Головна

ЮЛІАН РОМАНЧУК (до 165-х роковин від дня народження і 75-х – від дня смерті відомого українського громадського та державно-політичного діяча) Б. Тищик


ЮЛІАН РОМАНЧУК

(до 165-х роковин від дня народження

і 75-х – від дня смерті відомого українського громадського

та державно-політичного діяча)

Б. Тищик

 

 

 

 

Постать Юліана Семеновича Романчука належить до тих історичних імен, які

український народ, зокрема, галичани, повинен згадувати з почуттям великої поваги

і вдячності.

Він був одним із тих політичних і громадських діячів, яких потребує епоха.

Щирий український патріот, палкий оратор, відомий науковець, людина

кришталевої чесності, вродженої інтелігентності, він усе своє тривале життя вірою

та правдою служив рідному народові. Дев’яносто років його життя – це ціла епоха,

причому дуже важлива в житті українців Галичини. Саме в другій половині XIX–у

першій третині XX ст. відбувалися надзвичайно важливі для їх долі події. Це був

час, коли на західноукраїнських землях, що довгий час перебували під владою

іноземних держав, ширився національно-визвольний революційний рух, коли

українське населення цих земель з безпросвітної, темної, панщизняної маси

піднімалося і піднялось до рівня культурного, національно свідомого, патріотично

налаштованого і організованого народу, що зміг після багатьох століть неволі і

чужоземного гніту розпочати будівництво власної державності, творення засад

власного політичногожиття, власного права.

У цьому немала заслуга і Юліана Романчука, який перебував у цей складний і

відповідальний час у перших рядах борців за пробудження і національне

самоусвідомлення рідного народу, який довгі літа тримав у своїх руках кермо

україн

ської політики в Австро-Угорщині, який залишив глибокий слід патріотичної

діяльності у багатьох сферах соціально-політичногожиття в Галичині. Народився Юліан Романчук 24 лютого 1842 р. у селі Крилосі Галицького

повіту. Його батько Семен Романчук був народним учителем. Незабаром сім’я

переїхала у с. Дуліби поблизу Стрия, де Юліан закінчив народну школу, а опісля

вчився у Станіславівській і Львівській гімназіях, останню з яких закінчив з

відзнакою. У 1860 р. вступив до Львівського університету на класичну філологію.

Старанність, допитливість, інтелект та блискуча пам’ять, любов до науки студента

Романчука привернули до нього увагу професорів. Йому пророкували майбутнє

великого вченого. Мав змогу залишитися працювати в університеті, який закінчив у

1863 р., на кафедрі, але він відмовився, обравши нелегку долю гімназійного вчителя.

Ще під час навчання в гімназії Романчук заснував таємний гурток, видавав

підпільну газету, пропагуючи українську мову, літературу, історію, будячи

національну свідомість молоді й загалу. Цю діяльність продовжував Ю. Романчук і

в університеті та під час учительської праці. Незабаром він опинився у перших

рядах галицької інтелігенції, яка опиралася на традиції “Руської трійці” і вела

непримиренну боротьбу з ворожими впливами. З 1868 р. Романчук став викладати в

українській Академічній гімназії уЛьвові, де працював до 1900 р.  Шістдесяті-сімдесяті роки XIX ст. були сповнені багатьох складних,

суперечливих подій. Після так званої “весни народів”, тобто їх національного

пробудження в результаті революції 1848–1849 рр. в Австрії, часу великих надій і

сподівань, настав період реакції, ліквідації правлячими колами багатьох здобутків

революції, відновлення в країні напівабсолютистського режиму. Сталися і перші

невдачі в намаганнях українського населення до національної емансипації,

консолідації всіх політичних сил. Тодішні українські провідники, політично

недосвідчені, непристосовані до довготривалої, наполегливої, послідовної боротьби

за національні права, без чіткої політичної програми, не зумівши знайти широкої

соціальної опори у масах, швидко розчарувалися, зневірилися в успіху своєї справи.

Одна їх частина відмовилася від революційних методів боротьби взагалі, друга –

примкнула до поляків, їхнього більш потужного і організованого визвольного руху,

третя – стала орієнтуватися на Росію, проголосивши українців-галичан частиною

російського народу, їхню історичну, мовну і культурну нерозривність з Росією. Це

були так звані москвофіли. У літературі, розмовній мові вони замість української

мови впроваджували “язичіє” – суміш української, російської і стародавньої

церковнослов’янської мов Здавалося, що ідея національної окремішності українців в Галичині, політичної

автономії, а може навіть державної самостійностізанепала знову. Але саме в цей час

чинять тут справжню революцію у свідомості галичан твори Т. Шевченка. Вони

пропагують ідеали М. Шашкевича, “Руської трійці” і змінивши світогляд молодого

покоління галицької інтелігенції, яке переходить на народну мову та вирішує

присвятити себе праці серед народу, щоб піднести його культурно-освітній рівень,

та підняти ззанепаду, злиднів, позбавити національного нігілізму.

Серед цих молодих інтелігентів, які переходять від теоретичного

українофільства до важкої праці, був і Юліан Романчук. За своєю професією він мав

чудову нагоду виховувати молодь в національному дусі, в дусі любові до рідного

народу – і робив це з усією віддачею та з великою часткою самопожертви. Він був

одним з найдіяльніших членів крайової шкільної комісії з видання шкільних

підручників українською мовою, яких до цього часу не було зовсім (1879 р. було

видано перші дві читанки для учнів середніх шкіл). Значною мірою його заслугою

стало й те, що у цих підручниках рішуче порвано з “язичієм”, і введено народну

українську мову. Разом з А. Барвінським Ю. Романчук підготував і видав

український фонетичний правопис.

Та Ю. Романчук не обмежувався шкільною та видавничою працею. Він

приділяв багато уваги освіті широких народних мас, ставши одним іззасновників (в

1868 р.) товариства “Просвіта”, яке відкривало читальні, бібліотеки, курси грамоти

для неписьменних, хорові, театральні курси, “Народні доми” по всій Галичині, у тім

числі в найвіддаленіших її куточках.

У 1868 р. він підготував спеціальну відозву з приводу створення “Просвіти”, у

якій пояснював цілі та завдання організації. Довгі літа Ю. Романчук був членом

Головного відділу цього товариства, редагував його видання, писав популярні

книги, а з 1896 по 1906 рр. був його головою.

У 1902 р. Ю. Романчук видав накладом “Просвіти” перше в Галичині популярне

видання творів Т. Шевченка, а згодом – творів класиків української літератури з

їхніми біографіями (у цій серії вийшло понад 20 томів). Їх продавали за низькими цінами, щоб бути доступними для широких верств населення. Для цієї справи

Романчук не вагався вкладати і свої особисті кошти. З його ініціативи при

“Просвіті” створено фонд “Учітеся брати мої”, який видавав популярні книжки з

різних ділянок знання, науки, господарських порад тощо.

Ю. Романчук також став засновником і видавцем першого часопису для

народних мас – газети “Батьківщина”, який зіграв велику роль у зростанні

національної свідомості населення, насамперед селянства. Видаваний народною

мовою, з публікаціями дописів самих селян, цей часопис був дуже популярним.

Недарма І. Франко у праці “Молода Україна” зазначав, з яким нетерпінням

очікували селяни появу кожного номера газети. У 1880 р. група народовців (ця

суспільно-політична течія виникла серед молодої західноукраїнської молоді в 60-х

років XIX ст.), заохочених успіхом “Батьківщини”, стали видавати ще одну подібну

газету – щоденник “Діло”. Ізнову Ю. Романчук був не лише одним ізїїзасновників,

а й основним дописувачем.

В 1873 р. Ю. Романчук став одним з засновників Товариства ім. Т. Шевченка,

яке згодом перетворилося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

У 1870 р. він редагував всеукраїнський журнал “Правда”, заснував журнал

“Ruthenische Rundschau” у Відні (1903 р.). Він став добре відомою і популярною

особою в Галичині, але не лише як педагог, журналіст, видавець. Прославився

Ю. Романчук своїми досягненнями в політиці, в державницькій діяльності.

Отже, у 1883 р. Ю. Романчука вперше обрали послом до Галицького крайового

сейму, де він започатковує нову українську політику – політику сміливої боротьби

за соціальні, політичні й національні права українського народу Галичини. У 1885 р.

він разом зіншими прогресивними політиками створює перше українське політичне

товариство – “Народну раду” і стає його головою (до 1899 р.). З його ініціативи

виникли філії цього товариства у багатьох повітах краю, він організовує низку

політичних зборів і віч, які розворушують народ. Ю. Романчук “з головою”

занурюється у політику.  Щоправда, надто радикальних заходів у боротьбі за права українців у Австро-

Угорській монархії Романчук не пропонував, тобто він був прихильником

еволюційних, хоч і рішучих методів. Свідченням цього став той факт, що

Ю. Романчук, як один з провідників поміркованого крила народовців, разом з

деякими іншими галицькими політиками і церковними ієрархами – О. Барвінським,

В. Антоновичем, митрополитом С. Сембратовичем та іншими – намагався досягти

порозуміння з австрійськими властями і польськими політичними колами,

проголосивши політику так званої “нової ери” (1890–1894 рр.). Втім, вона зазнала

невдачі, бо ні австрійські власті, ні поляки не бажали визнавати українські претензії

на автономію. Зрештою, “нова ера” мала для українців й деякі позитивні наслідки:

поляки й австрійці погодилися на створення у Львівському університеті української

кафедри історії (офіційно – “історії Сходу Європи”), яку з 1894 р. очолив

М. Грушевський, кілька предметів дозволено читати українською мовою (згодом

створено ще й кафедру української літератури), відкрити у краї три українські

гімназії.

Розчарувавшись у можливостях досягти успіхів щодо визнання українського

народу в Австро-Угорщині рівноправним з іншими – австрійцями, угорцями поляками – Ю. Романчук разом з багатьма іншими політиками вийшов зі складу

Народної ради (1894 р.).

Поміж тим у 1891 р. Ю. Романчука обрано послом від Галичини до віденського

парламенту, а у 1895 р. – ще й послом (повторно) до Галицького сейму. У сеймі він

став головою Руського клубу (фракції українських послів). У сеймі і в парламенті

він розгортає активну діяльність, часто виступає з промовами на захист соціальних,

національних і культурно-освітніх прав українського населення Галичини.

Підтримує Ю. Романчук тісні зв’язки з політичними діячами Великої України,

зокрема О. Кониським, В. Антоновичем та іншими, які користувалися великим

авторитетом у Галичині.

В останнє десятиріччя XIX ст. українські патріотичні сили значно зміцніли,

зросла і національна та політична свідомість загалу населення. Виникли, водночас, й

нові завдання, нові проблеми у політичній боротьбі, і передусім – необхідність

створення масової політичної партії, яка очолила б боротьбу за утворення на

українських землях Австро-Угорської монархії автономного краю, а в майбутньому

– процесу об’єднання всіх українських земель в одну суверенну державу.

Підтримали ідею створення такої партії М. Грушевський, І. Франко, а група

радикалів на чолі з В. Охрімовичем та Є. Левицьким почала видавати газету

“Будучність”, у якій цю ідею посилено пропагували.

У 1899 р. з ініціативи власне цих осіб, а також Ю. Романчука, К. Левицького,

В. Будзиновського й інших така партія була створена. На організаційному з’їзді

26 грудня 1899 р. у Львові її названо Національно-демократичною партією. До її

складу увійшло багато провідних галицьких політиків, науковців, освітян,

церковних та громадських діячів, промисловців, представників селян і робітників,

студентства. З’їзд прийняв ґрунтовно розроблену програму партії, звернення до

населення Для керівництва партією на з’їзді було обрано “Тісніший народний комітет”,

який очолив Юліан Романчук. Його заступниками стали М. Грушевський і

А. Борковський.

Партія постановила боротися за створення незалежної соборної Української

держави, а як перший крок на цьому шляху – створення у складі Австро-Угорщини

окремого коронного краю з українською адміністрацією і крайовим сеймом.

В 1900 р. Ю. Романчука галичани знову обрали послом до віденського

парламенту, потім знову, і ним він залишався аж до розпаду Австро-Угорської

монархії у 1918 р.

І у парламенті, і у галицькому сеймі Ю. Романчук очолював невелику групу

українських послів, невпинно ведучи боротьбу за національні права українців. Його

промови з парламентської трибуни, публікації у пресі були гострі, глибоко

аргументовані, часто – вражаючі.

Після прийняття в Австро-Угорщині у 1907 р. нового виборчого закону до

складу австрійського парламенту було обрано вже близько 30 українських послів,

більшість з них (за винятком соціалістів) утворили так звану Українську

парламентарну репрезентацію, головою якої обрано Ю. Романчука. Він знову зумів

завдяки своєму авторитетові, повазі, тактовності мудрості об’єднати у ній дуже

різних за переконаннями, поглядами, характерами політиків, повести їх до спільної

мети.  Авторитет Ю. Романчука у політичних колах не тільки Галичини, а й в Австрії

був настільки великим, що у 1910 р. (у віці 68 років) його обрали віце-президентом

австрійського парламенту, а на його честь у приміщенні парламенту встановлено

погруддя (як і інших президентів і віце-президентів). Воно стоїть там донині.

Австрійський уряд навіть мав намір нагородити його державним орденом, але

коли Романчук про це довідався, то категорично відмовився, заявивши, що ордену

від Австрії не прийме.

У роки Першої світової війниЮ. Романчук очолював Український допомоговий

комітет у Відні, який надавав всіляку можливу допомогу українським біженцям з

Галичини, а також Українську культурну раду, що піклувалася про українське

шкільництво на еміграції.

З огляду на невдачі австро-угорських військ на фронті, наростання могутнього

соціального і національно-визвольного руху всередині країни16 жовтня 1918 р.

імператор Карл I видав маніфест, яким погодився на перетворення Австро-

Угорщини у федеративну державу. Союзні “коронні землі” отримали право

створити свої представницькі органи – “національні ради”.

У Львові 18 жовтня 1918 р. Українська парламентарна репрезентація скликала

велелюдні збори, на яких було утворено Українську національну раду (скорочено –

УНРада) – як орган політичного представництва українського народу в монархії

Габсбургів. Головою ради обрано відомого політика і громадського діяча

Є. Петрушевича. До складу ради, яка налічувала близько 70 осіб, одноголосно

обрано й Ю. Романчука. Оскільки він на той час мав вже 76 років, керівних постів

йому не доручали. В цей час почався вже повний розпад Австро-Угорської монархії. Проголосили

свою державну незалежність Угорщина (24 жовтня), Чехословаччина (28 жовтня),

Сербо-Хорвато-Словенська держава (29 жовтня). Українці розпочали збройну

боротьбу 1 листопада, захопивши спочатку у Львові, а в наступні дні й по всій

Галичині владу у свої руки.

УН Рада 9 листопада проголосила на західноукраїнських землях суверенну

державу – Західно-Українську Народну Республіку, себе – тимчасовим

парламентом, та утворила уряд ЗУНР – Державний секретаріат у складі 14

державних секретарств-міністерств. Уряд очолив К. Левицький. Наступного дня –

10 листопада – Ю. Романчук, як найстаріший за віком посол УН Ради, приймав

присягу новоствореного уряду ЗУНР. На західноукраїнських землях розпочався

процес будівництва української державності, творення основ правової системи

тощо. Активну участь у ньому брав іЮ. Романчук.

З перших же днів встановлення у Галичині української влади проти неїзбройно

виступили поляки, які вважали цей край польським, забувши, очевидно, що у

1349 р. його насильно захопив польський король Казимир ІІІ, а корінне його

населення завжди було українським, а не польським. Під натиском польського

війська 21 листопада 1918 р. українці були змушені залишити Львів. Українські

власті переїхали у Тернопіль, а потім у Станиславів (нині – Івано-Франківськ).

Ю. Романчук з приводу похилого віку і за станом здоров’я залишився у Львові.

Захопивши Львів, поляки арештували багатьох українських політиків, інтелігентів

(українці, заволодівши Львовом, не чинили арештів поляків), вчинили єврейський погром. Заарештовано й Ю. Романчука. Його, як і інших, відправлено до табору

інтернованих у Домб’ю (біля Кракова). Вдома у нього залишилась без догляду

паралізована дружина, позбавлена, отже, будь-якої опіки. Поляки на це не зважали.

Правда, за наказом генерала Розвадовського, до якого звернулась делегація

українців, незабаромЮ. Романчука було звільнено.

Востаннє публічно виступив Ю. Романчук у березні 1923 р. на багатотисячному

мітингу українського населення на площі Св. Юра у Львові. Мітинг був скликаний

на знак протесту проти ганебного рішення Ради послів країн Антанти від 14 березня

1923 р. про передачу Галичини під владу Польщі. Ю. Романчук 24 березня прийняв

від багатьох тисяч українців присягу не визнавати правочинним цього рішення і

залишатись аждо смерті вірним ідеї відновлення української державності.

Він ще продовжував писати статті й політичні коментарі до газети “Діло” та

інших українських видань, у нього на квартирі часто збиралися і обговорювали

актуальні проблеми українські політичні й громадські діячі.

Помер Юліан Романчук 22 квітня 1932 р., на 90-му році життя. На

багатолюдному похороні один з промовців сказав: “Україна втратила великого сина.

У інших народів на похоронах таких людей стріляють на їх честь з гармат”. Це

справді так, бо Юліан Романчук був людиною, яка все своє життя, без будь-якої

матеріальної вигоди чи кар’єристської зацікавленості, особистої користі поклала на

вівтар служіння рідному краєві і народові.

ПохованоЮ. Романчука уЛьвові на Личаківському кладовищі поруч з могилою

сина-художника Тита Романчука на полі 69. Під час Другої світової війни їх могили

було зруйновано, але у 1994 р. – відновлено, а в 1996 р. споруджено пам’ятник, який

 

стоїть і досі

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук