яких належали підсудок, земський писар і возний. Їх

також призначав король із кандидатів, рекомендованих шляхтою (крім возних, їх

призначали воєводи). Король призначав урядників пожиттєво. На вимогу шляхти він

мав право їх усувати і призначити інших З огляду на те, що воєводи та каштеляни були представниками шляхти, захищали

переважно їхні інтереси, король встановив для управління провінціями інститут

старост. Це – намісники короля, уповноважені дбати про його інтереси на місцях.

Польські королі призначали старост на власний розсуд, їх називали “королівською

рукою” (brachium regale).

Старости поділялися на генеральних і звичайних. Перші очолювали найбільші

провінції (великопольський генеральний староста, подольський, краківський і

руський). Старости як представники короля здійснювали функцію управління,

судочинства та фінансові [16, c. 35]. З кінця XIV ст. він почав призначати старост

гродових – для управління гродами і прилеглими територіями. Управителів замків

також називали гродовими (замковими) старостами. У зв’язку з тим, що межі

староств часто змінювалось, кількість їх у різний час була неоднаковою. Наприкінці XVI – початку XVII ст. на території Руського воєводства налічувалося вісім староств:

Львівське, Жидачівське, Перемишльське, Сяноцьке, Галицьке, Теребовлянське,

Холмське і Красноставське.

У другій половині XIV–на початку XV ст. у Польщі, а також в Галичині, були

досягнуті певні успіхи в економічному житті. Особливо інтенсивно розвивалося

ремесло і цеховий устрій у Львові. Наприкінці XV ст. швидкими темпами почала

відбуватися торгівля, в Галичині проводилися ярмарки. Перший привілей на право

проводити ярмарки у Львові видав Казимир IV у 1472 р.: один – на свято Трійці

(початок літа), другий – на свято св. Агнети (21 січня) [13, c. 110–117]. У привілеї

детально регламентувалася торговельна діяльність під час проведення ярмарків, що

тривали по два тижні щороку.

Польський король Сиґізмунд І 1530 р. на прохання львівських міщан скасував

ярмарок на свято Трійці, перенісши його на свято Маргарити (13 липня). На думку

М. Капраля, у Львові відбувалися торги хлібом, рибою, але не за привілеями

польських королів, а за звичаєвою традицією [13, c. 19].

У процесі розвитку ремесла і торгівлі заможніші міста почали вимагати від

короля надання права на самоврядування за “німецьким” або так званим

маґдебурзьким правом. Залежно від того, хто надавав це право, всі галицькі міста

можна поділити на дві категорії: міста, що його надавали галицько-волинські князі,

польські та угорські королі, і міста, які отримали маґдебурзьке право від своїх

власників.

У ХІV–ХVІ ст. магдебурзьке право мали більшість міст Галичини: Львів

(1356 р.), Теребовля (1389 р.), Самбір (1390 р.), Кременець (1438 р.), Коропець

(1453 р.), Бучач (1515 р.), Чортків (1522 р.), Тернопіль (1548 р.), Гусятин (1559 р.),

Копичинці (1564 р.). З отриманням маґдебурзького права міське населення звільнялося від управління

та суду королівського урядника (воєводи, каштеляна). Компетенція воєводи

переходила до призначеного війта, котрий був головою міського самоврядування.

Мешканці міст за маґдебурзьким правом обирали адміністративний і судовий орган

самоврядування. УмістахГаличинимагістрат складався з двох колегій – лави і ради.

До складу ради щорічно обирали радців (“райців”). Це зазвичай були багаті

міщани. Кількість радців залежала від кількості населення міста, його розвитку і

налічувала від шести до 24 осіб. Наприклад, до складу міської ради Теребовлі

входили чотири радники, з яких двох призначав староста міста та спадковий війт, а

один обирався мешканцями міста. Четвертого радника обирали три вже обрані

радники [10, c.112]. Вибори радників відбувалися щороку відповідно до норм

маґдебурзького права.

Зі свого складу радці обирали бургомістра або бургомістрів (у місті їх могло бути

два або більше), які головували на засіданнях ради. У королівських містах підсумки

виборів затверджував староста, а в приватновласницьких – власник міста. Часто ці

посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бургомістрів

[1, c. 97]. За діяльністю ради стежив війт. Тому міське населення домагалося права

самостійно обирати війта [17, c. 23, 24]. З ХІV ст. цим правом користувалося міське

населення Львова, яке воно отримало 1356 р.  Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції

міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і

судового війта, в окремих випадках – сільських цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники, а очолював війт.

Засідання інколи відбувалися під головуванням помічника війта – лентвійта. Суд

лавників розглядав кримінальні справи міщан.

Війта призначали, а згодом його кандидатуру затверджував польський король.

Посада війта спочатку була спадковою, її можна було продати чи купити. Багато міст

викупили спадкові війтівства і ця посада стала виборною. Однак його повинен був

затверджувати король. Оскільки війт мав найбільший авторитет у місті, то вибори

відбувалися на урочистих зборах його мешканців. На посаду війта обирали зазвичай

чотирьох кандидатів, з яких король призначав війта. На хід виборів та їх результати,

безумовно, впливали представники королівської адміністрації [14, c. 96].

Адміністративному устрою українських міст у складі Польського королівства на

основі маґдебурзького права був властивий один важливий елемент – так звані

юридики, тобто відокремлені міські території, які в адміністративному і правовому

сенсі повністю або частково контролювали феодальні власники. На юридики не

поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління

населенням здійснювалося від імені шляхти спеціальними посадовими особами –

війтами і тіунами. Наприклад, до міської юрисдикції Самбора належало шість

поселень передміщан: Гірне, Поводове, Заміське, Середнє, Дальнє, Завидівське.

Жителями цих передмість були здебільшого поляки, що переселилися до Самбора

1390 р. після поширення пошестей та епідемій. Передміщани мали своїх десятників і

четників, до повноважень яких входила підтримка правопорядку, пожежної безпеки

та санітарного стану передмість [2, c. 125] Певні особливості самоврядування належали національним громадам. У грамоті

Казимира ІІІ від 17 червня 1356 р. зазначалося: місту Львову надається німецьке

(маґдебурзьке) право, “а для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме:

вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з

особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати

необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливості, що будь-які

кримінальні справи, які виникнуть між ними і іншими вирішувати за магдебурзьким

правом і при війті відповідно до їхніх прохань. А якщо відмовлятимуться за

магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані

нації – вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації, які є в цьому місті,

мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але

під головуванням міського війта” [7, c. 16]. Відповідно до привілею, з усіх

перелічених у ньому національних громад лише вірмени змогли максимально

скористатися з можливості організації власного самоврядування й автономних

органів судочинства.

Самоврядування вірменської громади не завжди задовольняло львівську громаду.

Кілька століть тривав процес львівського магістрату з вірменами стосовно їх

підсудності. Міська громада стверджувала, що в місті повинен бути один війт і його

суду повинні підкорятися всі міщани, незалежно від національності, домагалася

скасувати посаду окремого вірменського війта (як відомо з архівних джерел вірмени

мали навіть двох війтів – у місті та передмісті) [12, c. 55].  Для управління своєю громадою вірмени спочатку щороку обирали старшого з

шести вірмен. Однак згодом вони додали до шести раніше обраних старших ще шість

і в такий спосіб була утворена колегія старійшин з 12 вірмен. Старійшини

вірменської громади здійснювали суд, керували справами громади, захищали

інтереси вірмен перед львівським магістратом і магістрат був вимушений рахуватися

з думкою вірменської старійшини. Вірменська старійшина діяла в інтересах свого

населення у релігійних, політичних і господарських справах перед міською або

державною владою.

Детальніше особливості самоврядування вірменських громад розглянемо на

прикладі судового самоврядування.

Що ж до самоврядування у селах, то тут воно складалося з представників

дворищ, а у волостях – з представників сіл. Самоврядування у селах очолювали

десятники, отамани, тіуни, котрі представляли села у волостях і перед шляхтою. У

волостях самоврядування здійснювали “старійшини”. Вони були представниками

волості перед шляхтою, а такожперед воєводами або перед королем.

Схід сільської громади, на якому обирали виконавчу владу і розв’язували інші

питання, називався “копою”, “великою громадою”, а збори цього сходу – віче.

З поступовим розвитком феодальних відносин самоврядування у сільських

громадах дедалі більше підпорядковується шляхті. Цим пояснюють і той факт, що

наприкінці ХІV ст., а особливо у ХВ. ст. представників виконавчої влади сіл і волостей

– десятників, отаманів, тіунів, незважаючи на активну непокору селян, усе частіше

починала призначатишляхта, причому нерідко зі свого середовища [2, c. 125].

Привілеї на маґдебурзьке право польські королі надавали українським містечкам

незалежно від того, хто був їхнім власником: ним міг бути королівський двір,

Католицька церква, шляхта. На Львівській землі Руського воєводства до 1435 р.

маґдебурзьким правом володіло 32 містечка, до 1506 р. на цих самих територіях це

право поширилося на 93 містечка, загалом у ХНІ ст. маґдебурзьке право діяло у 95

містечках [9, c. 120] Після надання маґдебурзького права містам і містечкам за їхніми керівниками

закріплювали назву війт (похідне від німецького слова Voght). Керівником села

ставав, відповідно, солтис (Schulties). Першими солтисами були німецькі колоністи. З

часом солтисами ставали поляки й українці. За Статутом Казимира Великого посаду

солтиса мала право обіймати шляхта.

У разі надання маґдебурзького права у королівських привілеях було зазначено,

що жителі сіл звільняються від влади і юрисдикції воєвод, каштелянів, старост,

суддів і підсуддів солтисом, а він своєю чергою відповідав перед власником села

[2, c. 125].

До повноважень солтисів належали адміністративні, поліцейські та судові

функції. Коло цих повноважень визначалося у локаційних привілеях у випадку

надання селам маґдебурзького права. Найважливішою функцією солтиса, а згодом

війта було здійснення судочинства. Судова влада солтиса поширювалася на всіх

жителів села та його територію. До юрисдикції солтиса належали і цивільні та

кримінальні справи.

Солтиси також розподіляли земельні ділянки, займалися заселенням села,

збирали податки, контролювали порядок. Адміністративні функції солтис виконував

самостійно або з допомогою спеціальних службовців. Найважливішими функціямисолтиса було збирання податків та зборів на користь держави та власника села за

допомогою спеціально визначених осіб “поборців”. Обов’язком солтиса також була

охорона лісів, прилеглих до села.

Незважаючи на це переведенням сіл Галичини на маґдебурзьке право поляки не

змогли повністю скасувати багатьох норм українського звичаєвого права, які

зберігалися у містечках.

Упродовж ХІV–ХV ст. у гірських районах Галичини виникали нові села, які

зазнавали впливу так званого волоського права – звичаєвого молдовського права, що

сформоване у ХІV–ХV ст. з утворенням Молдовської держави. Назва пішла від назви

“волох”

1

– так у той час у Карпатах називали незалежно від національного

походження селян, котрі займалися пастушим тваринництвом. Волоське право

поширювалося на вільних селян, регулювало внутрішні відносини у сільських

громадах. За цим правом керівником села був представник місцевої знаті (сільський

староста), якого називали “кнез”, “жуде”, “ватаман” [3, c. 512–513].

Волоське право регулювало відносини у волоських селах (земельні відносини,

порядок спадкування, порядок судового розгляду справ тощо).

Отже, Галичина була насильно приєднана до Польщі в результаті військового

походу 1349 р. з метою розширення території Королівства, яке мало стратегічну мету

– зміцнення кордонів і забезпечення зв’язку між провінціями. Відтак обґрунтування

польських прав щодо Галичини, були фікцією, оскільки не мали під собою жодних

об’єктивних історичних та правових підстав. Землі, отримані Польщею внаслідок

військового походу 1349 р., були штучно об’єднані в одну адміністративну одиницю

– Руське воєводство з центром у Львові. Адміністративно-територіальний устрій у

Галичині був організований на зразок існуючого у землях Польського Королівства,

що давало польському урядовізмогу здійснювати ефективне управління віддаленими

від Кракова володіннями

1. БардахЮ., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. –

М., 1980.

2. Бойко І.Й. Державний лад і право в Галичині у складі Середньовічної Польщі (1349–

1569 рр.) // Право України. – 2005. – № 11.

3. Гончаренко В.Д. Волоське право // Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т.1.

4. ГошкоЮ. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV–ХІХ ст.

– Львів, 1999.

5. Грушевський М. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. / НАН України. Інститут

української археології та ін. – К.: Наук. думка, 1993. – Т. 5.

6. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. –

Львів, 2002.

7. Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986.

8. Історія Української РСР. – К., 1979. – Т. 1. – Кн. 2.

9. Кобилецький М. Магдебурзьке право в селах Галичини // Право України. – 2003. –

№ 8.

 

1

Волохи – середньовічна назва населення (предків румунів і молдаван), яке проживало в

Придунайських князівствах і в Трансильванії. Нині – західна та східна частини Австрії

 

10. Кобилецький М. Магдебурзьке право у місті Теребовля // Вісн. Львів. нац. ун-ту. –

Серія юрид. – 2004. – Вип. 39.

11. Котляр М.Ф. Галицька Русь у другій половині XIV–першій половині XV ст. – К.,

1968.

12. Кривонос Н., Грабовецкий В. Армянская колония во Львове в ХІV–ХVІІІ веках // Изв.

Академии наук Армянской ССР. Обществ. науки. – 1958.– № 12.

13. Привілеї міста Львова (ХІV–ХVІІІ ст.) / Упорядн. М. Капраль – Львів, 1998.

14. Радібова І. Становлення та розвиток магдебурзького права на території Галичини //

Актуальні проблеми правознавства: Наук. зб. ЮІ ТАНГ. – 2001. – Вип. 2.

15. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928.

16. Тищик Б.Й. Історія держави і права Середньовічної Польщі (Х ст. – 1795 р.).

17. Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском

Советском Социалистическом государстве. Справочник. – Львов, 1955.

18. Юсяк П. Оточення князя Владислава Опольчика в період його правління на Русі

(1372–1379) // Вісн. Львів. ун-ту. – Серія іст. – 1999. – № 34.

19. Dąbkowski P. Podział administracyjny województwa Ruskiego i Betzkiego w XV w. –

Lwów, 1939.

20. Hejnosz W. Jus Ruthenicale, Przeźytki dawnego ustroju społecznego na Rusi Halickiej w

XV w. – Lwów, 1928.

21. Pieradzka K. Monarchia stanowa w Polsce XIV w. w walce z feudałami, a działalność

kriecia Władyslawa Opolskiego // Sprawordania z pasiedreń Wydziału Akademii

Umiejętności w Krakowie. – Kraków, 1951. – T. 52.

22. Podkorodeski L. Ozieje Lwówa. – Warszawa, 1933.

23. Sieradzki I. Regnum Russial // Kwartalnyk historychny. – 1958. – № 2.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук