Головна

ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ Є. Пілат


ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ ЯК ЕЛЕМЕНТ

ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ

Є. Пілат

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті зрорблена спроба дослідити право на доступ до інформації через проблеми

його нормативно-правового забезпечення в Україні. Правова природа доступу до

інформації та місце правових норм, що регулюють доступ до інформації у національній

правові системі України.

У дослідженні вказані конкретні проблеми правового забезпечення права на доступ

до інформації як субєктивного права особи. За результатами дослідження дані конкретні

пропозиції для вирішення окреслених проблем.

Ключові слова: запит про надання інформації, право на доступ до інформації,

свобода інформації, інормація та публічний інтерес.

Право фізичних осіб на доступ до інформації, як і інших суб’єктів права,

реалізується з урахуванням їх загального правового статусу. Керуючись

загальною теорією права та держави, правовий статус включає в себе всю

різноманітність сфер діяльності людини. Відповідно до змісту Загальної

декларації прав люди 1948 р., а також інших міжнародних пактів з прав людини

виділяються громадянські й особисті, а також політичні, соціальні, економічні,

культурні права. Окрім вищезазначених, наявні також конституційні,

громадянські, трудові та інші права, які є предметом вивчення галузевих

юридичних наук. Незважаючи на це, варто зазначити, що

при класифікації прав

не завжди можна зачислити те чи інше право до певної беззастережно

визначеної групи, унаслідок чого будь-який поділ прав на чіткі категорії до

певної міри є умовним.

Загальноприйнятою у науковій юридичній літературі є думка, що під правами

людини потрібно розуміти певні нормативно структуровані особливості та

властивості існування особи, які виражають її свободу і є невід’ємними та

необхідними способами й умовами її життя, взаємовідносин з суспільством,

державою, іншими індивідами [1; с. 1].

Основні права та свободи людини визначаються також як об’єктивні умови,

можливостіжиттєдіяльності людини, без яких вона не може існувати [2; с. 214].

Саме поняття “особа” становить собою соціальну характеристику людини на

певному етапі суспільного розвитку. Це невід’ємний елемент суспільства, який

наділений правовим статусом, правосуб’єктністю, реципієнт правового впливу,

повноправний учасник суспільних відносин, сукупність та зміст яких визначають

його положення у суспільстві та соціальну роль, поведінку і духовне

життя [2; с. 208].Зазвичай у законодавстві України поняття “особа” використовується як тотожне

за змістом поняттю “людина”. Окрім цього, часто може трапитися й поняття

“громадянин”, яке передбачає певну взаємодіюміжособоюта державою.

Вчені у дослідженні правових проблем, пов’язаних з реалізацією прав і

свобод людини, зазначають, що права людини – це суб’єктивні права, які

виражають її реальні можливості, оскільки у правознавстві часто з’являється розуміння суб’єктивного права лише як елемента конкретних правовідносин,

що виникає за наявності конкретного юридичного факту. Наприклад,

С.С. Алексєєв зазначає, що розкриваючи свою природно-правову сутність через

“невід’ємність”, “вроджені” права людини крізь призму таких категорій

зазвучали в загальноприйнятому для особи юридичному значенні – у вигляді

права на життя, права на свободу слова, права на творчість, права на отримання

і використання інформації, права на особисте життя та ін.; тобто, у вигляді

суб’єктивних прав – можливостей індивіда, невіддільних від конкретної окремо

взятої особи [3; с. 643].

Право на інформацію (суб’єктивне право) як у спеціальній фаховій

юридичній літературі, так і в інших джерелах часто вважають політичними

правами особи, розглядаючи винятково як їх елемент. Причому за загальним

правилом, головною особливістю політичних прав вважається те, що вони до

певної міри виражають можливості індивіда на участь у політичному житті та

здійснення (безпосередньо чи опосередковано) державної влади. Політичні

права поділяються на право на участь в організації та діяльності держави через

різні форми представницької та безпосередньої демократії (виборче право,

право на участь в референдумах, право на звернення та інші) і право на участь в

житті суспільства (свобода слова, друку, право на об’єднання тощо) [1; с. 151–

152].

Більшість вчених-конституціоналістів до політичних прав та свобод особи

зачислюють право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів й

переконань (ч. 1 ст. 34 Конституції України), право на інформацію (ч. 2, 3 ст. 34

Конституції України), право на звернення (ст. 41 Конституції України) [4]. Втім, не

варто відкидати й те, що відповідно до формулювання правових норм Загальної

декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,

Конституції України, які закріплюють право на доступ до інформації, згадане

право належить кожному, водночас, коли політичні права (за загальним правилом)

– громадянину. Тому, слушним видається висновок, що на відміну від особистих

прав, які належать кожному, деякі з політичних прав і свобод належать лише

громадянам держави. Норми Конституції України розрізняють права і свободи за вказаним

принципом, що прямо відображається у змісті її статей. Там, де йдеться про права

людини, Конституція України використовує формулювання: “кожна людина має

право”, “кожному гарантується”, “кожен має право” і т.д., що підкреслює визнання

вказаних прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території

України, незалежно від того, чи є вона її громадянином, чи іноземцем, чи особою

без громадянства. У цьому випадку не встановлюється жодних застережень за

обсягом правоздатності міжними.

Окремі вчені зачислюють право на інформацію до політичних прав,

розглядаючи його винятково в рамках права на свободу думки і слова. Вони,

зокрема, розглядають свободу слова як складну конструкцію із декількох

структурних елементів:

1. свобода кожного публічно висловлювати власні думки, ідеї, судження і

поширювати їх у будь-який законний спосіб;

2. свобода друку та інших засобів масової інформації;

3. право на отримання інформації.

Водночас не варто забувати, що свобода думки і слова, право вільного

пошуку, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно,  письмово або в інший спосіб – на власний вибір є важливою сферою особистих

прав людини і громадянина.

Останні тенденції розвитку науки конституційного права свідчать про те, що

право на інформацію починають дедалі частіше розглядати як самостійне

комплексне конституційне особисте право.

Не залишається осторонь згаданих процесів і наука теорії права, де також на

сучасному етапі починають з’являтися стійкі тенденції за виділенням права на

інформацію як самостійної категорії. Так, під час дослідження зміни поколінь прав

такі класифікації:

– Перше покоління – політичні, культурні, особисті права;

– Друге покоління – соціально-економічні, громадянські права;

– Третє покоління – колективні права: жінок, дітей та ін.;

– Четверте покоління – права людини, зокрема право на мир, на безпечне для

життя довкілля, інформаційні права тощо.

Підсумовуючи, можна сказати, що право на доступ до інформації, яке,

фактично, є одним з інформаційних прав у складі права на інформацію, належить

до особистих конституційних прав.

Для визначення статусу людини і громадянина у сфері права на інформацію

варто встановити його найбільш точну юридичну характеристику, яка має такі

сторони:

1. Формально-правову, пов’язану з визнанням певного права і його реалізацією

в межах дії позитивного права певної держави.

2. Змістову, яку пов’язану з нормативно-правовим закріпленням цього права та

відповідних йому правових обов’язків.

3. Процесуальну, що регулює порядок реалізації цього права та порядок

реалізації відповідних йому обов’язків.

Щодо права на доступ до інформації, на сьогодні в Україні діє значна

кількість правових актів як загалом регламентуючих питання створення й

використання відкритих інформаційних ресурсів, так і нормативно-правових

актів, що містять окремі норми, які, своєю чергою, регулюють доступ до

відкритої інформації та відповідні права й обов’язки фізичних і юридичних

осіб.  Основоположним нормативно-правовим актом у цій сфері є Конституція

України. Норми Конституції України закріплюють право на інформацію (яке

охоплює право на доступ до інформації) як одне із основоположних прав

людини.

Так, у частині 2 ст. 34 Конституції України зазначено: “Кожен має право

вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,

письмово або в інший спосіб – на свій вибір” [4].

Наступна ж частина 3 ст. 34 Конституції України вказує на те, що:

“Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної

безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою

запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для

захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню

інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і

неупередженості правосуддя” [4].

Основний закон також містить низку положень, що безпосередньо

стосуються відкритої інформації. До таких зачислюють норми про свободу

слова, масової інформації, право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її

поширення тощо.

Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові

звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів

місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів,

зобов’язаних розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у

встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України) [4].

Варто звернути увагу також на те, що частина 2 ст. 57 Основного закону

покладає на державу обов’язок доводити до відома населення закони та інші

нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, а

відповідно до змісту частини 3 згаданої статті, не доведені до відома населення

такі нормативно правові акти є нечинними [4].

Загалом Основний закон України містить у собі більш як 20 правових норм,

які встановлюють інформаційні права та свободи.

Серед нормативно-правих актів, що регламентують питання доступу до

відкритої інформації, особливо важливе значення мають Закони України “Про

інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”,

“Про доступ до судових рішень”, “Про звернення громадян”, “Про

інформаційні агентства”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про

порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого

самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про захист

суспільної моралі”, “Про електронні документи та електронний документообіг”,

“Про державну таємницю”, “Про державну статистику”, “Про Державну службу

спеціального зв’язку та захисту інформації України”, “Про державну підтримку

засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про захист

інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про захист прав

споживачів”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу” та низка інших.

Основоположні засади, які стосуються доступу до інформації, містяться у

Законі України “Про інформацію”. Цей Закон містить дефінітивну частину, в якій

законодавець дає визначення понять, зокрема означаючи інформацію, як

документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що

відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі;

окреслює коло суб’єктів інформаційних відносин – громадян України, юридичних

осіб, державу. Щоправда в останньому випадку законодавець вносить

застереження щодо суб’єктного складу інформаційних відносин, доповнюючи їх

перелік іншими (іноземними) державами, їхніми громадянами (іноземцями),

іноземними юридичними особами, а також особами без громадянства (апатридами)

та міжнародними організаціями (ст. ст. 1, 5) [5]. Отож, ознайомившись з змістом перелічених нормативно-правових актів,

відштовхнувшись від норм Конституції України та Закону України “Про

інформацію”, що регулюють відносини в інформаційній сфері, зокрема відносин з

приводу питань реалізації права на доступ до інформації, можна зробити висновок

про те, що в них найбільшою мірою втілені формально-правові аспекти статусу

людини у сфері права на доступ до інформації, і, деякою мірою, виражається їх

змістова характеристика.

Що ж безпосередньо стосується реалізації зазначеного права, потрібно

врахувати таке:

– Право на інформацію кожного окремо взятого суб’єкта реалізується з

урахуванням загального правового статусу цього суб’єкта та його ролі в межах певного простору, а в конкретній ситуації – з урахуванням конкретного

суб’єктивного права на інформацію і організаційної форми його реалізації в

межах правоздатності та дієздатності суб’єкта.

– Деякі інформаційні права належать громадянам з огляду на дії норм

Конституції України і для володіння ними не потрібно вживати певних дій (це

такі права, як, наприклад, право на свободу слова, думки, право на отримання

інформації тощо).

– Варто пам’ятати, що в іншому разі, для того, щоб набути певних

інформаційних прав, громадянин повинен змінити свій статус, або по

відношенню до нього повинні бути вчинені певні юридичні дії.

Отже, у складі права на доступ до інформації можна виділити такі елементи

(правомочності), які можуть бути реалізовані всіма без винятку суб’єктами

зазначеного права:

– право доступу до документів та інших матеріалів, інформаційним ресурсам та

інформаційним системам;

– право на звернення за інформацією до певних суб’єктів;

– право отримувати інформацію від конкретних суб’єктів;

– право фіксувати інформацію, у тому числіза допомогою технічних засобів;

– право на відтворення інформації (отриманої у не заборонений законом спосіб);

– право на доведення інформації до конкретних суб’єктів черезїї опублікування,

а також поширення через мережі обміну даними (зокрема Інтернет), передачі

череззасоби масової інформації в режимі повідомлень;

– право на отримання консультаціїз питань доступу до інформації.

Задля створення дієвого механізму реалізації права на доступ до інформації

вбачається необхідним закріпити вищезазначені принципи на рівні

Національного законодавства. У разі внесення запропонованих змін потрібно

буде врахувати те, що для деяких фізичних осіб чинним законодавством вже

встановлені спеціальні гарантії з надання інформації. Інакше кажучи, для

запобігання стихійному внесенню змін в окремі нормативно-правові акти

пропонується до вирішення питання підійти комплексно, першочергово

розробивши законодавчу стратегію розвитку інформаційного законодавства

України у сфері доступу до інформації.

–––––––––––

1. Права человека: Учебн. для вузов / Отв. ред. чл-корр. РАН, д-р юид. наук

Е.А. Лукашева. –М.: Издательство Норма, 2002.

2. Теория государства и права: Учеб. для вузов / Под. ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина,

Б.С. Эбзеева. –М.: Издательство Юнити-Дана, 2000.

3. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски решения. –М.: Издательство Норма, 2001.

– 752 с.

4. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст. 141; 2005. – № 2. – Ст. 44.

5. Закон України “Про інформацію” від 02.10.1992 № 2657-XII // Відомості Верховної

Ради України від 01.12.1992 – 1992 р., № 48, стаття 650 (зізмінами).

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук