Головна

ДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ДОСВІД ПОЛЬСЬКИХ ВЧЕНИХ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ. О. Липитчук


ДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ:

ДОСВІД ПОЛЬСЬКИХ ВЧЕНИХ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ.

О. Липитчук

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

В статті зроблено спробу дослідити досвід польських вчених, які запровадили метод

соціологічних досліджень в кримінальному судочинстві. Доводиться ефективність

поєднання соціологічних методів досліджень з практикою судочинства.

Ключові слова: міжвоєнна Польща, кримінальне судочинство, соціологічні

дослідження.

Наміри України щодо європейської інтеграції вимагають досягнення якісних

стандартів розвитку кримінального законодавства та практики боротьби із

злочинністю. Проте нинішній стан законодавчої бази та практики в кримінальному

судочинстві не відповідає сучасним концептуальним стратегіям кримінально –

правової політики і практики європейських держав. Виходячи із необхідності

судово – правової реформи в Україні важливою є потреба встановлення

ефективного взаємозв’язку наукт та практики кримінального судочинства. У цьому

контексті важливим є звернення до досвіду польських вчених юристів міжвоєнного

періоду. Заслуговує на увагу започаткований вченими Університету імені Стефана

Баторія в Вільно метод соціологічних досліджень в кримінальному праві. Цей

досвід залишається майже недослідженим як в Польщі, так і в Україні.

Відновлена у 1918 р. Польська держава дістала у спадщину кримінальне

законодавство, яке залишалося чинним протягом тривалого

часу у міжвоєнний

період [6, с. 117–118]. Зміни та доповнення до старих, непольських кримінальних

кодексів, які вносилися польською владою у перші роки незалежності,

перетворювали кримінальне право у складну та заплутану систему норм. Тому

уніфікація та кодифікація кримінального права були вкрай необхідною справою

[див.:с. 8].У 1932 р в Польщі був прийнятий новий польський кримінальний кодекс

та закон про правопорушення [1, 2]. В кодексі були реалізовані найважливіші

засади тогочасного кримінального права – “ без закону немає ні злочину, ні

покарання “, формальна рівність перед законом і гуманізм. Кримінальна

відповідальність набувала суб’єктивного характеру і була індивідуалізована. Крім

покарання, передбачалися запобіжні заходи (лікувальні заклади для психічно

хворих, наркоманів. алкоголіків та примусові для тих, хто уникає роботи,

рецидивістів, професійних злочинців) – нові сучасні засоби захисту від тяжких

злочинів [5, с. 280].Злочином вважалася дія, заборонена законом. Закон не мав зворотної дії.

Злочини поділялися на дві категорії: тяжкі злочини – “zbrodnie” (ув’язнення понад

п’ять років або смертна кара) та поступки – “wystąpki“ (ув’язнення строком до

п’яти років, арешт понад три місяці або штраф понад три тисячізлотих) [6, с. 126].

Покарання поділяли на основні (страти, ув’язнення, арешт, штраф від п’яти до

200 тис злотих) та додаткові (позбавлення громадських, почесних, професійних,

батьківських, опікунських прав, конфіскація майна та зброї). Кодекс надавав судді

свободу у визначенні міри покарання, окреслюючи її мінімум та максимум. У

визначених випадках допускалося пом’якшення або обтяжування покарання. З французького права була запозичена інституція припинення кримінального

переслідування за строком давності. За основною ідеєю кодекс відповідав

концепції соціологічної школи, яка трактувала злочин як соціальне явище, що

виникає з умовжиття особистості [7, с. 107].

Проте застосування норм польського кримінального кодексу в судовій

практиці було пов’язано з певними труднощами, передусім недостатньою

професійною підготовкою суддівського корпусу. Найбільше занепокоєння у суддів

викликало “безладдя” у визначенні міри покарання за злочин одного й того ж виду

в різних судах. З цього приводу були нарікання на надмірну “загальність” норм

кодексу та широкий діапазон кримінальних санкцій за певнізлочини.

Це пов’язано з тяжінням до традицій кодексів, які були більш казуїстичними і

дріб’язковими та легшими у застосуванні на практиці. Відтепер суддя мав

самостійно індивідуалізувати факти, що раніше за нього це робив законодавець

[11, с. 652– 657].

Отже, судді вже не могли тільки механічно застосовувати норми кодексу.

Кожен суддя повинен був не тільки знати норми кримінального права, а й мати

знання з різних галузей науки.

Це породжувало тенденцію в судовій практиці непропорційного застосування

покарань щодо різних видів злочинів. Занадто м’які покарання виносили суди за

злочини щодожиття іздоров’я особи, більше захищаючи

“гаманці”, ніж здоров’я і життя людей. Вироки по таких справах складали у

1937 р 8% усіх вироків [9, с. 390].Поблажливо каралися крадіжки, шахрайство – найпоширеніші в Польщі види

злочинів: тільки у 1937 р. вироки по таких справах становили 50 % [9, с. 390].

У 1933 р. кількість таких злочинів, як вбивство, крадіжки, шахрайство,

порівняно з 1924 р. зросла на 77 %. У 1934 р. майже 80 % усіх злочинів становили

злочини щодо майна [9, с. 391]. До того ж, в різних регіонах Польської держави

домінували різні види злочинів, що було наслідком їхнього специфічного

соціального, економічного та культурного розвитку.

Загалом злочинність у міжвоєнній Польщі була досить високою. За деякими

видами, особливо майновими і кількістю вбивств, Польща посідала перше місце

серед європейських країн. Кількість вбивств за 1924–1934 рр. зросла на 60% [10,

с. 509–510].

Більшість злочинів належали до легких, оскільки у 1934 р. виконання 27%

вироків були умовними, а у 1937 р. – 47%. У всіх цих випадках покарання не

перевищувало двох років ув’язнення. Серед винесених вироків домінували арешт

57% та ув’язнення – 28%. Однак за тяжкі злочини суди застосовували смертну

кару: у 1931 р. – 38 разів, у 1933 р. – 88, у 1937 р. – 14; довічне ув’язнення

отримували щорічно кількасот осіб [4, с. 56–59].

Отже, проблема визначення суддями міри покарання за злочини набула в

міжвоєнній Польщі особливої гостроти і потребувала дослідження. Тому відділом

кримінального права Університету імені Стефана Баторія у Вільно була

організована анкета серед всіх судів Польської Республіки, присвячена даній

проблемі. Ініціатива проведення анкети виникла на кримінологічному семінарі

проф. В. Врублевського. Така анкета розроблялася вперше, оскільки до цього часу

анкетування такого роду ніде не проводилося і жодних зразків не було. Щоб зміст

та редакція питань були якнайбільше наближені із практикою опрацювання питань

анкети були залучені всі члени семінару, серед яких були не тільки вчені – юристи,

а й практики: судді, прокурори, адвокати [13, с. 1]. Вирішено було провести анкетування серед всіх працюючих суддів, окрім

судових асесорів (практикантів), які здійснювали обов’язки гродських суддів або

були включені до складу колегії окружного суду. До участі в анкеті запросили не

тільки суддів, які на момент проведення анкетування здійснювали судочинство в

кримінальних справах, але й тих, які попередньо стикалися з практикою

визначення міри покарання у таких справах. Запитальники були розіслані всім

суддям, які працювали на цей час в Польщі згідно списку, складеного на підставі

календаря на 1937 р. із змінами у службовому русі, вміщеному у Віснику міністра

юстиціїза 1937 р.

Було розіслано 2892 запитальника: 80 – суддям Найвищого суду, 192 –

апеляційним суддям, 1061 – окружним суддям, 1559 – гродським суддям. 1

У зверненні до суддів, яке надсилалося разом з анкетою, йшлося про

конфіденційність опитування, а також було прохання поряд з лаконічними

відповідями порушувати проблеми, які не містяться в запитальнику, але пов’язані

як із визначенням міри покарання, так і з цікавими випадками із власної практики

суддів [13, с. 8].

Автори анкети виходили з того, що проблема визначення суддями міри

покарання є складною для дослідження. Статистичні матеріали, які видавалися в

Польщі про діяльність суддів подавали лише загальну інформацію про вироки, а

саме: на скільки вони в певний період і на певній території були суворими чи

поблажливими щодо визначених злочинів, чи застосовувалися інші інституції

кримінального права, яка позиція апеляційних судів щодо визначення міри

покарання судами першої інстанції [12].

Проте такі відомості з пізнавальної точки зору є досить обмеженими. Адже

йдеться про важливу і складну справу, коли особисті якості судді відіграють

важливу роль у визначенні міри покарання. У цьому контексті важливим є

дослідження проблеми: чим керується суддя, визначаючи міру покарання за

злочин. Оскільки в таких випадках безпосереднє спостереження неможливе, то зі

всіх відомих методів дослідження людського фактору найбільш достовірною є

анкета. Безумовно, анкета теж викликала певнізастереження. Судді у відповідях часто

надавали різне значення висловлюванням, одне й те саме витлумачуючи по –

різному. Однак, в анкеті відповідали юристи – практики, які, згідно виконання

своїх функцій, належали до одно літної групи суддів, пов’язаних одним

законодавством. Анкета мала анонімний характер і не викликала сумніву щодо

щирості суддівських відповідей. Багато суддів залучили до анкети додаткові листи

і тим самим вийшли за межі анкети, а також, скористалися рубрикою “Власні

зауваження”.Завдяки цьому анкета містила цінний матеріал, який був

використаний при опрацюванні. Отже, анкета досягла своєї мети, що дозволило, як

сказав один із суддів, “пізнати дійсний стан в цій царині кримінального права для

упередження випадковостей у визначенні покарання в судовій практиці” [13, с. 10].

Методика опрацювання анкет полягала у наступному. Питання сформульовані

у запитальнику, були співставленні з тим, як вони трактувалися в кримінальному

кодексі 1932 р. та відповідями на них суддями. Такий метод дозволив використати анкетування не тільки в соціології визначення суддями міри покарання, а й

водночас проаналізувати статті кримінального кодексу з точки зору практики і

запропонувати, що необхідно було б змінити в діючому законодавстві, а що мають

виправити судді, якізастосовують статті кримінального кодексу.

Запитальник складався з двох частин. В першій частині запитальника (1–10)

питання автори поставили мету отримати інформацію, яка характеризує з одного

боку суддю під кутом зору його досвіду у визначенні міри покарання, з іншого –

регіон, де він набув цей досвід [13, с. 2]. Зміст цих питань передбачав відповіді:

коли і як довго суддя у своїй практиці виносив вироки по кримінальним справам; в

якому апеляційному суді, до якого воєводства належить округ, в якому суддя

здійснює судочинство; яку посаду займає суддя; в суді якої інстанції працює суддя;

який загальний стаж роботи судді і, зокрема, в кримінальному судочинстві; яке

населення (міське чи сільське) переважає в окрузі, де працює суддя. Як виявилося,

за анкетними даними 93,1% судів у своїй практиці застосовували новий

кримінальний кодекс 1932 р., 6,9% – у своїй практиці керувалися кримінальними

кодексами колишніх країн – окупантів [13, с. 7].

В другій часині запитальника (11–20 питання) були сформульовані так, щоб

отримати інформацію про те, яка практика визначення суддями міри покарання,

якими мотивами керується суддя при її визначенні та з якими труднощами або

недоліками в польському кримінальному кодексі 1932 р. стикається. Натомість

зміст питань зводився до наступного: 1) яку мету ставить перед собою суддя,

визначаючи міру покарання (запобігання можливого здійснення злочину,

попередження обвинуваченого, ізоляція злочинця від суспільства, встановлення

розміру відшкодування, мета, не окреслена в запитальнику); 2) яку спеціальну мету

ставить перед собою суддя, визначаючи міру покарання: а) за політичний злочин;

б) за злочин проти життя іздоров’я; в) за майновізлочини; г) за проституцію; д) за

образу; 3) чи суддя бере до уваги суспільне становище злочинця; 4) чи суддя

приймає до уваги ідейні мотиви злочину; 5) при визначенні міри покарання якими

мотивами керується суддя: а) своїми особистими спостереженнями про вплив кари

на злочинців та злочинність; б) визначення іншими суддями кари в подібних

випадках; в) думка відомих авторитетів в галузі науки і практики; г) позиція апеляційної інстанції до визначеної суддею міри покарання; д) інші мотиви; 6) чи

застосував суддя найвищу законодавчу міру покарання на підставі ст. 60

кримінального кодексу; 7) чи не відчував суддя в окремих випадках брак

відповідного кримінального засобу, не передбаченого у кримінальному кодексі;

8) чи в окремих випадках не відчував суддя потреби застосування міри покарання

нижче мінімуму, передбаченого за даний злочин; 9) чи застосував суддя

припинення виконання кари; 10) власнізауваження.

Відповіді, вміщені в анкетах, були опрацьовані вченими Університету імені

Стефана Баторія в Вільно – проф. Б. Врублевським та його учнем доц.. В. Свідою.

У 1938 р. ці матеріали вийшли окремим виданням. Детальний аналіз відповідей

зроблено по кожному питанню. Він включає характеристику відповідних статей

кримінального кодексу 1932 р., класифікацію відповідей, встановлення правильної

відповіді, співставлення відповіді із питанням в запитальнику, опрацювання

позитивних відповідей, пропозицій суддів щодо вдосконалення кримінального

права.

До того ж весь матеріал був узагальнений і поділений на окремі проблеми.

Б. Врублевським були написані розділи: “Мета визначення покарання”, “Мета

визначення покарань за політичні злочини”, “Мета покарання за злочини щодо життя і здоров’я”, “Мета покарання за майнові злочини”, “Мета визначення

покарання за проституцію”, “Мета покарання за образу”, “Вплив розміру

покарання на злочинця та злочинність”, “Суддівські вироки в подібних справах”,

Вплив думки правничих авторитетів на розмір покарання”, “Апеляційна інстанція

та визначення міри покарання”, “Інші чинники, що впливають на розмір

покарання” [13, с. 36–224; с. 274–388]. В. Свіда узагальнив матеріал з проблем

“Суспільне становище злочинця”, “Ідейні мотиви злочину”, “Надзвичайне

посилення покарання”, “Фізичне покарання та інші покарання, не передбачені

кодексом”, “Необхідність зменшення мінімального покарання” [13, с. 225–273;

с. 389–446].

Особливий інтерес викликає аналіз Б.Врублевським матеріалу, який вміщено

під рубрикою “Власнізауваження” [13, с. 447–484].

В ньому наводяться власні думки, спостереження, пропозиції суддів,

дискутуються питання, які не передбачені в запитальнику. Цікавими в

“Зауваженнях” є загальні оцінки польського КК 1932 р.. Деякі судді позитивно

оцінили КК, наголошуючи, що “Наш сучасний кримінальний кодекс є ідеальним

правом у боротьбі зізлочинністю, хіба, на жаль, – занадто береться до уваги “вина

суспільного порядку, а не запобігання “; “Польський КК є прекрасним законом і

робить честь його творцям, йдеться тільки про добрих суддів, які б належно його

застосовували, не піддавалися ані побоюванням, ані хворобливій

сентиментальності “[13, с. 459].

В анкетах інших суддів містяться критичні зауваження, зокрема, підкреслено

жорсткість КК. Звертається увага, що кодекс написаний здебільшого для міського

населення, без врахування мешканців села (з нижчою правовою культурою) і

містить багато санкцій, які є з ненавмисної вини. Наголошуючи на надмірну

суворість кодексу, судді висловилися за необхідність наділити суддю правом

застосування надзвичайного пом’якшення покарання та збільшення кількості

випадків його використання. Були внесені пропозиції щодо зменшення нижніх

границь покарань: йшлося про те, що суддя повинен мати право пом’якшення

покарання арештом – до одного дня, штрафом – до одного злотого, ув’язненням –

до одного тижня; особливо це стосувалося проступків [13, с. 459]. З метою пом’якшення КК в анкетах висловлена пропозиція розширити

інституцію судового пробачення. Один із суддів таку вимогу обґрунтував тим, що

часто всупереч положень кодексу про зняття вини або зупиняють виконання

покарання, або йдеться тільки про обов’язок судді покарати. Суддя навів конкретні

приклади можливих ситуацій: “ якщо у не дуже важливих злочинах підсудний

відшкодував збитки, визнав вину, а потерпілий не висуває претензій; так само у

справах лісних крадіжок, коли здійснення злочину було життєвою необхідністю

винного і передбачається, що у подальшому цей злочин буде повторюватися

(наприклад, бідний вкраде зимою гілки для опалення)” [13, с. 460].

Отже, більшість суддів висловилася за пом’якшення кримінальних санкцій КК,

розширення суддівських прав у визначенні розмірів покарань та внесли у цьому

контексті свої пропозиції із врахуванням стану соціальних відносин в суспільстві.

У відповідях суддів, які містяться в “Зауваженнях” дається характеристика

загального стану польського кримінального судочинства. Один із суддів поставив

питання: “Чи нинішні умови здійснення польського судочинства можна визначити

за нормальні і зробити наукові висновки – правильні сьогодні і дороговкази на

ранок? ” Автори анкети під узагальнюючі зауваження суддів, які підняли гострі та

болючі проблеми. Ось деякі із них: “Суди в цілому занадто м’яко карають професійних злочинців, рецидивістів, натомість дуже швидко відправляють до

в’язниць незіпсованих і незагрозливих для суспільства”; “кримінальне судочинство

не здійснює в цілому свого завдання, особливо з погляду на значну поблажливість,

незначні покарання, велику кількість зупинення покарань, часті амністії; все це

разом викликає переконання у безкарності”; “ часто чуємо думку, що дрібних

злочинців карають, а більше – ні, і думку ту поділяємо; в цілому, якщо йдеться про

вищих урядників, яких не притягають до кримінальної відповідальності, бо суд не

починає слідство, а прокуратура з різних причин не хоче; такий стан є

найсумніший [13, с. 478].

В одній із анкет акцентується на нерівності у покаранні щодо майнових

злочинів: “Суди застосовують покарання не згідно намірам злочинця, а керуються,

насамперед, суспільним становищем винного, що приводить до несправедливого

покарання, дає можливість утискувати ширші верстви суспільства, наприклад,

простий чоловік, середній чиновник, здійснивши злочин за дрібну крадіжку дістає

значне покарання, а тим часом державного чиновника, впливового промисловця

карають смішними дрібними покараннями [13, с. 478]. Все це спричиняло

зникненню почуття права і правопорядку, про що і писали судді у своїх відповідях:

“Повага до суддів щораз падає. Часто селянин звертається зі скаргою до старост,

оскільки незадоволений вироком суду”; “Як хлоп вкрав ялинку – то шість місяців,

а пан вкрав скарбову касу – то здійснив необачність, зробив його дурнем і нічого

йому не буде” [13, с. 478]. Саме такі переконання панували в суспільстві. Автори

анкети наводять цікаву суддівську відповідь про те, що “Розглядаючи справи

більшого суспільного значення не забуваємо про сатиричне визначення зі старих

університетських підручників: “право є тонкою павутинкою, в якій ув’язне тільки

мала мушка, а велика – завжди вирветься ” [13, с. 478] Судді також вимагали, щоб застосовувати суворі покарання за

недобросовісність директорів приватних підприємств, зловживання високих

урядників, навіть, якщо б вони стали тільки на межу порушень кримінального

кодексу та етики. Суддями були і запропоновані рекомендації, які на їхню думку,

покращили б стан кримінального судочинства. Зокрема, одна із них полягала у

“виявленні суспільних моментів, які сприяли виникненню злочину і після їх

встановлення передавати незалежним органам для пошуку винуватців та усунення

цих причин” [13, с. 479]. Отже, спираючись на суддівські відповіді суддів автори

анкети в загальних рисах окреслили важливі проблеми та недоліки кримінального

судочинства.

Окрім загального стану кримінального судочинства судді висловили свої

думки та пропозиції щодо його конкретних проблем. Особливу увагу судді

звернули на становище судді, який розглядає кримінальні справи. У своїх

зауваженнях вони підкреслювали необхідність “суддівської незалежності”,

“виключення усіляких адміністративних впливів і надання суддям справжньої

незалежності, а не удаваної, як є нині”. Наголошувалося, що “залежність від думки

поліційного департаменту, староства та інші побоювання сприяє тому, що

суддівські вироки дуже часто є іншими, ніж повинні бути. І селянин, і міщанин

дуже часто повторюють: “немає в суді справедливості”, і незалежний інтелігент

також в момент, коли буде йти мова про незалежність суду – скривиться або махне

рукою і наведе кілька прикрих прикладів щодо засудження або звільнення ” [13,

с. 463–464].

В суддівських відповідях йдеться і про інші негативні чинники, що впливали

на якість кримінального судочинства. “Якщо йдеться про гродський суд, – як зазначив один суддя, – то внаслідок навали справ часто суддя вдається до

шаблонів, бо не має часу ані підвищувати свій теоретичний рівень, ані вивчити

особу злочинця. З іншого боку – в судовій практиці постає багато питань і суддя

“не має з ким порадитися” [13, с. 464].

Щоб виправити ситуацію судді запропонували збільшити штати в гродських

судах та підняти заробітну плату гродському судді, щоб суддя “не рвався до

окружного суду, а мав можливість завдяки матеріальної незалежності виписувати

фахові журнали і в окрузі свого суду краще знати людей, їх відношення до судової

практики, розмірів та ефективності покарань; тоді можна буде говорити про

реальну індивідуалізацію покарання” [13, с. 464].

Багато суддів вважали, що саме постать судді є вирішальною у здійсненні

справедливого судочинства. Тому в анкетах містяться досить високі вимоги щодо

суддів. “Суддя, який вирішує кримінальні справи – пише суддя – повинен мати

значний життєвий досвід та сильну волю, щоб приймати справедливі вироки,

проявляти суворість і безжалісність до небезпечних злочинців і поміркованість до

випадкових злочинців, добре знати людей, їх психіку, економічні стосунки,

здібності до розуміння життєвої правди, недоліків та проблем суспільства,

інтересів і потреб держави” Судді внесли пропозиції щодо покращення

суддівського корпусу, а саме: починаючи з університетських лав запровадити

спеціалізацію кримінальних та цивільних суддів, ввести в університетські

програми вивчення курсів соціології та психології. Інші пропозиції стосувалися

“необхідності скасування одноосібних судів, в яких судді перетворювалися в

“ходячу енциклопедію” і часто внаслідок завантаження не в стані були слідкувати

за наслідками судочинства” [13, с. 464 – 465]. Анкета дозволяє вияснити чим керуються та з якими проблемами стикаються

судді визначаючи міру покарання. В суддівських зауваженнях підкреслюється, що

при винесенні вироків враховують “ступінь культури і середовища сторін”, “рівень

культурного та розумового розвитку”, “місцеві стосунки”, “регіоналізм”,

“економічні стосунки”, “суспільні настрої”, “публічні інтереси”, “деморалізаційний

вплив ув’язнення” тощо [13, с. 466 – 469].

Для багатьох суддів, як свідчать їхні переконання, виникали труднощі

пов’язаніз тим, що новий КК не давав можливостей створити “шаблони”. Відтепер

суддя мав самостійно індивідуалізовувати факти, що раніше за нього це робив

законодавець. Значна частина суддів сприймала цю ситуацію як панування в

кримінальному судочинстві “дивної нісенітниці”. Один із суддів писав, що

“визначаючи покарання не знаємо, якими будуть наслідки, за схиляння до

проституції суд першої інстанції виніс вирок три роки ув’язнення, а суд другої

інстанції – шість місяців ув’язнення” [13, с. 465].Одні судді вважали, що треба

враховувати індивідуальність засудженого (матеріальна ситуація, середовище,

освіченість), другі – виділити злочинців “за випадком”, “через обставини” ізагалом

незагрозливих. Водночас судді визнавали, що “підходити до кожного злочинця

індивідуально досить важко, вважаючи на велику кількість справ і

неукомплектованість суддівськими кадрами; суддя знає звиклі справи, але не знає

обвинуваченого” [13, с. 450].

Інші проблеми полягали у тому, що визначаючи покарання, судді “часто в

практиці не керуються провідною ідеєю, вирішують скоріше справу для місячного

звіту. Часто це не є їх вина, бо не вистачає штатів, немає чіткого поділу суддів на

відділи, судді розглядають кримінальні, цивільні, екзекуційні, опікунські справи,

що не сприяє виробленню у судді погляду на кримінальну політику Судді хотіли б робити на кшталт цивільних судів, які можуть і повинні шукати компроміс між

інтересами сторін. В кримінальному судочинстві суспільний інтерес з одного боку,

та інтерес особи – з другого “неможливий”. Зустрічаються і такі суддівські

одкровення: “небажання брати на себе відповідальність за суворий вирок. Є речі

очевидні – надання комусь значних страждань не належить до речей приємних, але

є обов’язком судді ” [13, с. 466–467].

Низку інших важливих проблем кримінального судочинства підняли судді в

“Зауваженнях”. Вони стосувалися різних видів та систем покарання, умов їх

пом’якшення або загострення, апеляційних інстанцій, амністії, ізоляції, боротьбі зі

злочинністю тощо. Автори анкети наводять різні, часом протилежні позиції суддів,

що дозволило виокремити основні тенденції в кримінальному судочинстві та

фактори, що на них впливають.

Обговорюючи проблему відповідності практики застосування покарань з

положеннями КК судді наголошують, що “втримання розмірів покарань на тому

рівні, який вимагає КК вважаємо неможливим з огляду на те, що припинилася

фінансова можливість держави будувати нові в’язниці”, що “в кодексі передбачене

дуже м’яке покарання за схиляння чиновників до порушення службових обов’язків

за допомогою хабара, а суди занадто м’яко трактують цізлочини” [13, с. 472]. Були

і пропозиції радикальних змін системи попрань КК, впровадити більшу

різнорідність покарань ізменшити їх діапазон [13, с. 470–472].

Водночас судді запропонували найважливіші напрямки боротьби зі

злочинністю. В галузі політики покарання було наголошено на відповідне

застосування покарань, швидке їх виконання, заборона припинення покарань за

злочини щодо майна, життя, безпеки держави, винайдення фінансових засобів для

побудови будинків примусової праці, в’язниць, розвивати систему опіки і

виховання в’язнів (особливо первачків). Першочергове значення у боротьбі зі

злочинністю судді надавали вирішенню соціальних проблем і переконували, що “за

дрібні злочини щодо майна, які повторюються від бідності і життєвих потреб дати

можливість засудженому здобути засоби дляжиття” [13, с. 474] В кримінальній політиці головними чинниками судді вважали школу, зчеплення

в суспільстві негативного відношення до злочинців, моральне і матеріальне

піднесення суспільства, розвиток освіти. Цікавими є пропозиції суддів, які вважали

необхідним встановлення взаємозв’язку інституції, яка виносить вироки з

інституцією, де відбувається виконання покарання. В одній з анкет було записано,

що “погано, коли суддя, який виніс вирок не цікавиться станом ув’язнених і

заарештованих, не бачить, в яких умовах відбувається покарання” [13, с. 474, 477].

Значна кількість суддів вважали також, що покарання позбавлення волі є

некорисним. Наведемо кілька висловлювань: “Ув’язнення – це школа злочинності.

До мура тюрми входить злочинець “малятко з випадку”, а виходить професійний

злочинець”, “ув’язнення часто вчить злочинності, тих, хто вперше там опинився”,

“деморалізація в’язнів є наслідком переповнення тюрем, браку навчання,

неможливості класифікації осіб, які відбувають покарання”, “ув’язнені не мають

жодного спрямування, кинуті напризволяще, віддані на ласку або неласку долі”,

“ув’язнення калічить морально і фізично, робить в’язнів лінивими, привчає їх до

неробства та безтурботності”, “ув’язнення є вищою школою поповнення

рафінованих злочинців”, “має дах і без турботи про ранок”. На тлі описаних умов

життя в’язнів стають зрозумілими занепокоєння суддів, які пишуть, що “покарання

ув’язненням є шкідливим як для засуджених злочинців, так і для суспільства і

держави” [13, с. 453].  Спираючись на свій досвід, судді виступили за зміни у виконанні покарання

позбавленням волі і запропонували для “більшості злочинів застосувати як

кримінальну санкцію штраф, який відповідає фінансовій можливості і вині, а також

відповідної кількості днів роботи на користь держави або округу територіального

самоврядування. Без моральної шкоди злочинці могли б створювати земляні вали

біля річок, рибні гмінні ставки, місця на піших на дорогах тощо. Примусово праця

серед знайомих була б своєрідним “ганебним стовбуром” і “корисною” [13, с. 454].

Цікавий і корисний досвід представили судді, відповідаючи на проблему

застосування м’яких чи суворих покарань. Судді намагалися обґрунтувати свою

позицію ефективністю тієї чи іншої міри покарання та в яких випадках їх слід

застосовувати. Про наслідки надмірної поблажливості щодо злочинців було

сказано наступне: “збільшується злочинність”, “коли кримінальний відділ

очолював суддя – добряк кількість кримінальних справ збільшилася з 60 до 140 в

місяць, занадто м’які покарання створюють переконання у безкарності, збуджують

незадоволення покривджених і з ухвально винних”, “м’які покарання за злочини

щодо життя і здоров’я руйнують сім”ї і дають повід для помсти”, “статистика

показує, що біля 12.000 осіб гине від рук злочинця і то переважно чоловіки у

молодому віці, здатних до захисту держави” [13, с. 455–456].

Є і інші застереження судді, який поділився своєю довголітньою практикою і

наголосив, що “злочинність серед сільської молоді, з якої походить значна

кількість підсудних (часто поповнюється молоддю з міст) триває у віці від

вісімнадцяти років і до укладення шлюбу, такий стан триває заледве пару років.

Тому ця категорія злочинців повинна бути покарана з батьківською

поблажливістю, аби уберегти їх від небажаного звороту життєвого шляху

внаслідок довготривалого покарання [13, с. 456]. Водночас більшість судів вважали, що “покарання повинно бути переважно

суворим. М’яка кара допустима лише для злочинів меншої ваги”. Анкета містить

багатий матеріал щодо застосування більш суворих покарань злочинів. Це досить

цінні відомості, з огляду на те, що подаються факти із судової практики. Один

суддя навів приклади із своєї практики про те, що “на одному з теренів з великою

злочинністю в лісних справах після застосування суворих покарань і пильним

наглядом за виконанням арешту упродовж трьох місяців, цей вид злочинів

зменшився до 70 % ”, з власного досвіду додає: до 1932 р. в Східній Галичині за

дрібні крадіжки застосовували покарання арешт строком до чотирьох тижнів. За

таких дрібних покарань крадіжки окупалися винним. Очоливши кримінальний

відділ в гродському суді став застосовувати покарання щонайменше шість місяців

ув’язнення Через два місяці поліція могла вже обмежити заходи безпеки і

оповістила, що професійні злодії шукають і знаходять роботу, з якої живуть”,

“влітку 1935 і 1936 років на терені гродського суду, в якому працюю, відбувалися

масові крадіжки вугілля з потягів. Застосували суворе покарання до двох років

ув’язнення. З часом вугільні крадіжки як масове явище зникло”. “В кількох селах

були поширені крадіжки. Крали переважно хлопці 20–25 років.Під час суду

кожний обвинувачений просив про “призупинення покарання, оскільки

засуджений перший раз”. Це було наслідком моїх попередників, які широко

застосовували призупинення виконання кари. Застосували іншу практику: почали

виносити суворі покарання – рік – півтора року ув’язнення. З часом засуджені вже

просили вже не “призупинення покарання”, а про “милосердя”. Через півтора року

такої практики на терені цілої гміни крадіжки скоротилися до мінімуму” [13,

с. 456–457]. Окрім цінного матеріалу, який характеризує досвід польських суддів в

кримінальному судочинстві, у виданні містяться численні таблиці, які дають

наочну уяву щодо їх відповідей.

Отже, опрацьована на підставі анкети книга Б. Врублевського та В.Свіди є

цінним джерелом історії права, яка ще недостатньо використана. Досвід польських

вчених надає приклад ефективного поєднання соціологічних методів досліджень з

практикою судочинства, що безумовно, може сприяти оптимальному процесу

реформування судової системи. Такі дослідження викликають неабияку

зацікавленість і є “найкращим підручником” для молодих вчених і практиків.

––––––––––––––––––––

1. Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. //

Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (далі – DzURP). – 1932. – Nr. 60. – Poz. 571.

2. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 6 lutego 1928 r. Prawo o ustroju sądów

powszechnych // DzURP. – 1928. – Nr. 12. – Poz. 93.

3. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. Prawo o wykroczeniach

// DzURP. – 1932. – Nr. 60. – Poz. 572.

4. Bardach J., Leśnodorski B., Pietrczak M. Historia państwa i prawa polskiego. – Warszawa:

Państwowe Wydawnictwo Naukowe. – 1979. – 654 s.

5. Borkowska-Bagieńska E., Lesiński B. Historia prawa sądowego: zarys wykladu. – Poznań:

Ars Boni et Aequi. – 1995. – 304 s.

6. Ċwik W., Opas T. Prawo sądów w Polsce do 1939 r.: zarys wykladu. – Rzeszów: Fosze. –

1999. – 136 s.

7. Jurek P. Historia państwa i prawa polskiego. – Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu

Wroclawskiego. – 1998. – 147 s.

8. Kowalski K. Kilka uwag o sądownictwie karnem // Czasopismo Sędziowskie. – 1927. – Nr.

3–4. – s. 37–41; 96–99; – 1928. – Nr. 3. – s. 18–33.

9. Plaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym. – Kraków: Księgarnia Akademicka,

2001. – Cz. 3: Okres międzywojenny. – 762 s.

10. Radzinowicz L. Przestępczość w Polsce w r. 1934 // Glos Sądownictwa. – 1935. – Nr. 7–8. –

s. 508–520.

11. Sitnicki Z. Kodeks karny 1932 r. a praktyka sądowa // Glos Sądownictwa. – 1934. – Nr. 9. –

s. 651–657.

12. Statystyka czynności sądów powszechnych w sprawach cywilnych i karnych. – Warszawa. –

1930. Nakladem Glównego Urzędu Statystycznego. – 74 s.

13. Wróblewski B., Świda W. Sędziowski wymiar kary w Rzeczypospolitej Polskiej. Ankieta. –

Wilno: Widano z zasilku Ministerstwa Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego oraz

Rektoratu U. S. B. – 1939. – 484 s.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук