Наукові статті Римське право МОРАЛЬНО-ЮРИДИЧНА СИСТЕМА ЯК ЦІЛІСНІСТЬ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПАМ’ЯТОК РИМСЬКОГО ПРАВА)МОРАЛЬНО-ЮРИДИЧНА СИСТЕМА ЯК ЦІЛІСНІСТЬ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПАМ’ЯТОК РИМСЬКОГО ПРАВА)
| Наукові статті - Римське право |
С.П. Рабінович
МОРАЛЬНО-ЮРИДИЧНА СИСТЕМА ЯК ЦІЛІСНІСТЬ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПАМ’ЯТОК РИМСЬКОГО ПРАВА)
Досліджується функціональне співвідношення складових соціонормативної системи традиційного суспільства (релігії й суспільної моралі) із державно-юридичним правом в аспекті форм взаємодії окремих типів легітимації юридичних норм; за матеріалами пам’яток римського права розглядається взаємозв’язок релігійних, моральних та державно-юридичних норм із нормативним змістом природно-правових уявлень.
Ключові слова: соціонормативна культура, релігія, суспільна мораль, державно-юридичне право, природне право.
Постановка проблеми. Для загальнотеоретичної юриспруденції досить чітке змістовно-смислове розмежування моралі й права, відокремлення моральних принципів від юридичних донині залишається проблематичним. Спроби розведення цих нормативних сфер зазвичай спираються на авторські концепції, які мають здебільшого апріорний характер. Трактування справедливості як засади власне юридичної (В.С. Нерсесянц, Л.Й. Петражицький, О.В. Поляков), так само як і її суто моральна інтерпретація, видаються абстрактними, до певної міри однобічними та доволі умовними.
Це підтверджує розгляд історії становлення державно-юридичних форм соціальної регуляції, зокрема історії римського права. На тісний зв’язок та взаємопроникнення моралі й права у соціонормативній культурі Риму вказувалось ще в романістиці минулого сторіччя [1, с. 44]. Нині, з урахуванням результатів сучасних антикознавчих досліджень, видається доцільним розглянути специфіку римської соціонормативної культури з огляду на взаємодії в ній релігії, суспільної моралі й державного права, з одного боку, та природно-правових уявлень, з іншого. Така розвідка може допомогти, зокрема, прослідкувати конкретно-історичну взаємоді
Стан дослідження. У сучасній літературі висловлювались думки про те, що праворозуміння, властиве давнім правовим культурам належало до «природного» або переважно «природного» типу [2, с. 96; 3, с. 8, 16, 27]. Натомість, ще у працях Фюстеля де Куланжа зазначалося, що стародавні закони античного суспільства нерідко перебували в суперечності з почуттям природної справедливості, однак при цьому цілковито узгоджувалися з відповідними релігійними віруваннями [4, с. 205].
Оцінюючи слушність наведених тверджень стосовно античної культури, необхідно конкретизувати, які саме моменти визнаються в цьому випадку визначальними для природного праворозуміння. Так, якщо пов’язувати «юснатуралістичність» із уявленнями про всезагальну космічну впорядкованість або ж універсальну справедливість, з природно-правовим характером античного розуміння права, вочевидь, слід погодитися. Однак якщо «природне» розуміється як антитеза суспільним установленням, то, вочевидь, на початкових, дофілософських етапах свого формування ані римська, ані грецька культура (котра, як відомо, у багатьох відношеннях виступала стосовно римської як «материнська») не містять цього протиставлення, яке виникає лише зі становленням філософських форм осмислення дійсності.
З таких позицій, на наш погляд, і має розглядатися співвідношення між релігійними та природно-правовими уявленнями. Важливим пізнавальним чинником тут виступає конкретно-історичний підхід, котрий дозволяє адекватно осмислювати зміни в структурі й характері соціонормативної культури. З позицій цього підходу соціонормативна система має розглядатись як цілісність, що перебуває в розвитку. З огляду на це недопустимі надто широкі історичні узагальнення деяких типових рис римського «національного характеру», римської ментальності тощо, котрі, відповідно, втілились у римському праві [5, с. 8].
Отож, нашою метою є охарактеризувати на матеріалі пам’яток римського права розвинуту морально-юридичну систему античного суспільства як диференційовану цілісність й на такій основі спробувати виявити співвідношення того явища, уявлення про яке позначались терміном «природне право», з релігією та мораллю римського суспільства.
Виклад основних положень. Юридичні норми найдавнішого періоду історії Риму походили зі звичаїв (mores, mores majorum – звичаї предків), котрі первинно не відокремлювалися від релігійних обрядів та правил моральності. Mores виступають як змістовний елемент правової традиції Риму, оскільки посилання на них в історії римської правової культури завжди було важливим аргументом в обґрунтуванні значущості тих чи інших юридичних норм. «Самі принципи організації античної громадянської общини, завідомо обмеженої у своєму розвитку (К. Маркс), перетворювали консерватизм і вірність «завітам предків» на найважливіші засоби виживання і самозбереження цієї общини» [5, с. 26]. Переконання у необхідності та обов’язковості mores відображалося в уявленнях про їх походження з божественної волі (fas – те, що є дозволеним, допустимим, правильним за божественним порядком, належним у релігійному значенні) [6, с. 23, 261, 347; 7, с. 87].
Як відомо, юридична практика римлян була ритуалізована такою ж мірою, як і релігійно-магічна. Е. Аннерс писав про відправлення в давньому Римі «релігійного та правового культів» [8, с. 105]. За зауваженням Г.В. Мальцева, «ритуалізація й обрядовий бік людської поведінки відігравали й відіграють величезну роль у генезисі соціальних норм. Усі формоутворюючі явища давнини взаємопов’язані: міф обґрунтовує і пояснює звичаї, звичай опредметнює міфи, нормативні міфологічні образи переходять в образні норми, що підтверджуються міфологічним прикладом та актуалізуються ритуалом» [2, с. 29].
Особливості взаємодії релігії, моралі та права належать до чинників, що визначають специфіку окремої соціонормативної культури. У цьому аспекті нині може вважатися загальновизнаним положення про безособовість та юридизованість латинської релігії (О.Ф. Лосєв, В.М. Хвостов). Одним із проявів домінування в архаїчній культурі Риму юридичних елементів соціальної регуляції над релігійними є, зокрема, те, що будь-який жрець (окрім авгурів та арвальських братів) міг бути усунений від посади на підставі судового позбавлення його громадянських прав [9, с. 140]. За твердженням В.А. Томсінова, римська юриспруденція від початку свого формування, «виступаючи в релігійному забарвленні, мала світський зміст» [1, с. 36]. Інший відомий романіст Л.Л. Кофанов веде мову про сакральну форму так званих «царських законів» давнього Риму, яка поступово отримує правовий зміст, про вико-нання жерцями «правових функцій у сакральній формі» [10, с. 63, 70, 52]. Відтак, вже на ранніх етапах становлення римського права форма релігійного ритуалу виступала як форма юридичного змісту.
Поширені в період еллінізму стоїчні уявлення про загальний закон (логос) поєднували в собі логіко-формалістичну та сакрально-релігійну інтерпретації природного закону. Обидві інтерпретації відповідають специфіці римського світосприйняття, відзначеній О.Ф. Лосєвим: «…у римського юридичного формалізму й у свободи містичної чуттєвості – один і той самий внутрішній корінь: це – абсолютизм катафатично даної соціальності» [11]. Власне, ця обставина уможливила подальший розвиток моністичної природно-правової доктрини в рамках ідеології християнства, котре діставало дедалі більшого поширення у посткласичний період римського права.
Специфіка соціокультурного розвитку римського суспільства мала одним зі своїх наслідків те, що тут відбулось, мабуть, найперше в античності розмежування уявлень про релігію, мораль і право. Виявом цього стали, зокрема, термінологічні розрізнення між ius i fas, ius i mores. В.М. Хвостов слушно вказував, що, на відміну від греків, римляни з ранніх пір своєї історії досить чітко провели межу між правом та добрими звичаями (bona mores), що проявилось, зокрема, в інституційному розмежуванні повноважень посадових осіб, які застосовували право, та особливих органів, котрі виражали громадську думку з приводу порушень моралі [12, с. 5–6]. Тим не менш, соціонормативна практика давнього Риму засвідчує подальший тісний зв’язок юридичних форм соціальної регуляції із релігією й мораллю, який проявлявся при вирішенні багатьох практичних питань. Ціннісно-нормативна роль релігійних уявлень, особливо значущих у ранній період римської юриспруденції, зберігалась і за доби її розквіту. Властива традиційному суспільству єдність юридичного права і релігії засвідчена у відомому визначенні правосуддя як «знання божественних і людських справ» (D.І.1.10.2), даному Ульпіаном вже в класичний період римського права.
Процеси «секуляризації» римського права й інституційної диференціації державно-регулятивної діяльності не усувала явища синкретизму, формою вираження якого є «мононорми» – вимоги релігійно-морально-юридичного характеру (присутні не лише в стародавніх, але навіть у сучасних правових системах). Деонтичні вимоги, виражені у цих нормах, забезпечуються сукупною дією усіх соціорегулятивних засобів.
Мононорми продовжували діяти насамперед у сфері шлюбних відносин, які трактувались як «єдність божественного й людського права» (D. XXIII. 2. 1). У цій сфері релігійне поняття nefas (гріх) могло означати юридичну неправомірність (D. ХХІІІ. 2. 55; D. ХХV.7.1., D. ХХІІІ. 2. 42, ХХІV. 1. 3.). Поняття fas i nefas використовувались і в контексті етичних розмірковувань про імперативи, що випливають із загальної людської природи (D. І.1.3). Взаємопроникнення релігійної та юридичної форм регуляції відображає також і етимологія слова sanctio (від лат. sanctus – святий). Цей термін позначав уявлення, в якому, як можна припустити, навіть за доби розквіту римської юриспруденції зберігався також архаїчний смисл сакрального табу (D.1.VІІІ.8–9).
Наведені приклади демонструють дві форми взаємодії релігійних уявлень та норм із державно-юридичним правом: а) форму мононорм, в якій релігійний зміст отримує юридичну форму вираження, й б) форму юридичних норм, котрі мають зовнішню сакралізовану, релігійно-ритуальну форму вираження.
Істотна роль релігійних інститутів в античних та особливо у середньовічних суспільствах призводила й до того, що панівні релігійні цінності отримували особливу юридичну охорону. Звідси виникає інструментальна роль юридичних норм у забезпеченні таких цінностей. Функціональний зв’язок юридичного права та релігії виявляється й у тому, що таке право постає як уніфікована, інституціолізована, владно-примусова форма забезпечення суспільних цінностей сакралізовано-морального, релігійного змісту.
Для з’ясування взаємодії морально-релігійних уявлень із уявлен-нями про природне право слід, по-перше, звернути увагу на суттєві зміни етнічної та соціальної структури, котрі відбувались у римській локальній цивілізації протягом її існування. Це мало своїм наслідком і зміни в структурі та характері релігійної свідомості суспільства. Йдеться насамперед про роль процесів своєрідної «моралізації» й універсалізації панівних релігійних уявлень в елліністичний період та поступового витіснення «національної» римської релігії світовою релігією – християнством. Поряд із народними та філософськими концепціями природного права вказані трансформації в релігійній сфері виступали взаємодіючими формами ідеологічної уніфікації суспільної свідомості й «нівелювання етнічних культур» [13].
По-друге, взаємозв’язок між природно-правовими уявленнями та релігією Риму може бути виявлений на основі логіко-структурної наступності між традиційно-сакральною та світсько-юридичною формами суспільної регуляції. Це влучно підмітив Є.В. Спекторський, вказавши на те, що римське право мало свій міф (вчення про джерела права), свій догмат (юридичну догматику) і свій обряд (процесуальні форми) [14, с. 52]. У цьому контексті уявлення про існування права, встановленого природним розумом, слід віднести власне до правового міфу. У цьому вбачається функціональна наступність природно-правових та релігійних уявлень у соціонормативній культурі. Слід зауважити, що самі природно-правові способи розв’язання справ, засновані на виявленні сутності правовідносин відповідного виду, являють собою не ідеолого-міфологічний, а практико-юридичний, предметно-діяльнісний аспект функціонування соціонормативної системи Риму.
Загалом норми природного права римських юристів виступають як принципи суспільної моралі, яка внормовує зовнішні прояви людської поведінки. Однак, на відміну від суспільної моралі, зобов’язуючий характер вимог природного права виникає не в силу їх зовнішньої, формальної, але внутрішньої, сутнісно-змістовної обов’яз-ковості, в силу певних закономірностей існування й розвитку відповідних правовідносин.
Щоб точніше визначити місце явища, позначуваного терміном «природне право» у римській соціонормативній системі, слід звернутися до античних (а саме – грецьких) джерел розуміння природної нормативності. Остання набуває свого значення на основі розрізнення між fysis та nomos – між «природою» та «установленнями», натурою й культурою, між інституціоналізованими звичаєвими вимогами (належне), що належать до сфери культури (реально суще), й тими імперативами (належне), котрі виводились із певного розуміння людської сутності (ідеально суще). Прикладами такого підходу можуть слугувати твердження юристів Флорентіна, Трифоніна, Гая про рабство як протиприродний соціальний інститут (D. І. 5. 4, D.12.6.64, 12.6.3, 12.6.13-14, Гай, І.1). У низці випадків римляни достатньо добре розуміли й умовний, конвенційний характер існуючих відмінностей у правовому статусі жінок: повне усунення жінок зі сфери публічного права обґрунтовувалось не природою, а звичаями [15, c. 53].
Відтак тут природно-правові принципи, виражаючи соціально-повинне (деонтичне), протиставляються соціонормативному сущому – панівній суспільній («позитивній») моралі й позитивному праву як її державно-юридичному виразу. Критерієм розмежування природної та позитивної моралі виступала не практична соціальна дієвість того чи іншого правила, а наявність змістовно-сутнісного зв’язку з деякою «природою» як внутрішньою, іманентною необхідністю.
Втім, наведені приклади виводять природне право поза конкретно-історичні межі суспільної моралі й права, створюючи теоретичну підставу вже для неантичного, новочасного, соціально-критичного відокремлення повинного від сущого, соціонормативності ідеальної від реальної. Однак загалом таке антагоністичне протиставлення природи соціокультурним установленням не було характерним для римського юридичного світогляду. Зазвичай у римському праві природно-правова нормативність у римлян ґрунтувалась на емпірично сущому, на фактичних соціальних відносинах, на тому, що в суспільному житті відбувається зазвичай або ж принаймні у більшості випадків. Тому ratio naturalis виступав переважно не як всезагальний та абстрактний метафізичний логос ранніх грецьких стоїків, а як практичний загальний глузд, тотожний utilitas римської економіки та політики.
Нормативно-правове значення моральних принципів в юридичній практиці ґрунтувалось на врахуванні усталених стандартів міжлюдських відносин, які становили те загальнопоширене нормативно суще (уявлення про «людську природу», про здоровий глузд), що сприймається суспільною свідомістю як належне. Така єдність відображена у риторичному запитанні Ульпіана: «…Хіба є щось таке, що більше би відповідало вимогам людської природи, аніж дотримуватись того, про що вони (люди) домовились» (D.ІІ.14.1). В іншому фрагменті Ульпіан називає натуральним зобов’язання, що ґрунтується на моральнісному почутті або на пристойності (D.V.3.25). Мають моральний характер і зобов’язання (трактовані римлянами як природно-правові) в силу яких батько повинен отримувати утримання від сина (D. ХХV. 1. 5), а вільновідпущенник має надавати послуги патрону (D. XII. 6. 26).
Ланкою, що опосередковувала таке виведення належного з сущого, виступала сфера об’єктивованих ціннісних орієнтацій, сфера «другої натури» – культура. Отже, натура виступає тут у нерозривній єдності з соціальною культурою, виявляючи діалектику переходу «установлення» в «природу». Natura hominis розуміється як спільна етико-антропологічна основа homo moralis та homo iuridicus, як емпірично обґрунтована поведінкова модель, котра має забезпечувати оптимальну соціальну взаємодію у різних сферах життєдіяльності суспільства. Людська природа при цьому не тільки не протиставляється моральності, але й проявляється саме в ній та через неї. Природно-нормативні стандарти римських юристів були зорієнтовані на інтелектуальний та моральнісний рівень типового, «звичайного» учасника правовідносин. Змістом цих стандартів виступала поведінка нормально допустима й така, що звичайно визнавалась необхідною за цих конкретно-історичних умов (D.ХІХ.ІІ.22, D.ХІХ.IV.1). Таким чином, узвичаєне, звичаєве виступає тут універсальною формою прояву нормативного змісту, що осмислювався як природно-правовий.
На органічний зв’язок сущого та належного вказував і вживаний у римському праві термін aequitas naturalis. Посилання на природну справедливість в контексті античної культури не може розглядатись як суто деонтологічний аргумент «від належного», як апеляція до деякої ідеальної, метафізичної цінності. У римлян aequitas naturalis ґрунтується на уявленнях про такий розподіл соціальних благ, еквівалентність якого у конкретних відносинах є реально досяжною. Прикметник «природний» вказує на онтологічні джерела вимоги справедливості – спільну людську природу, «деяку спорідненість, якою природа пов’язала усіх людей між собою» (D. І.1.3) (зокрема на кровну спорідненість, або ж на сутність певних правовідносин).
Особливості співвідношення права природного та права позитивного (державно-юридичного) вже з’ясовувались у загальнотеоретичному й історичному правознавстві радянського періоду. Результатом такого дослідження став висновок про те, що в уявленнях Ульпіана ius naturale, ius gentium, ius civile виступають не ізольованими, не автономними підрозділами права, а, радше, взаємодіючими й взаємо-впливаючими компонентами, властивостями, котрі теоретично виокремлюються в структурі реально діючого права загалом [16, с. 163]. У римських юристів право природне виступало не як ідеальний зразок, але як складова й як основа чинного державно-юридичного права.
Додаткові підстави для виокремлення у римській соціонормативній культурі регулятивних сфер моралі й моральності, з одного боку, та сфери, яку римляни відносили до природного права, та для встановлення співвідношення між цими сферами, містять фрагменти творів римських юристів, наведені у Дигестах. Прикладом розрізнення моральності та природного права можуть слугувати твердження Ульпіана, котрі стосуються аліментних зобов’язань: «Син, який є військовослужбовцем і володіє коштами, повинен в силу синівської любові утримувати своїх батьків. Хоча в силу природного розуму батько повинен отримувати утримання від сина, однак син, як вказано в рескрипті, не примушується сплачувати його (батька) борги. В рескрипті також вказано, що спадкоємці сина не можуть бути змушені всупереч їхій волі давати те, що син, коли був живий, давав з обов’язку синівської любові [хіба що батько впав у крайню бідність]» (D. ХХV. І. 5.15-17). У цьому випадку юридичне значення надається не синівським почуттям, а таким об’єктивним обставинам як кровна спорідненість, статус військовослужбовця та наявність достатнього майна. З одного боку, синівська любов виступає тут засобом моральної легітимації заснованого на спорідненості (природно-правового) й водночас державно-юридичного обов’язку утримання батька; з іншого ж боку, це почуття відмежовується від «природного розуму», в силу якого виникає цей юридичний обов’язок.
Становлять особливий інтерес також і міркування Трифоніна, в яких аequitas інтерпретується як засада, не лише відмінна, а й вища від природно-правової (D.ХVІ.3.31 pr.). Тут мораль («добросовісність», «найвища справедливість») вже виходить за межі природного права. У розумінні Трифоніна природно-правові міркування дають лише формальний та обмежений погляд на правову ситуацію. «Найвища» ж справедливість дозволяє оцінити в сукупності всі обставини справи й досягнути оптимального перерозподілу майнових благ із урахуванням інтересів не тільки безпосередніх учасників справи, а й соціально-значущих інтересів третіх осіб (D.ХVІ.3.31.1). Таким чином, «найвища справедливість» як загально соціальне деонтичне ціннісно вивищується над «природним» індивідуальним сущим (принципами, що внормовують взаємодію учасників конкретних відносин).
У нас немає достатніх підстав для оцінки наведених вище уривків із пам’яток римського права як типових для усієї римської правосвідомості поглядів на співвідношення моралі й природного права. Проте, так чи інакше, тут характерним є, по-перше, достатньо чітке розмежування сфер індивідуальної моральності й природного права; по-друге, змістовний збіг природно-правового із мораллю приватних відносин (відносин між окремими особами); по-третє, протиставлення, з одного боку, справедливості природно-правової як іманентно-емпіричної й водночас часткової, неповної та, з іншого боку, «найвищої справедливості» як цілісного –масштабнішого, а тому й досконалішого – критерію оцінки правової ситуації.
Висновки. Отже, соціонормативна система Риму може розглядатись як диференційована динамічна й органічна цілісність, окремі елементи якої – релігія, мораль та державно-юридичне право – перебувають у тісній взаємодії та розвитку, виступаючи як її окремі аспекти. Державно-юридичне право античного Риму (й відповідно західної традиції права) розвивалося, асимілюючи релігійні цінності, мораль панівних суспільних верств, а також створюючи нові норми, змінюючи й скасовуючи дію існуючих, що обґрунтовувалось міркуваннями «природного розуму».
В уявленнях римських юристів природне право виступало як інваріантна сутнісно-змістовна складова морально-релігійних та юридичних інститутів та принципів. Юснатуралістична аргументація юридичних норм постає як особливий тип їх раціоналізованого соціально-міфологічного обґрунтування, як засіб надання їм моральної легітимності. В такий спосіб у соціонормативній культурі античного Риму проявилась специфічна для традиційного суспільства єдність та взаємодоповнюваність сакрально-релігійного, традиційного й раціоналістичного типів легітимації юридичних норм.
Трансформації такої взаємодоповнюваності, що відбулися згодом у розвитку західної традиції права, дещо змінили співвідносне значення розглядуваних соціонормативних компонентів. Однак, вони не заперечили подальшого існування згаданої взаємодоповнюваності як тієї властивості, що забезпечує цілісність та життєздатність соціонормативної системи суспільства.
________________
Томсинов В.А. Юриспруденция в духовной культуре Древнего Рима / В.А. Томсинов. – Вестник МГУ. Сер. 11. Право. – 1995. – № 2. – С. 35–45.
Мальцев Г.В. О происхождении и ранних формах права и государства / Г.В. Мальцев. – М., 2000. – 114 с.
Сливка С.С. Природне та надприродне право: [у 3-х ч.] / С.С. Сливка. – К.: Ат і ка , 2005. – Ч. 1: Природне право: історико-філософський погляд. – 224 с.
Фюстель де Куланж Н.Д. Гражданская община древнего мира / [пер. с фр., под ред. Д.Н. Кудрявского] / Н.Д. Фюстель де Куланж;. – СПб.: Типография Б.М. Вольфа, 1906. – 459 с.
Чернышов Ю.Г. Социально-утопические идеи и миф о «золотом веке» в Древнем Риме: [в 2-х ч.] / Ю.Г.Чернышов. – Новосибирск: Изд-во Новосибирск. ун-та, 1994. – Ч. І: До установления принципата. – 176 с.
Санфилиппо Ч. Курс римского частного права: [учебник] / Ч. Санфилиппо; под ред. Д.В. Дождева. – М.: БЕК, 2002. – 400 с.
Латинская юридическая фразеология / сост. Б.С. Никифоров. – М.: Юрид. лит., 1979. – 264 с.
Аннерс Э. История европейского права / [пер. со швед.] / Э. Аннерс. – М.: Ин-т Европы, 1996. – 395 с.
Немировский А.И. Идеология и культура раннего Рима / А.И. Немировский. – Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та, 1964. – 208 с.
Кофанов Л.Л. Сакральное право и эволюция так называемых «царских законов» в VIII–VI вв. до н.е. / Л.Л. Кофанов. – Вестник древней истории. – 2006. – № 1. – С. 48–71.
Лосев А.Ф. История античной эстетики: [в 8-и т.]. / сост., подготовка текста, общ. ред. А.А. Тахо-Годи и В.П.Троицкого / А.Ф. Лосев. – М.: Мысль, 2002. – Т. V. Кн.2. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ веков [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.deir.org/libr/?go=book&id=265
Хвостов В.М. История римского права: [пособие к лекциям]. 2-е изд. / В.М. Хвостов. – М.: Ун-тетская типография, 1905. – 414с.
Коптев А.В. Античная цивилизация / А.В. Коптев [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://ancientrome.ru/ius/index.htm
Спекторский Е.В. Христианство и правовая культура // Русская философия права: философия веры и нравственности: Антология / А.П. Альбов, Д.В. Масленников, А.И. Числов и др. / Е.В. Спекторский. – СПб.: Алетейя, 1997. – 398 с.
Пеппе Л. Правовое положение и социальная роль римской женщины в период республики / Л. Пеппе // Современные исследования римского права. Реферат. сб. – М.: АН СССР, ИНИОН, 1987. – С. 49–58.
Нерсесянц В.С. Право и закон. Из истории правовых учений / В.С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1983. – С. 128–173.
Наступна >