Головна

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ НЕСПРОМОЖНОСТІ ТА БАНКРУТСТВА В ДЕЯКИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ В. Гордієнко1


СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ІНСТИТУТУ НЕСПРОМОЖНОСТІ ТА БАНКРУТСТВА

В ДЕЯКИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

В. Гордієнко1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Розглянуто становлення та розвиток інституту неспроможності або взаємо-

відносин, пов’язаних із неповерненням боргів у деяких зарубіжних державах. Початок

розвитку цього інституту характеризувався переважно каральними заходами щодо

боржника. Згодом, залежно від наявності в діяннях боржника вини, почалася

диференціація відповідальності боржника особою та його майнової відповідальності.

Ключові слова: неспроможність, майнова відповідальність, вина.

Чинним Кримінальним кодексом України ст.ст. 218–221 передбачено

кримінальну відповідальність за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства,

приховування стійкої фінансової неспроможності та незаконні дії у разі банкрутства

суб’єкта господарської діяльності. Ці норми Кримінального кодексу України мають

захищати цивільні відносини, пов’язаніз відновленням платоспроможності боржника

або ж з визнанням його банкрутом. Незважаючи на те, що досліджували норми

кримінального законодавства про банкрутство та неспроможність у своїх наукових

працях П. Баренбойм, Є.А. Васильєв, О.О. Дудоров, Б.М. Поляков, А.Ф. Клейнман,

М.Й. Корж

анський, А.Г. Лордкіпанідзе, К.І. Малишев, М.І. Мельник, Є.М. Смірнова,

В.Н. Ткачов, А.Н. Трайнін, І.Я. Фойницький, М.І. Хавронюк, ці питання потребують

подальшого наукового опрацювання. Ґрунтуючись на дослідженнях провідних

науковців, їх системному та історичному аналізі, завданням цієї статті є з’ясування

процесу становлення та розвитку інституту банкрутства та неспроможності в деяких

зарубіжних країнах. Стаття обмежена певним періодом становлення та розвитку

цього інституту.

Інститут неспроможності та банкрутства, у сучасному його розумінні, був

сформований не відразу. Відповідні норми містилися ще у стародавніх пам’ятках

права – у законах Ману та Римському законі ХІІ таблиць. Стародавнє право не

поділяло правопорушення на кримінальні і цивільно-правові. Головна особливість

регулювання положення неспроможного боржника в ті часи полягала у тому, що

кредитор скеровував стягнення на особу боржника, але не на його майно. Боржника

передавали кредиторові, який міг перетворити його на раба або вбити, отримавши

таким чином задоволення своїх вимог. Стародавні народи забезпечували належне

виконання зобов’язань, передаючи себе і своїх дітей у заставу кредиторові. Якщо

боржник не виконував своїх зобов’язань перед кредитором, останній міг

розпоряджатися ним і його дітьми на власний розсуд. Римський закон ХІІ таблиць

передбачав термін 30 днів, який надавали неспроможному боржникові для того, щоб

“розшукати” гроші. Після закінчення цього терміну кредитори отримували право

розрубати неспроможного боржника на частини (принцип partes secare) [1, с. 12] Як неодноразово зазначали в юридичних дослідженнях, у більшості народів

початкова стадія розвитку цього процесу характеризується тим, що зі сторони

позивача стосовно відповідача допускалося насильство і самоуправство. Ці засоби

цілковито відповідали “...духу того часу, економічним умовам і моральним поняттям

тієї доби”. Кредиторові було надано право вбити боржника і розрубати його тіло на

частини, отримавши пропорційне задоволення почуття помсти, яке відчував

кредитор до неспроможного боржника [2, с. 78].

Отож на початковому етапі розвитку інституту банкрутства стародавнє право не

розмежовувало боржника, який просто затримував сплату або повернення свого

боргу за умов можливості такого повернення, і боржника, який був нездатний

повернути борг. Неспроможного боржника притягали до відповідальності незалежно

від наявності в його діяннях вини. До боржників застосовували покарання, які

полягали у завданні фізичних страждань, а забезпеченням за зобов’язаннями

виступало не майно боржника, а він сам. Вважали, що рабство боржника є кращим,

ніжневиконання ним своїх зобов’язань. Позиція, згідно з якою боржник відповідав за

борги власним тілом, була притаманна усьому стародавньому світові. А до

боржників ставилися як до осіб, які намагалися обманом звільнитися від боргів та

уникнути виконання своїх зобов’язань [2, с. 81]. З часом у стародавньому праві почали розрізняти винну і невинну поведінку

боржника. Особисту відповідальність боржника обмежували випадками винної

поведінки. У 326 р. в Римі було ухвалено закон, за яким заборонено накладати

стягнення на особу, якщо боржник давав клятву, що він нічого не приховує і все

майно віддав кредиторові [3, с. 7]. Розширення торгових зв’язків і ускладнення їх

правового регулювання поступово призвели до більш поміркованих поглядів на

проблему, пов’язану з неповерненням боргів, а отже, і до зміни способів захисту цих

відносин. Акцент зі спричинення фізичних страждань боржникові перемістився на

покарання, пов’язаніз вилученням у боржника його майна. Однак майнові стягнення,

навіть ті, що повністю знищували ціле господарство боржника, не позбавляли його

від особистої боргової розправи. Навіть в останні роки Римської республіки майнове

стягнення в разі банкрутства боржника зазвичай було поєднано з його видачею

кредиторові. Загроза тюремного ув’язнення тяжіла над боржником так само, як і

підозра в тому, що він опинився в такому становищіз власної волі [4, с. 23].

Свого часу Габріель Феліксович Шершеневич писав, що в умовах життя того

часу ми не знаходимо того, що характеризує торгове право та такий його інститут як

конкурсний процес, – думки про рівномірний розподіл майна боржника між особами,

що мають право на нього [2, с. 27].

Наступним етапом розвиту цього інституту стало торговельне право

середньовічної Італії. Основним стимулом розвитку конкурсного права і процесу в

середньовічній Італії слугували торгові відносини. Вже у ІХ–Х ст.ст. ці відносини

вільних італійських міст досягли дуже високого рівня. До того ж в Італії існували й

політичні передумови розвитку цих відносин: через самостійність і розрізненість

італійських міст боржник міг легко переховуватися від кредиторів у сусідньому місті,

яке було самостійною територією. Усе це викликало гостру потребу виробити чіткі

положення конкурсного права. Зазначимо, що італійське право зберегло зв’язок з

римським правом, але значно його удосконалило, зробило зручнішим. У ньому також

було запроваджено нові інститути й поняття. Саме італійському праву ми зобов’язані

появою поняття “банкрут”. Так в Італії називали боржників, що втекли від кредиторів

до інших італійських міст (від слів bancus – контора, лавка, торговий заклад і ruptus  від rotto – закривати заклад, знищувати). Застосовували й інші назви: cessanti (той,

хто припинив платежі); fallitus (той, хто не виконує зобов’язань); figefragus, ruptus,

rumpens [2, с. 117].

Найчастіше підставою для початку процедури банкрутства була втеча боржника,

але деякі італійські статути передбачали як підставу власне його заяву. Кредитори

брали активну участь у конкурсному процесі, оскільки їм передавали в управління

майно боржника. Управління майном і деякі інші дії здійснював обраний

кредиторами комітет кредиторів.

Однак італійське право вільних міст про неспроможність на цьому зупинилося в

своєму розвитку. Воно так ізалишилося правом окремих міст і не піднялося до рівня

загального італійського торгового права. Цьому заважали політичні умови. Тому

прапор розвитку цього інституту підхопили інші народи Західної Європи – Франції і

Німеччини.

У перших конкурсних законодавчих актах Франції, порівняно зіталійськими, було

посилено каральні санкції, які застосовували до боржників. Зазвичай ці акти містили

каральні положення. Тюремне ув’язнення боржника у Франції (так само, як в Іспанії і в

Нідерландах) було початковим етапом у ліквідаційному процесі, який полягав у

погашенні боргів вилученим майном. Аналогічна тенденція в той час простежується і у

Німеччині. Відповідно до одного з едиктів Карла V, прийнятого у XIV ст., визнання

боржників неспроможними прирівнювали до визнання їх злодіями, а едикт цього

імператора 1540 р. встановлював таким особам покарання у вигляді смертної кари. До

тогожборжників, які немогли повернути свої борги, садили в боргову яму, позбавляли

цивільних прав, вішали їм нашийники або прив’язували до стовпа ганьби, карали

ув’язненнямдо цілковитого погашення боргів [5, с. 460] Ставлення до неспроможних боржників як до злочинців у Західній Європі з

часом почало змінюватися. Практика здійснення підприємницької діяльності

поступово переконувала суспільство у тому, що неспроможність могла статися не

тільки внаслідок умисних незаконних дій боржника.

Уже 1582 р. за часів Генріха ІІІ (Франція) було ухвалено закон, згідно з яким

зловмисну неспроможність відрізняли від випадкової внаслідок загибелі судна,

крадіжок та інших випадків, що не залежали від волі боржника [2, с. 27]. У законі

1609 р., прийнятому за часів Генріха IV у Франції, у процедурі банкрутства щодо

неспроможних боржників вже почали застосовувати цивільно-правові засоби

відшкодування збитків. Поступово окремі правові засоби вирішення проблеми

неспроможності почали формуватися в самостійні пам’ятки права [6, с. 8].

На території Німеччини у ХІХ ст. вже застосовували кодифіковані нормативні

акти в цій сфері. Такими джерелами конкурсного права були конкурсні статути

Пруссії 1722, 1781 та 1793 рр., Баварії 1753 р., Саксонії 1766 р. Ці нормативні акти

ґрунтувалися на засадах французького конкурсного законодавства, оскільки основою

прийнятих статутів стало прусське законодавство, яке багато положень запозичило з

французького законодавства про неспроможність [2, с. 111].

В Англії першим відомим нормативним актом про неспроможність був Закон про

банкрутів, ухвалений 1543 р. за часів короля Генріха VIII. Цей закон містив досить

суворі покарання щодо неспроможних боржників. Наступний закон, прийнятий 1570 р.

за часівЄлизавети ХІІІ, мав уже риси цивільно-правового акта. УШотландії та Ірландії

такожу цей період були ухваленізаконодавчі актищодо неспроможності [7, с. 441]. У Київській Русі розвиток конкурсних відносин стримував замкнутість та,

здебільшого, земельний уклад життя держави. Проте конкурсний процес існував і

розвивався, причому зі стародавніх часів. Перші норми, що регулювали процес

задоволення претензій кредиторів у Київській Русі, містили договори смоленського

князя Мстислава Даниловича з Ригою, Готландом та деякими німецькими містами,

укладені 1229 р., у Правді Ярослава [2, с. 111].

Правда Ярослава містила доволі зрозумілі й докладні описи випадків

неспроможності та банкрутства. У Судебнику 1550 р. було описано два види торгової

неспроможності: 1) “безхитрісно”, коли товар “потоне або згорить, або рать, або

розбій візьме”; 2) неспроможність “без напрасньства”, тобто невипадкова, коли

винний “проп’є, іншим яким безумством той товар загубить”. У першому випадку

неспроможному боржникові давали царську грамоту про поступову виплату боргу

без відсотків, а в другому – боржника віддавали кредиторові [8, с. 388].

До самого Соборного Уложення 1649 р. на Русі не було прийнято будь-яких

законодавчих актів, що регулюють конкурсні відносини, хоча в інших державах такі

закони вже існували. В Італії конкурсні статути з’явилися 1244 р. у Венеції та 1298 р.

в Генуї. У Франції були конкурсні закони 1536, 1560, 1609 рр., у Німеччині –

імператорські едикти 1531, 1540 рр., в Англії – конкурснізакони 1534, 1572 рр.

Вочевидь на Русі на той час не було потреби в таких законодавчих актах.

Соборне Уложення Росії 1649 р. з невеликими змінами продублювало те, що за ось

уже 400 років було визначено в Руській Правді. Соборне Уложення 1649 р.

передбачало неспроможність торгову і неторгову, причому ту й іншу поділяли на

нещасну та злісну. Цей акт суттєво розширив коло суб’єктів банкрутства. Якщо в

Руській Правді йшлося лише про купців, які брали чужі гроші для торгівлі, то в

Уложенні – про будь-який борг і будь-якого боржника. Відповідальність боржника

диференціювали залежно від виду його неспроможності. Переломним в історії російського конкурсного права стало XVIII ст. В цей час

конкурсне право почало розвиватися в трьох різних напрямах: а) пристосування

іноземних норм до російських обставин і особливостей; б) розвитку російських

національних конкурсних відносин; в) створення і кодифікація нормконкурсного права.

У більшості випадків, коли неспроможність якось зачіпала інтереси іноземців, за

згодою всіх зацікавлених сторін вони застосовували іноземні кодекси. На їх підставі

скликали збори кредиторів, формували конкурсну масу, відбувався її розподіл між

кредиторами. Російський уряд не забороняв застосовувати іноземний закон, навіть

коли вже були прийняті російські закони, оскільки їх застосування ускладнювалось

розбіжностями у поглядах щодо цього інституту. Іноземне законодавство того часу

було детальніше розроблене, порівняно з російським, та перевірено практикою.

Прикладом такого застосування можна назвати процес щодо неспроможних боржників

Грена і Цигибейна в середині ХVIII ст. у Петербурзі. У цьому конкурсному процесі

щодо неспроможних боржників брав учать 81 кредитор, сума вимог яких становила

більш як двісті тисяч рублів. Безумовно, оскільки йшлося про великі грошові суми,

зіткнення різних інтересів спричинило суттєві розбіжності у поглядах на право,

причому далеко не всі спори вирішувались без звернень до органів держави і

застосуванняжорстких примусових заходів шляхомдосягнення згоди сторін.

Однак далеко не у всіх випадках застосовували іноземні закони. У тому разі,

коли боржник і кредитори не були іноземцями, застосовувались самобутні норми

національного російського права, джерелами яких слугували стародавні закони та звичаї. Отож розвивався другий напрям російського конкурсного процесу,

стародавнього руського порядку стягнення боргів – інститут закупів (видача

боржника одному з кредиторів на заробітки на строк, під час якого боржник

відпрацьовував свої борги).

За словами К.Д. Кавеліна “видача головою” на Русі був найпоширеніший спосіб

задоволення вимог кредиторів. Боржників, які не відшкодовували завдані збитки та

не платили борги віддавали кредитору. Спочатку наслідком “видачі головою” було

знаходження боржника в повному розпорядженні кредитора. Він міг робити з

“виданим головою” все що хотів: помститися за невиконання зобов’язання або

просто зробити його своїм рабом [9, с. 197]. Але надалі характер “видачі головою”

змінився. Зміни полягали в тому, що боржник не потрапляв у неволю, а був

зобов’язаний відпрацювати борг. Згодом навіть був визначений річний термін такої

служби, який продовжувався на невизначений строк, якщо боржник не зумів

відпрацювати борг за рік. У XVI та XVII ст. “видачу головою” допускали після

вжитих заходів по стягненню боргу, якщо такі заходи виявлялися безуспішними

[10, с. 280].

Третій напрям розвитку російського конкурсного права був канцелярсько-

кодифікаційний. В межах цього напряму відбувалося створення російського

конкурсного законодавства. Цю діяльність провадили паралельно ззастосуванням на

Русі іноземного законодавства і з правотворчою діяльністю в межах конкретних

конкурсних процесів. У 1740, 1753, 1763, 1768 рр. в Росії були підготовані проекти Статутів про

банкрутів. Цей етап розвитку російського правового інституту банкрутства

започаткував законодавче вирішення проблеми співвідношення понять

“неспроможність” і “банкрутство”. У проекті Статуту 1753 р. в поняття

“неспроможність” і “банкрутство” законодавець вкладав різний зміст. Коли йшлося

про неправомірні дії торговців, законодавець застосовував виключно термін

“банкрутство”. Такий підхід до проблеми співвідношення цих понять відображено і в

проекті Статуту 1763 р., де явно простежено розмежування “шахрая” (банкрута) і

порядної людини, яка потрапила в неспроможність (а не в банкрутство).

Також для всієї історії конкурсного права, як російського так і зарубіжного,

характерним був поділ неспроможності на види. Дослідники виділяють тут два

критерії класифікації. По-перше, це характер причин, які зумовили неспроможність

(з точки зору поведінки боржника), по-друге – характер діяльності боржника (з точки

зору участі його в професійному торговому обороті).

Виділення видів неспроможності з точки зору добросовісності боржника можна

знайти в Статуті 1740 р. Однак цей Статут описував лише два види неспроможності:

нещасну і злісну. Він диференціював “обманне” і “безвинне” банкрутство;

необережна неспроможність ототожнювалася із злісною. Боржник вважався

безвинним, нещасним, якщо причиною його неспроможності стали обставини, які він

не міг відвернути: пожежа, повінь, війна, нещасне банкрутство ділового партнера

тощо. Однак і за цих умов боржник повинен був діяти обережно, інакше його могли

визнати злісним банкрутом.

Статут передбачав три підстави злісного банкрутства: обман, зухвалість,

необережність. Злісними банкрутами, отож, визнавали боржників, які умисно діяли

на шкоду кредиторам або відверто не виконували закони чи розпорядження

(наприклад, грубо порушували порядок ведення торгових книг), або продовжували торгівлю у разі неспроможності. Наслідки злісного банкрутства були дуже сумними

для боржника. Боржника “без усякого угляду на особу страчували смертю –

повішанням”. Нещасний банкрут звільнявся від такого покарання. Майно нещасного

і злісного банкрута за будь-яких обставин підлягало розподілу між кредиторами.

Однак діяло дуже цікаве правило, що стосувалося майна, нажитого банкрутом і його

сім’єю пізніше. Кредитори, що не отримали повного задоволення, могли вимагати

його як у самого нещасного банкрута, так і у його дружини і дітей; кредитори

злісного банкрута вимагати нічого не могли, отож, його страту вважали розрахунком

за всіма боргами.

Останнім етапом розвитку інституту банкрутства можна назвати законодавчу

концепцію, яка почала розвиватися в XVIII ст. в праві Англії, а в ХІХ ст. у праві

США, яка повністю унеможливлювала особисту немайнову відповідальність

боржника за відсутності у нього умислу на створення ситуації, в якій він був не в

стані сплатити борги. У законодавство, що регламентувало ці відносини, були

введені відстрочка виплати боргу, відновлювальні та реорганізаційні процедури. Така

концепція започаткувала розвиток так званої “проборжниковської” системи, яка діє

зараз в США, Франції та деяких інших країнах.

Підсумовуючи дослідження розвитку інституту банкрутства та неспроможності

можна зробити певні висновки.

Розвиток ринкових відносин є неможливим без розвинутого інституту

відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом, ефективність

якого залежить від кримінально-правових засобів захисту цих відносин. Початок

розвитку інституту банкрутства та неспроможності в зарубіжних державах

характеризувався переважно каральними заходами щодо боржника. Згодом, залежно

від наявності в діяннях боржника вини, почалася диференціація відповідальності

боржника особою та його майнової відповідальності. У цей період почали

формуватися перші ознаки цивільно-правових засобів регулювання та кримінально-

правових засобів охорони цих інститутів у їх теперішньому розумінні 1. Тітов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / Науковий ред.

В.М. Гайворонський. – Харків: Вища шк., 1997. – 467 c.

2. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права: У 4-х т. – М., 1912. – Т. 4.

3. Ткачев В.Н. Правовое регулирование несостоятельности (банкротства) в Российской

Федерации. – М.: Книжный мир. – 2002. – 164 с.

4. Михалев И.Ю. Криминальное банкротство. – СПб.: Юридический центр Пресс. –

2001. – 214 с.

5. Хрестоматия памятников государства и права / Под ред. акад. В.М. Корецкого. – М.:

Статут. – 1996. – 467 с.

6. Бірюков О.М. Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз. – Київ:

Видавничий центр “Київський університет”. – 2000. – 148 с.

7. Гражданское и торговое право капиталистических справ: Учебн. – 3-е изд., перераб. и

доп. – М.: Статут. – 1993. – С. 462.

8. Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. Часть Особенная: Посягательства личные и

имущественные. – СПб., 1907. – С. 388.

9. Кавелин К.Д. Основные начала русского судоустройства и гражданского

судопроизводства. М., 1899. – Т. 1. – С. 197.

10. Дмитриев М.Н. История судебных институтов. – СПб., – 1902. – С. 280.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук