ДУШЕВНІ СТРАЖДАННЯ ЯК ОДИН З ВИДІВ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ Е. Шишкіна1
ДУШЕВНІ СТРАЖДАННЯ ЯК ОДИН З ВИДІВ
ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ
З ПРАВ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ
Е. Шишкіна1
Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України,
вул. Трьохсвятительська, 4, 01001, Київ, Україна
Проаналізовано практику застосування ст. 3 Європейської конвенції з прав та
основоположних свобод людини Європейським судом з прав людини. Основну увагу
зосереджено на справах щодо душевних страждань та їх поділу на категорії за
підставами, які мають наслідком погане поводження з особою та спричинення їй
душевного болю.
Ключові слова: катування, нелюдське поводження, приниження гідності, справи
щодо душевних страждань.
Одним з перших науковців, які почали досліджувати практику застосування норм
Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод Європейським
судом з прав людини був П.М. Рабінович. Але праць, які б досліджували практику
застосування саме ст. 3 Конвенції і саме в такому контексті – одиниці, зокрема до
них можна віднести працю В. Лутковської. Тому в основу цього дослідження
передусім було покладено першоджерела – рішення самого Європейського суду з
прав людини з даних питань.
Абсолютну заборону на вчинення таких видів поводження з людиною, як
катування, нелюдське поводження та поводження, що принижує людську гідність,
визначає ст. 3 Європейської конвенціїз прав людини та основоположних свобод (далі
– Ко
болю, що може призвести до каліцтва на все життя, а й спричинюють їй сильний
душевний біль та страждання, що можуть залишити глибокі душевні рани та навіть
викликати у постраждалого психічні розлади, зокрема і довготривалі. Такі дії можуть
зруйнувати майбутнє людини та негативно позначитися не лише на жертві, а й на
людях, які її оточують. Фізичний та душевний біль є основними складовими
поганого поводження. Однак якщо особа може довести спричинення фізичного болю,
якого їй було завдано, то відчування людиною душевних страждань можна лише
припустити, особливо у справах щодо спричинення особі лише душевного болю.
Визначення понять “катування”, “нелюдське поводження або покарання” та
“поводження чи покарання, що принижує людську гідність” уперше було
запроваджено Європейською комісією з прав людини (існувала до 1998 р.) у справі
“Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції” (1969), відомій як
Грецька справа:
Катування – “нелюдське поводження, метою якого є здобуття інформації,
одержання зізнання або здійснення покарання”;
Нелюдське поводження або покарання – “поводження, яке навмисно
спричинює людині тяжке розумове чи фізичне страждання”; Поводження чи покарання, що принижує гідність – “поводження, що грубо
принижує особу перед іншими, або примушує її діяти всупереч власній волі чи
сумлінню”.
У справі “Ірландія проти Сполученого Королівства” (1978), рішення в якій
ухвалив вже Європейський суд з прав людини (далі – Суд), визначення цих категорій
зазнало суттєвих змін, а саме – в бік узагальнення та розширення сфери
застосування:
Катування – нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до
дуже серйозних та тяжких страждань (це останнє визначення охоплює всі прояви
жорстокого поводження, а не тільки ті, що мають на меті одержання інформації, – що
й робить найточнішим вживання у цьому випадку терміну “катування”);
Нелюдське поводження чи покарання – діяння через які людині було
спричинено сильних фізичних та розумових страждань;
Поводження чи покарання, що принижує гідність – знущання, що мають
викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності, а
такожпринизити її гідність та, за змогою зламати її фізичний та моральний опір [1].
У рішеннях за зазначеними справами Комісією і Судом було введено в
термінологічне визначення вказаних понять такий аспект, як душевні муки та
страждання, що є невід’ємною ознакою наявності поганого поводження та,
відповідно, порушення ст. 3 Конвенції. Однак якщо поняття “катування” та
“нелюдське поводження чи покарання” містять поєднання як фізичного болю, так і
душевних мук, то поняття “поводження чи покарання, що принижує людську
гідність” містить лише моральний компонент, тобто означає спричинення особі лише
душевних страждань Керуючись цим, можна сказати, що поводженням чи покаранням, що принижує
людську гідність є таке поводження, яке має наслідком спричинення особі душевного
болю та страждань. Проте із зазначеного поняття, яке наведене у справі “Ірландія
проти Сполученого Королівства” видно, що таке поводження повинно містити намір
зганьбити, образити людину чи принизити її гідність. Разом з тим Суд у своїй
практиці пішов значно далі і зазначив, що наявність наміру принизити жертву є
необов’язковою для констатування факту поводження, що принижує людську
гідність. У рішеннях у справах “Лабіта проти Італії” (2000) та “Калашников проти
Росії” (2002) Суд зазначив, що питання, чи було метою поводження принизити або
образити гідність жертви, є фактором, який також має бути врахованим..., але
відсутність будь-якої подібної мети не може остаточно виключити встановлення
порушення ст. 3 Конвенції” [2]. Отож, у разі вирішення питання щодо поводження,
яке принижує людську гідність, Суд враховує головно той факт, чи є наслідками
такого поводження душевні муки та страждання, а вже потім визначає, чи був намір
принизитижертву.
Рішення Суду щодо безпосереднього спричинення особі душевного болю та
страждань, зазвичай, не стосуються жодного аспекту кримінального провадження. У
таких справах не йдеться про фізичне насильство та фізичний біль, який також має
наслідком душевні страждання, а лише про поведінку посадових осіб органів
державної влади, яка і спричинила виникнення в особи душевного болю. Питання,
які є піднятими в таких справах, стосуються ймовірного поганого поводження із
заявниками через законодавчу, судову чи адміністративну практику органі державної влади, їхніх посадових осіб, що уможливило подібне поводження щодо
заявників. Таку окрему категорію судових рішень умовно можна назвати – справи
щодо душевних страждань.
Варто зазначити, що практика Суду виокремлює різні підстави, які мають
наслідком погане поводження з особою та спричинення їй душевного болю, тому
рішення Суду у цій категорії справ можна умовно поділити на такі групи за
підставою: 1) справи про зникнення родичів заявників; 2) справи про навмисне
знищення приватної власності. Перша група справ тісніше пов’язана також із
процедуральними (позитивними) зобов’язаннями держави щодо ефективного
розслідування повідомлень про жорстоке поводження, тоді як друга група справ
стосується практики держав у певній сфері та дотримання ними своїх
субстанціальних (негативних) зобов’язань. Однак, аналізуючи практику Суду щодо
вирішення цієї категорії справ, необхідно зазначити, що їх можна умовно визначити
також і за територіальною ознакою. Зокрема, в абсолютній більшості справ щодо
зникнення родичів заявників та знищення приватної власності відповідачем була
Туреччина, оскільки обставини цих справ траплялися під час боротьби турецької
влади з тероризмом всередині країни Постановляючи рішення у справах стосовно зникнення близьких родичів
заявників, Суд передусім вивчає такі специфічні чинники, які б надавали стражданню
родича ознак та характеру, відмінних від страждання, що його неминуче зазнають
родичі жертви тяжкого порушення прав людини [3]. Відповідні елементи мають
включати близькість сімейних зв’язків, – у цьому контексті певне значення може
бути надано зв’язкам між батьками та дітьми, – особливі обставини відносин,
ступінь, у якому члени сім’ї були свідками відповідних подій, участь членів сім’ї у
спробах отримати інформацію про зниклу людину та спосіб, у який державні органи
відповідали на цізапити [4]. Керуючись матеріалами справи, Суд не завжди враховує
душевний біль, що відчуває заявник – родич зниклої особи, який він може
констатувати як факт такого поводження, що принижує людську гідність. В рішенні
у справі “Чакічі проти Туреччини” (1999) Суд зазначив, що не існує положення про
те, що родич жертви, яка зникла, також є жертвою нелюдського поводження. Проте в
подальшій практиці, зокрема у справі “Орхан проти Туреччини” (2002), Суд дещо
відступив від такого категоричного твердження і все-таки визнав, що почуття
невпевненості та занепокоєння, які відчуває заявник – родич зниклої особи –
протягом тривалого періоду часу та які явно спричинилися до значного стресу та
сильних психічних страждань, можуть становити факт нелюдського чи такого, що
принижує людську гідність поводження у світлі ст. 3 Конвенції [5].
Як вже було зазначено, група справ щодо зникнення родичів заявників тісно
пов’язана із зобов’язаннями держави провести ефективне розслідування як щодо
повідомлень про вчинення злочину, так і щодо заяв про погане поводження.
Постановляючи рішення у подібних справах, Суд досить часто доходить висновку
про порушення державою-відповідачем ст. 3 Конвенції, при цьому Суд бере до уваги
як душевні страждання, яких зазнав заявник – родич зниклої особи, так і виконання
державою своїх процедуральних зобов’язань. Суд також наголошує, що сутність
такого порушення не стільки залежить від факту “зникнення” члена сім’ї, як від
реакції органів влади та їхнього ставлення до ситуації, коли вона стає їм відомою.
Стосовно останнього чинника, родич може доводити, що він є безпосередньою
жертвою поведінки органів державної влади [6]. Необхідно зазначити, що у таких справах душевний біль заявника має подвійну природу: з одного боку йдеться про
спричинення заявникові психічних страждань лише від усвідомлення факту
зникнення його родича, а з іншого – до цього душевного болю можна додати й
почуття пригнічення, що спричинене небажанням органів державної влади
розслідувати обставини зникнення родича заявника. Яскравим прикладом таких
справ є рішення у справі “Курт проти Туреччини” (1998), в якому Судом було
визнано порушення ст. 3 ЄКПЛ стосовно заявниці – матері зниклої особи.
Постановляючи рішення у цій справі, Суд визнав, що оскільки влада байдуже
поставилася до душевних мук та страждань заявниці – матері жертви порушення
прав людини, яка на власні очі бачила арешт сина, а також не було приділено
належної уваги її зверненню до прокуратури щодо цього факту, то держава-
відповідач порушила стосовно неї ст. 3 Конвенції [7]. У справі “Ґонґадзе проти
України” (2005) Суд встановив, що починаючи зі зникнення чоловіка заявниці у
вересні 2000 р., Генеральна прокуратура України неодноразово надавала суперечливі
відомості щодо визнання тіла, знайденого біля селища Тараща у листопаді 2000 р. як
такого, що належить чоловікові заявниці. Така невизначена ситуація
супроводжувалася тим, що маючи сумніви щодо ідентифікації “таращанського” тіла
як такого, що належить чоловікові заявниці, органи державної влади, водночас,
відмовилися надати їй повний доступ до матеріалів справи. Суд визнав, що таке
ставлення слідчих органів держави до заявниці та її родини спричинило їй серйозні
душевні страждання, що становило поводження, яке принижує людську гідність у
світлі ст. 3 Конвенції [8]. Друга група справ про душевні страждання стосується вигнання мешканців
турецьких сіл з їхніх осель та навмисного спалення приватних будинків разом з усім
наявним в них майном силами безпеки турецької держави як покарання за допомогу
курдським повстанцям або запобігання їм скористатися будинками сільських
мешканців. Саме така практика з боку сил безпеки Туреччини і стала предметом
розгляду низки справ в Європейському судіз прав людини (рішення у справах проти
Туреччини щодо навмисного знищення приватного майна: Альтун; Сельчук і Аскер;
Більгін; Дулаш; Йолєр та ін.). Суд визнав, що спалення будинків та майна, яке
належало заявникам у цих справах, було зроблено за попереднім задумом з
презирством та зневагою до почуттів заявників, оскільки вони змушені були стояти
осторонь та спостерігати як горять їхні оселі. Таке знищення позбавило заявників
засобів для існування, їхнізаперечення було проігноровано, їм також не було надано
жодної допомоги. Беручи до уваги особисті обставини заявників та спосіб, у який
їхні будинки були знищені, очевидно, що вони мали зазнати достатньо тяжких
страждань, щоб було визнано порушення ст. 3 Конвенції [9]. Натомість у справі
“Сельчук та Аскер проти Туреччини” (1998) Суд зазначив, що Комісія не з’ясувала
мотивів, які спонукали до знищення майна заявників. Однак, навіть якщо такі дії
було здійснено без наміру покарати заявників або застерегти інших, а лише з метою
не дати можливості повстанцям скористатися їхніми будинками, це не може
виправдати такого поганого поводження.
Потрібно наголостити, що у зазначеній групі справ щодо душевних страждань
порушення права особи на повагу до своєї гідності як такого, що ґрунтується на ст. 3
Конвенції, було наслідком порушення інших прав, які гарантовані цим документом.
Знищення приватного майна заявників силами безпеки Туреччини і, як наслідок,
позбавлення їх домівок, засобів для існування, примушування заявників покинути села, в яких вони проживали, що, своєю чергою, призвело до розпаду цілих родин,
було визнано Судом як порушення ст. 8 Конвенції та ст. 1 Протоколу № 1 до
Конвенції. Такі порушення призвели до виникнення у заявників того душевного
болю, який досяг мінімального рівня жорстокості, щоб бути кваліфікованим як
поводження, яке принижує людську гідність.
Під час винесення рішення у цих справах Суд прямо не зазначив, що таке
спалювання будинків є систематичною практикою службових осіб, які діяли від імені
держави у боротьбіз тероризмом, однак, керуючись тим, що обставини у цих справах
є дуже схожими між собою, а Суд, зазвичай, визнавав порушення ст. 3 Конвенції,
можна вважати, що опосередковано Судом було визнано цю практику
систематичною і такою, що порушує зобов’язання турецької влади не піддавати
нікого нелюдському чи такому, що принижує людську гідність поводженню чи
покаранню.
Справи щодо душевних страждань, безумовно, належать до практики Суду,
однак постає питання про їхнє місце у класифікації судових рішень. В українській
науковій літературі трапляється поділ цих рішень на чотири великі групи:
поводження із затриманими; поводження з ув’язненими в місцях позбавлення волі;
питання екстрадиції; позитивні зобов’язання держави (зобов’язання державних
органів провести ретельне та ефективне розслідування у випадку порушення ст. 3
Конвенції та поновити порушене право особи) [10]. Оскільки справи щодо душевних
страждань пов’язані із негативними та позитивними зобов’язаннями держави, то
інколи їх відносять до цієї категорії справ1
. Проте у справах зазначеної категорії
питання виконання державою своїх зобов’язань за Конвенцією та питання щодо
спричинення заявнику душевних страждань є головними, крім того їх не можна
розглядати окремо один від одного. Водночас специфічною ознакою тут є наявність
лише душевного болю заявника як основної складової поводження, що принижує
людську гідність. Зазначимо, що в практиці Суду щодо застосування ст. 3 Конвенції
немає жодної справи, в якій би не було піднято питання про дотримання державами
своїх зобов’язань. Враховуючи наведене, можна стверджувати, що категорія справ
щодо душевних страждань є окремою категорією, однак може одночасно належати
до категорії справ, яка стосується виникнення зобов’язань держав-учасниць
Конвенції Зважаючи на це, робимо висновок, що наявність категорії справ щодо душевних
страждань у практиці Суду свідчить про доволі широке тлумачення ст. 3 Конвенції,
оскільки такі справи не пов’язані з кримінально-процесуальним та кримінально-
виконавчим провадженням, на що спочатку було спрямовано задум авторів цієї
статті, й де можна чітко простежити та виявити її порушення. У справах категорії,
яку проаналізовано, виокремлено питання про поводження, що принижує людську
гідність через поведінку можновладців, які здійснюють свої службові повноваження
поза межами кримінально-процесуального чи кримінально-виконавчого провад-
1
Зміст систематизованого дайджесту рішень Європейського суду з прав людини щодо
застосування ст. 3 Європейської конвенції з прав людини, виданого Харківською
правозахисною групою (автор А.П. Бущенко) містить чотири великі розділи: Загальні засади,
Негативні обов’язки, Позитивні обов’язки, Висилка та видача. Рішення Суду у справах, в яких
йдеться про спричинення особі душевних страждань, розподілені у розділах щодо негативних
та позитивних зобов’язань держав
ження. Правничий дослідницький інтерес щодо змісту рішень у цій категорії справ
становить необхідність довести переживання заявником душевного болю за
відсутності фізичних пошкоджень та причинно-наслідковий зв’язок такого болю з
діями або бездіяльністю органів державної влади чи їхніх посадових осіб, що також
зумовлює складність ухвалення рішення.
──────────────
1. Гом’єн Донна. Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. / Пер. з
англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. – Львів: Кальварія, 1998. – С. 18-19.
2. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К.: Видавництво
“Реферат”, 2002. – С. 135.
3. Рішення у справі Чакічі проти Туреччини. // Практика Європейського суду з прав
людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 3. – С. 53-54.
4. Рішення у справі “Іпек проти Туреччини” // Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3
Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Систематизований
дайджест рішень Європейського суду з прав людини / Харківська правозахисна
група; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 197.
5. Рішення у справі “Орхан проти Туреччини” // Практика Європейського суду з прав
людини. Рішення. Коментарі. – 2002. – № 3. – С. 49-50.
6. Рішення у справі “Іпек проти Туреччини” // Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3
Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Систематизований
дайджест рішень Європейського суду з прав людини / Харківська правозахисна
група; Худож.-оформлювач Б.Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 198.
7. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав
людини у контекстізахідної правової традиції. – К.: Реферат, 2006. – С. 156.
8. Рішення у справі “Ґонґадзе проти України” (2005) – www.echr.coe.int.
9. Рішення у справах “Сельчук та Аскер проти Туреччини” (1998) – www.echr.coe.int.
10. Лутковська В. Європейські стандарти заборони катувань // Європейський Суд з прав
людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: Український Центр
Правничих Студій, 2003. – С. 511-516.
< Попередня Наступна >