Головна

ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ІНФОРМУВАННЯ ЧЕРЕЗ ПРЕСУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Ю. Навроцька


ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ІНФОРМУВАННЯ ЧЕРЕЗ ПРЕСУ

В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Ю. Навроцька

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Досліджено процесуальний порядок та особливості інформування через пресу в

цивільному судочинстві. Проаналізовано правову природу витрат, пов’язаних із

публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача. Визначено, як потрібно

повідомляти про ухвалене у справі рішення відповідача, місце проживання якого

невідоме.

Ключові слова: засоби масової інформації, повідомлення, виклик в суд, відповідач,

цивільне судочинство.

Однією із процесуальних форм інформування про час та місце розгляду справи

в цивільному судочинстві є виклик через оголошення в пресі. Законом України

“Про судоустрій та статус суддів” від 07.07.2010 р. внесено зміни до Цивільного

процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), які стосуються також і

цього процесуального інституту. Процесуальна форма інформування через пресу в

цивільному судочинстві охоплює не лише виклик у суд через оголошення в засобах

масової інформації (як традиційно її тлумачать), а також, на мою думку, і

можливість повідомлення про ухвалене судове рішення таким самим способом, а

також питання судових витрат, змісту позовної заяви тощо. Всі ці питання і

стануть предметом даного дослідження.

Ан

аліз юридичної літератури свідчить про те, що така процесуальна форма

інформування в цивільному процесі, як виклик через оголошення в пресі, не була

самостійним об’єктом цивільно-процесуального дослідження. Це питання

розглядають лише на рівні науково-практичних коментарів до ЦПК України, однак

аналізують досить загально, здебільшого просто констатують передбачену ЦПК

можливість такого способу інформування, а поза увагою залишається вирішення

законодавчих прогалин у регулюванні нового процесуального інституту.

Відомі процесуалісти по-різному вирішували і вирішують питання

доцільності і можливості повідомлення відповідача про час та місце судового

розгляду в такий спосіб. Ще наприкінці ХІХ ст. вчені висловлювали сумніви

щодо можливості ухвалення заочного рішення, якщо відповідач, який викликався

через публікацію, згодом не з’явився в судове засідання, мотивуючи свою

позицію тим, що публікації зазвичай ніхто не читає [5, с. 10–11; 6, с. 223; 13,

с. 18; 14, с. 588]. Проти судових викликів та повідомлень шляхом публікації в

пресі виступають і сучасні дослідники, вказуючи, що такий спосіб на сьогодні

застарів і не може бути застосований [11, с. 26–27; 12, с. 98–99]. Враховуючи, що

імовірність того, що оголошення про виклик у пресі прочитає відповідач, є дуже

низькою, окремі науковці пропонують, як альтернативу, запровадити

електронний реєстр осіб, котрих викликають до суду, на сайті Верховного Суду

України [4, с. 231].На мою думку, виклик відповідача через оголошення у пресі виступатиме

виключним засобом, коли немає можливості вдатися до звичайних способів

повідомлення. В цьому випадку ми матимемо справу з правовою фікцією: суд керується тим, що сторона повідомлена належно, хоча насправді судова повістка

не дійшла до адресата, і це відомо судді. Це виняток із загального правила, який є

об’єктивно необхідним, інакше неможливим буде вирішення спору про право [3,

с. 35–36].

Водночас, ЦПК України запропонував варіант вирішення проблемної ситуації,

пов’язаної із повідомленням відповідача, місце проживання якого невідоме:

“Відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи

місце роботи якого невідоме викликається в суд через оголошення у пресі. З

опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про

час і місце розгляду справи” (ч. 9 ст. 74 ЦПК України). Треба звернути увагу на те,

що зі змінами у ЦПК від 07.07.2010 р. пов’язано покладення обов’язку на суд

перевіряти вказане позивачем у позовній заяві місце проживання, перебування чи

роботи відповідача. Зараз можливість виклику через пресу пов’язують не з тим, що

позивачеві невідоме місце проживання відповідача навіть після його звернення до

адресного бюро чи органів внутрішніх справ. Відповідно до ст. 122 ЦПК у разі,

якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом

підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної

заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та

місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце

проживання (перебування) такої фізичної особи. Інформація про місце проживання

(перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту

отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування

особи відповідного звернення суду. У разі, якщо отримана судом інформація не дає

можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце

проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття

провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі

здійснюється через оголошення у пресі.З аналізу положень процесуального закону можна зробити висновок, що на суд

покладається обов’язок перевіряти зазначене у позовній заяві місце перебування чи

проживання особи, але не встановлення такого. Такий підхід, на мою думку, може

призвести до невиправданих зловживань позивачів та збільшення викликів

відповідачів через пресу, адже відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК у разі, якщо

отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у

встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи,

суд вирішує питання про відкриття провадження і подальший виклик такої особи

як відповідача у справі відбувається через оголошення у пресі.

Відповідно до ст. 11 Закону України “Про свободу пересування та вільний

вибір місця проживання в Україні” реєстрація місця проживання та місця

перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого

центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації в Автономній

Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах

Києві та Севастополі. На практиці направлення таких запитів здійснюється до

адресного бюро за місцем проживання відповідача, зазначеним у позовній заяві. З

метою пришвидшення отримання відповіді на запит щодо місця проживання

відповідача, практикують давати такий запит на руки позивачеві, аби він

самостійно відніс його до адресного бюро. Даючи відповідь на такий запит суду,

адресне бюро може вказати справжню зареєстровану у встановленому законом

порядку адресу місця проживання відповідача, але якщо така інформація є наявна в

даному адресному бюро. Якщо відповідач зареєстрований, наприклад, в іншій області, то, очевидно, що суд у відповідь на запит отримає підставу для виклику

такого відповідача через оголошення у пресі.

Відповідно до ЦПК України друкований орган, в якому розміщуються

оголошення про виклик відповідача протягом наступного року, повинен

визначатися не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому

Кабінетом Міністрів України. Зокрема, останнє таке розпорядження, на диво, було

прийняте своєчасно, – Розпорядження КМУ від 1 грудня 2010 р. № 2171-р “Про

друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери

розповсюдження, в яких у 2011 році розміщуються оголошення про виклик до суду

відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких

невідоме”. Ним, зокрема, для Львівської області розширено перелік джерел

виклику через пресу – це газети “Експрес” та “Високий замок”.

Також звертаю увагу на те, що ЦПК України передбачає можливість виклику

через публікацію у пресі лише відповідача, місце проживання якого невідоме (ч. 9

ст. 74), а у відповідному розпорядженні КМУ від 1.12.2010 р., як і в попередніх,

йдеться про виклик не лише відповідача, а й третіх осіб та свідків. Очевидно, в цій

частині Розпорядження КМУ є нечинним, оскільки суперечить ЦПК України, а

останній має вищу юридичну силу та не допускає застосування цього способу

інформування щодо інших учасників процесу, окрім відповідача.

Як свідчить аналіз судової практики, після систематичних неявок судді часто

вдаються до такого способу інформування відповідача, як виклик через пресу, тоді,

коли місце проживання відповідача відоме, вказуючи навіть адресу відповідача у

самому повідомленні (публікації). Таку практику не можна визнати правильною.

Адже вірогіднішим є те, що відповідач прочитає отриману поштою судову

повістку, ніж оголошення в газеті. Саме тому законодавець і передбачив такий

спосіб інформування про час та місце судового засідання як виняток із загальних

правил про судові виклики та повідомлення, коли місце проживання відповідача

неможливо встановити Верховний Суд України також наголошує, що належним повідомленням

вважатиметься таке, яке здійснене через друкований орган, визначений Кабінетом

Міністрів України, і лише у разі, якщо місце проживання або місцезнаходження

відповідача невідоме, а не в разі його неявки в судове засідання, коли відоме його

місце проживання, оскільки явка до суду є правом, а не обов’язком сторони у

справі [9].

З огляду на нововведення в цивільному процесі щодо виклику відповідача,

місце проживання (перебування чи роботи) якого позивачеві невідоме,

потребують певних уточнень положення процесуального закону щодо змісту

позовної заяви. Так, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України, позивач у

позовній заяві повинен чітко зазначити відповідача, його місце проживання або

місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку. Відсутність цих

даних є підставою для залишення позовної заяви без руху з наданням строку для

усунення вказаних недоліків, або ж повернення позовної заяви, якщо протягом

наданого строку позивач не усуне їх. Варто звернути увагу, що змінами до ЦПК

України від 07.07.2010 р. п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК доповнено словами “якщо такі

відомі”. Виникає запитання, як тлумачити таке законодавче формулювання – чи

це стосується загалом всіх даних щодо відповідача, чи “якщо такі відомі” – лише

останньої частини п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК – номерів засобів зв’язку? На мою думку,

доцільно тлумачити в даному випадку процесуальний закон широко, хоч серед

практиків є й інша позиція. Адже системний аналіз ЦПК України дозволяє зробити висновок, що розгляд справи в разі, якщо місце проживання чи

місцезнаходження відповідача невідоме, все ж таки можливий [7]. Тому, якщо

позивач на момент подання позовної заяви не може конкретизувати адресні дані

відповідача, він мав би зазначити про це після вказівки на відповідача. В такому

разі, відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК України, суд все-одно мав би надсилати

запит до адресного бюро щодо інформування про зареєстроване у встановленому

законом порядку місце проживання відповідача (принаймні, в межах

територіальної підсудності суду, що розглядатиме справу). Однак, наскільки мені

відомо, єдиної централізованої системи реєстрації місця проживання в Україні

немає, а тому визначити, чи дійсно місце проживання відповідача зовсім

невідоме, на практиці важко.

Окремо доцільно звернути увагу на те, що витрати, пов’язані із викликом

відповідача через пресу, тепер виділені як самостійний вид судових витрат. З

цього можна зробити висновок, що ці витрати повинен нести позивач як

зацікавлена сторона у процесі, а вже за результатами судового розгляду вони

підлягають розподілу між сторонами. До законодавчого віднесення цих затрат

до судових витрат вони все-одно на практиці покладалися на позивачів, однак

їх не можна було стягнути як судові витрати. Зараз же це буде зробити

простіше.

Однак, на мою думку, неправильно покладати витрати щодо виклику

відповідача через оголошення в пресі на позивача. Так само, як можна визнати

неправомірними часті випадки, коли суддізобов’язують позивачів за власний кошт

відправляти судові повістки рекомендованими листами з повідомленням про

вручення. Така практика видається недопустимою, особливо у зв’язку із введенням

з 1 вересня 2005 р. до цивільного процесу України збору на інформаційно-технічне

забезпечення розгляду справи. Адже одна зі складових витрат на інформаційно-

технічне забезпечення – це витрати, пов’язані з інформуванням учасників процесу

про хід розгляду справи. Тому, видається, що витрати на виклик відповідача через

пресу мали б покриватися за рахунок витрат на інформаційно-технічне

забезпечення, що сплачуються при зверненні в суд практично по кожній цивільній

справі. Наявність процесуальної форми інформування через пресу в цивільному

судочинстві ставить також питання, як інформувати про судове рішення, якщо

використовувався такий спосіб інформування про час та місце розгляду справи, як

оголошення в засобах масової інформації? Законодавство не вирішує такої

ситуації. Жодної вказівки, як же повідомляти про ухвалене рішення відповідача,

який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні ЦПК України, ні

інші нормативно-правові акти [8; 10] не містять. Більше того, є пряма вказівка

ст. 227 ЦПК України, що копія заочного рішення направляється рекомендованим

листом із повідомленням. Таке ж положення є і в загальній ст. 222 ЦПК щодо

направлення копій судового рішення особам, які брали участь у справі, але не були

присутні у судовому засіданні. А на яку ж адресу потрібно направляти копію

рішення, якщо зареєстроване місце проживання (перебування) або

місцезнаходження чи місце роботи відповідача невідоме? Очевидно, запитання

риторичне.

На мою думку, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення

застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то,

керуючись ч. 9 ст. 74 ЦПК України, повідомляти про заочне рішення відповідача,

зареєстроване місце проживання або місцезнаходження якого невідоме, варто через публікацію в пресі. Хоча фактично важко буде реалізувати це на практиці

(зважаючи на ту масу оголошень про судові засідання, що публікуються з

моменту набрання законної сили ЦПК України). В такому разі день

опублікування заочного рішення у пресі буде моментом початку перебігу строку

на подання заяви про перегляд заочного рішення, адже саме з цього моменту

відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про

заочне рішення.

Варто зробити ще одне застереження, що доцільність інформування

відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіх

випадках, коли відповідача викликали в судове засідання через публікацію в пресі,

а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи.

Адже не виключено, що відповідач, якого про час та місце судового розгляду

інформували через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, або ж

позивачеві під час провадження по справі стало відоме місце проживання

відповідача.

Зроблений висновок про необхідність у зазначених випадках публікувати

заочне рішення (принаймні його резолютивну частину) у пресі ґрунтується на ч. 7

ст. 8 ЦПК України щодо допустимості застосування аналогії закону в цивільному

процесі та теоретичних розробках щодо проявів принципу розумності [2, с. 161–

163].

В літературі висловлювали й іншу, доволі раціональну позицію, щодо

цього питання. Так, М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник вважають, що якщо місце

проживання відповідача невідоме, він повідомлявся про дату судового

засідання через оголошення у пресі, то слід складати довідку про це і

підшивати після проголошення заочного рішення, тобто йому копію заочного

рішення не направляють [1, с. 398]. Однак при цьому відкритим залишається

питання щодо визначення моменту набрання таким заочним рішенням законної

сили. Отже, можна констатувати, що законодавче закріплення такої форми

інформування в цивільному судочинстві, як публікація в пресі, не вирішило на

практиці багатьох проблемних питань. Зокрема, не зовсім чітко визначені підстави

застосування виклику через пресу, простежуємо законодавчу прогалину щодо

інформування про ухвалене судове рішення, якщо відповідача викликали в судове

засідання через пресу. Вище були запропоновані шляхи їх вирішення, необхідні

для судової практики за умови збереження цього способу інформування в

законодавстві України.

––––––––––––––––––––

1. Балюк М.І., Луспеник Д.Д. Практика застосування Цивільного процесуального кодексу

України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації,

пропозиції. Серія “Судова практика” / М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник. – Х.: Харків

юридичний, 2008. – 708 с.

2. Волосатова Л.В Принцип разумности в реализации субъективных гражданских прав :

дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук / Л.В. Волосатова. – М., 2005. –

195 с.

3. Зайцев И.М. Правовые фикции в гражданском судопроизводстве / И.М. Зайцев //

Российская юстиция. – 1997. – №1. – С. 35 – 36.

4. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар до Цивільного

процесуального кодексу України. – 2-ге вид., перероб. і доп. / В.М. Кравчук,

О.І. Угриновська. – Х.: Фактор, 2010. – 800 с.

5. Малышев К. Курс гражданского судопроизводства / К. Малышев. – СПб.: Типография

М.М.Стасюлевича, 1875. – Т. 2. – 356 с.

6. Муллов П. Библіографія: Курсъ гражданскаго судопроизводства Кр.Малышева /

П. Муллов // Журнал гражданского и уголовного права. – 1876. – Кн.6. – С. 220 – 264.

7. Навроцька Ю. Особливості здійснення цивільного судочинства, якщо місце

проживання відповідача невідоме / Ю.В. Навроцька // Проблеми державотворення і

захисту прав людини в Україні: Матеріали ХV регіональної науково-практичної

конференції. 4-5 лютого 2009 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського

національного університету імені Івана Франка, 2009. – С. 209 – 212.

8. Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери

розповсюдження, в яких у 2011 році розміщуються оголошення про виклик до суду

відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких

невідоме : Розпорядження Кабінету Міністрів України, 01.12.2010 р., № 2171-р //

Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

9. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у

суді першої інстанції: Постанова Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009

р. // Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua

10. Про затвердження Порядку визначення друкованого засобу масової інформації, у

якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб,

свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме : Постанова

Кабінету Міністрів України, 25.01.2006 р., №52 // Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua

11. Решетняк В.И., Черных И.И. Заочное производство и судебный приказ в гражданском

процессе : пособие / В.И. Решетняк, И.И. Черных. – М.: Юридическое бюро “Городец”,

1997. – 86 с.

12. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе / И.В. Уткина. – М.: ООО

“Городец-издат”, 2003. – 192 с.

13. Цуханов Н.И. Причины медленности нашего гражданского процесса / Н.И. Цуханов //

Журнал Министерства юстиции. – 1894/1895. – №7. – С.1 – 28.

14. Энгельман И.Е. Курс русского гражданского судопроизводства / И.Е. Энгельман. –

Юрьев, 1912 // Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб.

и доп. / Под ред. проф. М.К.Треушникова. – М.: ОАО “Издательский Дом “Городец”,

2005. – С.585 – 591.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук