Головна

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ МІСЦЕ «ПЕРЕТВОРЮВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС» ДІЯЛЬНОСТІ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ В. Гмирко


УДК 343.14

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ МІСЦЕ «ПЕРЕТВОРЮВАЛЬНИЙ

ПРОЦЕС» ДІЯЛЬНОСТІ ДОКАЗУВАННЯ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

В. Гмирко

Академія митної служби України

вул. Рогальова, 8, 49044 Дніпропетровськ, Україна

 

 

У статті репрезентовано позицію, згідно з якою з погляду системомиследіяльнісної

методології функціональне місце «Перетворювальний процес» діяльності доказування в

кримінальному процесі пропонується розглядати як технологічну лінію виготовлення її

продуктів – шуканих юридичних конструкцій, потрібних для видання правних рішень.

Ключові слова: доказування в кримінальному процесі.

Постановка проблеми. Потрібно зазначити, що в теорії доказування

вітчизняного кримінального процесу проблему перетворювального процесу

діяльності доказування з огляду на наявний методологічний «розрив» між

діяльнісним номінуванням певного соціокультурного інституту та браком його

діяльнісної рефлексії не оформлено було як предмет спеціального дослідження,

тому в процесуальній літературі немає відповідних тематичних публікацій.

Мета даної статті полягає у спробі сформувати наукові уявлення про

перетворювальний процес діяльності доказування в кримінальному процесі,

спираючись на категоріальний апарат і логіку системомиследіяльнісної методології

(далі – СМД-методологія).

Виклад основногоматеріалу дослідження

(А) Вступні поняття. З позицій згаданої методології діяльність доказування в

кримінальному процесі можна розглядати як складну структуру певним чином

організованих і взаємозв’язаних так званих її «функціональних місць» (

ФМ):

«мета» ↔ «вихідний матеріал» ↔ «спосіб діяльності» ↔ «носії діяльності» ↔

«засоби діяльності» ↔ «перетворювальний процес» ↔ «продукт діяльності»

[1, с. 94–101].

У перебігу реалізації мети доказування (її я розглядаю як знаннєвий проект

шуканої юридичної конструкції) субстанція «вихідного» матеріалу (ним є люди +

речі), зазнаючи у ході «технологічного» процесу низки послідовних змін,

перетворюється на її продукт – шукану юридичну конструкцію (наприклад, «склад

злочину», визначений конкретною нормою Особливої частиниКК).

З огляду на це постає питання, яким саме матеріалом «виповнюється» ФМ

«Перетворювальний процес» діяльності доказування, тобто як воно облаштовано.

Відповідь на це можуть дати результати дослідження мовознавчого, логічного,

управлінського та методологічного планів поняття «перетворювальний процес».

(1) Поняття «процес» загалом використовується для характеристики «кінетики»

діяльності, тобто до тих рухів і змін, що відбуваються в ній у перебігу перетворень

певного вихідногоматеріалу на потрібний конкретній діяльності продукт.

(2) Процес, розвиваючись у часі й просторі, має свій початок, перебіг і

закінчення. (3) Процес як єдине ціле розчленовується на окремі взаємопов’язані частини

(відрізки).ідування в часі».

(5) Продукт, що його виготовлено в одній частині процесу, слугує «вихідним»

матеріалом для роботи з ним в іншій його частині.

(6) Процеси ініціюються людською діяльністю, є її елементами, а тому в

жоднім разі не можуть ототожнюватися з нею під загрозою скоєння логічної

помилки pars pro toto.

Отже, як «чистий» матеріал наповнення аналізованого ФМ розглядатимемо

наведені теоретичні уявлення про процес назагал, а його «організованим»

матеріалом буде продукт обробки теоретико-процесуальним мисленням сировини

«чистого» матеріалу, вже «зашнурованого» вимогами юридичної форми та

нормами самої діяльності, формованими в перебігу її практичного виконання.

(Б) Структура ФМ «Перетворювальний процес діяльності доказування».

Спираючись на логіку діяльнісного схематизму «вихідний матеріал» → «сліду-

вання в часі» → «перетворення» → «продукт» та логіку доказування, здійснимо

процедуру «членування» перетворювального процесу на його стадії, внаслідок

чого одержуємо: (а) стадію виготовлення юридичних конструкцій у підготовчому

доказовому провадженні (ПДП) → (б) стадію дослідження юридичних конструкцій

ПДП у головному доказовому провадженні (ГДП).

Принагідно зазначу, що шлях від мети до продукту діяльності доказування

пролягає через виконання відповідних завдань, якими в плані нашого дослідження

є: (а) виготовлення юридичних конструкцій на ПДП + (б) дослідження

юридичних конструкцій на ГДП; далі зазначені завдання можна розподілити

вже на конкретні підзавдання: (а) проектування шуканої юридичної конструк-

ції» ↔ б) перевірка проекту на реалізованість на ПДП → (в) обстоювання

(презентація) сторонами правних позиції у суді ↔ (г) формування юридичних

конструкцій на ГДП. 1. Стадія-А «Виготовлення юридичних конструкцій у підготовчому дока-

зовому провадженні». Ця стадія складається з таких взаємопов’язаних та

взаємозумовлених технологічних фаз: (а) фаза-1 «Проектування шуканої

юридичної конструкції» ↔ (б) фаза 2 «Перевіряння проекту юридичної конструкції

на реалізованість».

1.1. Фаза-1 «Проектування шуканої юридичної конструкції». У її структурі,

своєючергою, можна виокремити вже такі дві підфази: підфаза-1 «Визначенняматриці

шуканої юридичної конструкції ↔ підфаза-2 «Виготовлення проекту наповнення

шуканоїюридичної конструкції».

1.1.1. Підфаза-1 «Визначення матриці шуканої юридичної конструкції».

Активність поліції в цій підфазі розпочинається передовсім із розпрацювання

проектнопридатної матриці1

конкретної правної конструкції як технологічної

«монтажного» місця, де в подальшому відбуватиметься збирання фактового

матеріалу, а відтак, і створення самої юридичної конструкції. Наприклад, поліція,

«заміщуючи» правно-релевантну оказію її юридичним (кримінально-правним)

знаннєвим способом, спочатку вибиратиме з Кримінального кодексу ту

кваліфікаційну матрицю, яка, на думку поліційних аналітиків має переважні шанси «реалізуватись», тобто втілитися в конкретну кримінально-правну конструкцію

«злочин» як один із продуктів діяльності доказування; коли ж йдеться про таку

процесуальну конструкцію, як «особа, що скоїла розсліджуване діяння», то ця на

разі безлика юридична «організованість», щоб стати об’єктом оперування, має

номінуватися у певному модальному контексті: наприклад, «діяння міг скоїти

такий собі пан Х (Y)» або ж «дехто з сукупністю певних ознак (характеристик)».

1.1.2. Підфаза-2 «Виготовлення проектів наповнення шуканих юридичних

конструкцій». Визначившись із конкретикою матриці юридичних конструкцій,

поліція опрацьовує коло наступного її завдання – створити уявлення про образи

майбутніх фактів (шуканих і доказувальних), котрими виповнюватимуться «лакуни»

відповідної юридичної конструкції. Це вирішується шляхом версіювання про ці

факти, які далі мають перевірятися на їх практичну реалізованість у подальшій фазі

стадії-А.

1.2. Фаза-2 «Перевірка проектів юридичних конструкцій на реалізо-

ваність». На цю фазу перетворювального процесу складаються, своєю чергою, такі

три підфази: (а) підфаза-1 «Формування поліційних матеріалів («поліційних»

доказів) ↔ (б) підфаза-2 «Заміщення правно-релевантної події фактовими

сукупностями» ↔ (в) підфаза-3 «Виготовлення шуканої юридичної конструкції».

1.2.1. Підфаза-1 «Формування поліційних матеріалів». Отже, маючи версії

як проекти фактового наповнення юридичної конструкції, поліція починає

працювати з ними як з ідеальними об’єктами (гіпотетичними знаннями),

застосовуючи до нього різноманітні пізнавальні операції. Це дає їй змогу вчинити

логічну операцію виведення з версії гіпотетичних наслідків або допущень, через

що на «табло» свідомості поліційні функціонери можуть «побачити» певний

слідовий матеріал, а такожможливі місця його знаходження2 Сформувавши «пакет» логічних наслідків, поліція починає учинювати

доказові дії, спрямовані на їх перевірку, тобто на підтвердження (непідтвердження)

реалізованості опрацьованого проекту юридичної конструкції: у позитивному

результаті відбувається, наприклад, підтвердження версії кваліфікації або версії про

справця злочину, тобто вона реалізується як юридичний проект; у протилежному

випадку поліція має повертатися до підфази «Опрацювання проекту шуканої

юридичної конструкції», відрефлексувати проектну ситуацію, а згодом – виготовити її

новий проект.

Застосовуючи до згромадженого слідового матеріалу відповідні доказові дії,

поліція тим самим «втягує» його зі сфери «життєвої» події (ситуації) у царину

«юридичного» простору, де він «перетворюється» на різні поліційні матеріали

(«поліційні докази») – показання, висновки експерта, речові докази, протоколи та

інші документи. У цьому контексті я хотів спеціально наголосити, що самі від себе

зазначені матеріали нічого не означають, бо є «сировиною», що з неї у підфазі

«Заміщення правнорелевантної події фактовими сукупностями» поліції конечно

«виготовити» доказівні факти.

1.2.2. Підфаза-2 «Заміщення правнорелевантної події фактовими

сукупностями». Працюючи в рамках цієї підфази зі знаковим матеріалом

«поліційних» доказів, поліція «створює» з нього «доказівні» факти, які вона далі

використовує для «встановлення» фактів «доказуваних», визначених рамками

предмета доказування – структурного елемента готованої юридичної конструкції

як основи для вироблення певного правного рішення А. Сукупність доказівних фактів. Сукупність доказівних фактів як логічних

засобів діяльності доказування пропоную розглядати як логіко-юридичну

конструкцію, на яку складається юридично й логічно «організована» під

конкретний продукт діяльності доказування множина належних фактів, що слугує

для поліціїзасобом виготовлення сукупності шуканих фактів.

У контурі розглядуваної «виготовленості» доказової миследіяльності, їїзмістовне

«наповнення – певна множина «факти» (логічний атрибут) – «організована» її

нормативною структурою (юридичний атрибут).

У перебігу формування цієї конструкції в свідомості правника вона

«утримується» його рефлексією, а як готовий продукт знаходить своє матеріальне

втілення у відповідному процесуальному документі, наприклад, у вироці суду.

Архітектоніка сукупності доказівних фактів «організується», «задається»

змістовною логікою формованої юридичної конструкції, яка потрібна для вироблення

конкретного правного рішення; vice versa, йдеться про нормативний список

«шуканих» фактів, якізакон приписує поліції «випродукувати», щоб побудувати з них

шукану конструкціюяк конкретний продукт діяльності доказування.

Отже, першим елементом конструкції «сукупність доказівних фактів»

дозволено вважати її «власний» предмет доказування, бо без означеного її просто

неможливо уявити, адже існування в парі з готованою конструкцією є законом

їхнього діяльнісного «життя»; цей чинник створює організаційну рамку

розгляненої конструкції як замкненого юридичного цілого.

Другим елементом цієї конструкції є сукупність «вихідних» фактів,

«виготовлених» поліційними дослідниками зі знакового матеріалу всієї сукупності

процесуальних доказів, як продуктів перевірки версії на реалізованість. Сукупність

«вихідних» фактів – це їхня множина, організована, «розмічена» під предмет

доказування у тематичні підмножини. Своєю чергою, самі вони складаються з sit

venia verbo «установчих» та «підтримчих» доказівних фактів: як видно вже з самих

їхніх назв, функція перших – бути знаряддям, засобом «безпосереднього»

встановлення (приведення до «очевидности») шуканих фактів, а функція других –

підтримувати «установчі» факти як засіб «опосередкованого» встановлення

перелічених фактів.Третім елементом розгляненої конструкції є так звані «вивідні» факти, тобто

знаннєві одиниці, одержані в ході інтелектуальної роботи поліції на «вихідних» фактах

як на вже згадуваних «реальних» ідеальних об’єктах, тобто логічні висновки.

Четвертим елементом аналізованої «організованости» доказової миследіяль-

ності є зв’язки: міжокремими «вихідними» фактами в межах конкретної тематичної

підмножини; міжтематичними підмножинами; міжокремими «вихідними» фактами,

окремими тематичними підмножинами й предметомдоказування.

П’ятим елементом цієї конструкції має бути, на мою думку, загальний

висновок юриста про сформованість сукупності доказівних фактів.

Б. Сукупність доказуваних (шуканих) фактів. Я схильний думати, що

сукупність доказуваних (шуканих) фактів можна трактувати як виготовлену

відповідно до вимог потрібного стандарту доказаності пізнавально-правну

конструкцію, складену з «організованої» під конкретний предмет доказування

множини фактів, якою «оформлюється» вже згадуване заміщення певної

правнорелевантної «життєвої» події.

Передовсім ідеться про те, що в її межах «утримується» знаннєва множина

«доказувані факти» як її пізнавальна «притаманність», «організована» предметом

доказування формованої юридичної конструкції, котра є її юридичним атрибутом. Структуру, адже саму сукупність доказуваних (шуканих) фактів визначає їхній

нормативний перелік, який приписує поліції «виготовити» конкретні знання,

котрими далі «виповнюються» відповідно номіновані функціональні місця іншої,

тобто шуканої конструкції. Отже, першим елементом розгляненої конструкції

буде предмет доказування як її юридична організаційна рамка.

Наступним елементом цієї конструкції має бути конструкція «сукупність

‘доказуваних’ фактів», виготовлених поліційними дослідниками зі знакового

матеріалу всієї сукупності «доказівних» фактів як продуктів інтелектуальної

роботи з матеріалом процесуальних доказів.

Сукупність «доказуваних» фактів є їхньою множиною, ніби «рознесеною»,

«підкладеною» під тематичні місця конкретного предмета доказування

формованої юридичної конструкції. Процесуальний дослідник виповнюватиме

знаннєвим матеріалом (доказуваними фактами) перелічені «порожнини» предмета

доказування, немовби «відриваючи» їх від «конструкції-носія» («сукупність

доказуваних фактів») і «прикріплюючи» вже до відповідних ФМ формованої

юридичної конструкції. Як бачимо, конструкція «сукупність доказуваних

(шуканих) фактів» виконує функцію своєрідного «перевалкового пункту», з якого

факти, оцінені поліцією як достовірні, «транспортуються» до місця призначення –

предмета доказування потрібної юридичної конструкції.

Третім елементом конструкції «Сукупність доказуваних фактів» є зв’язки:

між окремими «доказуваними» фактами в контурі їх сукупності; між сукупностями

«доказівні» та «доказувані» факти; між сукупностями «доказівні» й «доказувані»

факти й предметом доказування в рамках формованої правної конструкції.

Четвертим елементом цієї конструкції має бути, на мою думку, висновок про

сформованість сукупності доказуваних фактів. 1.2.3. Підфаза-3 «Формування тематичних юридичних конструкцій».

Поліція, працюючи зі знаковим матеріалом процесуальних доказів, виготовляє

тим самим «доказівні» факти, організовуючи їх відтак у тематичні сукупності

(підмножини), з допомогою яких уже формуються доказувані (шукані) факти.

Коло доказуваних фактів як знаннєве «наповнення» формованих різноманітних

юридичних тематичних конструкцій, процесуальним дослідником визначає

відповідно до логіки відповідного предмета доказування в кримінальній справі.

Формування згаданих юридичних конструкцій як продуктів діяльності доказування

можна, на мою думку, розглядати як таку послідовність логічно пов’язаних між

собою «монтажних» акцій:

(А) Спочатку «шукані», а точніше, одержувані «розшукувані» факти треба

«розкасувати», спрямовуючи їх до одного з трьох «галузевих» (предметних) ФМ

формованої сукупності, тобто до кримінально-правного, процесуально-правного

або цивільного-правного.

(Б) Далі «організація» фактового матеріалу вже відбувається в контексті зазна-

чених ФМ, де вони «завантажуються» у матриці відповідних тематичних юридичних

конструкцій, наприклад, «склад злочину», «склад обґрунтованої підозри» тощо.

(В) Після цього організація фактів здійснюється в рамках структури

тематичної матриці, де вони вже «прикріплюються» до її конкретних «блоків»;

наприклад, у рамках конструкції «склад злочину» вони можуть уживатися для

наповнення блоків «об’єкт» + «об’єктивна сторона» + «суб’єкт» + «суб’єктивна

сторона» злочину.

(Г) Зміст наступного елемента організації «розшукуваних» фактів полягає в

тому, що в контурі конкретного структурного блоку відповідної юридичної конструкції, наприклад, у «суб’єкті злочину», відбувається «прикріплення»

кожного факту для виконання певноїфункції.

(Ґ) Формування сукупності шуканих фактів закінчується тоді, коли поліція на

їхній основі може впевнено зробити висновок, що, наприклад, діяння, на ґрунті й з

приводу якого триває процес, справді мало місце, скоєно його саме цією особою, а

кваліфікується воно за відповідною нормою Кримінального кодексу тощо. Так у

ході пізнавальних операцій у розгляненій стадії перетворювального процесу

створюється юридична конструкція, функціональні місця якої заповнюються

відповідними фактами (знаннями).

Цією констатацією закінчується доказова діяльність поліції, а її продукт,

тобто виготовлена під конкретний стандарт доказаності сукупність фактів, починає

використовуватися поліцією в іншій частині діяльності формування процесуальних

рішень, де вона слугує правозастосувачеві засобом для обґрунтування їх

правильності.

2. Стадія-Б «Дослідження юридичних конструкцій підготовчого провад-

ження в головному доказовому провадженні». На неї, як видається, наклада-

ються дві взаємозв’язані та взаємозумовлені фази: (а) фаза-1 «Обстоювання

(презентація) сторонами правних позицій» ↔ (б) фаза 2 «Формування юридичних

конструкцій у головному доказовому провадженні».

2.1. Фаза-1 «Обстоювання сторонами правних позицій». Вона має такі три

підфази: (а) підфаза-1 «Презентація правних позицій сторін» ↔ (б) підфаза-2

«Формування судових доказів» ↔ (в) підфаза-3 «Формування фактових

сукупностей». 2.1.1. Підфаза-1 «Презентація правних позицій сторін».

Процесуальні дослідники завершують свою діяльність на підготовчому

доказовому провадженні виготовленням визначеного законом продукту – шуканої

правної конструкції, точніше кажучи, його проекту (версії). Поліція передає його

прокуророві як стороні обвинувачення в суді, де в рамках належної правної

процедури головного доказового провадження він має перетворитися з проекту на

фактову основу відповідного судового рішення, наприклад, про обрання

запобіжного заходу ізоляційного заходу «взяття під варту».

Зрозуміло, що репрезентований стороною обвинувачення проект у цьому

судовому «чистилищі» піддаватиметься кваліфікованій і ретельній критиці та

контркритиці як з боку сторони оборони, так і зі сторони суду. Обидві ці рефлексії

мають спонукати сторони головного доказового провадження до висновку про потребу

мати специфічну доказову «зброю», тобто відповідні процесуальні засоби, які б дали

їм змогу одержати вже згадуваний кінцевий продукт головного доказового

провадження, але у виграшному для кожноїз них варіанті.

Практика переконливо свідчить, що такою ефективною «зброєю», таким

доказовим засобом, особливо в кваліфікованих руках, є правна позиція сторін.

Операціонально правну позицію сторони в головному доказовому провадженні

можна визначити як опрацьовану стороною ad casum індивідуальну змагальну

«техніку» спрямування перебігу головного доказового провадження напрямом

підтвердження рації репрезентованої версії (проекту) бажаної для неї правної

конструкції, що має бути втілена в конкретному рішенні суду.

Повертаючись до суті теми підфази-1 «Презентація правних позицій сторін»

підкреслю, що підготовча частина процедури головного доказового провадження

має починатися публічним оголошенням стороною обвинувачення змісту

обвинувального документа в кримінальній справі – підсумкового процесуального акта розслідування, де викладено вже згадувану позицію поліції, «освячену»

прокурором; зрозуміло, що передусім його зміст звернено до суду, який уперше

може довідатися про позицію обвинувачення, тому від того, як складено цей

документ і як його виголошено, залежатимуть і ті перші враження суду.

Сторона оборони, вислухавши обвинувальний висновок, може залежно від

свого тактичного плану звернутися до прокурора з вимогою надати їй роз’яснення

щодо окремих пунктів обвинувального висновку, переходячи відразу в «наступ» на

позиції обвинувачення, але водночас і розкриваючи певною мірою власні позиційні

наміри.

Адже суд, спостерігаючи за початком презентації сторонами своїх позицій,

починає відтак розуміти тактичні замисли процесуальних опонентів, а на

«верстаті» його миследіяльності виникають контури майбутньої власної правної

позиції.

Після того, як прокурор надав стороні оборони роз’яснення з приводу

обвинувального висновку, суд надає оборонцеві можливість оцінити

обвинувальний висновок, тобто на цьому етапі головного доказового провадження

презентувати власну правну позицію.

Оборонець може скористатися цією можливістю або вирішити не «відпускати»

ситуацію, а чекати більш сприятливого моменту, коли, «розкриваючи» позицію,

вдасться досягти певних переваг.

Вельми важливим для репрезентації правної позиції оборони моментом є

юридична конструкція відповіді підсудного на запитання суду, що він хоче сказати

з приводу обвинувального висновку, бо характер відповіді може суттєво вплинути

на план оборони, потребуючи інколи її суттєвої коректи.

Оборонець, відповідаючи так, як цього вимагає належна судова процедура, на

запитання суду, чи вважає він юридично прийнятною відповідь його клієнта, може

ухилитися від прямої відповіді, але підкреслити той фрагмент відповіді підсудного,

який не вимагає зміни випрацюваної правної позиції.Після закінчення вступних процедур головного доказового провадження

починається її основна частина, яка, своєю чергою, відкривається вступною

промовою прокурора як сторони обвинувачення.

Нею обвинувачення фактично завершує презентацію своєї правної позиції, а

суд, так само як і сторона оборони, має змогу більш-менш повно оформити свої

уявлення про позицію одного з процесуальних опонентів.

2.1.2. Підфаза-2 «Формування судових доказів». Після презентації правних

позицій сторін починається підфаза формування судових доказів, де обвинувач

першим репрезентує докази, на яких ґрунтується його правна стратегія й тактика.

Знаючи, як виглядає правна позиція сторони обвинувачення, а відтак,

«прорахувавши» сильні й слабкі місця своєї власної позиції, оборонець, як ми вже

згадували, вирішує, чи виголошувати йому вступну промову. Проте незалежно від

характеру свого рішення він подає судові список доказів, якими обґрунтовано

його позицію, після чого починається їх дослідження.

Завершується формування судових доказів допитом підсудного, якщо він

погодився свідчити у справі, та розглядом судом заявлених клопотань про

доповнення головного доказового провадження.

У перебігу формування судових доказів відбувається, властиво кажучи, процес

«перетворення» матеріалів, виготовлених поліцією на підготовчому доказовому

провадженні, тобто свідчень, висновків експерта, речових доказів, протоколів та інших

документів, а також матеріалів, наданих стороною оборони, на судові докази. Суд,оперуючи ними, здійснює власну процесуально-правну реконструкцію досліджуваної

«життєвої» події, тобто надання їй потрібної правноїформи.

2.1.3. Підфаза-3 «Формування фактових сукупностей». Відразу хотів би

зазначити, що в рамках цієї підфази формуються сторонами та судом водночас дві

фактові сукупності: (а) сукупність доказівних фактів + (б) сукупність доказуваних

фактів. Практично, формування фактових сукупностей починається від початку

головного доказового провадження, центральною частиною якого є, безумовно,

етап дослідження доказів, наданих сторонами, а кульмінацією буде: для сторін –

темпоральний проміжок від закінчення дослідження доказів до початку судових

дебатів, а для суду – час від відходу до нарадчої кімнати до виготовлення

відповідного підсумкового документа в справі.

З огляду на це я вважаю, що після виконання доказових дій, пов’язаних із

доповненням головного доказового провадження, суд обов’язково має оголосити

перерву для підготовки сторонами своїх кінцевих промов. Вона потрібна для того,

щоби виготовлений спільними зусиллями доказовий продукт «відлежався»,

насамперед у свідомості сторін, а відтак, був би підданий ними критичній

рефлексії, результатом якої і мають стати згаданізавершені фактові сукупності.

2.2. Фаза-2 «Формування юридичних конструкцій у головному доказовому

провадженні». Вона складається з двох таких підфаз: (а) підфази-1 «Формування

правної позиції суду» + (б) підфази-2 «Формування судомюридичних конструкцій».

2.2.1. Підфаза-1 «Формування правної позиції суду». Суд, щоби бути

успішним у власній діяльності, має чітко усвідомлювати, що діяльність сторін у

головному доказовому провадженні відбувається під знаком послідовної реалізації

їх функціонального інтересу, спрямованого на переконання суду у власній

правоті. Це означає, що він має чітко усвідомлювати такий банальний факт: для

сторін він завше є об’єктом певних маніпуляцій, а правна позиція

використовується ними як засіб впливу на нього. Усвідомлення цього зумовлює

для суду доконечну потребу перманентно оцінювати позиції сторін, починаючи з

моменту виголошення обвинувального висновку, а закінчуючи кінцевими

промовами сторін Суд, оцінюючи позиції сторін, має одержати відповіді на такізапитання:

(1) У чому, власне, полягав, а також, як реалізувався позиційний замисел

сторін, що його суд мав «почути»?

(2) Які процесуальні докази, доказівні факти та доводи використано сторонами

для обґрунтування обстоюваних тверджень?

(3) Які засоби процесуальної деструкції доказової та аргументаційної бази

процесуального опонента застосовано сторонами?

Висновки оцінювання судом правних позицій сторін допоможуть йому,

образно кажучи, почути «невисловлене» й побачити «непоказане» у доказовій

діяльності сторін, а відтак, виробити правильне рішення по суті розглядуваного

юридичного конфлікту.

Здійнявши критику правних позицій сторін, суд має всі підстави перейти до

формування власної правної позиції. Щоправда, в уважного читача може

виникнути запитання: а чи можна говорити про правну позицію суду, адже за

логікою змагального процесу в нього як арбітра не може бути ніякої позиції

загалом.

Це судження має аксіоматичний характер лише на момент початку головного

доказового провадження: цілком зрозуміло, що суд як арбітр у юридичній суперечці

сторін має входити у справу лише з позиції інтересу права. Як слушно наголошує в цьому контекстіС.А. Пашин, «... нав’язування судові будь-якого іншого інтересу, крім

інтересу права, негайно змушує вчиняти такі операції, котрі на базі тих же самих

доказів породжують «відомості» про існування відьом, підступів ворогів народу та

причетності до злочину усякого схопленого владами» [3, с. 12].

Щоправда, по мірі ознайомлення суду з позиціями сторін ситуація крок за кроком

змінюється, бо він, далі перебуваючи в зовнішній позиції незаангажованого арбітра,

починає щораз то більше «втягуватися» в роботу з формування власної версії тої

правної конструкції, яку йому доведеться оформити в його судовому рішенні; суд

також розуміє, що ця конструкція як його доказовий продукт вельми ймовірно буде

піддана ґрунтовній критиці в суді апеляційної чи касаційної інстанції. Інакше кажучи,

суд, як і сторони, також змушений затурбуватися пошуком і обстоюванням правної

позиції в справі.

Отже, як бачимо, суд, починаючи від моменту виголошення вступних промов

сторін, постійно перебуває в стані опрацювання власної правної позиції, апофеозом

якої є засідання суду в нарадчій кімнаті, де завершується робота над формуванням

шуканої юридичної конструкції як продукту діяльності доказування в

кримінальному процесі в цілому.2.2.2. Підфаза-2 «Формування судом юридичних конструкцій». Отже,

сформувавши правну позицію, суд переходить до фінальної частини всієї

діяльності доказування в кримінальному процесі – формування шуканих

юридичних конструкцій, визначених процесуальним законом. Тут треба зазначити,

що технологічно немає різниці між діяльністю суду в розглядуваному плані та

аналогічною діяльністю поліції, здійснюваною в підготовчому доказовому

провадженні.

Суд так само, як і поліція, працює зі знаковим матеріалом процесуальних

доказів, виготовляючи потрібні «доказівні» факти, організовуючи їх далі в

тематичні сукупності (підмножини), з допомогою яких уже формуються доказувані

(шукані) факти, а формування юридичних конструкцій здійснюється ним у рамках

тих самих «монтажних» послідовностей.

Так унаслідок здійснення сукупності пізнавальних операцій у розглядуваній

стадії перетворювального процесу суд створює юридичну конструкцію,

функціональні місця якоїзаповнюються відповідними фактами (знаннями).

Цією операцією завершується діяльність суду з доказування, а її «продукт»,

тобто виготовлена під конкретний стандарт доказаності шукана юридична

конструкція, використовується судом для вироблення процесуальних рішень, де

вона слугує йому як юридична знаннєва основа.

Подальша робота над репрезентованою проблемою полягає, на мою думку, в

детальному опрацюванні всіх зазначених складових перетворювального процесу.

Список використаної літератури

1. Гмирко В. Доказування в кримінальному процесі: діяльнісна парадигма. Теоретичний

аналіз. Проблематизація. СМД-репрезентація / В. Гмирко. – Дніпропетровськ :

Академія митної служби України, 2010. – С. 94–101.

2. Руденко А.В. Содержательная логика доказывания: диалектические и формально-

логические основы (уголовно-процессуальное и криминалистическое исследование) :

автореф. дисс. на соискание уч. степени докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 /

А.В. Руденко : [Електроннийресурс]. – Режим доступу : http://www.iuaj.net/node/741

3. Пашин С.А. Доказательства в российском уголовном процессе / С.А. Пашин. – М. :

Комплекс-Прогресс, 1999. – 104 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук