Головна

СУБ’ЄКТИ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА Ю. Галушка


СУБ’ЄКТИ ВІДШКОДУВАННЯШКОДИ, ЗАВДАНОЇ

ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

Ю. Галушка

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, 79000 Львів, Україна

 

 

У статті досліджено правовий статус учасників охоронних правовідносин, яке

виникло внаслідок неправомірних дій (бездіяльності), рішень органів дізнання та

досудового слідства. Обґрунтовано тезу, що цивільно-правову відповідальність у разі

завдання шкоди переліченими правоохоронними органами повинна нести держава.

Ключові слова: учасники охоронних правовідносин, суб’єкт цивільної

відповідальності, держава як суб’єкт цивільної відповідальності.

Згідно з ч. 2. ст. 1166 ЦК особа, яка завдала шкоду, звільняється від її

відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не зїї вини. У цьому випадку

необхідна наявність всіх підстав виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди:

1. шкоди;

2. протиправної дії, бездіяльності або рішення;

3. причинного зв’язкуміжпротиправною поведінкою і шкодою;

4. вина.

Для останньої немає значення її форма – умисел чи необережність. Однак

потрібно з’ясувати суть поняття вини органів дізнання та досудового слідства. У

цивільних правовідносинах вони є юридичними особами. Але юридичними

особами, які виконують публічні функції. Отже, складається правова конструкція

деліктної відповідальностізмішаного типу.

Протиправні дії, бездіяльність, незаконні рішення як елементи протиправної

поведінки реалізуються в публічно-правовій сфері, а відповідальність за завдану

шкоду настає в цивільно- правовому порядку. Хоча н

е унеможливлене

застосування до конкретних службових (посадових) осіб заходів публічно-

правової і службової дисциплінарної відповідальності. Однак компенсаційна

функція слугує для відшкодування шкоди, реалізація цієї функції можлива лише в

рамках цивільного права.Таке відшкодування можливе за наявності умов, визначених законодавством,

однією з яких є вина. У нашому випадку йдеться про вину органів дізнання та

досудового слідства. В правовій літературі досліджували питання вини юридичної

особи. Правоохоронні органи також є юридичними особами, щоправда, із

специфічними публічнимифункціями.

У теорії вини юридичної особи переважає акцент на вину органів (службових

осіб) юридичної особи. У цьому випадку така ситуація відповідає погляду,

обґрунтованому в юридичній літературі, згідно з яким положення ст. 1166 ЦК

України мають тлумачитися поширювально і розглядатися як такі, що стосуються

не лише встановлених підстав відповідальності за майнову шкоду, але й

визначення загальних підстав відшкодування шкоди [1, c. 318]

Водночас з такою позицією не погоджується Т.С. Ківалова. На її думку,

доцільно відрізняти обов’язок відшкодувати шкоду (як елемент змісту відповідних

компенсаційних зобов’язань) і відповідальність за завданушкоду [2, c. 214].

В контексті аналізу вини як елемента виникнення деліктного зобов’язання

можна зазначити, що для складу правопорушення, вчиненого органами дізнання чи досудового слідства вина (її форми) не має правового значення у контексті

спеціальної відповідальності, оскільки такий обов’язок покладається на державу.

Інша ситуація у випадку відсутності спеціальних підстав правопорушення,

передбачених ст. 1176 ЦК України.

У таких випадках діють загальні правила відшкодування шкоди за наявності

підстав виникнення деліктних зобов’язань, у тім числі і вини правоохоронного

органу. В юридичній літературі, як було зазначено, тривалий час побутувала

“теорія вини юридичної особи”, яка пов’язувалася з виною органу. Але цю теорію

розглядали в контексті заподіяння шкоди господарськими організаціями –

юридичними особами. Це послужило теоретичним підґрунтям теорії “вини

колективу”. Зокрема, В.А. Ойгензит стверджував, що вина юридичної особи

виявляється через соціальні зв’язки людей. Формування волі юридичної особи –

складний процес. Воля кожного працівника може вплинути на волю колективу [3,

c. 33].

Наведена сентенція стосується юридичних осіб – суб’єктів господарської

діяльності. Але інститут юридичної особи використовують не лише як інструмент

обслуговування господарської діяльності. У нашому випадку юридичною особою є

правоохоронні органи, які виконують публічні функціїза завданням держави.

Юридична особа є суб’єктом цивільного права. Але її субстрат становлять її

працівники. У нашому випадку працівниками є посадові (службові) особи органів

дізнання та досудового слідства, які виконують покладені на них правоохоронні

функції відповідно до закону. Органи дізнання та досудового слідства

відповідають за дії своїх працівників. Водночас потрібно мати на увазі, що органи

дізнання та досудового слідства не провадять господарської діяльності і як

державні органи перебувають на державному бюджеті.

Тому покладати на них обов’язок відшкодовувати завдану шкоду на загальних

підставах не зовсім обґрунтовано. Адже кошти на забезпечення діяльності органів

дізнання та досудового слідства виділяють з державного бюджету. Звідси навіть у

випадку наявності відповідних загальних підстав для виникнення зобов’язання з

відшкодування шкоди кошти виділятимуть з державного бюджету. Отож,

самостійна відповідальність органів дізнання та досудового слідства на загальних

підставах з урахуванням вини неможлива З огляду на те, що зобов’язання відшкодування шкоди можуть виникати на

єдиній підставі – завдання шкоди, але за різних умов на думку Т.С. Ківалової

доцільним є поділ останніх на дві групи: загальні та спеціальні умови виникнення

обов’язку відшкодування шкоди. Загальні умови необхідні в усіх випадках, окрім

тих, стосовно яких закон установлює спеціальні вимоги, розширюючи чи

обмежуючи перелік зазначених умов [2, c. 165].

У нашому випадку відшкодування шкоди, завданої органами дізнання і

досудового слідства врегульовано спеціальною нормою, а саме – ст. 1176 ЦК

України. Водночас ч. 6 ст. 1176 ЦК України передбачає обов’язок відшкодування

шкоди фізичній або юридичній особі, завданої незаконними діями, бездіяльністю

чи незаконним рішенням органів дізнання чи досудового слідства на загальних

підставах. Отож, серед інших умов виникнення зобов’язання відшкодування

заподіяної шкоди переліченими органами є вина. Отже вирішення питання про

відшкодування шкоди залежатиме від наявності всіх підстав цивільно-правової

відповідальності.

Однією з цих підстав є вина. Однак, на наш погляд, вину органів дізнання чи

досудового слідства потрібно розглядати через призму поведінкової теорії перелічених органів та їхніх службових (посадових) осіб. Правове значення має не

психічні відносини зазначених правоохоронних органів (їх службових осіб), а

протиправна поведінка у вигляді протиправної дії (бездіяльності) або рішення.

Відмінність у застосуванні спеціальних підстав відповідальності і загальних

полягає в тому, що першімістяться у нормах спеціального законодавства.

На наш погляд, вина органів дізнання як у першому, так і в другому випадку

правового значення не має. Достатньо для покладення відповідальності трьох

підстав: наявність шкоди, протиправної поведінки (дія, бездіяльність чи незаконне

рішення) та причинного зв’язку між ними. Звідси потрібно змінити редакцію ч. 6

ст. 1176 ЦК України, а саме: “шкода, завдана фізичній або юридичній особі,

органам дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду на

загальних підставах, відшкодовується державою”. Вина як елемент

правопорушення не повинна мати значення для виникнення зобов’язання з

відшкодування шкоди органів дізнання та досудового слідства. Достатньо лише

наявності протиправної поведінки у вигляді незаконних дій, бездіяльності або

рішень. За умови наявності шкоди та причинного зв’язку між шкодою та

протиправною поведінкою, вина не має правового значення.

Згідно з ч. 2. ст. 1166 ЦК України, особа, яка завдала шкоди, звільняється від її

відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Зазначене

положення відповідає презумпції вини, властивій цивільному праву. Тому

запропонована вище конструкція не впливає на наявність вини як необхідної умови

виникнення обов’язку відшкодувати шкоди. Адже правоохоронний орган повинен

доводити не тільки відсутність вини, а й протиправної поведінки, оскільки ці

умови цивільної відповідальності взаємопов’язані. Теорію вини юридичних осіб за дії своїх працівників (у нашому випадку

службових, посадових осіб) не можна застосувати до органів дізнання та

досудового слідства. Зазначені структури належать до державних органів,

створених державою або в порядку, який вона визначила. Для виконання своїх

функцій, визначених законодавством, держава наділяє правоохоронні органи

відповідним майном та іншим матеріальним забезпеченням. Органи дізнання та

досудового слідства забезпечуються за рахунок державного бюджету і не можуть

мати інших джерел отримання доходів.

Викликає заперечення дефініція ст. 1166 ЦК, в якій передбачено, що майнова

шкода може бути задана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю

особистим немайновим правом фізичної особи, а також майну перелічених осіб.

Особисті немайнові права фізичної особи, згідно з ч. 2 ст. 269 ЦК України, не

мають економічного змісту. Але порушенням особистих немайнових прав може

бути завдана майнова та моральна шкода, яку повинна відшкодовувати відповідно

до ст. 1166 особа, котра їїзавдала.

У ч. 6 ст. 1176 ЦК України зазначено, що шкода, завдана правоохоронними

органами, відшкодовується на загальних засадах. Але в цьому випадку потрібно

встановити всі необхідні підстави для виникнення обов’язку її відшкодувати, що й

становить зміст загальних засад.

Однією з підстав виникнення зобов’язань з відшкодування завданої шкоди у

цьому випадку є вина. Значення має вина правоохоронного органу загалом а не

окремих його посадових (службових) осіб. Водночас протиправні дії (бездіяльність) чи

незаконні рішення приймаються конкретні працівники органів дізнання або

досудового слідства. Відповідно до загальних підстав відповідальність за завдану

майновушкоду суб’єктомвідшкодування є особа, яка їїзавдала (ст. 1166 ЦКУкраїни) Отже, безпосередньо шкоду особі завдають конкретні посадові особи органів

дізнання чи досудового слідства. Але вони не є суб’єктами відповідальності. Адже

шкоду відшкодовують правоохоронні органи, як підкреслено в ЦК України на

загальних підставах. На наш погляд, з трактування коментованої норми має

випливати обов’язок правоохоронного органу відшкодовувати шкоду за дії

(бездіяльність), рішення своїх посадових (службових) осіб. При цьому вина органу

дізнання чи досудового слідства не має значення для відшкодування шкоди.

Водночас джерелом відшкодування шкоди, завданої зазначеними органами, є

кошти державного бюджету. Хоча держава не є безпосереднім суб’єктом деліктного

зобов’язання у нашрму випадку, але діє у цивільних відносинах на рівних правах з

іншими учасниками, і є суб’єктом, який несе підвищену відповідальність за дії

(бездіяльність), рішення державних органів, у тімчислі правоохоронних.

Відповідальність держави настає без урахування її вини. Держава не має права

звільнятися від відшкодування шкоди, завданої державними органами та

службовцями, чи таке відшкодування шкоди держава здійснює за інших осіб у

випадках, передбачених законом [4, c. 9]. Отож, можна константувати, що держава

несе підвищену відповідальність за дії (протиправну бездіяльність) чи рішення

державних органів, у тім числі правоохоронних.

З таких позицій обґрунтовуються рішення Європейського суду з прав людини.

Показовою в цьому аспекті є справа “Муравська проти України”. Фабула справи

полягає у такому. Син заявниці зник 23 січня 1999 р. 18 березня 1999 р. Його тіло

було знайдено в озері. Після того, як попередні постанови про відмову у порушенні

кримінальної справи було скасовано Слов’янським міським судом Луганської

області та Генеральною прокуратурою України, 29 жовтня 1999 р., відповідно,

слідчий прокуратури відмовив у порушенні кримінальної справи за фактом смерті

сина заявниці, оскільки причину його смерті встановити було неможливо.

Нарешті 18 серпня 1999 р. слідчий прокуратури м. Слов’янську порушив

кримінальну справу за фактом нанесення побоїв синовізаявниці та передав справу

до відділення Слов’янського МВ УМВС України у Донецькій області. Орган

внутрішніх справ 12 травня 2000 р. перекваліфікував злочин з нанесення побоїв

синовізаявниці на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть.

Згодом 27 серпня 2001 р. слідчий МВС відмовив у порушенні кримінальної справи

з огляду на нанесення побоїв синові заявниці щодо осіб П., Д.Г. та П., які були з

потерпілим у день його зникнення. Відмова у порушенні кримінальної справи щодо тих самих осіб з’явилася 17

грудня 2003 р. у зв’язку ззаподіянням тяжкого тілесного ушкодження сину заявниці,

що спричинило його смерть. А 17 квітня 2003 р. справа була передана доДонецького

обласного управління внутрішніх справ для подальшого розслідування.

На момент винесення рішення Європейським судом з прав людини

розслідування за фактом заподіяння тяжкого тілесного ушкодження синові

заявниці, внаслідок якого сталася смерть, тривало. До Європейського суду з прав

людини заявниця скаржилася за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод на те, що держава не провела ефективного розслідування

за фактом зникнення та смерті її сина.

Проаналізувавши обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов

висновку про те, що органи досудового слідства не провели ефективного

розслідування зникнення та смерті сина заявниці [5].

З коментованого прикладу доходимо висновку, що згідно з позицією

Європейського суду з прав людини держава є відповідальною за дії (бездіяльність), рішення органів дізнання та досудового слідства. Це відповідає концепції

підвищеної відповідальності держави як організації суспільної влади за дії своїх

органів, якіздійснюють владні, управлінські та правоохоронні функції в публічній

сфері. Одним з видів відповідальності є цивільно-правова, що полягає в

компенсації (відшкодуванні) матеріальної (майнової) та моральної шкоди за

протиправні дії, (бездіяльність), рішення правоохоронних органів.

Держава як учасник цивільних відносин має відокремлене майно, несе

відповідальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке

відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174 ЦК України).

Словосполучення “відповідальність за своїми зобов’язаннями” потрібно розуміти

як договірні, так і не договірні зобов’язання. При цьому держава згідно із ст. 170

ЦК України набуває і виконує цивільні права та обов’язки через органи державної

влади умежах їхньої компетенції, встановленоїзаконом.

Згідно із ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на

засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої,

виконавчої та судової влади виконують свої повноваження у встановлених

Конституцією межах і відповідно до законів України. Загальноприйнятого

законодавчого визначення органу державної влади немає. Але в спеціальних

законодавчих актах, які визначають завдання, функції і поняття окремих

державних органів, міститься характеристика останніх із зазначенням їх правового

статусу.

Отже, від імені держави в цивільних правовідносинах беруть участь відповідні

органи державної влади, серед них правоохоронні органи. Держава набуває і

здійснює цивільні права і обов’язки через зазначені органи. Звідси хоч держава не

є безпосереднім учасником відносин у правоохоронній сфері, але від її імені такі

функції виконують відповідні органи. Законодавець розмежовує цивільну

відповідальність держави за дії цих органів та відповідальність самих

правоохоронних органів.

При цьому підкреслено, що відповідальність самих правоохоронних органів

настає на загальних підставах, тобто, важливо дотриматися всіх необхідних умов

цивільно-правової відповідальності, у тім числі і вини. Відповідальність держави

не пов’язується з її виною. Йдеться, як зазначалося, про підвищену

відповідальність держави за дії її органів, котрі її представляють в публічних та

приватних відносинах. Отож для цивільно-правової відповідальності держави не

має значення суб’єктивна сторона протиправної поведінки державних органів,

зокрема, правоохоронних

1. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. – М. :

Статут, 2000. – 411с.

2. Ківалова Т.С.Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України

(теоретичні аспекти). / Т.С. ківалова. – Одеса : Юридическая литература, 2008. – 360 с.

3. Ойгензихт В.А. Воля и вина в гражданском праве / В.А. Ойгензихт// Советское

государство и право. – 1982. – №4. – 31–37 С.

4. Плачков Д.Ф. Відшкодування шкоди фізичній особі, що потерпіла від злочину, за

цивільним законодавством : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид наук.

спец.12.00.03 / Д.Ф. Плачков. цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право. – Одеса, 2008. – 18 c.

5. Справа “Муравська проти України.” Заява №249/03// Урядовий кур’єр. – 2009. – 24

березня

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук