233

---

ТРУДОВЕ ПРАВО ТА ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КЛАСИФІКАЦІЯ ДЖЕРЕЛ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНИ

І. Ласько

У статті проаналізовані та деталізовані різні критерії класифікації джерел права соціального забезпечення України. Особливу увагу звернено на класифікацію джерел права соціального забезпечення залежно від виду відносин, які вони регулюють, та методу правового регулювання. Зроблено висновок про те, що класифікація нормативно-правових актів допоможе уникнути суперечностей у законодавстві про соціальне забезпечення.

Ключові слова: джерела права, законодавство, право соціального забезпечення, класифікація.

Теоретичні проблеми джерел більшості галузей вітчизняного права достатньо досліджені в юридичній літературі. Це пояснюють передусім тим, що основні галузі права сформовані вже давно і ґрунтуються на відповідній нормативній та теоретичній базі.

Право соціального забезпечення як самостійна правова галузь сформувалось недавно. Зароджене воно ще у надрах колишнього радянського трудового права у вигляді самостійного інституту. А вже із середини 60-х років. ХХ ст. сформуване в окрему галузь права. У нашій державі право соціального забезпечення набуло подальшого розвитку після прийняття Конституції України (1996 р.). Саме в Основному законі України закріплено основні права громадян у сфері соціального захисту, що є основою для формування законодавства цієї галузі.

За останні десять років право соціального забезпечення, як галузь права, закономірно зміцнило свої позиції у системі вітчизняного права, проте на сьогодні необхідними є наукові дослідження загальнотеоретичних засад правового регулювання відносин у соціальному забезпеченні, серед яких важливе місце належить проблемі джерел права соціального забезпечен

ня (їхньої природи, характеру, особливостей, системи та видів). Це зумовлено насамперед практичними інтересами, оскільки у цій сфері накопичилось чимало проблем, які в основі своїй не сприяють правильному застосуванню чинного законодавства [1, с. 362].

В юридичній науці найбільшого поширення набуло розуміння джерела права як офіційної форми зовнішнього вираження правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість. Джерелами права в Україні визнаються нормативно-правовий договір та нормативно-правовий акт [2, с. 109].

Для правильного визначення джерел права соціального забезпечення України потрібно передусім чітко визначити коло суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Тут йдеться про предмет правового регулювання.

Такий підхід методологічно виправданий, тому що чітке визначення кола суспільних відносин, які входять до предмета права соціального забезпечення, необхідне для виявлення системи джерел цієї галузі права. До джерел права соціального забезпечення України належать лише ті нормативно-правові акти, в яких містяться юридичні норми, що регулюють зазначені відносини.

Предмет права соціального забезпечення – це комплекс суспільних відносин, в яких реалізуються заходи держави щодо захисту населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків [3, с. 88]. До них належать: соціально-забезпечувальні соціально-страхові та процедурні відносини [4, c. 129].

Соціально-забезпечувальні відносини – це відносини з приводу матеріального забезпечення громадян (членів їх сімей) чи надання соціальних послуг у разі настання соціальних ризиків. Їхніх можна поділити на дві групи: відносини щодо матеріального забезпечення (з приводу надання пенсій та ін.); відносини щодо надання соціальних послуг (соціальне обслуговування інвалідів тощо).

Соціально-страхові відносини – це відносини у сфері загальнообов’язкового соціального страхування.

Ще одним видом відносин, які становлять предмет права соціального забезпечення, є процедурні відносини. Вони пов’язані зі встановленням юридичних фактів, а також реалізацією права на той чи інший вид соціального забезпечення.

Отже, можна виокремити джерела, що регулюють такі групи відносин: соціально-забезпечувальні, соціально-страхові та процедурні.

Залежно від об’єкта відносин (виду матеріального забезпечення) виділяють такі види: пенсійні; з приводу забезпечення грошовими соціальними допомогами; з приводу забезпечення матеріальною допомогою; з приводу надання соціальних послуг і забезпечення соціальними пільгами.

Отож, джерела права соціального забезпечення створюють горизонтальну паритетну систему нормативно-правових актів, які різняться між собою предметом правового регулювання. Зокрема, нормативно-правові акти, які регулюють відносини: – щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування („Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 14.01.1998 р., Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23.09.1999 р. та ін.); – щодо пенсійного забезпечення (Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення” від 09.07.2003 р., указ Президента України „Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні” від 13.04.1998 р. та ін.); – щодо надання страхових і державних допомог (Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.11. 1992 р., Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 01.06.2000 р. та ін.); – щодо надання пільг (Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 р., Закон України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 р. та ін.) – щодо забезпечення соціальним обслуговуванням (постанова КМУ „Про норми надання послуг з харчування та облаштування на нічліг у спеціально відведених для цього місцях особам, які не мають житла, операції з надання яких звільняються від оподаткування податком на додану вартість” від 27.04.1998 р. та ін.).

Залежно від юридичної природи джерела права соціального забезпечення можна поділити на дві групи: абсолютні та дуалістичні. До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють винятково відносини, що становлять предмет права соціального забезпечення. Це, зокрема, Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення” та ін.

Другу групу джерел права соціального забезпечення становлять ті нормативно-правові акти, які регулюють інших суспільних відносин (адміністративних, фінансових, трудових). До них належать: Закон України про Державний бюджет України на відповідний рік, Закон України „Про прокуратуру”, Закон України „Про статус суддів”, Закон України „Про зайнятість населення” та ін. У цьому випадку, як правило, лише окремі норми дуалістичних джерел права соціального забезпечення регулюють соціально-забезпечувальні відносини. Наприклад, Закон України „Про державну службу” є джерелом права соціального забезпечення лише в тій його частині, в якій визначає пенсійне забезпечення та соціальні допомоги державних службовців.

Отже, джерелами права соціального забезпечення є правові акти, що містять норми права соціального забезпечення як галузі, а також норми, що містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій їх частині, де вони регулюють соціально-забезпечувальні та соціально-страхові відносини.

Важливе значення для характеристики будь-якої галузі права, окрім предмета правового регулювання, має і метод правового регулювання, тобто специфічний спосіб впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини. Адже вважається, що метод, так само як і предмет, є визначальними критеріями, які впливають на побудову системи права, оскільки з їх допомогою можна відмежувати одну галузь права від іншої, а отже, впливають і на систему законодавства.

Варто звернути увагу на те, що в одних галузях норми права виражені переважно у нормативно-правових актах (наприклад, кримінальне, адміністративне право), в інших – норми права можуть бути виражені і в нормативних договорах (наприклад, цивільне, сімейне право). Наявність тих чи інших джерел у конкретних галузях права зумовлена, головно, особливостями методу правового регулювання суспільних відносин.

У теорії права виділяють два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний [5, c. 216].

Диспозитивний (децентралізований) метод передбачає взаємну координацію цілей та інтересів учасників суспільних відносин. Нормовстановлення у цьому випадку виражається у взаємопогодженості інтересів і є формою нормативно-правового договору.

Імперативний (централізований) метод регулювання суспільних відносин грунтується на субординації учасників цих відносин. При цьому методі правове регулювання здійснюється за допомогою нормативно-правових актів.

Зазначені методи у різних галузях права поєднуються у різноманітних варіаціях проте зазвичай, один з них домінує. Як зазначає П.Д. Пилипенко, „оскільки суспільні відносини, які входять до сфери правового регулювання, досить різноманітні, то й потребують вони різних методів юридичного впливу. І чим більше таких різних за характером суспільних відносин входять до предмета певної галузі, тим, очевидно, її метод повинен характеризуватися поєднанням різноманітних прийомів, з допомогою яких ці відносини регулюються” [6, с. 43].

Для права соціального забезпечення характерним є зазвичай імперативний метод правового регулювання, проте не є винятком диспозитивний метод правового регулювання у межах, визначених законом. Це надає нам змогу класифікувати джерела права соціального забезпечення на імперативні (нормативно-правові акти) та договірні (нормативно-правові договори).

Кожна з цих груп становить свою ієрархічну систему, яка містить джерела різної юридичної сили. Це зумовлене компетенцією органу, який надає правилу поведінки загальнообов’язкового характеру, та його місцем у системі правотворчих органів. Наявність ієрархічної системи впливає на якість юридичної норми, сферу її дії та її юридичну силу.

Розглянемо першу групу джерел права соціального забезпечення України – це нормативно-правові акти. На відміну від інших правових актів, нормативно-правові акти розраховані на неодноразове застосування; приймаються лише державними органами – є їх одностороннім волевиявленням.

За юридичною силою цю групу джерел (нормативно-правові акти) класифікують на закони України та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони України мають найвищу юридичну силу і пріоритет порівняно з іншими нормативними актами. Це пояснюють тим, що закони приймає вищий законодавчий орган влади.

Серед законів України, що є джерелом права соціального забезпечення, найвищу силу має Конституція України. Вона є основою правової системи нашої держави. Наприклад, ст. 46 Конституції України проголошує важливе положення, що „пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом” [7]. А реалізація прав людини і громадянина у сфері соціального забезпечення, закріплених у Конституції України, відбувається на підставі законів, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини. Такі закони поділяють на конституційні та звичайні. Конституційні закони приймаються з питань, безпосередньо врегульованих Основним законом і на його виконання. Всі інші закони називають звичайними.

Особливим видом є кодифіковані закони. Це великі акти, які призначені для комплексного регулювання певних сфер суспільних відносин. Кодифікованим актом у галузі соціального забезпечення є Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. У ньому закріплені основні принципи здійснення обов’язкового соціального страхування, види соціальних страхових ризиків, перелічені страхові випадки, права і обов’язки суб’єктів загальнообов’язкового соціального страхування.

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативно-правові акти компетентних органів, видані на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання. Ось чому їх ще називають похідними чи конкретизуючими актами.

У праві соціального забезпечення до них належать:

– укази та розпорядження Президента України. Зокрема

– указ Президента України „Про Основні напрями соціальної політики на 1997–2000 роки”; указ Президента України „Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року”; указ Президента України „Про Стратегію подолання бідності”.

– постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України

– постанова КМУ „Про затвердження Порядку оплати перших п’яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації”, постанова КМУ „Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми”.

– інструкції, положення, розпорядження міністерств і відомств України та центральних органів з спеціальним статусом (органи соціального страхування). Наприклад, 22.03.1995 р. прийнято роз’яснення Міністерства соціального захисту населення України та Міністерства праці України „Про порядок застосування Списків № 1 і 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пенсію за віком на пільгових умовах”; інструкція „Про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України”, затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України та ін.

– рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Вони за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові види соціального забезпечення. За їхніми рішеннями призначають одноразові допомоги, створюють мережу соціальних служб, надають соціальні послуги, що не передбачені державними соціальними стандартами. Зокрема, розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації від 15 лютого 1999 р. затверджено норми споживання населенням області скрапленого газу, твердого палива, на які нараховується субсидія. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення можна класифікувати за органами видання (акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти).

В юридичній літературі, а саме – в теорії права, виділяють специфічні юридичні акти, які можуть набувати нормативно-правового значення. Це акти конституційного суду (якщо через їх прийняття втрачають чинність певні нормативно-правові акти) та судові рішення (якими визнаються нечинними як такі, що суперечать закону, нормативно-правові акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування). Як приклад наведемо рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 93 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) до положення абзацу 2 п. 2 про визначення стажу наукової роботи „з дати присудження наукового ступеня або присвоєння вченого звання” Постанови КМУ „Про перелік посад наукових працівників державних наукових установ, організацій та посад науково-педагогічних працівників державних вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на одержання пенсії та грошової допомоги при виході на пенсію” відповідно до ЗУ „Про наукову і науково-технічну діяльність” від 27.05.1999 р. (справа щодо стажу наукової роботи) від 19.06.2001 р. № 9-рп/2001.

Другу групу джерел цієї галузі становлять нормативно-правові договори. Систему договорів формують:

1) міжнародні договори та міжнародно-правові акти, які уклала або до яких приєдналася чи щодо яких у порядку правонаступництва підтвердила свої повноваження Україна;

– міжнародний договір (тобто, виражена угода між двома або кількома державами чи іншими суб’єктами міжнародного права щодо встановлення, виконання, зміни або припинення їх взаємних прав і обов’язків. Ці угоди визначають відповідні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, переважно на своїй території, стосовно другої сторони

– держави або стосовно громадян цієї держави). Як приклад, Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян; Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян і їх соціальний захист; Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав.

– міжнародні угоди (укладаючи які держави-учасниці беруть на себе зобов’язання дотримуватись певних норм права стосовно своїх громадян). Це – міжнародно-правові акти з прав людини: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966). 2) договори, укладені у сфері соціального партнерства, як результат колективних переговорів (акти соціального партнерства) – це колективні договори і угоди.

Колективні договори (угоди) укладають між профспілками (їхніми об’єднаннями) як представники інтересів найманих працівників та роботодавці або їх представники із метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін. Залежно від рівня соціально-партнерських відносин існують генеральна, галузеві, регіональні та локальні угоди. Прикладом угоди на найвищому рівні є Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїн-ськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2008 – 2009 роки від 15.04.2008 р.

Ієрархічна побудова системи джерел права соціального забезпечення, їх вертикальний зв’язок, має велике значення для вираження підпорядкованості та внутрішньої взаємозалежності нормативно-правових актів. Така взаємозалежність має велике практичне значення, оскільки скасування чи зміна вищого (матричного) нормативно-правового акту зумовлює перегляд чинності груп нижчих нормативно-правових актів.

Саме ієрархічність структури джерел права соціального забезпечення України, їх підпорядкованість та узгодженість визначає самостійність цієї галузі законодавства.

Джерела права соціального забезпечення можна класифікувати і за іншими критеріями. Наприклад:

за суб’єктами ухвалення нормативно-правові акти права соціального забезпечення належать до актів, що видаються органами держави, та акти, що видаються недержавними органами, яким делеговано право ухвалювати такі акти (акти страхових фондів);

за колом осіб, на яке розповсюджується дія норм відповідних нормативно-правових актів – літні люди, інваліди, сім’ї з дітьми, військовослужбовці, судді, ветерани праці, ветерани війни й ін;

3) за сферою дії їх поділяють на загальнодержавні (централізовані) та локальні. До централізованих належать закони, угоди, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств. До локальних зачислюють нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної виконавчої влади, а також нормативно-правові акти, які приймають на підприємствах, в установах, організаціях.

Дослідження джерел права соціального забезпечення має велике значення для подальшого вдосконалення правотворчої та правозастосувальної діяльності. Завдання законодавця полягає не в тому, щоб „придумувати” ті чи інші форми права, а в тому, щоб розвиваючи зміст права, вчасно виявити необхідність заміни застарілого джерела новим і зі всієї багатоманітності об’єктивно можливих джерел відшукати те, яке найбільше підходить до змісту права.

??????????????

Бурак В. Я. До питання про джерела права соціального забезпечення / Бурак В. Я. // Вісн. Львів. ун-ту. – Сер. юрид. – Вип. 38. – Львів, 2003. – С. 362–368.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : [навч. посіб.] ; 5-те вид., зі змінами / Рабінович П. М. – Тернопіль : ЛІЛЕЯ, 2002. – 192 с.

Болотіна Н. Б. Право соціального захисту України : [навч. посіб.] / Болотіна Н. Б. – К. : Знання, 2005. – 615 с. – Вища освіта ХХІ ст.

Право соціального забезпечення : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін. ; за ред. П. Д. Пилипенка. – 2-ге вид., переробл. і доп. – К. : Видавничий Дім „Ін Юре”, 2008. – 504 с.

Алексеев С. С. Общая теория права : [учеб.] – 2-е изд., перераб. и доп. / Алексеев С. С. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 576 с.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права : [монографія] / Пилипенко П. Д. – Львів : Видав. центр Львів. національного ун-ту імені Івана Франка. – 1999. – 214 с.

Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-ІV від 08.12.2004 р.

 

 

< Попередня