Головна

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА УДК 343.98 КРИМІНАЛІСТИЧНІ МЕХАНІЗМИ ВИКРИТТЯ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИХ СВІДЧЕНЬ, ОТРИМАНИХ У ПРОЦЕСІ СУДОВОГО СЛІДСТВА В. Бабунич


КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

ТА КРИМІНАЛІСТИКА

УДК 343.98

КРИМІНАЛІСТИЧНІ МЕХАНІЗМИ ВИКРИТТЯ

ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИХ СВІДЧЕНЬ, ОТРИМАНИХ

У ПРОЦЕСІ СУДОВОГО СЛІДСТВА

В. Бабунич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті розглянуто одну із актуальних проблем сучасної криміналістики та

кримінального процесу – можливість і доцільність використання криміналістичних

механізмів викриття неправдивих показань, отриманих у ході судового слідства.

Запропоновано окремі методики щодо покращення викриття завідомо неправдивих

показань потерпілих, свідків, підсудних, також обґрунтовано висновок, що у цьому процесі

важливою є відповідна фахова підготовка учасників судового засідання.

Ключові слова: завідомо неправдиві показання, психологія допиту, криміналістичні

механізми.

Важливою та складною проблемою з якою зустрічається слідча та судова

діяльність у сучасному суспільстві – небажання свідків, потерпілих і підсудних

давати правдиві показання. Причиною цього крім іншого може слугувати їхня

зневіра в силу закону та справедливості. Безумовно, що такі дії можуть вчинятися

також з метою ухилення від кримінального переслідування. Як не дивно, випадки

неправдивих показань свідків і потерпілих також є не п

оодинокими. Це можна

пояснити небажанням виступати в суді, розповідати про свої незаконні дії, страхом

помсти з боку підсудного або його друзів тощо. Дослідження криміналістичних

механізмів викриття неправдивих показань є важливою проблемою, адже від

правдивості наданої інформації залежить результат судового процесу. Саме тому

важливим у забезпеченні ефективного судового розгляду є проведення якісної

діагностичної роботи, удосконаленням тактичних прийомів викриття неправдивих

показань.

Дослідженню феноменології «брехні» ще у давнину були присвячені праці

Аристотеля, Платона, Секста Емпірика і ряду інших античних авторів.

Проблема істинності та хибності глибоко і всебічно досліджена в працях

Б. Спінози, Г.В.Ф. Гегеля, І. Канта, B.C. Соловйова, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера та

інших авторів, які сформулювали основні підходи про очевидність істини.

У вітчизняній і зарубіжній психології вивченню аспектів завідомо неправдивих

показань (надалі «брехні») присвячені роботи Д.І. Дубровського, Є.Г. Белякова,

Н.Г. Любимова, І.К. Мельника, К. Мелітана, Е. Пінкоффса, К. Саарні, М. Льюїса та

інших.

Психолого-правові аспекти «брехні» як складового елементу правової практики

досліджені в роботахЛ.Ю. Ароцкера, В.А. Пантелєєва, А.Я. Вишинського, М.С. Стро-говича, М.І. Єнікеєва, В.М. Кудрявцева, І.Б. Пономарьова, О.Р. Ратинова, С.І. Симо-

ненка, Л.Б. Філонова та інших. Ці роботи присвяченіздебільшого вивченню юридич-

ного і в незначній мірі соціально-психологічного аспектів (вербального і невербаль-

ного прояву брехні). Наголосимо, що на основі даних новітньої експериментальної

психології висловлювались різні пропозиції, які могли б сприяти підвищенню

точності оцінки судових показань свідків, потерпілих, підсудних (далі – доповідачів).

Зокрема, пропонувалося законодавчо передбачити можливість проведення судової

експертизи щодо свідків з питання про те, яке може бути значення їх свідчень у

кожному конкретному випадку [1, с. 52].

Психологію свідчень свідків, як наукового напряму, критикував А.Я. Ви-

шинський, який вважав, що найбільшим його недоліком є тенденція неправильно

трактувати значення свідчень свідків [2, с. 217–218]. Натомість М.С. Строгович,

відзначаючи істотне значення психології в сфері судового доказу, виступав проти

«надмірного психологізму», підкреслюючи неприпустимість реальної оцінки

показань свідків судом «різноманітними психологічними дослідженнями» [3,

с. 251–252].

Загалом «брехня» є одним із способів та засобів обману. Поняття брехні може

бути визначено як свідоме спотворення суб’єктом істини з метою введення в оману

іншої особи. Психологічна структура брехні заснована на поєднанні трьох

чинників: твердження особи не відповідає істині; особа усвідомлює неістинність

свого твердження та особа ставить за мету ввести іншу особу в оману. Водночас не

викликає сумніву той факт, що причиною спотворення інформації можуть бути

дефекти в сприйнятті явищ, подій, пов’язані з психічним, фізичним станом

конкретного суб’єкта, зовнішніми умовами тощо. Саме тому в ситуаціях

міжособистісного спілкування, зокрема у допиті свідків у суді, неправда виступає

як вербальний еквівалент брехні свідка щодо будь-яких обставин.Необхідно наголосити, що відмінність брехні від неправди визначається

наявністю важливої стверджуючої ознаки, а саме: свідомим або неусвідомленим

спотворенням істини. Потрібно взяти до уваги той факт, що спосіб і стиль передачі

інформації у різних суб’єктів може відрізнятися певними особливостями. Це

проявляється у використанні слів і виразів, які в певному контексті набувають

сенсу, що є протилежним їх справжньому значенню. У цьому випадку особа

усвідомлює, що повідомляє інформацію, яка не відповідає дійсності, не ставлячи за

мету ввести іншу особу в оману [4, с. 102].

Теорія криміналістики розрізняє два види брехні: активну, яка полягає в

повідомленні органам слідства інформації, що не відповідає дійсності; і пасивну,

тобто відмова органам слідства повідомляти інформацію про обставини справи. На

відміну від неправдивих показань, варто розрізняти ненавмисне спотворення

інформації, що пояснюється зовнішніми несприятливими умовами сприйняття

події (значну відстань, погані умови освітлення, сторонні звуки), особливостями

органів чуття особи (слабкий зір, глухота), психічним станом (стрес, переляк),

короткотривалістю сприйняття події тощо.

Водночас побудова неправдивих мовних висловлювань здійснюється на основі

таких психолого-лінгвістичних поєднань як: зв’язком між реальною ситуацією з її

образом у свідомості; становлення образу нереальною ситуаціїз мовними засобами

його вираження; відношення між образами реальної і нереальною ситуації та

відношення між засобами мовного вираження реальної та нереальної ситуації. Тут

ми зустрічаємо проблему співвідношення змісту висловлювання з дійсністю, адже

будь-яке висловлювання, формуючи текст, так чи інакше відображає дійсність. Відображення дійсності у висловленні може бути більш-менш повним, цілісним і

однозначним. Незалежно від ступеня повноти, цілісності будь-яке висловлювання

своїм змістом якось пов’язане з реальною дійсністю [5, с. 145–146].

Отже, «брехня» – навмисне спотворення дійсності, що найчастіше виражається у

змісті мовних повідомлень, негайна перевірка яких неможлива. За помилкових

повідомлень індивід усвідомлює їх нестійкість і вдається до гіперкомпенсацій

[6, с. 116].

Будь-які неправдиві показання та брехня передбачають створення відповідних

механізмів та методів для їх викриття, що є основою для якісної вирішення

судового процесу.

Одним із таких методів можна вважати – діагностування (розпізнавання).

Розпізнати – означає відокремити, віддеференціювати потрібну ситуацію від інших

їй подібних. Наприклад, у медицині є поняття диференціальної діагностики, коли

типова форма хвороби, яка встановлюється, відокремлюється від інших форм, які

мають схожі симптоми. Натомість загальне завдання криміналістичної діагностики

трактується як встановлення (визначення, розкриття) об’єктивної істини шляхом

вивчення та пояснення властивостей та станів об’єкта (явища). Будучи одним із

методів у складній структурі судового доказування, діагностика повністю відповідає

загальним принципам встановлення істини. Криміналістична ситуація, як об’єкт

доказування, в інформаційному плані має наступні риси: ретроспективність, (тобто

подія яка пізнається вже була); унікальність, (тобто неповторність, яка визначається

поєднанням умов та обставин даної ситуації); відображеність у матеріальних та

ідеальнихформах, (тобто речовій обстановці події та у свідомості людей – учасників,

свідків, потерпілих) [7, с. 56].Відомою технологією викриття неправдивих показань можна вважати судовий

допит свідків, потерпілих, спеціалістів, експертів, підсудних. Сюди можна віднести

основний, шаховий та перехресний допити. [8, с. 334] Зокрема «перехресний допит, –

наголошує Л.Ю. Ароцкер, – з більшим успіхом, ніж звичайний, дозволяє розкрити

протиріччя в показаннях, виявити в них помилки, уточнити деталі і з’ясувати

неправдивість показань. Він є ефективним у всіх випадках, коли в показаннях є

внутрішні суперечності, неточності, коли виникають сумніви в їх повноті,

правдивості і правильності». Мета шахового допиту – підтвердити або спростувати

показання інших осіб інформацію, отриману в ході основного допиту певної особи.

Він може бути проведений у зв’язку з допитом підсудного, потерпілого, свідка й

експерта. «Виходячи з обставин справи, – зазначає Л.Ю. Ароцкер, – з’ясованих

основним допитом, потрібно вирішити кому першому поставити запитання. Особі,

що проводить шаховий допит, не можна забувати, що зустрічні запитання іншим

особам не повинні його відсторонювати від завдань основного допиту. Потрібно

вміло поєднувати основний та шаховий допити з тими подіями, які цікавлять суд. Це

дасть можливість якісно розкрити неправдиві показання» [9, с. 223]. Такожв процесі

судового слідства застосовуються тактичні прийоми, для отримання правдивих

показань від підсудних, свідків та потерпілих. Серед них: зіставлення, уточнення,

деталізація, контроль, нагадування та наочність.

Прийом зіставлення полягає в зіставленні суперечливих частин свідчення або

суперечливих свідчень в цілому з іншими доказами, що не узгоджуються з ним.

Уточнення полягає в тому, що допитувач відповідними питаннями з’ясовує деталі,

що стосуються приватних моментів. Деталізація складається з постановки

запитань, які дозволяють розчленувати загальні і недостатньо конкретні свідчення

на окремі епізоди, факти і тим самим більш глибоко їх досліджувати. Метод контролю полягає в постановцізапитань, які прямо не стосуються теми допиту, але

дозволяють отримати контрольні відомості для перевірки правильності свідчень

про окремі факти та події. Нагадування допомагає доповідачам згадати окремі

події, факти, які забуті ними. Натомість наочність – прийом, заснований на

психологічному аналізі асоціативних уявлень, які виникають у допитуваної особи

під час пред’явлення їй наочного посібника, макета, схеми, фотознімків тощо.

На думку Л.Ю. Ароцкера, «порівнювати показання, отримані від підсудного

під час допиту, потрібно лише з достовірними доказами, тому що в іншому

випадку такі можуть лише зміцнить його помилкову позицію. Не можна

переоцінювати доказове значення фактів, з якими зіставляються відповіді

підсудного під час допиту. Наприклад, не доцільно підсудному, який заперечує

факт підробки документа, говорити, що він дає неправдиві показання, оскільки

позитивні висновки експерта, зроблені у формі припущення, стверджують про

зворотнє. Можливий висновок експерта не є тим достовірним фактом, зіставивши

який можна переконатися, що підсудний дає неправдиві показання» [9, с. 223].

Водночас психологічний стан підсудних буває неоднозначним. Часто вони дуже

уважні щодо поведінки суддів. Підсудні прагнуть визначити, чи переконують суддів

їхні показання, відповіді на запитання тощо. «Якщо підсудний, – наголошує

В.А. Пантелєєв, – сам відчуває суперечливість своїх пояснень, він хоче передбачити,

як можуть бути сприйняті судом зміни його показань і до яких наслідків це може

призвести. Він часто готовий змінити свої неправдиві показання цілком або частково. Такий крок може визначити подальшу долю підсудного». Для отримання

правдивих показань допитувач (прокурор, адвокат, суддя) повинен апелювати до

позитивних якостей підсудного. Водночас допитуючи підсудного, який змінив свої

показання в суді, необхідно ретельно конкретизувати і деталізувати його нові

показання. Зіставляючи їх згодом зі показаннями та матеріалами справи, необхідно

особливу увагу звернути на деталі, які могли бути відомі лише підсудному як

учаснику злочину [10, с. 64].

Саме тому й існує ряд механізмів дослідження судом змінених показань

підсудного. Першим таким методом є зіставлення зміненого показання з іншими

доказами. Другим тактичним прийомом є послідовне дослідження зміненого

показання: підсудному поступово, частинами оголошуються його показання на

досудовому слідстві, щоб з’ясувати, чи підтверджує він оприлюднену частину

показань, а якщо заперечує, то з яких причин. Третій метод – зіставлення показань

між собою. У цьому випадку суд, допитуючи підсудного, зіставляє показання, дані

ним на досудовому слідстві, і з’ясовує, чи немає протиріч між ними, а також між

новими показаннями підсудного [10, с. 64].

Найчастіше для отримання правдивих показань від підсудного, на думку

А.А. Закатова, відносяться такі методи як: спонукання такого до каяття шляхом

формування у нього внутрішнього протесту проти вчинених дій; акцентування

уваги на перших неправдивих показаннях; використання звукозапису та

відеозапису в необхідних цілях; деталізація показань з метою виявлення протиріч;

з’ясування контрольної інформації, що дозволяють перевірити показання;

використання з’ясованих протиріч з метою отримання правдивих показань;

пред’явлення доказів у певній послідовності; непрямий допит та інше [11, с. 126].

Декілька слів про механізми викриття неправдивих свідчення у свідків.

Тактичні прийоми допиту свідка, який щиро бажає дати правдиві свідчення,

спрямовані на те, щоб допомогти йому якомога правдивіше й повніше розповісти,

що особисто він спостерігав або чув, а також пригадати те, про що він забув. Його показання перевіряються й зіставляються з тими, які він давав раніше, а також із

інформацією, наявною в інших матеріалах справи. Відсутність знайомства між

обвинуваченим і свідком, його бажання дати правдиві показання, нарешті позитивна

характеристика свідка як високоморальної людини – обставини, що можуть

підтверджувати мимовільну оману доповідача.

Причини, через яких даються неправдиві свідчення, дуже різні. Свідок може

надавати неправдиві свідчення через небажання брати участь у розслідуванні,

страх перед помстою, незацікавленість у результатах розслідування тощо. Якщо не

вдається переконати свідка дати правдиві свідчення, на допиті з’ясовують

обставини, пов’язані з головним фактом (подією злочину), після чого переходять

до з’ясування злочину. Свідок, виклавши обставини, що стосуються головного

факту, і не бажаючи суперечити своїм свідченням, буде змушений відповісти й на

запитання, яких раніше уникав. Мотиви надання неправдивих свідчень мають бути

встановлені. Іноді свідок ухиляється від надання правдивих свідчень тільки тому,

що прагне приховати свою малодушність, якщо він мав можливість надати

допомогу потерпілому, але злякався і вчасно не зробив цього.Відповідно допит потерпілого проводиться за правилами, що регулюють допит

свідка. Як і свідка, потерпілого попереджають про кримінальну відповідальність за

надання завідомо неправдивих свідчень [12, с. 116–117].

Важливо, що точність передачі інформації про злочин багато в чому залежить

від того, наскільки правильно свідок вміє виражати свої думки. Але навіть за

високої культури мови можлива різниця між тим, про що думає свідок, і тим, що

він розповідає суддям. Звичайно такі зміни свідчень виникають через прискорення

темпу допиту. Іноді деякі судді помилково вважають, що уповільнений темп

показань свідком, коли він замислюється в процесі викладення свідчень, зволікає з

відповідями на питання є свідченням про нещирість доповідача [13, с. 343].

Наприклад, механізм попередження неправдивих свідчень свідка засвідчується у

кримінальній відповідальності за надання навмисно неправдивих свідчень при

допиті в суді, тому що цей допит є останнім для доповідача. В даному випадку

свідок розуміє, що прийшов той час, коли потрібно дати у справі правдиві

свідчення, оскільки він сам у майбутньому може стояти на лаві підсудних та

нести відповідальність за скоєне. Емоційне напруження неправдивого свідка у

ході судового слідства досягає максимуму. Вміле використання даних обставин

прокурором може привести до відмови доповідача від неправдивих свідчень

[14, с. 5–7].

Можна погодитись з думкою Е. Переверза, що «подолання навмисно неправ-

дивих показань доповідача є одним з найважливіших завдань допиту. Істотну роль

у цьому відіграє не лише виявлення того факту, що показання мають неправдивий

характер, а також і подолання неправдивих показань, тобто зміна установки

доповідача із свідомої неправди на надання правдивих показань, що досягається не

тільки із застосуванням певних механізмів в ході самого судового допиту, а також

на основі проведення окремих слідчих дій в суді» [15, с. 37].

На думку Е. Переверза, тактичні прийоми, направлені на подолання свідомої

неправди, необхідно віднести до прийомів, за допомогою яких перевіряються дії,

які проводилися на досудовому слідстві. У ситуації, якщо особа продовжує лінію

поведінки, яку вона розпочала на досудовому слідстві, та продовжує у суді давати

неправдиві показання, прийоми, які використовуються в суді, належать до другої

групи – тобто такі, що вперше застосовуються у порядку виправлення прогалин

досудового слідства [14, с. 8].Також вагомою причиною надання неправдивих свідчень зі сторони свідків

може бути підкуп, шантажі інший вплив зацікавлених у справі осіб.

Застосування певних механізмів, спрямованих на викриття очевидної «брехні» у

свідченнях, вимагає її попереднього виявлення і оцінки, у тому числі шляхом аналізу

показань свідка в процесі допиту. В даному випадку науковий інтерес і практичне

значення становлять запропоновані О.Р. Ратиновим і Н.І. Гавриловою критерії

відповідності свідчень доповідача до дійсності. Тут подаються рекомендації

піддавати попередньому аналізу свідчення, отримані в ході допиту, використовуючи

такі критерії: компетентність доповідача (характер його свідчень, особисті

особливості дозволяють зробити висновок про те, що він не здатний вигадати

описані події); його непоінформованість (незнання доповідачем тих обставин і

деталей, які повинні бути відомі і не могли бути забуті, якщо його свідчення

правдиві); унікальність свідчень (якщо повідомлення подає індивідуальність і

неповторність описуваної події, то більш ґрунтовно можна вважати його правдивим;

неправдиве повідомлення, як правило, схематичне і позбавлене унікальності);

емоційна насиченість свідчень (правдиві свідчення містять порівняно більшу

кількість особистих, емоційних моментів, посилань і вказівок на хвилювання,

пов’язаних з описуваною подією); критерій невідповідностей (правдивий свідок,

відтворюючи подію так, як вона була ним сприйнята, описує їїфрагменти і деталі, не

завжди і не в усьому погоджуючи їх між собою, не намагаючись їх прикрасити й

усунути невідповідність, джерело якої йому самому може бути незрозуміле;

натомість брехун не може дозволити собі, щоб у його свідченнях були неясності:

незалежні деталі опису він штучно і в міру свого розуміння приводить у

відповідність один одному). Ці критеріїмають орієнтаційний характер [16, с. 15–16].

Також О.О. Закатов та інші криміналісти вважають, що неправдиві свідчення

можна виявити за певними ознаками. Зокрема за невизначеністю інформації, яка

містяться у свідченнях; невідповідність висловлювань іншим зібраним у справі

доказам, а також протиріччя всередині самих свідчень; опис подій, фактів із надмірною точністю, що може бути обумовлено вивченням заздалегідь

підготовлених показань; приховування фактів, які, на думку допитувача, добре

відомі доповідачу, або забудькуватість щодо подій, значення яких істотні для

доповідача; різне пояснення одних і тих самих подій на різних допитах;

незрозумілість емоційного фону свідчень; наявність у свідченнях словесних

конструкцій, фраз, які не відповідають рівню інтелектуального розвитку доповідача;

ухилення від відповідей на прямі запитання; психофізіологічні реакції, які свідчать

про прояв внутрішнього душевного хвилювання: несподіване збентеження, зміна

кольору обличчя, тремтіння рук тощо [11, с. 126].

Необхідно також звернути увагу в рамках цієї проблематики на напрацювання в

сфері психології, зокрема методи психологічної діагностики, адже на думку

науковців у цій галузі знань, умисне повідомлення неправдивих показань часто

супроводжується зовнішніми проявами (невербальними сигналами) особи, яка дає

такі показання, зокрема змінами темпу мови, ритму дихання, тональності голосу,

діаметру зіниць очей, рухами кінцівок тіла. Все це елементи риторики, які більшість

людей не в змозі контролювати, так, як відбувається це на підсвідомому рівні.

Передумовою використання цих методів є спостереження з боку допитувача

вищенаведених невербальних сигналів доповідача в стані, коли такий говорить

правду, з метою подальшого їх співставлення з сигналами отриманими під час

відповідей, які можуть містити неправдиву інформацію. Шляхом такого

співставлення та аналізу можна виявити ознаки, які ставитимуть під сумнів окремі показання доповідача, що слугуватиме внутрішньою мотивацією для перевірки

таких показань іншими доказами. Для розпізнавання брехні може також бути

застосоване випробування доповідача на поліграфі. Однак продуктивність

використання усіх цих психологічних методів потребує відповідної професійної

підготовки допитувача ізалежить передусімвід якості судового процесу.

Підсумовуючи, потрібно наголосити, що сучасна судова реформа передбачає

підвищення ролі судів, прокуратури та інших правоохоронних органів у

забезпеченні прав і свобод людини щодо охорони інтересів держави і всього

суспільства. Сьогодні неправдиві свідчення є поширеним, суспільно небезпечним

злочином, що характеризується постійним зростанням. Тому для встановлення

об’єктивної істини у судових справах особливе значення мають правдиві показання

учасників процесу. Натомість успішне здійснення правосуддя залежить не лише

від дотримання судовими органами норм права, а й від сумлінного виконання

громадянського обов’язку свідками і всіма особами, включеними в сферу

діяльності правосуддя, а такожвід активної громадянської позиціїжертв злочину.

Список використаної літератури

1. Проблеми психології : збірник ; під ред. В. Гольдовського. – СПб. ; М., 1989. – С. 52.

2. Вишинський А.Я. Теорія судових доказів у радянському праві / А.Я. Вишинський. – М.,

1946. – С. 217–218.

3. Строгович М.С. Матеріальна правда, і судові докази в кримінальному процесі :

вибрані праці. – Т. 3. Теорія судових доказів ; під. ред. А.М. Ларіна / М.С. Строгович. –

М., 1991. – С. 251–252.

4. Shibles W. Revision of the Definition of Lying as an Untruth Told with Intend to Decieve /

W. Shibles// Argumentation. – 1988. – № 2. – Р. 102.

5. Леонтьєв А.А. Мова в криміналістиці і судовій психології / А.А. Леонтьєв, А.М. Шах-

нарович, В.І. Батов. – М., 1977. – С. 145–146.

6. Енікеєв М.І. Загальна, соціальна і юридична психологія : короткий енциклопедичний

словник / М.І. Енікеєв, О.Л. Кочетков. – М. : Юрид. літ., 1997. – С. 115.

7. Васильев Н.А. Практикум по криминалистике / Н.А. Васильев. – М. : Из-во МГУ, 1970. –

С. 56.

8. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология : учебник для вузов ; отв. ред. проф.

В.А. Томсинов / Г.Г. Шиханцов. – М. : Зерцало, 1998. – 334 с.

9. Ароцкер Л.Е. Использование данных криминалистики в судебном разбирательстве

уголовных дел / Л.Е. Ароцкер. – М. : Юрид. лит., 1964. – 223 с.

10. Бахін В.П. Тактика допиту / В.П. Бахін. – К., 1997. – 64 с.

11. Закатов А.А.Ложь и борьба с нею / А.А. Закатов. – Волгоград, 1984. – 126 с.

12. Олійник О.Б. Прокурорська риторика : підручник / О.Б. Олійник. – К. : Алерта, 2008. –

306 с.

13. Соловьев А.Б. Руководство для следователей / А.Б. Соловьев. – М., 1981. – Ч. І. – С. 343.

14. Питерцев С.К. Тактика допроса в суде : учеб. пособ. / С.К. Питерцев, А.А.Степанов. –

СПб., 1998. – 320 с.

15. Переверза Е. Преодоление заведомой лжи допрашиваемого в ходе некоторых

следственных действий в суде: теория и практика / Е. Переверза // Закон и жизнь :

международный научно-практический правовой журнал. – Кишинэу, 2005. –

№ 1(158). – С. 37.

16. Ратинов А.Р. Структура и функции правового сознания / А.Р. Ратинов // Проблемы

социологии права. Вильнюс. – 1970. – № 5. – С. 15–16.

17. Белкин Р.С. Курс криминалистики. – 3-е изд., доп.. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, Закон и

право, 2001. – 837 с.

18. Енікеєв М.І. Загальна, соціальна і юридична психологія: короткий енциклопедичний

словник / М.І. Енікеєв, О.Л. Кочетков. – М. : Юрид. літ., 1997. – С. 115.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук