Головна

ВОЙЦЕХ БОҐУМІЛ ЯСТЖЕМБОВСЬКИЙ І СТЕФАН БУЩИНСЬКИЙ ПРО ЄВРОПЕЙСЬКУ ЄДНІСТЬ Л. Махай


ВОЙЦЕХ БОҐУМІЛ ЯСТЖЕМБОВСЬКИЙ

І СТЕФАН БУЩИНСЬКИЙ ПРО ЄВРОПЕЙСЬКУ ЄДНІСТЬ

Л. Махай

Вроцлавський Університет

пл. Університетська, 1, 50–137 Вроцлав, Польща

 

 

 

 

На ґрунті праць польських науковців ХІХ ст. Боґуміла Ястжембовського і Стефана

Бущинського автор досліджує питання історії становлення та розвитку у Польщі ідеї про

європейську єдність.

Ключові слова:Боґуміл Ястжембовський, СтефанБущинський, європейська єдність.

Концепція політичного єднання держав Старого Континенту міцно вкорінена в

традиції польської політичної думки. Інтелектуально-доктринальне коріння

прооб’єднувальної перспективи легко простежують розроблених на переломі XIV i

XV ст. поглядах представників польської школи права народів [1]. Її головними

представниками були Павел Влодковіц, Станіслав зі Скарбімєжа, а також Анджей

Фрич Моджевський. Промови цих осіб щодо гідності і прав людини, потреби

релігійної толерантності, природного права, рівності держав, справедливих або

несправедливих війн, необхідності підтримки мирних міжнародних відносин,

імперативного значення створення правила, що дає змогу народам мирно

співіснувати, прав, які належать усім народам, потреби існування об’єктивного

арбітражу у випадку конфліктів між державами чи також фундаментальної ролі

міжнародного права [2], без сумніву, створювали продуктивний ґрунт для майбутніх

поколінь оборонців європейської єдності. Однак пропозиції побудови певної форми

панєвропейської організації почали розквітати в Польщі лише в XVIII i XIX ст.

Принаймні три з таких пропозицій заслуг

овують тут на коротке висвітлення: проект,

що заклав передумови, короля Польщі Станіслава Лещинського (конструкція

континентальної федерації під егідою короля Франції), концепція піяра Каєтана

Скжетуського (утворення панєвропейського союзу, який би гарантував

міжнародний мир і стабілізацію), а також славетний задум князя Адама

Чарторийського (побудова так званої Європейської ліги) [3]. На такому багатому

історичному тлі найбільш амбітними і найкраще обґрунтованими здаються в цій

матерії проекти, які запропонували два польські вчені: біолог Войцех Боґуміл

Ястжембовський і істориком Стефан Бущинський. Ця стаття є коротким (через

необхідність) викладом головних мотивів вищезгаданих ідей. У 1831 р., під впливом подій „Листопадового повстання” (в якому він брав

активну участь), Б. Ястжембовський опублікував брошуру, яка мала назву „Трактат

про вічний мир між цивілізованими народами. Конституція для Європи”,

просякнуту принципами ліберальної доктрини. Книжка містила, між іншим,

аргументи, що обґрунтовували гостру потребу створення панєвропейської

федеральної організації і детально описувала пропоновану структурну форму і

modus operandi цієї інституції. Як підсумовує Хуберт Сиска (в дещо надмірно

улесливому стилі), Б. Ястжембовський „повністю зміг зрозуміти дух епохи [і її]

заклики всебічного визволення людини від пересудів і феодальних,

атигуманістичних законів, що її обмежували” [4]. Додамо, що Б. Ястжембовський

черпав натхнення для своїх пропозицій не лише із загальних ідеологічних джерел, але також з надзвичайно сильних національних почуттів. Згідно з Петером Брокком,

автор концепції, базуючи свої доктринальні переконання на космополітичному і

раціоналістичному світогляді, що асоціюється із Просвітництвом вісімнадцятого

століття, був, водночас, представником специфічного польського варіанту

романтичного націоналізму (в строго описовому значенні терміна). Ясна річ, що

такий еклектизм призводить часто до внутрішньої напруги в теорії, яка

сповідується. У випадку Б. Ястжембовського це було видно у переплетенні в його

книзі мотиву критики національної неприязні (визнаної спадщиною варварського

минулого) і прогнозу появи у майбутньому однієї світової культури з надмірними

патріотичними закликами [5]. Вчений зробив свої висновки від спроб

продіагнозувати причини хронічної нестабільності і перманентної ворожості, яка

домінує в міжнародних відносинах. Пояснював, що люди як раціональні істоти і

такі, що шукають щастя, піддатливі на деструктивні імпульси, породжені почуттям

гордості, зарозумілості, ревнощів і заздрощів. Аби викорінити варварство і

непродуктивну взаємну різанину, мусимо вигадати систему, яка врятує людський

вид. Як доводить Б. Ястжембовський, „маємо, таким чином, на вибір дві речі: або

бути вільними і разом з тим нещасливими, або бути невільниками і споживати вічне

щастя. Чи можемо вагатися в цьому виборі? [...] Хто ж буде нашим паном, якщо усі

хочемо бути невільниками? [...] Не могло б обійтися без нього? [...] Ні! браття мої,

знаємо недоліки нашої натури, змінність наших бажань: мусимо мати над собою

сторожа, який би нагадував нам безперервно наше зречення волі, і карав наші

вчинені через це проступки” [6]. Таким паном мав стати, звичайно, міжнародний

закон, який постане унаслідок демократично вираженої волі народів і який відчуває

себе впевнений в lex divina. Цей нормативний порядок повинен встановити

фундаменти перманентного миру; мусить віддзеркалювати також бажання усіх

народів, що люблять правду і поважають незалежність інших. Закон цей буде „непорушним троном вічної істини”, повністю окремим від правил, що

встановлюються „союзами святими з назви, а проклятими по суті”. Система

міжнародного права має, отже, становити цитадель, яка стримає будь-які замахи на

світовий мир. Аби осягнути цю мету, право повинне утримувати рівновагу між

„народами і народами, між монархіями і монархіями, й нарешті, між монархіями і

народами”. Його дотримання має бути забезпечене сильною панєвропейською

організацією. Аксіомою пропозиції був рівний статус усіх народів (незалежно від

того, яку він має кількість населення). Європейське право має творити

континентальний законодавчий орган шляхом мажоритарного голосування. Такий

„конгрес” мав засідати постійно і складатися з депутатів кожної європейської нації

(а відтак основною політичною одиницею пропонованої структури ставав народ, а

не держава). Цей орган відповідав би також за імплементацію закону. Як бачимо,

панєвропейські інституції були тут запроектовані мінімально, без вимоги творення

розбудованого бюрократичного апарату. Б. Ястжембовський додав також, що будь-

які державні кордони – головний чинник, що генерує розбрат і війни – мають бути

ліквідовані. Кожна нація висилає ідентичну кількість легатів на конгрес, які повинні

бути обрані репрезентативними органами на національному рівні; їх призначення

може бути скасоване, якщо вони зловживатимуть довірою довірителів. Окрім

законодавчої і виконавчої компетенції, конгрес володіє також загальною

юрисдикцією над діями національної влади, посідає зобов’язувальні арбітражні

повноваження, забезпечує права і свободи індивідів, а також вирішує про прийняття нових членів в до організації. Законодавчу ініціативу мають усі громадяни і народи

Європи. Б. Ястжембовський закликав також до цілковитого континентального

розброєння. Частина озброєння має бути передана у розпорядження конгресу (аби

він міг ефективно виконувати свої функції); решта була б складена в так званих

„кривавих місцях”, які слугували б пересторогою перед поверненням трагічного

минулого. Засоби ведення війни мали бути піддані інтернаціоналізації. Кожна

спроба знищення цього альянсу, обходження чи порушення закону, мала б

натикатися на найсильніший можливий опір. План Б. Ястжембовського містив

водночас низку постанов символічного характеру (наприклад, запровадження

загальних континентальних урочистостей чи орденів), які мали на меті викликати

серед громадян лояльність до спільної справи [7]. Підсумовуючи, проект

Б. Ястжембовського – це маніфестація федеративного пацифізму, збагаченого

мотивом європейської спільноти [8].

Правомірною видається думка, що багато прихильників континентального

федералізму сприймали свої проекти як корисний (і навіть необхідний) засіб для

подолання вад, хвороб, убогості і нещастя, які пригноблюють Європу їхніх часів.

Концепція Стефана Бущинського є класичним прикладом такого підходу. Його

основна публікація на цю тему, що має промовисту назву „Занепад Європи”, була

дуже прихильно сприйнята міжнародною громадською думкою [9]. Його погляд

стосовно сучасного становища Старого континенту може бути однозначно описаний

як радикально песимістичний. В його оцінці Європа залишається сьогодні

„величезною в’язницею” і „великим лазаретом”, переповненим злиднями і

жебрацтвом [10]. Континент поділений сильними конфліктами, занурений в

обскурантизм, фанатизм, ксенофобію, нетолерантність і злочинність; безпорадно

піддається насиллю, матеріалізму, натуралізму, спіритуалізму, містицизму, атеїзму,

пантеїзму і варварству. Також якість життя залишає бажати ліпшого: зростаюче

безробіття, накопичення заборгованості, відсутність гігієни, зростання убогості,

високий податковий і митний тиск, занепад системи освіти, алкоголізм. Так виглядають реалії щоденного існування в Європі. Найгіршим явищем є однак занепад

європейського духу, який змінюють боягузство, ницість, сарказм, збайдужіння на

несправедливість і непорядність [11]. Усі поступи повільні і тягнуть за собою певні

жертви. Як доводить історик, ця ситуація викликана неморальною поведінкою урядів і

може бути корегована лише через фундаментальну реструктуризацію європейської

політики. Шукаючи засіб на цю цілковиту катастрофу, С. Бущинський знаходив

натхнення у багатьох джерелах: від політичного романтизму до раціоналізму

енциклопедистів, від класичних творів Платона і Аристотеля до памфлетів сучасного

лібералізму, від ідеології органічної праці до правознавчого позитивізму [12]. З

аксіологічної перспективи, найважливішою цінністю здавалася С. Бучинському

свобода індивіда. Аби її досягнути в найбільшому (а також і реально можливому)

вимірі, усі держави континенту повинні сформувати альянс ізобов’язатися „відкрити

усі публічні двері”, скасувати кордони ізнищити усі шкідливі бар’єри, що гальмують

вільний обіг ідей, думок, людей і товарів [13]. Аналогія з офіційно декларованими

цілями сьогоднішнього Європейського союзу є вражаючою. Ліквідація митниць,

паспортів і віз – це висхідна умова, що дозволяє успіх федерації: „Як для жителя села

чи міста, село чи місто є простором, в якому він може вільно обертатися, так і для

європейця, вся Європа повинна стати обертанням” [14]. С. Бущинський критикував

одночасно прихильників економічного протекціонізму і економічної автаркії, що є підтвердженням його ліберальних нахилів. У політичному контексті, С. Бучинський

представив детальний і розроблений опис нормативної структури постульованого

об’єднання європейських держав. Його пропозиції характеризуються використанням

оригінальної термінології, повної різноманітних неологізмів. Основні принципи

федерації охоплювали рівне право кожної нації на життя, свободу, власність,

незалежність та історичну територію. Кожен народ володіє також іманентним

повноваженням для вибору своїх представників. Базовою політичною одиницею

федерації є так звана Етнополія, що загалом нагадує традиційну державу. Влада в

кожній з таких Етнополій зосереджено в руках Мезагоричного Тіла, тобто

представника народу, а такожджерела народної сили в їїзовнішньому і внутрішньому

аспектах. СБущинський не вважав шанування національної незалежності і схвалення

федералізму за протиставні концепції. Аби досягнути безпеки і добробут, усі країни

мають утворити так зв. Цінополію з Цінополічною радою на чолі. Члени останньої

походять з народних обранців. Компетенції цієї політичної асоціації швидше

обмежені і охоплюють регулювання міжнародних відносин, вирішення спорів тощо.

Їхні рішення підлягають затвердженню або відхиленню Мезагоричного Тіла. Інакше

кажучи, Цінополія не має автономної влади над Етнополією. Це правило має один

виняток – Цінополічна рада може самостійно прийняти рішення про форму устрою,

яка зобов’язує в федеральному об’єднанні. С. Бущинський підняв потребу створення

Найвищого трибуналу загальної довіри з арбітражними повноваженнями. Стражами

нового порядку мали бути так звані Фанероти, завдання яких охоплювали захист

свободи, рівності, братерства, єдності, християнства і світла [15]. Позірно здається тут

лунають деякі масонські мотиви, але Об’єднання фанеротів залишалося б явним.

Польський мислитель переконував, що цінополічний союз – це найбільш природна

форма суспільної співпраці, яка вкорінена в спонтанних схильностях людської натури,

а не заснована на ефемерному суспільному договорі чи також примусовому диктаті

сильнішого [16]. Як підсумовує Ельжбета Стадмюллер-Виборська, С. Бущинський

накреслив „ідеальний образ братерського об’єднання вільних, визволених з пут

деспотизму народів” [17].

Як Б. Ястжембовський, так і С. Бущинський були, без сумніву, ідеалістами, які

відкидали вульгаризований реалізм чи теж політичний прагматизм. Деякі з їхніх

пропозицій звучать явно утопічно. Незважаючи на це, жалкуємо, що знання про

вищезгадані проекти (а навіть саме усвідомлення їх існування) є побіжною в

польській і європейській політичній думці. Обоє мислителів з упевненістю

заслуговують на кращу пам’ять

1. Zob. np. M. Maciejewski, G. Haręża, Zarys dziejów polskich idei federacji europejskiej (XVXX w.) na tle zachodnioeuropejskich koncepcji zjednoczeniowych, (w :) Spoіeczeństwo w

przełomie. Polska, Niemcy i Unia Europejska, pod red. M. Maciejewskiego, Wrocław 1999,

S. 50–53; J. Łaptos, W. Prażuch, A. Pytlarz, Historia Unii Europejskiej, Kraków 2003, S. 17.

2. T. Jasudowicz. Śladami Ehrlicha : Do Pawła Włodkowica po naukę o prawach człowieka,

Toruń 1995, s. 19 i n.; T. Brzostowski, Paweł Włodkowic, Warszawa 1954, s. 66 i n.;

J. Symonides, Problemy wojny i pokoju w tradycji polskiej myśli politycznej, Sprawy

Międzynarodowe, nr 9/1979, s. 9–10; W. Bączkowski, U źródeі polskiej idei federacyjnej,

Jerozolima 1945, s. 8 i n.; S. Estreicher, Pacyfizm w Polsce XVI stulecia, Poznaс 1930, s. 2–3;

L. Ehrlich, Polski wykład prawa wojny XV wieku. Kazanie Stanisіawa ze Skarbimierza De

bellis iustis, Warszawa 1955, s. 91–145; idem, Prawo narodów i zagadnienia międzynarodowe w piśmiennictwie polskim od XV do XVIII wieku, Rocznik Prawa Międzynarodowego 1949,

s. 118–121; J. Symonides, Problemy wojny i pokoju w tradycji polskiej myśli politycznej,

Sprawy Międzynarodowe, nr 9/1979., s. 7–10; idem, Wychowanie dla pokoju, Warszawa

1980, s. 18–21; A. Klinger, Myśl filozoficzno-społeczna Andrzeja Frycza Modrzewskiego,

Zielona Góra 1978, s. 35 i n.; A. Wójtowicz, Ład moralny, rządy prawa i rozumu w doktrynie

Andrzeja Frycza Modrzewskiego, Katowice 1996, s. 41 i n.; J. Sutor, Pokojowe załatwianie

sporów międzynarodowych, Wrocław-Warszawa-Kraków 1979. S. 23.

3. Більш детально я описав названі проекти (в :) Ł. Machaj, Za i przeciw Europie. Integracja

europejska w polskiej myśli politycznej w latach 1989–2001, Wrocław 2006. P. 47–55.

4. H. Syska. Wojciech Bogumiі Jastrzкbowski. Opowieść, Warszawa 1954. S. 34.

5. P. Brock. A Pacifist in wartime : Wojciech Bogumił Jastrzębowski, New York 1967, S. 5–6

(reprint).

6. Cyt. za : J. Iwaszkiewicz, Nieznany polski projekt wiecznego pokoju, Polityka Narodów,

z. 4/1937, s. 380. Тамже увесь текст брошури Ястжембовського.

7. Більш детальний аналіз плану Ястжембовського (в :) J. Polak, Krótki przyczynek do

dziejów pacyfizmu w Polsce, Warszawa 1928, s. 18–24; G. Haręża, Wojciecha Bogumiła

Jastrzębowskiego idea federacji europejskiej z 1831 r., Zbliżenia Polska-Niemcy, nr 2/2000, s.

47–51; W. Rojek, Problematyka trwałego pokoju w ujęciu historycznym, Analecta

Cracoviensia, t. XXI-XXII (1989/90), s. 492–493; J. Ślusarczyk, Idea pokoju w europejskiej i

polskiej myśli politycznej do 1939 roku. Kompendium, Warszawa 1995, s. 103; M. Muszkat,

Poglądy Wojciecha Jastrzębowskiego, żołnierza powstania listopadowego, na sprawę

„Wiecznego Pokoju”, Studia i materiaіy do historii sztuki wojennej, t. I, s. 293–301;

W. Rostocki, Wkład Polski w kulturę światową w dziedzinie idei ustrojowych i instytucji

(1795–1864), (w :) Wkład Polaków do kultury świata, pr. zbior. pod red. M. A. Krąpca,

P. Tarasa i J. Turowskiego, Lublin 1976, s. 55.

8. L. Wiśniewska. Zagadnienie pokoju w poglądach Jerzego Brauna, (w :) Pacyfizm czy zagłada,

pod red. M. Szyszkowskiej, Warszawa 1996, s. 86–87. Zob. też B. Kubicka-Czekaj, Wojciecha

Bogumiła Jastrzębowskiego Konstytucja dla Europy z 1831 r., Częstochowa 1994, s. 3–14.

9. Zob. Stefan Buszczyński i jego testament. Przyczynek do dziejów naszych, Kraków 1892, s. 6–8.

10. S. Buszczyński. Rany Europy, Poznań 1885, s. 3.

11. Idem, Upadek Europy, Kraków 1896, s. 18 i n.; idem, Ameryka i Europa. Studium historyczne

i finansowe z krytycznym na sprawy społeczne poglądem, cz. I, Kraków 1876, s. 162; idem,

Rękopis z przyszłego wieku. Fantazja społeczna z r. 1861, Kraków 1918, s. 88–91; idem,

Obraz europejskiego społeczeństwa w drugiej połowie XIX wieku, cz. II, Lwów 1869, s. 13–

15; A. Wierzbicki, Wschód-Zachód w koncepcjach dziejów Polski. Z dziejów polskiej myśli

historycznej w dobie porozbiorowej, Warszawa 1984, s. 261. Власне неможливим є

віднайдення в працях Бущинського хоча б одного оціненого позитивно аспекту в

європейському суспільному, політичному і культурномужитті.

12. M. Maciejewski. Polskie koncepcje zjednoczenia Europy (1748–1945), Przegląd Prawa i

Administracji, T. XLVI, S. 61.

13. S. Buszczyński. Upadek..., S. 95–96.14. Ibid., S. 495.

15. Ibid., S. 420–424, 437, 441–444.

16. Ibid., S. 485, 490.

17. E. Stadtmüller-Wyborska. Polska myśl o wojnie i pokoju do 1918 r., (w :) Idea pokoju w myśli

politycznej w przeszіości i współczesności. Materiały pomocnicze dla nauczycieli historii i

wiedzy o społeczeństwie, pr. zbior. pod red. K. Fiedora, Wrocław 1986, S. 84

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук