Головна

РОСІЙСЬКА ОКУПАЦІЙНА ФІНАНСОВА АДМІНІСТРАЦІЯ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА О. Головко


РОСІЙСЬКА ОКУПАЦІЙНА ФІНАНСОВА АДМІНІСТРАЦІЯ

У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ:

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

О. Головко

Національний університет внутрішніх справ,

проспект 50-річчя СРСР, 61080, м. Харків, Україна,

тел. (0572) 503-069, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

Драматичною подією в історії українського народу стала Перша світова війна.

Галицькі землі протягом війни двічі займала російська армія. Тут встановлювалася

адміністрація, яка мала фактично окупаційний характер. У статті охарактеризовано

її складову частину, що здійснювала управління державними фінансами.

Ключові слова: фінансова адміністрація, податки, польові казначейства.

Перша світова війна загострила ту геополітичну драму, що супроводжувала

українську історію протягом століть. Великий європейський народ і територія його

проживання були нерівномірно поділені між двома багатонаціональними імперіями

– Російською та Австро-Угорською. Три з половиною роки, доки більшовицька

Росія не уклала у Брест-Литовську мирний договір з Центральними державами,

українці у різних одностроях воювали один проти одного [1, с. 240–241]. Перша

світова війна була потужним чинником пробудження національної свідомості

українського народу, стимулювала державотворчі процеси. Це більшою чи меншою

мірою стверджують усі автори (сучасні й минулих часів), які стоять на

державницьк

их позиціях (напр. 2 та багато ін.).

У той же час, спеціально події Першої світової війни, особливо під кутом зору

аналізу державно-правових явищ, досліджені мало. Дотично висвітлювалися

організація та правове регулювання діяльності російської військової адміністрації,

що встановлювалася на західноукраїнських землях, “зайнятих за правом війни” (як

полюбляли у той час писати і говорити в Росії [див.: 3, арк. 4]). Випадків

ґрунтовного висвітлення цієї проблематики маємо не так вже й багато. Наприклад,

згадаємо підрозділ у фундаментальній монографії Б.Й. Тищика, присвяченій державі

та праву Західноукраїнської Народної Республіки [4, с. 95–114] та підрозділ у

кандидатській дисертації Г.Г. Москаля [5, с. 123–158]. Організаційно-правові засади

діяльності фінансової адміністрації царату на окупованих землях “австрійської”

України спеціально досліджували лише в окремих розвідках [6, 7]. Втім, ця

проблема є цікавою з кількох причин. По-перше, це певна “цеглинка” до “муру”

вітчизняної історії держави і права. По-друге, реально стикалися на українських

землях два підходи у формуванні державного апарату, зокрема тієї його підсистеми,

що відповідала за управління фінансами держави. По-третє, досвід нетривалого функціонування російської фінансової адміністрації на галицьких землях

(здебільшого негативний) є повчальним у тому, що можна, а що ні робити у сфері

державно-правових відносин у надзвичайних умовах мирного і воєнного часу.

Принагідно зазначимо, що повністю погоджуючись з поглядом Б.Й. Тищика

щодо умовності поділу Галичини на Західну та Східну [4, с. 12], вживаємо назву

“Східна Галичина” в силу її розповсюдженості й загальноприйнятості.

Перша світова війна стала першим, небаченим раніше глобальним воєнним

конфліктом в історії людства. Відтак, мобілізаційні заходи, переведення

господарства, за трафаретною фразою радянських часів, “на воєнні рейки”, набули

особливої гостроти і вимагали певної перебудови роботи усього державного

апарату, у тому числі і його фінансово-управлінського складника. Публічні фінанси,

передусім державні, це “система кровообігу” народного господарства. Їх роль, як і

значення відповідних правовідносин під час війни, об’єктивно зростає, адже

посилюється втручання держави практично в усі суспільні відносини, звужується

сектор приватногожиття і цивільного обігу.

Відтак, ті зміни, які відбулися в системі управління державними фінансами з

початком Першої світової війни, відобразилися і на її “відтворенні” у Східній

Галичині після того, як зайнявши 3 вересня 1914 р. Львів, а на початку березня

1915 р. фортецю Перемишль, царат в особі верховного головнокомандувача, дядька

царя Миколи ІІ великого князя Миколи Миколайовича оголосив про завершення

“збирання” російських земель і справи ІванаКалити [4, с. 105].

Керівництво Державного банку Російської імперії 27 липня 1914 р. таємно

циркуляром повідомило його контори, відділення, а також казначейства про

утворення польових і кріпосних казначейств. До їх компетенції було віднесено

операції: перевідних і поточних рахунків, а також ощадних кас [8, арк. 2]. З 49

утворених польових казначейств дев’ять працювали на українських землях і були

приписані до Київської контори Державного банку, а з 12 кріпосних – лише два

(Очаківське іСевастопольське) [8, арк. 4–4зв.]. При формуванні польових казначейств та розгортанні їхньої діяльності ключову

роль мав головний казначей Південно-Західного фронту. Ним був призначений

управляючийКиївською казенною палатою у 1906–1911 рр. дійсний статський радник

О.В. Ласточкін. Майже одразу виникло відомче протистояння фінансових урядовців,

що красномовно показує низький, “корисливий” рівень правосвідомості навіть

керівників губернського рангу. Управляючий Київською казенною палатою часів

початку Першої світової війни дійсний статський радник А.А. Стрекалов [Див.: 9]

фактично саботував вибір ключових керівних працівників польового казначейства

Південно-Західногофронту, який зробив казначейфронту [10, арк. 16–17].

Польові казначейства, які приходили на землі, зайняті російською армією, разом

із нею були першими фінансовими органами Російської імперії на окупованих

територіях Австро-Угорщини. Зокрема, за сприяння Тернопільського губернатора 7

січня 1915 р. розпочало операції місцеве польове казначейство на чолі з казначеєм

Петліним [11, арк. 6]. Як правило, термін дії таких казначейств був нетривалим.

Військова “кон’юнктура” змушувала їх змінювати дислокацію чи й взагалі згортати

роботу. Уже 23 серпня того ж року внаслідок невдач на фронтах Тернопільське

казначейство евакуювалося до Києва [11, арк. 76]. За два дні воно взагалі було розформоване. Схожою була й доля інших польових казначейств на

західноукраїнському театрі воєнних дій.

Ці органи фінансового управління, що діяли в умовах прифронтової зони,

керувалися, окрім загального законодавства, і спеціальними нормативно-правовими

актами. Особливу роль відігравало Положення про польові й кріпосні казначейства,

затверджене 13 серпня 1914 р. [11, арк. 93–94зв.] Стаття 2 цього Положення

надавала головному казначею армій фронту (окремої армії), корпусному казначею

окремого корпусу і військово-окружному казначею відносно підпорядкованих

фінансових установ ті ж права, які мав у цивільній адміністрації управляючий

казенною палатою. Окрім того, вони могли: з дозволу міністра фінансів покладати

витрати польових управлінь на місцеві казенні палати і казначейства; а також, за

погодженням із головним начальником постачання перекладати ті чи інші витрати з

одного польового казначейства на інше.

В умовах війни і фінансової кризи неорганізованість щораз більше

поширювалася і у середовищі військових фінансових працівників на території

українських губерній. Тому періодично до наявних нормативно-правових актів

додавалися суворі інструкції, як та, котру видав уже 19 липня 1914 р. головний

казначей армій Південно-західного фронту О.В. Ласточкін: “…головним обов’язком

польового казначея ставиться мати суворий нагляд за тим, щоби у ввіреному йому

казначействі завжди знаходилася готівка у кількості, достатній, для усіх операцій

казначейства” [12, арк. 3]. Досягти керованості процесів вдавалося далеко не

завжди. У кінці жовтня 1914 р. казначей Південно-західного фронту мало не лаяв

своїх підлеглих з армій за несвоєчасне і неякісне подання оперативної звітності

[12, арк. 21] Зазначимо, що світова війна не змусила управлінський апарат Російської імперії

упорядкувати належно свою діяльність. Вже 22 вересня 1914 р. польовим казначеям

повідомлялось, що: “...всі казначейства… Південно-західного фронту з 1 жовтня

підпорядковані у касовому відношенні Московській конторі Державного банку...

Відносно ж постачання каси грошовою готівкою всі казначейства ... приписані до

Київської контори ..., до якої ... слід звертатися за підкріпленням розмінного і

обігового капіталу” [12, арк. 15]. Що й казати, коли кошти надаються однією

установою, а звітність щодо їх використання скеровується до іншої (хоча б і

належної до тієї самої системи), це не є на користь справі.

На території Австро-Угорщини, зайнятій російською армією, актуальним було

завдання організації збору податків. Порядок у цій справі так і не був наведений.

Змішалися функції “нової” (окупаційної), й “старої” (австрійської) адміністрації. У

перші дні перебування Російської армії на західноукраїнських землях стягненням

зборів і податків з населення відали спеціальні збирачі (екзекутори), залучалися і

окремі війти, а також чини поліції. Оподаткування здійснювалося за попередніми,

встановленими ще австрійською адміністрацією ставками та відповідною

документацією (податковими книгами) [13, арк. 57]. Податки та інші обов’язкові

платежі у бюджет вносилися населенням західноукраїнських земель, зайнятих

російським військом, у все тіжпольові казначейства [14, арк. 1зв.]

Тіжне надто багато уваги приділяли організаціїзбору податків, яку вважали, як

й інші галузі цивільного управління, справами другорядними. Як наслідок,  посилювалася роль суб’єктивного чинника, майстерності й професіоналізму

окремого працівника. На весь Львів – столицю краю – був призначений один-єдиний

податний інспектор Качаровський. Це стало наслідком непродуманої й

волюнтаристської політики людини, яка залишилася у вітчизняній історії як впертий

русифікатор Галичини – генерал-губернатор краю О. Бобринський [2, с. 56]. Таку

винятково важливу справу, як організація управління державними фінансами на

окупованій території, він вирішував непрофесійно. У вересні 1914 р. він пропонував

організувати шість “літучих” податкових загонів у складі одного податного

інспектора, одного акцизного наглядача і 25 молодших акцизних доглядачів, щоб

“...складати інвентарні описи заводів, списки торговельних і промислових

підприємств, як і закладів, що виробляють предмети, які підлягають акцизу”

[10, арк. 61].

Як збирався ділити генерал-губернатор 25 доглядачів на 6, а тим більше –

одного інспектора і наглядача на те ж саме число – невідомо. Усі інші фінансово-

управлінські питання мали розв’язувати польові казначейства на чолі з казначеєм

фронту. У результаті податний інспектор Качаровський опинився “сам на сам” з

крупним і незнайомим регіоном.

Чимало зусиль йому довелося витратити на те, щоб знайти первинні документи,

на підставі яких належало провести оподаткування. Списки платників за 1913–

1914 рр. були сховані в приміщенні Львівського магістрату під купами кам’яного

вугілля та дров, де їх і знайшов, проявивши неабиякий оперативно-розшуковий

хист, податний інспектор. Необхідні організаційні заходи були проведені ним дуже

швидко. Уже 29 листопада 1914 р. почали надходити податки до скарбниці. До

середини травня Качаровський організував зібрання 663 304 крон. Фактично

зборами під наглядом податного інспектора займався магістрат, що отримував за

вказівкою генерал-губернатора частку в розмірі 5% від загальної суми. Реально ж

місцеве самоврядування Львова отримувало ще менше – близько двох відсотків від

суми зібраних податків [11, арк. 65зв.]. І лише після цього керувати фінансами в

генерал-губернаторстві прибув колишній управляючий Подільською казенною

палатою Броєцький. Проекти упорядкування управління фінансами так і не були

реалізовані в силу неорганізованості окупаційної адміністрації та невдач на фронтах,

що призвели до відступу із Західної України російських військ [11, арк. 63зв.].  Незважаючи на те, що за Положенням 13 серпня 1914 р. функції казенних палат

мали виконувати фронтові та армійські польові казначейства, ця сторона казенного

управління фінансами також мала прогалини. Відтак, усе той же Качаровський

організував уЛьвові роботу своєї канцелярії так, що вона виконувала окремі функції

губернської казенної палати. Окрім того, “для розгляду різного роду клопотань і

заперечень … було утворене особливе присутствіє, члени якого фактично

виконували обов’язки обізнаної особи. Особи … запрошувалися за вказівкою

президента Львова з числа почесних громадян міста… Всіх засідань відбулося 28”

[13, арк. 66].

Основним завданням Львівської “ерзац-палати”, тобто канцелярії податного

інспектора Качаровського, залишалося адміністрування податків. Станом на 17

травня 1915 р. по Львову нараховувалося 8 039 платників: промислового податку –

1 542, подомового – 1 901, прибуткового – 1 542, рентного – 135, поземельного – 2.  Податки стягалися тільки за 1914 рік. Населення Галичини платило австрійські

податки в російську скарбницю [13, арк. 66].

Наказом верховного головнокомандуючого великого князя Миколи Миколайовича

від 24 жовтня 1914 р. у Західній Україні було створене управління військово-окружного

контролера Галичини [13, арк. 3]. Управління діяло при адміністрації військового

генерал-губернатора і складалося з восьми осіб: військово-окружного контролера,

старшого контролера, трьох контролерів, двох помічників контролера та секретаря.

Перші ж два місяці роботи показали явну недостатність таких штатів. Перед

новоствореним органом, сформованим з мобілізованих працівників різних контрольних

палат, постали завдання забезпечити фінансовий контроль за діями військових та

цивільних установ, а такожнад понад 2 200 кмзалізниць. Штат управління контролю 25

грудня 1914 р. було збільшено ще на 12 одиниць: два старших контролери, чотири

контролери ташість помічників контролера [13, арк. 3].

Великі обсяги роботи з обслуговування залізниць змусили керівництво

управління військово-окружного контролю виділити більшість працівників саме на

цю ділянку роботи. Фінансовий контроль на залізницях забезпечували 12

службовців на чолі зі старшим контролером. У його підпорядкуванні були п’ять

контролерів, між якими було поділено всю довжину залізниць. Два працівники

контролю обслуговували головні львівські залізничні майстерні, служби тяги,

майстерні служби телеграфу, центральну електростанцію Львова, головний склад

матеріальної служби і склад палива. Решта чотири чиновники були зайняті

“...наступною ревізією та всіма документами, пов’язаними з документальною

ревізією” [13, арк. 5зв.] Водночас, згідно з мотивованими пропозиціями військово-окружного

контролера мінімальний штат управління для того, щоб охопити фінансовим

контролем військове господарство, фінансову і господарську звітність, ревізію

витрат залізниць, мав складати 48 одиниць. Бюрократична тяганина, від якої навіть в

умовах війни не були вільними ні Військове міністерство, ні Міністерство фінансів

Російської імперії, зробила свою справу. До відступу російських військ з Галичини у

1915 р. нові штати так і не були введені. Недарма військово-окружний контролер

доповідав Державному контролерові, акцентуючи увагу на явній нестачі персоналу:

“Після цього стануть ясними і зрозумілими причини частих відмов місцевого

контролю не лише від масових запрошень військового відомства бути присутнім

при різних перевірках і прийманнях в усіх пунктах Галичини, але за абсолютним

нестатком ревізійних сил навіть і від таких робіт, які повинні були перебувати під

неодмінним і пильним фактичним контролем” [13, арк. 6].

Підсумовуючи, можемо зробити певні висновки. Важливою сторінкою історії

місцевого апарату управління державними фінансами Російської імперії в Україні у

роки Першої світової війни стала його організація на західноукраїнських землях. Хоча

фінансові органи й були складовою фактично окупаційної російської адміністрації на

колишніх австро-угорських територіях, вони були зобов’язані організувати

фінансовий обіг і надходження коштів у казну. Нетривалість, а також непродуманість

такого роду заходів робили їх недостатньо ефективними, про що зокрема свідчать

матеріали, пов’язані з правозастосовною діяльністю утворених у регіоні контрольних

органів. Окрім того, що царат переніс на західноукраїнськіземлі і почав насаджувати

сформований у Російській імперії низовийфінансовий апарат з усіма його недоліками, він практично не враховував й місцеві особливості, що склалися тут протягом півтора

століття перебування у складі Австрії. Брутальність й незваженість реалізації

імперського мислення у “підгонці” приєднаних територій під існуючі організаційно-

правові форми щодо західноукраїнських земель часів Першої світової війни багато в

чому повторилися за інших історичних умов, на початкуДругої світової.

1. Верстюк В.Ф. Центральна Рада: Навч. посібн. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.

2. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття: – К.: Укр.

письменник, 1993. – 413 с.

3. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). –

Ф. 363. – Оп. 1. – Спр. 28.

4. Тищик Б.Й. Західно Українська Народна Республіка (1918–1923). Історія держави і

права. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

5. Москаль Г.Г. Інститут тимчасового генерал-губернатора в Україні у кінці ХІХ – на

початку ХХ ст.: Дис. … канд. юрид. наук. – Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2002.

6. Головко О.М. Апарат управління фінансами Російської імперії на окупованих

територіях Західної України у роки Першої світової війни // Вісник Національного

університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 26. – С. 186–192.

7. Головко О.М. Апарат управління фінансами Російської імперії на українських землях

у роки Першої світової війни: історико-правова характеристика // Право України. –

2005. – № 3. – С. 129–131.

8. Державний архів Одеської області (ДАОО). Ф. 32. – Оп. 1 – Спр. 64.

9. Список личного состава Министерства финансов на 1913 г. – СПб.: Изд. ред.

Вестника финансов, 1913. – ХХІV, 60 с., 786 стб.

10. Російський державний історичний архів (РДІА). – Ф. 563. – Оп. 33. – Спр. 530.

11. ЦДІАК України. – Ф. 434. – Оп. 1. – Спр. 16.

12. ЦДІАК України. – Ф. 431. – Оп. 1. – Спр. 30.

13. ЦДІАК України. – Ф. 378. – Оп. 1. – Спр. 1.

14. ЦДІАК України. – Ф. 431. – Оп. 1. – Спр. 31.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук