Головна

ЗАКОНОДАВСТВО ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ: ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ П. Кульчицький


УДК 34(477.8)«19»(091)

ЗАКОНОДАВСТВО ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ

РЕСПУБЛІКИ: ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

П. Кульчицький

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У статті розглянуто дискусійний аспект визначення терміну законодавство Західно-

Української Народної Республіки. З’ясовано структурні елементи законодавства ЗУНР.

Проаналізовано дію нормативно-правових актів ЗУНР.

Ключові слова: Західно-Українська Народна Республіка, законодавство, закон,

УНРада.

Ефективність правового регулювання суспільних відносин у сучасній Україні

прямо залежить від рівня юридичної техніки, що застосовується в законодавстві.

Необхідність вдосконалення сучасної юридичної термінології є безсумнівною,

адже вона має важливе значення в процесі нормопроектування. Національний

правовий досвід є суттєвим чинником впливу на розвиток законодавства, тому

доцільно досліджувати українську юридичну термінологію в процесі її історичного

розвитку.

Історичний розвиток Західно-Української Народної Республіки (далі – ЗУНР)

ґрунтовно дослідили: О. Вівчаренко, О. Копиленко, О. Мироненко, А. Мицак,

Б. Тищик, В. Чехович, О. Карпенко та інші. Але зазначені праці не містять

спеціального системного дослідження терміна законодавство Західно-Української

Народної Республіки, а такожструктурних елементів законодавства ЗУНР загалом.

Актуальність дослідження історії становлення та розвитку законодавства

ЗУНР зумовлена необхідністю вирішення таких наукових та практичних завдань:

необхідн

істю чіткого визначення кола нормативно-правових актів, які становлять

законодавство ЗУНР; з’ясування місця й ролізакону та підзаконних актів, їх вплив

на формування демократичної, правової держави та громадянського суспільства в

житті ЗУНР.Досить часто, вживаючи термін «законодавство», ми не задумуємось над тим,

а які власне нормативно-правові акти відносяться до цього терміну. В теорії

держави і права виділяють два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування охоплює в поняття законодавства: акти законодавчих

органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке – акти законодавчих

органів: закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти держави,

чим знижувалася значущість закону, відбувалася його девальвація. Закон

«обростав» підзаконними, особливо відомчими, нормативними актами, і його

значення як основи законності і правопорядку в державі нівелювалося [6, с. 249].

Професор Л.А. Луць визначає закон як нормативно-правовий акт органу

законодавчої влади або народу, який регулює найважливіші суспільні відносини,

приймається в особливому порядку та має вищу юридичну силу [7, с. 2].

Отже, дуже важливим є наповнення змісту терміна «законодавство Західно-

Української Народної Республіки», оскільки це має важливе значення для визначення кола нормативно-правових актів, які становили правову основу

діяльності новоствореної держави та визначали засади її державного устрою, її

політики, закріплювали права і свободи громадян.

Закон і загалом законодавство відіграє важливу роль в житті нашого

суспільства, в складних процесах будівництва Української держави. Важливість

творення демократичного законодавства усвідомлювали і провідні діячі ЗУНР,

оскільки воно виражає волю більшості народу, спрямованість держави, основні

пріоритети державно-правової політики. Зокрема, К. Левицький 13 листопада

1918 р. від імені уряду вніс на розгляд Української національної ради (УНРада)

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель

колишньої Австро-Угорської монархії, який одноголосно схвалили [8, с. 151].

Професор М.М. Кобилецький зазначає, що парламентом ЗУНР – Українсь-

кою Національною Радою та урядом – Державним Секретаріатом – було

прийнято низку законів та розпоряджень, які регламентували діяльність усіх

галузей державного життя [5, с. 2]. Це твердження дещо спірне, оскільки ЗУНР

існувала досить короткий проміжок часу, а саме – проголошена 19 жовтня

1918 року у Львові та проіснувала 257 днів – до 15 липня 1919 року. Велика

кількість нормативно-правових актів носила тимчасовий характер, що

зумовлювалось війною, а також той чинник, що в державі не було достатньої

кількості законодавства, яке б охоплювало всі сфери життєдіяльності держави і

громадян. Було багато прогалин у законодавстві, не було прийнято власних

законів, які б регулювали, зокрема, кримінальні, шлюбно-сімейні правовідно-

сини. Хоча окремим законом було поширено дію австрійського законодавства на

територію ЗУНР, якщо воно не суперечило цілям новоствореної держави, все ж

прийняття власного законодавства ЗУНР обумовлювалось потребами ново-

створеної Галицької держави. Проте, через різноманітні чинники завершити

процес створення власного законодавства до кінця не вдалось, хоча планувалось

втілити в життя багато законодавчих ініціатив. Закон про адміністрацію ЗУНР прийнято 16 листопада 1918 року. Відповідно

до нього залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не

суперечило інтересам і цілям держави. Тобто, австрійське законодавство – це

частина національного законодавства ЗУНР, час продовження дії якого тривав би

до прийняття власного законодавства і заповнення ним прогалин в правовому

регулюванні.

Стосовно дії нормативно-правових актів у часі – це момент набрання ним

юридичної сили та момент припинення. Правові засади законодавчого процесу в

ЗУНР було закріплено у «Законі з дня 4 січня 1919 року про спосіб оповіщування

законів і розпорядків». Закони підлягали публікації у «Віснику законів і

розпорядків» за підписом Президента Ради, а розпорядки за підписом

відповідального секретаря. Момент набрання чинності встановлювався в самому

законі, або на восьмий день з дати видання [10, с. 1–2]. Урядові оголошення судів,

державних прокуратур, карних установ, адвокатських і нотаріальних палат мали

офіційно публікуватися у щоденнику «Республіка». За строком дії, законодавчі

акти можна поділити на:

1) постійні – що діють буз обмеження строку (наприклад, Закон УНРади «Про

державну прокуратуру»);

2) тимчасові – що діють з обмеженням строку (наприклад, Закон УНРади «Про

тимчасову організацію судової влади»);

3) надзвичайні – обумовлювались характером військових дій; Досить важливим і принциповим питанням є дія нормативно-правовових актів

у просторі – це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи

певний регіон, в даному випадку це територія ЗУНР (яка включала території

Галичини, Буковини та Закарпаття). Багато науковців, зокрема В.С. Великочий

вважають, що період існування Західно-Української Народної Республіки

проходив у два етапи: перший – з жовтня 1918 р. до червня 1919 р.; другий – з

середини червня 1919 р. до 14 березня 1923 р. Перший етап пов’язаний з так

званим «територіальним» існуванням ЗУНР, протягом якого вона виникла і

уконституювалася, утверджувала свою владу шляхом розбудови і поширення

власних державних інституцій на території Східної Галичини. Другий етап

охоплює період існування, державницької діяльності владних інституцій ЗУНР, які

у зв’язку з окупацією території краю Другою Річчю Посполитою, Румунією,

Чехословаччиною перебували в екзилі, від початку еміграції і до моменту їх

ліквідації [9, с. 2]. Оскільки, держава чи державне утворення – це певна територія

(обов’язкова ознака держави), а отже, встановлення періоду протягом якого існує

держава має важливе значення для визначення юрисдикції її органів, а відповідно і

поширення законодавства (ЗУНР). З припиненням існування держави або втрати

території, автоматично припиняється юрисдикція її законодавства, але не завжди

органів, які можуть продовжувати свою діяльність в екзилі. Наслідком активної

зовнішньополітичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії,

Угорщині й Німеччині та дипломатичних представництв у Чехословаччині, Канаді,

США, Бразилії, Італії та інших країнах. Але чи можна вважати діяльність уряду

ЗУНР в екзилі частиною законодавства Галицької держави? На мою думку, орган у

вигнанні не може творити нормативно – правові акти, які б поширювали свою дію

на територію держави, якої не існує. Діяльність уряду ЗУНР в екзилі, безумовно, становить великий інтерес

науковців. Так вважає і професор М.М. Кобилецький, який зазначає, що перед

загрозою знищення держави (тобто припинення її існування – К.П.) у червні

1919 року Виділ УНРади та Державний Секретаріат прийняли рішення про

проголошення Є. Петрушевича повновладним Диктатором, якому передавалась

вся повнота цивільної та військової влади [5, с. 17]. Перед нами знову ж таки

постає питання чи можна відносити нормативні акти диктатора ЗУНР

Є. Петрушевича до законодавства ЗУНР? Диктатор ЗУНР – тимчасовий титул

найвищої посадової особи з надзвичайними повноваженнями. Передача всієї

влади одній особі була зумовлена критичним становищем ЗУНР і загрозою

втрати державності внаслідок наступу польських військ. Була створена Рада

уповноважених Диктатора (або уряд), правовою основою діяльності Ради стало

розпорядження Диктатора ЗУНР від 25 липня 1920 року «Про організацію уряду

для виконування державної власти у Західно-Українській Народній Республиці в

часі тривання повновластий Диктатора». Уряд Диктатора складався з п’яти

комітетів. Очолювали відділи уповноважені Диктатора. У розпорядженні

регламентувались всі права і обов’язки членів уряду Диктатора. Уряд Диктатора

вів дуже активну дипломатичну діяльність та проводив роботу з організації

українських військових частин, що знаходились на території Чехословаччини.

Делегації ЗУНР брали участь у різних міжнародних переговорах, сесіях,

конференціях. Однією з перемог дипломатії ЗУНР став розгляд справи Східної

Галичини на сесії Ліги Націй в Парижі у 1921 році, де було визнано польську

окупацію краю та суверенітет країн Антанти над Східною Галичиною. Це

питання досить цікаве і буде предметом мого дослідження в майбутніх наукових

працях.Стосовно кола осіб, на яких поширювало свою дію законодавство ЗУНР,

визначав закон від 8 квітня 1919 р. «Про право громадянства Західної області УНР

і правовий статус чужоземців». Кожна людина, яка в день проголошення закону

мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася

громадянином УНР (ЗУНР на той час уже ввійшла до складу УНР). В інших

випадках рішення про надання громадянства або його позбавлення приймав

Державний секретаріат. Усім громадянам різних національностей і віросповідань

були надані рівні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям)

пропонувалось обрати своїх представників до складу УНРади. І це були громадяни,

які проживали на території ЗУНР – Галичини, Буковини та Закарпаття.

Важливе місце серед законодавчих ідей та поглядів в Україні того часу посідають

собою проекти української конституції, серед яких: проект конституції ЗУНР «Проект

основ державного устрою Галицької Республіки» (проект уряду ЗУНР), проект

конституції члена УНРади професора праваС. Дністрянського, інші проекти.

Створена на західноукраїнських землях держава – Західно-Українська

Народна Республіка – була в державно-правовому розумінні належно організована,

з налагодженим законодавчим апаратом, законодавчо закріпленим механізмом

прийняття нормативно-правових актів. Створена була і належна правова основа,

видано низку законів та інших правових актів, які досить ґрунтовно і кваліфіковано

врегульовували різні галузі державного, соціально-політичного, економічного

життя, галузі освіти, культури, охорони здоров’я. Проте, це правове регулювання

охоплювало не всі галузі суспільного життя, що потребувало прийняття нового

законодавства. Професор Б.Й. Тищик зазначає, що чимало рішень і законодавчих

актів мали тимчасовий характер, були обумовленні факторами війни. Оскільки остаточні засади державного будівництва ЗУНР, суспільно-економічного ладу, її

законодавства мав би вирішувати або Сейм Західної України, або Всеукраїнські

Установчі збори [3, с. 356]. Отже, провідні діячі Західно-Української Народної

Республіки, Українська національна рада, Державний Секретаріат докладали

багато зусиль для прийняття законів, які б мали постійний характер.

Професор К.К. Кондратюк наголошує, що державність ЗУНР не була повністю

ліквідована з моментом польської окупації Східної Галичини. Вона існувала й

надалі та уособлювалася не лише в екзильному уряді у Відні, а й в політичних

організаціях у краї, які підтримували політику цього уряду, ігноруючи польську

владу [1, с. 711]. Тобто суспільство підтримувало ідеї ЗУНР і законодавство, яке

мало демократичний характер.

Коли до влади в Україні прийшла Директорія на чолі з В. Винниченком,

керівництво ЗУНР налагодило з нею тісніші контакти. Питання про об’єднання

обох частин України, які по суті були окремими державними утвореннями знову

було поставлено на порядок дня. Це об’єднання могло реалізовуватись винятково

на правових, конституційних засадах, для чого Державним Секретаріатом був

підготовлений проект попереднього договору. Після детальних консультацій і

обговорень, Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 року у Фастові підписали

«Передвступний договір». Аналізуючи зміст цього важливого правового акту,

мова йшла не про федерацію обох держав – УНР і ЗУНР, як декларували деякі

дослідники, а про цілковиту ліквідацію ЗУНР як держави і її входження до

складу УНР.

Дата 22 січня 1919 року ввійшла в історію української державності як День

Соборності України. Саме того дня урочисто на Софійській площі в Києві, було

проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української

Народної Республіки. Це був великий крок вперед, який засвідчив прагення українців до об’єднання в єдину державу. Доречним є висновок професора

М.М. Кобилецького, що побудова держави здійснювалась виключно на правовій

основі, була продовжена керівними колами ЗУНР і під час Злуки ЗУНР і УНР, яка

передбачала поступову уніфікацію законодавства ЗУНР і УНР та створення

єдиного українського законодавства[5, с. 2].

Деякі дослідники, зокрема О.Й. Павлишин характеризуючи Акт злуки двох

українських держав – УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., наголошують на тому, що він

мав тільки «декларативне значення» і не реалізовувався на практиці[2, с. 327].

Також професор Б.Й. Тищик зазначає, що до справжньої фактичної злуки

західноукраїнських земель з Україною тоді справа не дійшла. ЗОУНР зберегла свій

центральний, а також місцевий апарат державної влади, управління, свою армію,

яка продовжувала вести війну з Польщею, тоді як армія УНР була зайнята

боротьбою із російськими і українськими більшовиками, своє законодавство і

дипломатичну службу. Тобто, фактично держави не були готові до об’єднання в

єдину державу, що потребувало великих матеріально-технічних затрат, сприяння

зовнішнього чинника.

Незважаючи на велику кількість праць, які відображають тернистий шлях

Західно-Української Народної Республіки, питання вивчення їїзаконодавчої бази в

комплексі майже не розроблялись і тому не отримали належного висвітлення. Це, в

свою чергу, призвело до недостатнього вивчення та наукового аналізу багатьох

важливих питань процесу державного будівництва в ЗУНР. Якщо керуватися

ширшим визначенням терміна законодавство, це поняття охоплює нормативно-

правові акти ЗУНР, до яких належать:1) закони ЗУНР або прирівняні до них (закони, ухвали, звернення, рішення

УНРади, розпорядкиДиктатора, циркуляри та обіжники)

2) підзаконні нормативно-правові акти (розпорядки та обіжники місцевих

органів влади та управління, міністерств та ін.).

Детальний аналіз кожної складової законодавства ЗУНР буде предметом

окремого наукового дослідження.

Отже, серед нормативно-правових актів важливе місце посідали закони, що

врегульовували найважливіші сфери суспільних відносин Західно-Української

Народної республіки. Важливим моментом є визначення кола нормативно-

правових актів як структурних елементів законодавства ЗУНР. Найбільш вагомий

внесок становлять документи нормативного характеру, а саме: закони, ухвали,

звернення, рішення УНРади, розпорядження, розпорядки Диктатора, розпорядки та

обіжники Ради Державних Секретарів, Уповноважених Диктатора, дослідження

яких становить великий науковий інтерес

Список використаної літератури

1. Кондратюк К.К. Дискусійні питання історії ЗУНР / К.К. Кондратюк // Україна.

Культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2009. – № 18. – С. 258–267.

2. Павлишин О.Й. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. –

перша половина 1919 р.) / О.Й. Павлишин // Вісн. Львів. ун-ту. – Сер. істор. – Вип. 37. –

Ч. І. – Львів, 2002. – С. 327.

3. Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923). Історія держави і

права / Б.Й. Тищик. – Львів : Тріада плюс, 2004. – 392 с.

4. Кульчицький В.С. Історія держави і права України / В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. – К. :

ІнЮре, 2008. – 624 с.

5. Кобилецький М.М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918–

1923 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01.

«Теорія та історія держави і права» / М.М. Кобилецький. – Л., 1998.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : підручник ; пер. з рос. / О.Ф. Скакун. – Харків :

Консум, 2001. – 656 с.

7. Луць Л.А. Загальна теорія держави та права : навч.-метод. посібн. / Л.А. Луць. – К. :

Атіка, 2008. – 412 с.

8. Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті : гол. ред. ради

Я. Ісаєвич. – Львів, 2009. – 350 с.

9. Великочий В.С. Історія ЗУНР: джерела до вивчення державного будівництва : автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук : спец. 07.00.06. «Історіографія» /

В.С. Великочий. – Л., 1999.

10. Вісник державних законів і розпорядків Західноукраїнської Народної Республіки. –

Вип. 1. – 31 січня 1919. – С. 1–2.

11. Литвин М.Р. Історія ЗУНР / М.Р. Литвин, К.Є. Науменко. – Львів, 1995. – 368 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук