Головна

ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВДИТИНИ Н. Крестовська1


ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВДИТИНИ

Н. Крестовська1

Одеська Національна юридична академія

вул. Піонерська, 2, 65009 Одеса, Україна

 

 

 

 

 

 

Визначено форми участі інститутів громадянського суспільства у сфері захисту

прав дитини. Досліджено функції сім’ї, діяльність церкви, неурядових організацій,

органів місцевого самоврядування. Особливу увагу приділено новому інституту у цій

сфері, а саме – омбудсман для дітей.

Ключові слова: громадянське суспільство, захист прав дитини, омбудсман для

дітей.

Серед найважливіших проблем сучасного суспільства особливе місце займає

захист прав і законних інтересів дітей. Діти вразливі і залежні від світу дорослих. З

цієї причини вони мають перебувати під особливим захистом з боку сім’ї, держави та

суспільства в цілому, що закріплене основним міжнародним ювенальним стандартом

– Конвенцією ООН про права дитини. У контексті сталого розвитку та його мети –

збереження людства – проблема виживання, розвитку та найкращого забезпечення

прав та інтересів дитини набула планетарного характеру.

Проблематика відносин “підростаюче покоління – держава” не є новою для

політичної та юридичної науки. Зокрема, концептуальні основи ювенальної політики

держави плідно розробляють Є.Г. Слуцький [23], М.Ф. Головатий [8],

Д.М. Диновський [10], М.П. Перепелиця [19], Ю.Є. Пудовочкін [21], В.В. Кулапов [15]

та ін. Але на сучасному етапі розвитку не менш важливим є визначення ролі та

можливих форм уч

асті громадянського суспільства у цій сфері. Є.Г. Слуцький

зазначає, що наприкінці ХХ ст. патерналістське ставлення до дітей та молоді

поступилося принципу “менше держави – більше суспільства” [23, с. 52–54], що, серед

іншого, означає залучення підростаючого покоління до реалізації ювенальної політики.

На загальносвітовому рівні саме такий політичний вибір визначила Всесвітня зустріч в

інтересах дітей 2002 р.: “змінити світ для дітей і разомз ними” [18, п. 3]. У цій статті поставлено завдання: визначити, які інститути громадянського

суспільства мають реалізовувати політику у сфері захисту прав дитини, та якими є

можливі організаційні форми участі громадськості у цій справі.

Незважаючи на постійне використання загальнотеоретичною юриспруденцією

терміна “громадянське суспільство”, на сьогодні немає єдиного, загальноприйнятого

його визначення, що пов’язане, серед інших причин, з відсутністю єдиної думки щодо

структурних елементів громадянського суспільства. Для творців терміна “громадянське

суспільство” – античних мислителів – воно було нероздільною з державою цілісною

сутністю. В добу модерну панівною стала теза, поширена, передусім, зусиллями діячів

Просвітництва про те, що громадянське суспільство є антагоністом держави. Цю думку

продовжив Г.Ф. Гегель, протиставивши громадянське суспільство не лише державі, але

й сім’ї. Саме дотриманням цих традицій, на нашу думку, пояснюється полярність точок

зору щодо структурної будови громадянського суспільства: від входження до неї всіх

соціальних інститутів, що мають недержавне походження (сім’я, церква, політичні партії, громадські організації, ЗМІ, місцеве самоврядування тощо) [9, с. 55-56; 22, с. 90–

92] до обмеження її лише третім сектором, тобто недержавними некомерційними

організаціями (перший сектор становлять політичні установи, а другий – бізнесові

структури) [12].

Уявімо, що в демократичній правовій державі дихотомні конструкції

протилежностей на кшталт “індивід – суспільство”, “громадянське суспільство –

держава” втратили свою актуальність по-перше, через очевидну неплодотворність

конфронтації зазначених суб’єктів у складних умовах сучасного глобалізованого світу,

по-друге, через зростаюче втручання суспільства та держави до приватної сфери життя

індивіда (наприклад, для попередження насильства у сім’ї, для забезпечення гендерної

рівності тощо), по-третє, через кардинальні зміни сутності сучасної держави, яка щораз

більше набуває характеру соціальної. З огляду на це межа між громадянським

суспільством та державою, індивідом та спільнотою хоча й не зникає, але набуває

принципово іншого виміру. Тому, на нашу думку, до інститутів громадянського

суспільства належать усі об’єднання індивідів від сім’ї до політичних партій і навіть,

певною мірою, інституції правової держави. Ми можемо констатувати поступове

формування співпраці державних інститутів та інститутів громадянського суспільства на

принципах соціального партнерства. Зазначимо, що повною мірою ідеологія соціального

партнерства є підґрунтямполітики держави та суспільства вювенальній сфері.

Впродовж усього розвитку людської цивілізації дитину розглядали як істоту, що

перебуває за межами суспільства, а “виправдання” існування дитини визначалось

лише її потенційною, майбутньою дорослістю [11, с. 237–239]. Невипадково

середньовічна іконографія як на Заході, так і на Сході являє нам младенця-Христа з

обличчям дорослої людини. І навіть в часи Просвітництва, коли вже з’явились

науково обґрунтовані педіатрія та орієнтована на дітей педагогіка, Томас Спенс –

автор першого у світі трактату “Права дитини” [5] – розглядав їх передусім через

призму дорослого світу. Таке ставлення до дитини радикально змінилось, на нашу думку, лише під впливом

декількох різноспрямованих чинників, серед яких: гуманітарні катастрофи ХХ ст., які

спричинили демографічні кризи; формування системи соціального забезпечення, у

зв’язку з чим дітей більше не розглядають як своєрідне страхування старості; зниження

репродуктивних можливостей населення у розвинутих країнах (де для багатьох сімей

народження дитини є недосяжною мрією); зрештою, формування третього покоління

прав людини – прав колективних суб’єктів та соціальних спільнот.

Прийнята абсолютною більшістю країн світу Конвенція про права дитини

акцентує увагу на тому, що діти теж носії прав людини. Вони не є власністю їх

батьків або держави, вони не є просто об’єктами турботи, вони не є потенційними

людьми, вони вже зараз – індивіди з власними поглядами, почуттями і правами. У

контексті сучасного міжнародного ювенального права, одним із принципів якого є

забезпечення участі дитини в соціальних процесах, діти трактуються як значуща

верства громадянського суспільства, від характеру соціалізації, виховання і освіти

якої прямо залежить майбутнє будь-якого суспільства та його державності.

Конвенція про права дитини визнає, що дитині для повного та гармонійного

розвитку її особистості важливо зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя,

любові та розуміння. В розвиток цієї постанови Закон України “Про охорону

дитинства” констатує: “Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного,

інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального

забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього”  [20, ч.1 ст. 11]. Саме через укріплення сім’ї, державну допомогу сімейним формам

виховання дитини, запобігання насильства у сім’ї й бачиться основне русло реалізації

ювенальної політики сучасної держави.

Розмірковуючи про участь інститутів громадянського суспільства у захисті прав

дитини, неможливо не згадати такий його потужний ресурс, як церква/релігійні

організації. Історично церква зіграла велику роль у формуванні системи захисту прав

дитини. Наприклад, в Іспанії в XIV ст. було створено інститут церковних функціонерів,

які займалися питаннями опіки та піклування дітьми. Крім того, майже в усіх великих

містах середньовічної Іспанії було створено церковні притулки для дітей, які також

вирішували питання ресоціалізації неповнолітніх правопорушників. Католицька церква

виступила ініціатором створення першої у світі пенітенціарної установи для

неповнолітніх правопорушників – виправного дому Сен-Мішель у Римі. Створення

великої кількості притулків, які надавали допомогу та захищали права неповнолітніх, за

безпосередньої підтримки церкви, було також характерним і для середньовічної Польщі

[17, с. 24–25]. У вітчизняній традиції простежуємо звернення церкви до справи захисту

прав дітей, в тому числі й дітей-правопорушників, які за постановами дореволюційного

кримінального правамогли бути скеровані для виправлення домонастирів.

У сучасному світі церква/релігійні організації відіграють велику роль у наданні

допомоги дітям, які опинилися в екстремальних ситуаціях (сирітство, відсутність

батьківського піклування, наркозалежність, конфлікт із законом), слугуючи вже не

владним інститутом, а інститутом громадянського суспільства. Основними формами

участі церкви в ювенальному сегменті політики є створення притулків та інших

установ для проблемних дітей, етичне та релігійне виховання через недільні школи та

інші освітні установи. Важливо зазначити, що цей напрям діяльності

церкви/релігійних організацій не відобразився в актах ювенального законодавства,

що є, на нашу думку, його недоліком, оскільки знижує потенціал співробітництва

державних та церковних структур. У громадянському суспільстві є та ефективно діє багато різних неурядових

організацій, метою яких є захист прав дитини, забезпечення належного виховання та

розвитку дітей. Особливість формування та реалізації політики у сфері захисту прав

дитини полягає в тому, що вона історично завжди була ініційована знизу – з боку

інституцій громадянського суспільства, передусім, неурядових організацій. Зокрема,

системи ювенальної юстиції у США, Франції, Німеччині та інших країнах-піонерах

цієї справи були створені за ініціативою благодійних та жіночих організацій,

наукової громадськості, юридичної еліти [24, с. 34–40]. Прийняття першого

ювенального міжнародного стандарту – Женевської декларації прав дитини 1924 р. –

було ініційоване міжнародною неурядовою організацією “Спасіння дітей”,

створеною англійкою Еглантайн Джебб. У наші дні, за наявності урядових

інституцій, відповідальних за ювенальний напрям державної політики, саме

неурядові організації слугують провідниками найбільш прогресивних політичних та

юридичних засобів захисту прав дитини.

Неурядові організації стояли біля витоків створення одного з найбільш дієвих

інструментів захисту прав дитини – інституту дитячого омбудсмана. У 1970-х роках

шведська неурядова організація Радда Барнем (Союз спасіння дітей) запропонувала

створення посади дитячого омбудсмана у своїй країні та широко пропагувала цю

ідею протягом Міжнародного року дитини (1979). У сусідній Норвегії у 1975 р. уряд

створив Комітет для аналізу сімейного та дитячого законодавства та виявлення

необхідності у створенні спеціального органу для нагляду за його дотриманням. Одностайною думкою Комітету, висловленою у доповіді 1977 р., було визнання

необхідним створити національну посаду омбудсмана для дітей. На сьогоднішній

день інститут дитячого омбудсмана наявний в абсолютній більшості європейських

країн, у багатьох штатах США [13; 16]. Він добре зарекомендував себе у справі

захисту та просування прав дитини на державному рівні. Історія його створення та

функціонування свідчить про те, що він є інститутом громадянського суспільства,

який визнає та підтримує демократична державна влада. Він є своєрідним мостом,

по-перше, між значною частиною суспільства, його майбутнім, тобто дітьми, та

дорослими. По-друге, він – міст міжсуспільством, якому не байдужі права дитини, та

державою. Європейські дитячі омбудсмани об’єднались в рамках міжнародної

неурядової організації “Європейська Мережа дитячих омбудсманів”. Своєю

основною метою вона вважає просування та пропагування в межах європейських

країн положень Конвенції про права дитини, сприяння створенню незалежних

інституцій для дієвого захисту прав дитини [6, article 2].

Значну роль у захисті прав дитини відіграють інституції місцевого

самоврядування. Наприклад, важливим напрямом сучасної ювенальної юстиції у

США є теорія та практика перевиховання за участю громади [3, с. 919–925].

Прихильники перевиховання за участю громади висувають на підтримку своїх думок

декілька аргументів. Порівняно з традиційним ув’язненням, перевиховання у громаді

коштує значно менше, не знищує родинні зв’язки та має більше шансів попередити

протиправну поведінку саме в тих умовах, в яких вона найчастіше виникає. Ув’язнені

правопорушники врешті-решт повертаються до громади і якщо не буде вжито заходів

щодо їхньої реінтеграції у громаду з боку соціального оточення правопорушника, то

дуже швидко і гостро постає питання рецидиву. Перевиховання у громаді

ґрунтується на декількох теоретично та практично досліджених припущеннях:

1) правопорушення вчинюються через наявність різного ряду чинників, головним

серед яких є найближче соціальне оточення дитини; 2) імовірність протиправної

поведінки можна зменшити шляхом укріплення соціальних зв’язків неповнолітнього

з родиною, школою та іншими інститутами громадянського суспільства; 3) сімейна

та близька до неї атмосфера навколо неповнолітнього правопорушника створює

найкращі умови для перевиховання та реінтеграції Законодавство багатьох країн визнає таку форму участі інституцій

громадянського суспільства у справі захисту прав дитини, як недержавні форми

ювенальної юстиції. Наприклад, у США існують недержавні підліткові/молодіжні

суди (Teen/Youth Courts), в яких дорослі або зовсім не беруть участі, або лише

керують процедурою. Їм підсудні вперше вчинені нетяжкі злочини та статусні

проступки, якщо неповнолітній визнав свою вину [1]. Залучення шкільної

громадськості до ранньої превенції характерно і для скандинавських країн. Зокрема,

високу ефективність засвідчила програма норвезького вченого Д. Ольвеуса із

запобігання шкільної делінквентності, зокрема, шкільної “дідівщини”. Вона включає

роботу на трьох рівнях: школа, клас, учень – і передбачає виявлення проблеми,

роз’яснення дітям ситуації, спільний пошук вирішення проблеми, індивідуально-

виховну роботу з хуліганами та їхніми родинами. Програми подолання насильства та

хуліганства у норвезьких школах вважають настільки важливими, що перебувають

під особистим контролем прем’єр-міністра [4, 4].

Не можна тут не згадати про історичний досвід товариського суду в дитячих

будинках Януша Корчака, який слугував як важливим органом дитячого

самоврядування і вирішував такі виховнізавдання як: створення у дитячому будинку відчуття захищеності для кожної дитини; утвердження в житті дитячого будинку

рівноправності; регулювання відносин між вихователями та вихованцями, а також

між самими дітьми у колективі; приділення належної уваги турботам та переживання

кожної дитини; виховання “розумного” вихователя [7].

Зазначимо, що міжнародна наукова громадськість розцінює участь інституцій

громадянського суспільства (громадських організацій, ЗМІ, місцевих громад,

адвокатури тощо) у реформуванні кримінальної юстиції, також і ювенальної, як

ключовий ресурс, про що свідчать матеріали ХІ Конгресу ООН з попередження

злочинності та кримінального правосуддя (Бангкок, 18–25 квітня 2005 р.) [2].

Отже, дослідження засвідчило, що на сучасному етапі розвитку громадянського

суспільства справа захисту прав дітей є одним із найважливіших його завдань та

напрямів діяльності, узгодженої на підставі соціального партнерства з державними

ювенальними структурами.

До справи захисту прав дитини можуть бути залучені всі сегменти та всі інститути

громадянського суспільства, але особливий акцент зроблено на сім’ю як природне

середовищежиття та розвитку дитини та неурядові організації (третій сектор).

Полем взаємодії громадянського суспільства та держави є, передусім, інститути

дитячого омбудсмана та ювенальної юстиції, які виникли, сформувались та

функціонують на стику держави та суспільства.

Ресурсом для подальшого розвитку ювенальної сфери та захисту прав дитини є

поступове залучення молоді до реалізації ювенальної політики, що може відбуватись

через низку дитячих та молодіжних організацій, а також різноманітних програм

участі у запобіганні правопорушень

1. Butts J., Hoffman D., and Buck J. Teen Courts in the United States: A Profile of Current

Programs Series // OJJDP. Fact Sheet. – 1999. – № 118.

2. Doc. UNO/A/Conf.203/10.

3. Encyclopedia of Crime and Justice/ J.Dressler, ed.in chief. – 2nd ed. – Vol.2.

4. Manifesto against bullying – binding cooperation for an improved learning and childhood

environment, 2005–2007. – 12 p.

5. The Rights of Infants by Thomas Spence, 1796 // http://thomas-spence-society.co.uk/4.html

(веб-сайт Товариства Томаса Спенса).

6. The statutes for ENOC: Was approved at the last ENOC meeting in Dublin, May 2006 //

www.ombudsnet.org (офіційний сайт Європейської Мережі дитячих омбудсманів).

7. Валеева Р. Товарищеский суд в детских домах Корчака как орган защиты прав

ребенка // Памяти Корчака: Сб. статей. – М., 1992 (www.jerusalem-korchak-hom.com/pk/val.html).

8. Головатий М.Ф. Державна молодіжна політика як феномен суспільного розвитку і

нова парадигма державотворення у країнах перехідного етапу // Український соціум.

– 2002. – № 1 (http://www.politik.org.ua).

9. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі:

Навч.-метод. посібн. / За ред. В.М. Бебика. – К.: Леста, 2006. – 248 с.

10. Диновський Д.М. Адміністративно-правовий механізм ювенальної політики в

українському суспільстві // Актуальні проблеми держави і права. – 2001. – № 11. –

С. 419-422.

11. Кислов А.Г. Оправдание детства: от нравов к праву. – Екатеринбург: Изд-во Рос. гос.

профессионально-педагогического ун-та, 2002. – 262 с

12. КрасинЮ. Проблемы формирования гражданского общества. – М.: Институт

социологии Российской академии наук, 1993.

13. Крестовська Н.М. Дитячий омбудсман у громадянському суспільстві // Вісник

Запорізького національного університету. Сер. Юридичні науки. – 2005. – № 1. –

С. 25-35.

14. Кудрявцев В.Т. Культурно-исторический статус детства: эскиз нового понимания//

Психологический журнал. – 1998. – № 3 (htpp://vtk.interro.ru).

15. Кулапов В.В. Правовая политика в сфере защиты интересов детей // Правовая

политика и правовая жизнь. – 2003. – № 3. – С. 59-67.

16. Марцеляк О. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку в Україні//

Право України. – 2003. – № 10. – С. 44-48.

17. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного

процесса и криминологии: Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – 272 c.

18. Мир, пригодный дляжизни детей: Декларация и план действий: Приняты резолюцией

S-27/2 специальной сессии Генеральной Ассамблеи ООН 10 мая 2002 года //

http://www.antax.ru/doc/articles/deklaratcij_plan.htm.

19. Перепелиця М.П. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект). – К.:

Укр. ін-т соціальних досліджень, Укр. центр політ. менеджменту, 2001. – 242 с.

20. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142.

21. ПудовочкинЮ.Е. Нормативно-правовая основа ювенальной уголовной политики

России на современном этапе // Молодежь России: история и современность: Сб.

статей. – Вып. 3. – Омск: Изд-во ОмГПУ. 2002. – С. 109-115.

22. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків:

Еспада, 2006. – 775 с.

23. Слуцкий Е.Г. Основы ювенологии и ювенальной политики: История становления,

проблемы, перспективы. – СПб.: ИРЭ РАН: НАЮ, 2000. – 299 с.

24. Ювенальна юстиція: Навчальний посібник / За ред. Н.М. Крестовської. – Одеса: ОЮІ

ХНУВС, 2006. – 243 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук