ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ FAVOR DEFENSIONIS У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Б. Яворський
ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ
FAVOR DEFENSIONIS У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Б. Яворський
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
Стаття присвячена дослідженню правової природи сприяння захисту (favor
defensionis) у кримінальному судочинстві. Проаналізовано та з’ясовано роль цього
інституту у забезпеченні процесуальних можливостей сторони захисту для відстоювання
власної позиції у кримінально-процесуальному змаганні.
Ключові слова: сприяння захисту (favor defensionis), сторона захисту, сторона
обвинувачення, змагальність.
Закріплення у Конституції України змагальності як однієї з основних засад
судочинства дає підстави вважати її міжгалузевим принципом, оскільки за задумом
законодавця вона повинна існувати в усіх видах судочинства – цивільному,
господарському, адміністративному та кримінальному, однак у кожному з них вона
проявляється по-різному.
Сучасний кримінальний процес розвивався з приватного обвинувачення, адже
свого часу цивільне і кримінальне судочинство не розмежовувалось. Злочинне
діяння розглядалося виключно як порушення права приватної особи, а
обвинувачення вважалося звичайним позовом. Поступово найбільш небезпечні
правопорушення – злочини перейшли до сфери кримінального судочинства, оскільки
їхня суспільна небезпека не могла залишитися не поміченою суспільством та
державою, що призвело до створення системи спеціально уповноважених органів,
які володіють апаратом примусу для охорони законослухняних громадян від
суспільство “делегувало” державі в особі спеціально уповноважених органів право
вирішувати питання про початок реагування на такі порушення закону – порушувати
кримінальну справу та проводити її розслідування незалежно від розсуду, волі чи
бажання особи, що безпосередньо потерпіла від злочину (виняток становлять справи
приватного та приватно-публічного обвинувачення) чи будь-яких інших осіб. Тому,
на відміну від цивільного, у кримінальний процес глибоко проникла публічна засада Класичне розуміння засади змагальності зобов’язує сторони діяти у
протилежних напрямках. За таких умов сторона обвинувачення повинна
встановлювати: а) подію злочину; б) винуватість особи; в) обставини, що
обтяжують відповідальність; г) обставини, що характеризують обвинуваченого з
негативного боку; д) обставини, що сприяли вчиненню злочину. Стороні захисту,
на противагу обвинуваченню, потрібно встановлювати: а) обставини, що
виключають злочин і покарання; б) обставини, що пом’якшують відповідальність;
в) обставини, що характеризують обвинуваченого з позитивного боку. Однак цього
не відбувається, оскільки закон, надаючи стороні обвинувачення владні
повноваження для розслідування злочинів, одночасно покладає на неї обов’язок
повного, всебічного і об’єктивного розслідування, тобто встановлювати обставини
як “на користь обвинувачення”, так і “на користь захисту”. Р. В. Багдасаров з цього
приводу відзначає: “Вимагати прагнення до об’єктивної істини законодавець
вправі далеко не від усіх учасників судочинства, а тільки від органів
кримінального переслідування, оскільки їх діяльність є головним джерелом руху процесу, тільки вони володіють всіма можливостями державної влади. Вони у силу
цієї вимоги володіють як обвинувальними, так і виправдувальними доказами.
Протилежна сторона вправі не займатися їхнім пошуком, що не позбавляє її
можливості скористатися цим правом. Очевидно, що такий порядок надає стороні
захисту додаткові переваги.” [3, с. 15].
Все це спрямовано на захист ізабезпечення публічних інтересів у сфері боротьби
зізлочинністю, під якими розуміють державні інтереси, а також інтереси суспільства,
більшість членів якого становлять законослухняні громадяни, зацікавлені, як і
держава, у забезпеченні невідворотності відповідальності за вчинені злочини, у
підтриманні правопорядку і безпеки [4, с. 38]. Поряд з цим не можна ігнорувати
особистими інтересами учасників кримінального процесу, потребу в охороні їхніх
матеріальних і процесуальних прав та законних інтересів. Ці два види інтересів
однаково важливі ізначимі, а тому, незважаючи на те, що “узгодження цих інтересів є
найбільш складним завданням кримінально-процесуального законодавства” [22, с. 4],
потрібно знайти компроміс між інтересами особи та публічними інтересами.
Встановлення оптимального балансу приватних та публічних інтересів є запорукою
справедливості кримінально-процесуального закону [1, с. 202; 4, с. 100]. Якщо ж
компромісу не буде досягнуто, то у жертву будуть приноситися або особисті
(приватні), або публічні інтереси, що є неприпустимо [2, с. 47].
Необхідно також пам’ятати, що кримінальне судочинство, на відміну від
адміністративного, господарського і цивільного, ведеться не одним державним
органом, а цілою їх системою – органами дізнання, досудового слідства,
прокуратури і суду, які наділені комплексом повноважень для виконання
поставлених завдань. Частина з них (органи дізнання, досудового слідства та
прокурор) належить до однієї зі сторін кримінального процесу – сторони
обвинувачення. При цьому особа, що проводить дізнання, слідчий та прокурор
діють від імені держави, наділяючись нею владними повноваженнями (порушувати
та закривати кримінальну справу, проводити слідчі дії, застосовувати заходи
процесуального примусу до обвинуваченого тощо). Така діяльність вважається
державною, а обвинувачення – державним. Таким чином, суб’єктами кримінально-
правових відносин фактично виступають особа, що вчинила злочин, та держава як
виразник публічних інтересів в особі відповідних органів та посадових осіб. Названі обставини не можуть не впливати на дію засади змагальності і,
зокрема, такого її елемента, як процесуальна рівноправність сторін, чим
зумовлюють суттєву різницю між засадою змагальності, наприклад, у цивільному
судочинстві та кримінальному. Кримінальне судочинство слугує інструментом
вирішення конфлікту між порушником кримінально-правової заборони та
державою, що встановила таку заборону, і особа повинна виступати таким же
суб’єктом кримінально-процесуальних відносин, як і держава. Поряд з цим, як
слушно звертає увагу І.Ю. Гловацький, норми кримінально-процесуального права
далекі від справедливості, у розумінні рівності прав суб’єктів правовідносин. Сили
обвинувачення й захисту не перебувають в одній “ваговій категорії” [7, с. 108].
Зрозуміло, що той комплекс прав та можливостей, якими володіє сторона
обвинувачення, є причиною того, що “... сторона обвинувачення знаходиться у
переважаючому становищі порівняно зі стороною захисту” [12, с. 22].
Обвинувачений же знаходиться у завідомо гіршому становищі, ніж обвинувач у
силу самого факту кримінального переслідування, адже, той хто нападає, завжди
має перевагу. Особливо чітко це прослідковується у випадках, коли розслідування
триває довгий час, а обвинувачений перебуває під вартою, оскільки відомо, що суду психологічно набагато легше засудити і важче виправдати обвинуваченого,
який роками перебував під вартою, ніж того, хто потрапив туди зовсім недавно
[19, с. 77–78]. Європейський суд з прав людини також наголошує на вразливому
становищі осіб, які перебувають під вартою [16].
Ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає
принцип справедливості, який вимагає, щоб під час судового розгляду жодній із
сторін не надавалось суттєвих переваг перед іншою. У своїх рішеннях
Європейський суд з прав людини певним чином уточнює розуміння даного
положення і констатує, що ст. 6 Конвенції стосується не тільки судового розгляду,
а й досудового провадження [17]. Із ст. 2 КПК також випливає рівнозначне
ставлення законодавця як до обвинувальної, так і до захисної діяльності, а тому
будь-яке домінування обвинувачення над захистом не можна визнати
обґрунтованим [8, с. 214]. Через це постає цілком закономірне запитання: як
досягнути процесуальної рівноправності сторін, одна з яких наділена владними
повноваженнями (порушувати кримінальну справу, проводити розслідування,
застосовувати заходи процесуального примусу тощо) і за рахунок цього перебуває
у домінуючому становищі?
На проблему встановлення процесуальної рівноправності у кримінальному
судочинстві вже неодноразово звертали увагу у літературі. Зокрема зазначали, що
оскільки функція обвинувачення неодмінно детермінує функцію захисту, які вже
протягом усього процесу повинні, змагаючись, співіснувати, то одразу ж виникає
потреба забезпечення рівноправності цих функцій, щоб не допустити переваги
однієї з них над іншою і обумовити таким чином неупередженість, всебічність та
повноту дослідження фактичних даних у справі з метою досягнення істини,
справедливого вирішення конфлікту [10, с. 17]. В інакшому випадку результати
змагання, побудованого на нерівності сторін і за нерівних умов його проведення
для різних сторін, будуть далеко не об’єктивними [18, с. 40].
Зустрічаються і більш категоричні висловлювання щодо вказаної проблеми:
“Змагальність передбачає рівні права у процесі доказування. Говорити про рівність
сторін немає змісту, таких сторін у живій кримінальній справі просто не існує.
Даремна спроба ставити знак рівності між настільки різними учасниками процесу,
як прокурор і підсудний, слідчий і підозрюваний, обвинувачений. Ні про яку
фактичну чи юридичну рівність не може бути й мови, коли з однієї сторони
знаходиться представник державної влади, що подає суду докази винуватості, а з
іншої – особа, чия доля в буквальному розумінні вирішується в результаті
“судоговоріння”.” [20, с. 19].В ідеалі рівноправність сторін повинна передбачати таке співвідношення їхніх
прав щодо участі у відстоюванні своєї позиції у справі, за якого жодна з них не
мала б виключних, таких, що належать тільки їй, прав для представлення і
доказування аргументів на захист своєї позиції. За словами В. Случевського,
рівноправність полягає у тому, що обвинувачення і захист отримують однакові
законні засоби діяльності і жодна зі сторін не користується такими винятковими
правами, якими не володіє інша. Можливо саме тому видатний науковець і вважав
повну рівноправність ідеалом, якого прагнуть, але ніколи не досягають [23, с. 72].
Поряд з цим процесуальна рівноправність зовсім не вимагає наділення сторін
однаковими правами та можливостями, як інколи відзначається у літературі
[12, с. 22]. Однаковість прав у більшій мірі характерна для цивільного судочинства,
хоча і тут існують винятки. Вид і об’єм прав кожного учасника залежить від його
процесуального становища та завдання, яке перед ним стоїть. Так, дійсно, є права які можна і потрібно надавати двом сторонам, наприклад, право заявляти
клопотання, виступати у судових дебатах тощо. Однак є ряд прав, якими за своєю
природою може бути наділена тільки одна сторона, і це стосується не лише
кримінального судочинства (наприклад, підсудний має право на останнє слово, а
відмовитися від цивільного позову як у кримінальному судочинстві, так і у
цивільному, вправі виключно цивільний позивач чи його представник і ніхто
інший). Своєю чергою, протилежній стороні надаються права, яких немає у
процесуального супротивника, і це дозволяє говорити про процесуальну
рівноправність сторін. Ю.В. Дерішев слушно зауважив, що процесуальна
рівноправність не завжди означає адекватність за об’ємом та характером прав
сторін – вона передбачає рівні правові можливості у веденні спору і спростуванні
позиції протилежної сторони [9, с. 51]. Тому наголос потрібно робити не на
однакових, а на співмірних правах та можливостях.
У кримінальному процесі неможливо досягнути тієї рівноправності, яка має
місце у його історичного попередника – цивільному процесі, однак, забезпечити
процесуальну рівноправність сторін, коли урівноважується комплекс їхніх прав та
можливостей для відстоювання власних тверджень і заперечення доводів
протилежної сторони, цілком реально. Допоможе у цьому favor defensionis, що у
перекладіз латинської означає сприяння захисту.
На необхідність існування у кримінальному процесі favor defensionis, хоча і не
часто, але все ж зверталася увага науковцями, однак їхні висловлювання
переважно обмежувалися тільки згадкою про дане правоположення. За словами
Ю. Гармаєва, жоден тверезо мислячий юрист не буде заперечувати необхідність
збереження за стороною захисту певних переваг стосовно сторони обвинувачення,
що складають favor defensionis [5, с. 57]. А.В. Смірнов пише, що баланс сторін
досягається за рахунок введення принципу переваг захисту, який допоможе
захистити як від несподіванок, так і від тиску “державного пресу” сторону захисту
[19, с. 106]. В. Случевський ще на початку ХХ ст. стверджував, що у судовому засіданні
становище підсудного загалом є гіршим ніж обвинувача, тому виникає
необхідність надати першому ряд процесуальних переваг, і за таких умов це є
справою прямої справедливості [23, c. 75].
Ю.І. Стецовський відзначає: “для того, щоб рівність прав учасників судового
розгляду не була формальністю, закон надає підсудному деякі додаткові права і
засоби, які у процесуальній теорії отримали назву favor defensionis (сприяння
захисту)” [21, с. 87]. Є.О. Карякін також стверджує, що правило сприяння захисту
було відоме ще з часів римського права, і полягає в тому, що стороні захисту
надаються певні додаткові процесуальні засоби, за допомогою яких вона відстоює
перед судом свою позицію [11, с. 74].
За словами І.І. Когутича, favor defensionis означає сприяння захисту з метою
локалізації переваг обвинувачення над захистом і покликане забезпечити
рівноправність сторін перед судом [13, с. 102].
Ю.В. Дєрішев про правила сприяння захисту висловлюється наступним чином:
“Положення римського права favor defensionis, призначене забезпечити рівність
сторін перед судом за рахунок сприяння захисту, у сучасному російському
кримінальному процесі є не тільки актуальним, але й реально може діяти. Стороні
захисту надані додаткові процесуальні засоби, що нівелюють переважаюче
становище публічної сторони обвинувачення (наприклад, перекладення тягаря
спростування доводів захисту на сторону обвинувачення).” [9, с. 34].У своїй праці А.І. Макаркін відзначає, що у сучасному кримінальному процесі
принцип переваги захисту сприяє зміцненню функціональної рівності сторін і
спрямований на задоволення обґрунтованих матеріально-правових претензій, тобто
на встановлення істини [15, с. 56–57]. А Л.Б. Ісмаїлова у дисертаційному
дослідженні наголошує: “Порушення правила favor defensionis (переваги захисту),
у тому числі презумпції невинуватості (покладання тягаря доведення на
обвинуваченого), є порушенням принципу рівності сторін.” [10, с. 56].
Не вдаючись до детального аналізу наведених вище висловлювань науковців
щодо поняття та змісту favor defensionis, оскільки у даній статті це не ставилося за
мету, видається, що є всі підстави загалом погодитися з даними твердженнями, адже,
для того, щоб певним чином стримати владні можливості держави та забезпечити
процесуальну рівноправність сторін, кримінально-процесуальний закон повинен
надавати стороні захисту свого роду певне “сприяння”, яке у теорії кримінального
процесу отримало назву favor defensionis. Його завданням є “компенсувати” менші
процесуальні можливості сторони, що захищається, дозволити їй змагатися зі
стороною, яка представляє інтереси держави, і відстоювати свою позицію у такому
змаганні. Безперечно, наділення обвинуваченого такими додатковими засобами не
створює повного фактичного урівняння з обвинувачем. Але даний інститут відіграє
важливе значення з точки зору забезпечення процесуальної рівноправності сторін
[14, с. 104]. Саме завдяки favor defensionis можливе успішне функціонування такої
важливої засади судочинства як змагальність сторін та правильна побудова
кримінального процесу загалом.
––
1. Аширова Л.М. Проблемы реализации принципа справедливости в уголовном
судопроизводстве : дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Аширова Луиза Мунавировна.
– Уфа, 2006. – 261 с.
2. Багаутдинов Ф.Н. Публичные и личные интересы в российском уголовном
судопроизводстве и гарантии их обеспечения на предварительном следствии: дисс.... д-
ра юрид. наук : 12.00.09 / Багаутдинов Флер Нуретдинович. – М. : РГБ, 2005. – 498 с.
3. Багдасаров Р.В. Принцип состязательности в уголовном процессе России и странах
Европейского союза / Р.В. Багдасаров. – М. : Издательство “Юрлитинформ”, 2008. – 216 с.
4. Васильев Л М. Презумпция невиновности обвиняемого в истории российского права:
монография / Л. М. Васильев. – Волгоград : Издательство Волгоградского института
экономики, социологии и права, 2003. – 248 с.
5. Гармаев Ю. П. Незаконная деятельность адвокатов в уголовном судопроизводстве /
Ю.П. Гармаев. – М. : Экзамен, 2005. – 512 с.
6. Глинська Н. В. Завдання сучасного кримінального судочинства / Н.В. Глинська // Тези
доповідей та повідомлень науково-практичної конференції [“Засади кримінального
судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовчій діяльності”], (3 квітня
2009 року, Київ). Видання присвячене пам’яті професора А.Я. Дубинського. – К. :
Атіка, 2009. – С.100 – 101.
7. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі: навчальний
посібник / І.Ю. Гловацький. – К. : Атіка, 2003. – 352 с.
8. Горбунов О.А. Противодействие осуществлению законной деятельности адвоката-
защитника / О. А. Горбунов // Вестник Воронежского государственного университета.
– 2006. – №2. – С. 212 – 217.
9. Деришев Ю.В. Проблемы равноправия сторон в досудебном производстве по
уголовным делам: монография / Ю.В. Деришев, М.Э. Романовский. – Омськ : Ом.
юрид. ин-т., 2007. – 150 с.
10. Ісмаїлова Л.Б. Процесуальні та етико-психологічні питання забезпечення рівності
сторін в кримінальному судочинстві України: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 /
Ісмаїлова Ліля Бекташівна. – К., 2007. – 216 с.
11. Карякин Е.А. Реализация принципа состязательности в уголовном судопроизводстве
(вопросы теории и практики): монография / Е.А. Карякин. – Оренбург : ГОУ ОГУ,
2005. – 98 с.
12. Ковальчук С. В. Здійснення захисту у кримінальних справах на засадах змагальності та
диспозитивності: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Ковальчук Сергій Олександрович.
– Івано-Франківськ, 2007. – 226 с.
13. Когутич І.І. Криміналістичні знання, їх сутність і потреба розширення меж
використання: монографія / І.І. Когутич. – Львів : Тріада плюс, 2008. – 420 с.
14. Лотыш Т.А. Проблемы гарантий принципа состязательности в уголовном
судопроизводстве / Т.А. Лотыш // Государство и право. – 2002. – №6. – С. 104 – 109.
15. Макаркин А.И. Состязательность на предварительном следствии / А.И. Макаркин;
науч. ред. доктор юрид. наук, професор В. В. Вандышев. – С.-Пб. : Издательство
“Юридический центр Пресс”, 2004. – 265 с.
16. Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Berktay v. Turkey ” від 1 березня
2000р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.
17. Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Шабельник проти України” від
19 лютого 2009 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:www//ovu.com.ua/.
18. Слинько С.В. Судебное производство по уголовным делам: учебное пособие /
С.В. Слинько. – Харьков: Арсис, 2002. – 384 с.
19. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса / А.В. Смирнов. – Спб.: Наука, 2000. – 222 с.
20. Состязательность и равноправие сторон в уголовном судопроизводстве: учебное
пособие / Т.Т. Алиев, Н.А. Громов, Л.М. Зейналова, Н.А. Лукичев. – М. : Приор-издат,
2003. – 112 с.
21. Стецовский Ю.И. Уголовно-процесуальная деятельность защитника /
Ю. И. Стецовский. – М. : Юридическая литература, 1982. – 173 с.
22. Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство: пособие к лекциям: в 2-х тт. /
Д.Г. Тальберг. – Киев, 1889. – Т.1. – 318 с.
23. Учебникъ русскаго уголовнаго процесса. Судоустройство – судопроизводство /
Под ред. Вл. Случевскаго. – [издание третье, переделанное и дополненное]. – С.–
Петербургъ : Типография М. М. Стасюлевича, Вас.остр., 5 – я лин., 28, 1910. –
664 с.
< Попередня Наступна >