Головна

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КОСОВО ТА ПРОБЛЕМА ВИЗНАННЯ М. Рєзнєва


НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КОСОВО ТА ПРОБЛЕМА ВИЗНАННЯ

М. Рєзнєва

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Київ, вул.. Чигоріна 57 Тел. (095)303-29-72

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

Розглянуто правові питання, які виникають навколо проголошення Косово своєї

незалежності. У статті висвітлено такі питання, як критерії державності, право народів на

самовизначення, сецесія, визнання тощо. Звернено увагу на унікальність ситуації,

сформованої навколо Косово та проблеми, які виникають з цього приводу. У статті

проаналізовано доктринальні підходи юристів-міжнародників та міжнародних організацій,

таких як Рада Безпеки ООН, Генеральна Асамблея ООН та Міжнародний Суд ООН щодо

ситуації у Косово.

Ключові слова: визнання, сецесія, державність, право народів на самовизначення,

територіальна цілісність держави, декларація незалежності, Міжнародний Суд ООН.

На сьогодні питання правового статусу народів, які борються за

самовизначення, є проблемним, адже є чимало національних меншин, які вже

спромоглися зробити перші кроки на шляху до своєї незалежності. Однією з таких

меншин є народ, який проживає на території Косово. На думку багатьох юристів-

міжнародників, ситуація щодо статусу цієї території є унікальною з-поміж всіх

інших таких ситуацій. Незважаючи на те, що Косово проголосило свою

незалежність, котру Міжнародний Суд ООН визнав такою, що відповідає нормам

міжнародного права, Косово й досізалишається автономною територією С

ербії.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що виникають у

зв’язку з визнанням незалежності Косово.

Предметом дослідження є правові механізми визнання Косово.

Цілями дослідження є аналіз теорії та практики міжнародного права щодо

проголошення Косово своєї незалежності та її наслідків Парламент Косово 17 лютого 2008 р. проголосив свою незалежність від Сербії,

що зумовило створення нової держави в рамках міжнародного права. Декларація

незалежності Косово стала результатом міжусобиць албанського народу Косово та

федерального режиму Белграду, що призвело до військової кампанії НАТО проти

Федеральної республіки Югославія 1999 р. та встановлення адміністративного

контролю над Косово з боку Організації Об’єднаних Націй (ООН) [10]. Згідно з

Резолюцією Ради Безпеки ООН 1244 (1999) такий територіальний контроль над

Косово був наданий Місії ООН у справах Тимчасової адміністрації в Косово

(МООНК), наділеної широким колом повноважень [12].

Проголошення незалежності Косово призвело до низки суперечностей та

розподілу міжнародної спільноти на два табори. Ряд держав схвалили

проголошення незалежності Косово, розглядаючи її як надання народу, котрий

бореться за самовизначення, можливості самостійно керувати своєю державою без

ризику зовнішнього втручання. Водночас, як супротивники виступають проти

створення такого прецеденту, який би загрожував сучасній міжнародній системі

поділу держав [11].

Питання незалежності Косово дало поштовх до вирішення декількох важливих

проблем міжнародного права, які стосуються державності, визнання та права на

самовизначення народів. Концепції державності та визнання є вкрай важливими для сучасного міжнародного права. Критерії державності закріплені у ст. 1

Конвенції Монтевідео про права та обов’язки держав 1933 року. Ця конвенція

визначає наступні ознаки державності: 1) постійне населення; 2) визначена

територія; 3) уряд; 4) здатність вступати у відносини з іншими державами. Також

варто зазначити, що держава існує незалежно від того, визнана вона іншими

державами, чи ні [9]. Більшість юристів-міжнародників схильні до декларативної

теорії міжнародно-правового визнання. Якщо держава відповідає критеріям

державності, то визнання її іншими суб’єктами не є обов’язковою умовою для

створення нового суб’єкта [6, c. 144–146].

Не в кожному випадку можна чітко визначити, чи відповідає утворення

певним критеріям державності. До таких випадків зачислюють ситуацію щодо

Косово. Це утворення, безперечно, має постійне населення та визначену територію,

але питання щодо наявності уряду та можливості вступати у відносини з іншими

державами залишається відкритим. Згідно з Декларацією незалежності Косово, такі

міжнародні організації, як НАТО та Європейський Союз, ефективно

контролюватимуть військовий курс держави [7]. У зв’язку з хитким становищем

незалежного Косово постає питання, чи може ефективний та незалежний уряд цієї

держави вільно вступати у зовнішні зносини. Косово встановило двосторонні

відносини з низкою держав, які його визнали, у тім числі більшість держав

Європейського Союзу (ЄС). Також Косово є членом таких міжнародних

організацій, як Міжнародний Валютний Фонд та Світовий Банк, однак його

членство в ООН, швидше за все, буде блоковане Російською Федерацією, яка

категорично не визнає цю державу [10].Ситуація у Косово акцентує увагу на значенні визнання, яке надають

утворенню для його подальшого функціонування як суб’єкта міжнародних

відносин. Незважаючи на те, що Косово prima facie відповідає низці критеріїв

державності, все ж таки сумніви можуть виникати і щодо його відповідності до

інших. В таких ситуаціях визнання іншими державами є вирішальним, оскільки

воно надає новому утворенню статусу держави з погляду міжнародної спільноти.

Отож визнання державами закріплює погляди новостворених держав на

міжнародній арені, надаючи доступ до політичних відносин та торговельних

можливостей [4]. Це дає підстави стверджувати, що визнання може мати

конститутивний ефект, надаючи утворенню державності.

Рішення щодо визнання певного утворення є індивідуальним. Багато чинників,

як внутрішніх так і зовнішніх, можуть впливати на таке рішення. Варто зазначити,

що невелика кількість держав-членів ЄС, які не визнають Косово, також

переймаються проблемою сепаратистських вимог національних меншин. Для таких

держав визнання сецесії Косово призведе до створення небезпечного міжнародно-

правового прецеденту.

Проблематичне питання відповідності утворення до критеріїв державності

може бути вирішене за допомогою доктрини колективного чи неколективного

визнання. Деякі науковці розглядають вступ в ООН як форму колективного

визнання, що підтверджує prima facie наявність державності у такого суб’єкта [10].

Як зазначає англійський вчений Джеймс Кроуфорд, колективне визнання може

підтвердити існування держави de facto [5, c. 540]. Але, нажаль, питання

державності Косово не підпадає під дану категорію, оскільки з боку ООН не було

виявлено чіткого колективного визнання чи невизнання, хоча третина членів ООН

визнала цю державу в індивідуальному порядку. Варто додати, що більшість

постійних членів Ради Безпеки ООН, такі як США, Велика Британія та Франція одні з перших були прибічниками наявності державності у Косово. Отож Косово

опинилося в складному становищі, за відсутності чіткого сприйняття чи

несприйняття його міжнародною спільнотою в цілому.

Косово може повністю інтегруватись у міжнародну спільноту лише тоді, коли

більшість держав світу приймуть рішення щодо його визнання, особливо це

стосується постійних членів Ради Безпеки ООН. Державам було б значно простіше

вирішити це питання за наявності певних норм, згідно з якими Косово має право на

незалежність від Сербії. Такою підставою може стати право народів на

самовизначення.

Право народів на самовизначення є надбанням сучасного міжнародного права.

Потрібно відрізняти зовнішнє та внутрішнє самовизначення. Внутрішнє

самовизначення належить до права народів на встановлення певного політичного

режиму в державі та не стосується будь-яких змін державних кордонів. З іншого

боку, зовнішнє самовизначення висвітлює питання приналежності народу до

певної держави. Це стосується народу, який проживає на певній території та має за

мету відокремитись від держави, до якої він належить, та створити свою власну

або приєднатись до вже наявної. Отож, зовнішнє самовизначення межує з поняттям

сецесія, що безперечно простежене у справі Косово.

Право народів на самовизначення було сформовано завдяки ініціативі та

сприянню ООН. У ст. 1 та 55 Статуту ООН зазначено термін “самовизначення”, а

його зміст розкрито у ст. 73 та 76(b), що встановлюють зобов’язання для держав,

які відповідають за території, народи яких не досягли самоуправління,

зобов’язуються надавати допомогу цим народам у їх прагненні до незалежності [3].

Згодом Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх

відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та

Гельсінський Заключний Акт НБСЄ 1975 р. розтлумачило цей принцип. В

Декларації про принципи подано три випадки, коли визнається право на

самовизначення: зовнішнє самовизначення колоніальних територій та територій,

які є під іноземною військовою окупацією, а також внутрішнє самовизначення

расових меншин, переслідуваних державою [1].Внутрішня та зовнішня форми самовизначення, що широко розповсюджені в

міжнародній практиці, не можуть бути зачислені до ситуації в Косово, адже ця

держава не підпадає під три вищезазначені умови. Зокрема, у своєму

Консультативному висновку щодо відповідності одностороннього акту

проголошення незалежності Косово до міжнародного права 2010 р, Міжнародний

Суд ООН вказав на те, що значна кількість новостворених держав отримали

незалежність завдяки праву на самовизначення народів. Також він зазначив, що

трапляються випадки, коли проголошення незалежності відбулося поза цим

принципом. За таких обставин міжнародна практика не вказує на створення у

міжнародному праві нового правила, яке б забороняло проголошувати

незалежність у таких ситуаціях [8].

У своєму рішенні Суд звертає увагу на принцип територіальної цілісності

держав, закріплений у Гельсінському Заключному Акті НБСЄ 1975 р. Цей

документ, підписаний 1 серпня 1975 р, проголосив у ст. IV, що “Держави-учасниці

будуть поважати територіальну цілісність кожної держави-учасниці” [2]. З цього

приводу Суд зазначив “Обсяг принципу територіальної цілісності діє в межах

відносин міждержавами” [8].

Міжнародний Суд ООН у Консультативному висновку по Косово вказує на те,

що Рада Безпеки ООН, засуджуючи декларації незалежності інших держав, звертає увагу не на односторонній характер таких документів, а на той факт, що вони

стосуються чи можуть стосуватися неправомірного застосування сили чи інших

очевидних порушень норм загального міжнародного права, а особливо

імперативних норм (jus cogens). Також Суд зазначає, що: “Стосовно Косово Рада

Безпеки ніколи не займала таку позицію”. Проаналізувавши вищезазначене, Суд

постановив, що загальне міжнародне право не містить жодних заборон щодо

прийняття декларацій про незалежність, а також свідчить про те, що Декларація

незалежності Косово від 17 лютого 2008 р. не порушила норм загального

міжнародного права [8].

Принцип територіальної цілісності держав, проголошений у вищезазначеному

консультативному висновку Міжнародного Суду ООН, часто несумісний з правом

народів на самовизначення. Це пов’язано з тим, що реалізація принципу

самовизначення народів порушує право іншої держави на територіальну цілісність.

З іншого боку, жорстке дотримання принципу територіальної цілісності не дає

змоги для народів, які борються за самовизначення, створити власну суверенну

державу. Прикладом такої колізії є ситуація на Близькому Сході, в якій Палестина

бореться за свою державність, порушуючи територіальну цілісність Ізраїлю. У

ситуації щодо Косово наявність такої колізії є сумнівною, оскільки це утворення

має певну автономію від Сербії. Також Міжнародний Суд ООН у своєму

консультативному висновку по Косово вказав на те, що у цій ситуації право

народів на самовизначення не застосовується, а отже, і не має колізії Косово є особливим випадком у світовій практиці та потребує особливого

ставлення. Це підтвердила Декларація незалежності від 17 лютого 2008 р., в якій

зазначено: “Косово є особливим випадком, який виник у результаті неузгодженого

розпаду Югославії і не може бути прецедентом для будь-яких інших подібних

ситуацій” [7]. На сьогодні цей випадок є центром уваги багатьох юристів-

міжнародників. Перші кроки на шляху до вирішення дискусійних питань щодо

незалежності Косово Міжнародний Суд ООН зробив у Консультативному

висновку щодо відповідності одностороннього акта проголошення незалежності

Косово до міжнародного права 2010 р. Однак вирішення деяких питань

залишається відкритим. Світова спільнота зацікавлена у вирішенні таких: 1) тип

населення Косово, яке прагне незалежності; 2) специфічні обставини виникнення

вимог щодо незалежності; 3) тип відносин між утворенням, яке хоче відділитися

(Косово), та державою (Сербія), зі складу якої воно хоче вийти; 4) ставлення

світової спільноти до цієї ситуації [10].

Отже, питання зовнішнього самовизначення або сецесії постає як суперечлива

та непроста проблема для вирішення в сучасному міжнародному праві та

міжнародних відносинах. Упродовж останнього десятиріччя статус Косово

турбував світову спільноту своєю невизначеністю. Незважаючи на законний

характер сецесії, Косово проголосило свою незалежність, та, завдяки цьому, його

визнала приблизно третина держав світу. В той час як більшість держав обстоюють

позицію його невизнання, Косово не може в повному обсязі інтегруватись до

світової спільноти. Свого часу Косово не могло розраховувати на загальне

визнання, але консультативний висновок Міжнародного Суду ООН від 22 липня

2010 р. докорінно змінив положення цього утворення. Це дає Косово змогу бути

визнаним та вступати у міжнародні відносини як повноцінний суб’єкт

міжнародного права.

основоположних принципів міжнародного права.

1. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных

отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН.

Действующее международное право. Т. 1. – М. : Московский независимый институт

международного права. – 1996. – С. 65–73

2. Заключительный Акт СБСЕ 1975г. [електронний ресурс] / – Режим доступу до ресурсу:

http://www.osce.org/documents/mcs/1975/08/4044_ru.pdf

3. Устав Организации Объединенных Наций 1945 г. [електронний ресурс] / – Режим

доступу до ресурсу.: http://www.icj-cij.org/homepage/ru/unchart.php

4. Cohan J.A. Sovereignty in a Post-sovereign World / Cohan J.A. // Florida Journal of

International Law. – 2006. – № 18. – P.925–926

5. Crawford J. The Creation of States in International Law / Crawford J. – Oxford : Oxford

University Press, 2007. – 870 p.

6. Harris, D.J., Cases and materials on international law / Harris D.J. – London: Sweet &

Maxwell, 2004. – 1152 p.

7. Kosovo Declaration of Independence, February 17, 2008. [електронний ресурс] / – Режим

доступу до ресурсу : http://www.assembly-kosova.org

8. International Court of Justice. Accordance with International Law of the Unilateral

Declaration of Independence in Respect of Kosovo. Summary of the Advisory Opinion.

[електронний ресурс] / – Режим доступу до ресурсу.: http://www.icjcij.org/docket/files

9. Montevideo Convention on the Rights and Duties of States, Signed at Montevideo, 26

December 1933. [електронний ресурс] / – Режим доступу до ресурсу.:

http://www.taiwandocuments.org

10. Wilson G. Self-Determination, Recognition and the Problem of Kosovo / Wilson G. //

Netherlands International Law Review. – 2009.– № 56. – P.455-481.

11. UN Doc. S/PV.5839 (2008). [електронний ресурс] / – Режим доступу до ресурсу :

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/PRO/N08/242/58/PDF

12. UN Doc. S/RES 1244 (1999). [електронний ресурс] / – Режим доступу до ресурсу :

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N99/172/89/

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук