Головна

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ. А. Кочкадан


ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ РЕЛІГІЙНИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ.

А. Кочкадан

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

У статті проаналізовано правові форми релігійних організацій в Україні. Визначена

їх роль у розвитку громадянського суспільства.

Ключові слова: громадянське суспільство, право, релігійні організації.

З перших років своєї незалежності Україна стала на шлях формування

правової, соціальної, демократичної держави, становлення якої неможливе без

побудови соціально організованого суспільства. Важливу роль у розбудові

громадянського суспільства відіграють його інститути: політичні партії, громадські

організації, релігійні організації тощо. І саме релігійні організації серед інститутів

громадянського суспільства займають особливе місце, оскільки, відповідно до

соціологічних опитувань, володіють високим рівнем довіри з боку громадян нашої

держави [1]. Тому держава могла б використати потенціал і позитивний вплив на

суспільство релігійних організацій на благо українського народу і, зокрема, на

процес побудови соціально організованого суспільства в нашій державі. Та для

створення релігійних організацій повноправним інститутом громадянського

суспільства і для забезпечення відповідних умов їхньої діяльності передусім

необхідне створення відповідної нормативної бази. Саме з метою аналізу сучасної

нормативно-правової бази щодо діяльності релігійних організацій і написана

стаття.

На сьогодні правове становище релігійних організацій визначається

Конституцією України [2]

, Законом України “Про свободу совісті та релігійні

організації” від 23. 04. 1991 р. [3], а також іншими нормативно-правовими актами і

статутами релігійних організацій. Релігійна організація – це практична форма

реалізації конституційного права “колективно відправляти релігійні культи і

ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” (ст. 35 Конституції України), “які

утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і

поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної

структури” (ст. 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”,

надалі – Законом України). В чинному законі є чітко визначено форми релігійних

організацій: “Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і

центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні

навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вище зазначених

релігійних організацій” (ч. 2, ст. 7 Закону України). Керуючись логікою Закону і

його структурою законодавець так класифікує релігійні організації : 1. Релігійна громада (ст. 8);

2. Релігійні управління і центри (ст. 9);

3. Монастирі, релігійні братства і місії (ст. 10); 4. Духовні навчальнізаклади (ст. 11).

Загалом класифікація релігійних організацій може проводитись за різними

підставами: релігійною належністю, територією діяльності, національною ознакою

релігійної організації, способами утворення, метою діяльності, складом

засновників тощо.

Релігійна громада – це одна з форм релігійних організацій в Україні, яка є

найпоширенішою (саме тому стільки уваги їй приділив законодавець). Це місцева

релігійна організація віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання,

напряму, течії чи толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного

задоволення релігійних потреб (ч. 1, ст. 8 Закону України). Для того, щоб релігійна

громада набула правоздатності юридичної особи, потрібно, щоб громадяни в

кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку,

подали заяву та статут на реєстрацію до обласної чи прирівняних до обласних

адміністрацій, а у республіці Крим – до Уряду Республіки Крим (ст. 14 Закону

України). Та повідомлення державних органів про створення релігійної громади не

є обов’язковим (ст. 8 Закону України). Законодавець надає органу, який здійснює

реєстрацію (в даному випадку це обласні і прирівняні до них державні

адміністрації) місяць для розгляду заяви і реєстрацію статуту (положення) і ще 10

днів на письмове повідомлення про прийняте рішення релігійної громади, котра

звернулася про державну реєстрацію (ч. 3 ст. 14 Закону України). Але зазначено,

що у необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статуту релігійної

громади, “може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого

комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, а також

спеціалістів”. В такому випадку термін розгляду заяви про державну реєстрацію

статуту продовжується до трьох місяців (ч. 4 ст. 14 Закону України). Національним

законодавством встановлено, що підставою для відмови в реєстрації статуту

релігійної організації є невідповідність статуту релігійної організації або її

діяльність до чинного законодавства. Саме тому законодавцем стільки уваги

приділено до змісту статуту (положення) релігійної організації. Так в ст. 12 Закону

України “Про свободу совісті та релігійні організації зазначено, що статут

релігійних організацій повинен містити наступні відомості:

1. Вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і

місцезнаходження.

2. Місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного

об’єднання.3. Майновий стан релігійної організації.

4. Право релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової

інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів.

5. Порядок внесення змін і доповнень до статуту 9 положення) релігійної

організації.

6. Порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності

релігійної організації.

Крім цього, законодавець вказує і на можливість внесення інших відомостей

до статуут релігійної організації та вже не вказує на обов’язковість.

Наступною формою релігійних організацій в Законі України є релігійні

управління та центри. Законодавець не подає визначення, що саме потрібно

розуміти під управлінням чи центром, лиш вказує, що ці релігійні організації діють

на підставі власних статутів (положень), зареєстрованих у визначеному порядку.

Якщо релігійна громада визначається як місцева релігійна організація, то стосовно управлінь і центрів немає прив’язки до певного місця. Тому, на відміну від

релігійних громад, релігійні центри і управління подають статути (положення) до

державного органу України у справах релігії (ч. 2 ст. 14 Закону України). Крім

цього, відповідно до законодавства України релігійні управління і центри мають

право на заснування інших форм релігійних організацій: монастирів, релігійних

братств, місій, духовних начальних закладів (ч. 1 ст. 10; ч. 1 ст. 11 Закону України).

Що стосується монастирів, релігійних братств і місій то в національному

законодавстві передбачено, що вони окрім того, що можуть бути створені на основі

рішень релігійних управлінь чи центрів, також можуть бути утворені в порядку

утворення релігійних громад. Відповідно, від методу утворення цих релігійних

організацій залежить і порядок процесу їх реєстрації, чи як передбачено для

релігійних громад, чи для релігійних управлінь і центрів.

Духовні навчальні заклади – це релігійні організації, які створені релігійними

управліннями і є спеціальними навчальними закладами для підготовки

священнослужителів і служителів, інших, необхідних для релігійних організацій,

релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади свої статути подають на

реєстрацію до державного органу України у справах релігії.

Релігійне об’єднання – релігійна організація, яка складається з усіх

вищенаведених релігійних організацій. Їх представляють свої управління (центри).

І що стосується цієї форми релігійних організацій, у національному законодавстві

більшежодних вказівок немає.

Також чинним Законом України вказано, що релігійна організація визнається

юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) і з цього моменту

релігійна організація користується всіма правами і несе обов’язки юридичної особи

відповідно до норм чинного законодавства.

Крім цього, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”

визначає майновий стан релігійних організацій, якому присвячений ІІІ розділ.

Четвертий розділ закону розглядає права релігійних організацій, пов’язані зі

свободою віросповідання, де зазначено, що крім права на звершення релігійних

обрядів та церемоній здійснення добродійної та культурно-освітньої діяльності є ще одне виключне право релігійних організацій, котрим їх наділив законодавець, а

саме право релігійних організацій на заснування підприємств. Для випуску

богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення.

У доповідях наших високопосадовців досить часто можна зустріти вислови,

що національне законодавство, яке регламентує право на свободу світогляду

цілком відповідає основним міжнародним актам з прав людини і є одним з

найдемократичніших в нашому регіоні [4]. І саме завдяки демократичному

законодавству відбувся такий бурхливий розвиток мережі релігійних організацій,

що можна побачити на основі порівнянь статистичних даних [5]. Безумовно, що

права людини на свободу світогляду і віросповідання регламентовані в

національному законодавстві відповідають міжнародним нормам. Та міжнародні

норми лише декларують це право, розкривають його зміст, формують принципи

його реалізації, все інше є прерогативою національного законодавства, особливо це

стосується країн, яких зачислюють до країн так званого “континентального права”,

до яких належить і Україна. Тому цілком погоджуюсь зі слушною думкою

Г. Друзенка про те, що головним завданням законодавця у цій сфері є створення

максимально простого, чіткого та необтяжливого механізму реалізації права на

свободу віросповідання та світогляду, який би, не порушуючи меж втручання у

простір людської свободи, обмежувався лишень сферами де участь держави для реалізації такого права є необхідною [6]. Нажаль саме в організації юридичного

механізму щодо реалізації права на свободу світогляду та віросповідання, особливо

колективно відправляти релігійні культи, обряди та вести релігійну діяльність є в

чинному законодавстві найбільші недоліки і проблеми. На такі недоліки було

звернено увагу в Пояснювальній доповіді співдоповідачок комітету ПАРЄ з питань

виконання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи Ганне

Северинсен та Ренате Вольвенд і згодом на основі цієї доповіді Парламентська

Асамблея Ради Європи схвалила резолюцію №1466 (2005) про виконання

обов’язків та зобов’язань Україною [7].

Ось деякіз цих зауважень:

– законом обмежено форми, у яких можуть створюватися релігійні організації;

– встановлено обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть

зареєструвати статут релігійної організації у кількості 10-ти осіб;

– релігійним організація заборонено створювати місцеві відділення без статусу

юридичної особи;

– релігійні об’єднання не можуть набувати статусу юридичної особи;

– брак прозорості в питанні, які організації мають реєструвати обласні державні

реєстрації, а які – державний орган у справах релігії;

– наявність у законі низки нечітких положень, які залишають широкий вибір

виконавчим органам.

Тож на основі поданої системи спробуємо розібратися в цих недоліках

національного законодавства. В чинному Законі “Про свободу совісті та релігійні

організації”, як вже було зазначено вище, подано вичерпний перелік форм релігійних

організацій, які можуть бути утворені в Україні. “Релігійними організаціями в Україні

є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські

товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також релігійні об’єднання, що

складаються з вище зазначених релігійних організацій” (ч. 2 ст. 7 Закону України).

Тобто чинний закон, як прокрустове ложе, визначив, що саме ці вищенаведеніформи є

релігійними організаціями, а ті, які не вказані ні, і не є релігійними організаціями.

Тому не можу погодитись з думкою, висловленою в науковій літературі, що ця

проблема виникла унаслідок бурхливого розвитку релігійних організацій в Україні [8].

На мою думку, проблема полягає якраз у надмірній “жорсткості” чинного закону.

Оскільки в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” не вказані такі

форми релігійних організацій (монаший орден, скит т.д.), які притаманні релігійним

об’єднанням котрі діяли в Україні на момент прийняття цього закону. З одного боку

держава “бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій” (ч. 3 ст. 5 Закону України), а з іншого – вимагає від релігійних

організацій, їх утворення тільки у вказаних організаційно-правовихформах.

Зазначимо, що неодноразово при підготовці нових законопроектів робилися

спроби виправити недоліки законодавства. Та навіть даючи визначення релігійним

організаціям, визначаючи їх право бути створеними згідно з власними

канонічними настановами, вони і надалі класифікували релігійні організації лише

за релігійною ознакою, додаючи до на наведених видів релігійних організацій, ще

такі, як церква, релігійна група [9; 10; 11].

Зовсім по-іншому чином була подана класифікація в законопроекті,

підготовленому робочою групою, котра була затверджена Міністерством Юстиції

України 2006 р. та, на жаль не поданому до розгляду Верховної Ради. Цей

законопроект запропонував внести нейтральну юридичну класифікацію, а саме – в

ст. 8 законопроекту було зазначено: 1. Незалежно від найменування релігійні організації можуть утворюватися у

формі релігійних товариств, релігійних установ та релігійних об’єднань.

2. Релігійним товариством є добровільне об’єднання фізичних осіб (учасників)

незалежно від того, набуває таке об’єднання статусу юридичної особи, чи ні.

Учасники товариства беруть безпосередню участь у його діяльності.

3. Релігійною установою є організація зі статусом юридичної особи, котра

створена іншою релігійною організацією – юридичною особою (засновником) для

досягнення вказаноїзасновником мети.

4. Релігійні об’єднання складаються з релігійних товариств і релігійних

установ, утворюються та набувають статусу юридичної особи у порядку,

визначеному законом [12].

І саме така класифікація дає змогу охопити практично всю різноманітність

релігійних організацій незалежно від їх конфесійної приналежності, і дасть змогу

їм вибудовувати свою організаційну структуру на основі власних традицій і

правил. Тому цілком схвально ставлюсь до позитивних відгуків стосовно цього

питання Г. Друзенка [13] та професора Л. Филипович, яка вказує, що саме

застосування такої термінології відповідає сучасному рівню розвитку релігійної

мережі у світі і є більш універсальною для всіх релігій [14].

Що стосується встановленого в Законі обмеження стосовно мінімальної

кількості засновників, які можуть зареєструвати статут релігійної організації, то в

цьому питанні немає одностайної думки серед науковців. Одні пропонують

зменшити мінімальну кількість засновників, мотивуючи це тим, що громадську

організацію можуть створити три засновники, а релігійна організація є одним з

видів громадських організацій [15]. Інші навпаки пропонують збільшити

мінімальну кількість засновників [16; 17]. Так безумовно релігійна організація – це

один з видів громадських організацій, але організація своєрідна, яка посідає

особливе місце серед інституцій громадянського суспільства. Тому схиляюсь на

бік тих, хто пропонує збільшити мінімальну кількість засновників для реєстрації

релігійної організації.

Особливе місце серед недоліків чинного законодавства посідають норми, які

регламентують процес реєстрації релігійних організацій. Їхня особливість полягає

в тому, що будучи недостатньо чітко виписаним режим реєстрації релігійних

організацій дає змогу неоднозначного тлумачення даних норм з боку державних

органів. А що це означає в сучасних українських реаліях, особливих пояснень не

вимагає. Саме тому у висновках міжнародних експертів на цьому питанні особливо

акцентується [18]. Бо як засвідчує практика реєстрації релігійних організацій, деякі

адміністрації встановлюють свої вимоги до переліку і до форм поданих для

реєстрації документів [19]. Для того, щоб уникнути можливих зловживань з боку державних органів

необхідно, щоб законодавчо було встановлено зрозумілий процес реєстрації

релігійних організацій, де чітко має бути визначено:

1. який орган буде проводити державну реєстрацію релігійних організацій;

2. дано остаточний перелік необхідних документів, які слід надати для

проходження державної реєстрації;

3. встановлено конкретні строки, протягом яких державний орган проводить

державну реєстрації;

4. визначено випадки, коли орган, що здійснює реєстрацію релігійних

організацій, має право зажадати висновки інших державних органів чи проведення

релігієзнавчої експертизи відвідними спеціалістами. Нажаль на сьогодні нам залишається сподіватись, що після вирішення

нагальних і болючих проблем, пов’язаних як з економічною, так і з політичною

кризами, у нашій державі національний законодавець зверне увагу і на

врегулювання діяльності релігійних організацій. І що ті зміни чітко визначать

взаємні права і зобов’язання у взаємовідносинах релігійних організацій і держави

що дасть змогу релігійним організаціям стати повноправними партнером Держави

в служінні нашому суспільству, а іноді й непідкупним опонентом, який не дасть

владі морально зачерствіти.

––––––––––––––––––––

1. Результати соціального дослідження – УЦЕПА ім. Разумкова, – Київ, грудень 2006 р. –

http//www.uceps.org/img/st-img/table/864/Pres-release_2006–12–27 pdf. Православіє в

Україні. 06 червня 2007 р. [Електронний ресурс] – http//orthodoxy.org.ua/uk/poeparhiah/kiivska/2007/06/06/8320.html

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. К.: Атіка. 2006 р.

3. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 року №988-

ХІІ // Відомості Верховної Ради України. 1991. №25. Ст. 283 http://www.rada.gov.ua

4. Карташова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша

щорічна доповідь Уповноваженого з прав людини. – К. 2000

http//ombudsman.kiev.ua/d_05.3. html

5. Державна статистика релігій в Україні (дані Державного комітету/департаменту

України у справах релігій) – http://www.risu.org.ua/ukr/resourses/statistics

6. Друзенко Г. Між традицією та свободою. Релігійна свобода. 2007 №11 —

http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/ analysis/article;10725

7. Там само.

8. Додіна Є.Є. Правові засади визначення видів релігійних організацій. Наукові праці

Одеської національної юридичної академії. Т.VII. 2008. Ст. 217.

9. Див. Проект Закону України: Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні

організації, №1178 від 22.12.2000 р. – http//www.rada.gov.ua

10. Див. Проект Закону України № 1285 від 12.05.2003 р. – http//www.rada.gov.ua

11. Див. Проект Закону України №2637 від 14.01.2003 р. – http//www.rada.gov.ua

12. Див. Проект Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні

організації” – http://www.prochurch.info/index.php/news/more/5969

13. Друзенко Г. Між традицією та свободою. Релігійна свобода. 2007 №11 —

http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/ analysis/article;10725

14. Пилипович Л. Новий закон про свободу совісті: проект на майбутнє. Релігійна свобода.

2007. № 11. Ст. 17–18 15. Друзенко Г. Статус юридичної особи для церкви: мрія чи реальність.—

http://justinian.com.ua/article.php?id=816

16. Ярмол Л.В. Свобода віросповідання: юридичне забезпечення в Україні

(загальнотеоретичне дослідження). – Л. 2006. Ст. 91.

17. Ярмол Л.В. Законодавство України про свободу світогляду і віросповідання та

релігійні організації: зміни, що назріли. Право України. 2001. №2. ст. 75.

18. Бюро демократії, прав людини і праці Державного департаменту США.Звіт про

дотримання прав людини 2005.— http://kiev.usembassy.gov/files/060407

_human_rights_report_2005_Ukr.html

19. Яцків Т., Тарасенко Л. Державна реєстрація громадських організацій, релігійних

організацій, профспілок, благодійних організацій в Україні: від А до Я. Львів,

“Юриспруденція” 2008. С. 45–46.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук