224

---

В.М. Вовк

О-ПРЕДМЕТНЕННЯ КОСМОЦЕНТРИСТСЬКИХ ІДЕЙ ТА КУЛЬТУ ПРЕДКІВ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

Запропоновано розглядати римське право як похідне від ідеоло­гічно-світоглядного універсуму древніх римлян, акцентується увага на впливові космоцентризму та культу предків на формування та функ­ціонування системи римської правової регуляції.

Ключові слова: римське право, ідеологія, ціннісні настанови, культ предків, консерватизм.

Постановка проблеми. Теза про сучасність та своєчасність анти­чності є коректною у межах будь-якої соціокультурної епохи європейсь­кої суспільствознавчої ойкумени. Європейська гуманітаристики пройшла довгий шлях від захоплено-екзальтованого до розважливо-критичного ставлення до античної спадщини, але безвідносно до ступеня емоційного забарвлення цього відношення, завжди прослідковується повага та заціка­вленість європейців до того, що передали нам у спадок греко- та римо-антична культури. Загальна настанова щодо римської культури цілком стосується і римського права, яке стало, за висловом німецького юриста ХІХ ст. Р. Йєрінга, найважливішим експансивним засобом, який римська культура використала для завоювання світу.

Стан дослідження. Маловдячною є спроба згадати усіх авторів, які досліджували феномен римської культури, її ідеологічний аспект та їх вплив на формування римського права. Тому ми звернемо увагу на доробки лише тих авторів, які, на нашу думку, найбільш ґрунтовно опрацювали заявлену проблематику. До їх числа належить уже згада­ний Р. Йєрінг, який у своїй праці «Дух римського права на різних сту­пенях його розвитку» правову регуляцію древніх римлян розглядає через призму особливостей духу цього народу. Радянський антикознавець А. Лосєв писав про римлян та їх вплив на право. Значний інтерес, у контексті нашої теми становлять праці В. Б

ачиніна, Є. Немировського, О. Штаєрман, І. Маяк, С. Утченка. Щодо джерельної бази, то не обійтися без текстів Тита Лівія, Плутарха, Цицерона, Полібія та ін. І хоча значна частина романістично спрямованої наукової літерату­ри торкається проблем експлікації ціннісно-ідеологічної системи рим­ської спільноти в праві, все ж таки сьогодні ця проблема ще не набула достатнього висвітлення. Тому нашою метою є з’ясування зв’язку між ціннісно-ідеологічним універсумом римської культури та основними засновками римського права.

Виклад основних положень. Право як соціальний інститут та но­рмативна система, які є дієвими та значущими для конкретного суспільст­ва, похідні від панівної системи цінностей цього суспільства та його осно­вних світоглядних настанов, оскільки право як елемент культури несе в собі у знятому вигляді всі її риси та ознаки. Право як культурний феномен є багатошаровою системою символів, кожний з яких виражає суть певної ціннісної орієнтації, а рівні культурної символіки розміщуються у діапа­зоні від поверхових, які зумовлюються наявною інституціональністю, до більш глибинних, які відповідно до індивідуальної включеності у симво­ліку культури набувають статусу онтичного рівня, що містить буденні, ситуаційно-обумовлені компоненти особистості, та онтологічного, гли­бинного рівня, який охоплює основні структури людського існування.

Римське право у своїй буттєвості було опредметненням систе­ми ідеологічних цінностей римського суспільства, а також практичним оформленням римо-античного світоглядного комплексу, основополо­жні орієнтири якого набули остаточного оформлення у республікансь­кий період на тлі прадавніх традицій та уподобань римлян. Звернемо увагу у межах цієї розвідки лише на дві світоглядні цінності римо-античної культури: римський космоцентризм та роль культу предків у функціонуванні римського права.

Категорія космосу є основоположною ідеолого-аксіологічною ка­тегорією римо-античного світогляду. Римський світ «працює» з трьома значеннями «космосу», два з яких роблять римлян схожими з греками: по-перше, цим поняттям позначають світ, доступний для сприйняття та осяг­нення, це світ, який уже відбувся, а не той який відбувається (О. Шпенглер); по-друге, космос для нащадків Ромула є явищем заверше­ності і цілісності (про що писав О. Лосєв); і по-третє, космос – це є політико-правова категорія для позначення суто римського цивілізовано об­житого простору. На нашу думку, саме із притаманного римлян уявлення про космос випливає протиставлення всього «римського» як цивілізації, тобто кращого і досконалішого світу, та «іншого» світу як такого, що не відповідає параметрам римської досконалості (світу, що перебуває поза межами римського у географічному та ідеологічному вимірах).

Трансформації у свідомості римлян зазнає й ідея космічного по­рядку. На відміну від уявлень греків про Космос як живий, доцільний Порядок, переповнений таємницями, які викликають священний тре­пет, для римлян Космос же сам по собі, тобто як природно-об’єктивний феномен, нецікавий і не вартий уваги. Більшої уваги, на їх погляд, заслуговує соціальний космос, який відповідає або має відпо­відати таким критеріям як припис, упорядкування, дисциплінованість і систематичність. Таке уявлення про соціальний космос, о-предметнюючись в існуванні Римської держави, об’єднує окремі, роз­різнені індивіди, різні народи і раси за допомогою правових, політич­них та юридичних уз. «Лише одне-єдине явище в античності може примусити нас говорити про спробу вибудувати повну і всеохоплюючу конструкцію буття – це Римська держава. Вона дійсно прагне органі­зувати «orbis terrarum» – все коло земель» [1].

Пресловуте прагнення до порядку пронизувало всі сфери римсько­го життя, поширюючись навіть на добування військової здобичі шляхом прямого грабежу переможених. До нас дійшли свідчення Полібія: «Після взяття міста римляни чинять приблизно так: для здійснення грабежу виді­ляється із кожного маніпула певна кількість воїнів <…> або воїни ідуть на грабіж маніпулами. Але для цієї мети ніколи не призначають більше по­ловини війська, інші залишаються на місці <…>. Всі воїни, виділені для грабежу, зносять здобич в табір. Після цього трибуни ділять здобич порі­вну між усіма, причому не лише між тими, які залишалися в строю для прикриття, але і тими, хто охороняв палатки, а також хворими і тими, які виконували якісь справи або доручення». І як висновок, Полібій зауважу­вав, що при такій системі розподілу награбованого ніхто не страшиться втратити здобич, всі одержують її порівну, «по справедливості»; у інших народів спостерігається порушення цих правил, що «буває джерелом най­більших бід» (Polib., Paul., 32–34).

Уявлення про порядок завжди пов’язуються з ідеями симетрії, стабільності і надійності. Антична культура породила методи пропорцій та міри у пізнанні рівносильної статики світу, так само як і логіку розуму. Але найголовнішою її заслугою було те, що вона (антична культура) створила метод пізнання через абстрактні ідеалізації (почи­наючи з платонівських «ідей»), який став основою формування логіч­них систем геометрії, формул математики, а в прикладній сфері вира­зився в існуванні юридичних норм та формул позовів, у сфері ж мис­тецтва цей метод зреалізувався у каноні античного мистецтва як системи ідеальних пропорцій. На формування особливостей античного світосприйняття як статичного, скульптурного за своїм характером, вплинули образ Космосу як прообраз статичності основної форми по­літичної організації античних людей (полісу), уявлення про антропо­морфний пантеон богів як єдності сприйняття фізичного і духовного в людині, принцип узагальнюючої ідеалізації. Втілення у римському праві ідеї порядку проявлялось майже жорсткою логікою мало чи не алгебраїчних рівнянь юриспруденції (O. Лосєв). На думку сучасного філософа права В. Бачиніна, «римляни не любили стихійності, безпо­рядку, безформенності, прагнули до того, щоб все підкорялося розсуд­ковим приписам, упорядкувати, дисциплінувати, привести в систему. Порядок скрізь і у всьому був для них головною панівною метою» [2, с 56]. Право народів як найбільш ефективна система правової регуля­ції на теренах великої і багатоетнічної держави було нічим іншим, як упорядкованим та «окультуреним» на римський лад звичаєвим правом поневолених народів. Звичайно, це саме право народів було неоднорі­дним через залучення елементів із різних правових систем, але найбі­льше виділялися в ньому норми власне римського права та норми гре­цького права. Римляни ототожнюють Рим і світ (в сенсі соціального космосу), при цьому межі останнього дають можливість римському громадянинові бути громадянином цього всього світу, а вільній люди­ні почуватися скрізь на території Римської держави суб’єктом права. Найбільш ширшим узагальненням сутності права народів є вислів Гермогеніана: «Цим правом народів введені війни, розподіл народів, за­снування царств, розподіл майна, встановлення меж полів, побудова будівель, торгівля, купівлі і продажу, найми, зобов’язання, за виклю­ченням тих, які введені в силу цивільного права» (D. 1.1.5).

Специфічно римське розуміння космосу зумовлює і виділення юриспруденції в абсолютну науку, тоді як для греків такою наукою була філософія. Найвиразніше місце юриспруденції у житті римської спільноти охарактеризував Ульпіан, перефразувавши вислів Цицерона про значення філософії: «Юриспруденція є знання божих і людських справ, наука справедливого і несправедливого» [3, с. 273]. На думку П. Юркевича, у цій сентенції Ульпіана відображений дух римлян, котрі все найважливіше і найвеличніше підводили під начала права [3, с. 274]. Зміст права, сформульований Ульпіаном, для римлян виражається єдніс­тю трьох ідеологічних принципів, бажаних у реальній правовій практиці: жити чесно, не шкодити іншому, кожному віддавати належне [3, с. 278] (D. 1.1.10.1). Останній принцип відповідає загальній ідеї, притаманній мисленню древніх філософів, як була сприйнята юристами. У Платона ми знаходимо ідею про те, що кожному належить віддати те, що йому нале­жить (Rep.33.1). Цицерон вказує на як одне із завдань правосуддя надання кожному того, що йому належить, збереження людської спільноти і на­дійності договорів (Rhet.ab Herenn. 3.2.10; de offic. 1.5.15).

Мабуть важко знайти в історії таку культуру, яка б так поважала і боготворила предків, як римська. Це шанування попередників у пра­вовій сфері зреалізувалося у явищах оберненості у минуле – консерва­тизмі та традиціоналізмі. Звертання культури до минулого як кращо­го часу в порівнянні з теперішнім є загальним моментом духовного життя багатьох народів. Утопічність минулого вперше була висвітлена у знаменитій поемі Гесіода «Труди і дні», мотив якої згодом набув поширення у культурі європейських народів. Ідеалізація часів, які дав­но минули, притаманна і римському народу. Вчинки, чесноти людей, які давно померли, продовжують жити у віртуальній реальності, ви­значаючи кодекси поведінки реальних живих людей. Чесноти, якими повинен володіти римлянини, сягають своїм корінням тих часів, коли зароджувався та формувався римський народ. Норови предків для ри­млянина – це ідеал і норма, а тому новації в духовно-ідеологічній сфе­рі викликали осуд та асоціювалися з розкладом, занепадом і викликали постійне нарікання на сучасність. Аппій Клавдій Сліпець ще в ІV ст. до н. е. ставив перед сучасниками риторичне запитання: «Где ж ваши умы, что шли путями прямими / В годы былые? Куда обезумев, они уклонились?»; «Меры, которые предпринимались в старину в какой-либо области, были лучше и мудрее, а те, которые впоследствие меня­лись, менялись к худшему» – констатує Лонгін в І ст. н.е.; «Новшества, противные обычаям и нравам наших предков, нам не нравятся и не представляются правильными» – фіксувала сенатська постанова в 92 році до н. е.; а через століття Гораций змальовує невтішну картину історичного розвитку римського народу: «Чего не портит пагубный бег времени? /Ведь хуже дедов наши родители, Мы хуже их, а наши будут/ Дети и внуки еще порочней?»

На думку російських романістів, римські юристи благоговіли перед авторитетом своїх попередників. Навіть у висновках по другоря­дному питанню римський юрист прагнув показати, що його погляд відповідає поглядам його попередників. «Ця повага до старого права, що інколи переходить у благоговіння, є невипадковою; вона має за мету підкреслити непохитність права, незмінність існуючого соціаль­ного ладу <…>. Римський юрист нерідко надавав перевагу натяжкам при трактуванні норми, яка склалася, лише б не відкидати попередньо­го, не виявляти мінливості права» [4, с 9].

Однією із заповідей предків була вірність законам, які розумілися основою життя і діяльності громадян, були конституцією міста. Історична традиція свідчить, що саме завдяки введеним Ромулом законам, вдалося досягти спокою і стабільності. Нормативні нарративи обов’язку, дисцип­ліни і покори уможливлювали для окремого індивіда здійснення його найважливішого обов’язку - служити державі і коритися її законам.

Культ предків як одна із засадничих цінностей римського суспільс­тва впродовж тривалого часу виконував одну із основних світоглядних функцій, і навіть в часи занепаду Римської держави, всі зверталися до ав­торитету предків, хоча і в формальному вигляді. Для багатьох народів у період становлення держави, формування основних стабілізуючих соціа­льних інститутів характерне шанування та преклоніння перед діяннями предків, постійне прагнення робити так як робили вони. «Батьківське» означає істинне, правильне, перевірене часом і як таке, що пройшло апро­бацію на виживання. Соціальна пам’ять народу зберігає досвід попередніх поколінь у вигляді звичаїв та традицій. Згадувана нами така риса критсь­кого права, як консерватизм, і є яскравим свідченням дбайливого ставлення до діянь предків як живучості старих форм при зміні змісту. Ця риса найпо­вніше відображена у латинському вислові: «Буква закону переживає його зміст», а в юридичній реальності - у ритуалі манципації (mancipatio).

Манципація як витвір предків зберігала свою значущість у всі часи існування Римської держави, правда лише стосовно так званих манципних речей, тобто тих речей, які мали особливо важливе господарське значен­ня. Відомим є ульпіанівське визначення манципних речей: «Всі речі вва­жаються манципія або неманципія. Речами манципія є земельні ділянки на італійській землі і при тому як сільські, якими вважаються обійстя, так і міські, яким є будинок; також права сільських ділянок, наприклад, дорога, стежка, прогін, водогін; також раби і четвероногі, які приручаються до упряжу або до ярма, наприклад, бики, воли, коні і віслюки. Інші речі вва­жаються неманципними» (Ulp. Req. 19.1).

На манципації як ритуал та форму виникнення зобов’язань і досі нема єдиного погляду. Достеменно невідома древня етимологія термі­ну «манципація», оскільки час виникнення цього явища сягає прадав­ніх часів. Небагаточисленні письмові пам’ятки, в яких є згадки про манципацію, датуються більш пізніми часами, коли сам обряд сприй­мався уже як непорушна традиція, і в силу цього автори демонструють не одностайність у її трактуванні. Варрон зауважував, що манципацією «називається те, що береться рукою» (Varr. L.L. VI. 85); Ісідор визна­чає манципацію як «все те, що може бути взято і підкорене рукою, як, наприклад, людина, кінь, вівця. Адже ці тварини відразу, як народжу­ються, вважаються взятими в mancipium. Адже і ті тварини, які причи-сляють до диких, мабуть, тоді ставали mancipium, коли їх захоплювали або коли вони приручалися» (Isid. Oriq. IX. 4.45), а Макробій твердив, що ритуал manus iniectio («накладання руки») і є майже mancipium, уточнюючи, що останнє стосується божественного права і супрово­джується чітко визначеними словами посвяти (Macr. Sat. III. 7).

Визнаючи неоднозначність трактувань змісту і суті манципації як правового явища, звернемо на нього увагу лише з огляду на його «породження предками», що відповідає проблематиці нашого дослі­дження. Саме в такому ракурсі нам найбільше імпонує опис манципа-ції, залишений нам Гаєм. Слід зазначити, що позиція Гая щодо змісто­вного наповнення манципації сьогодні піддається критиці [5, с. 379], хоч вона переважно подається у навчальній літературі (про що свід­чить її виклад в усіх доступних нам сьогодні підручниках та навчаль­них посібниках з римського приватного права).

Отже, манципація, за Гаєм, є суто технічною процедурою переходу права власності від продавця до покупця. Поряд із суто інструментальною функцією манципація виконувала іще функцію соціальної пам’яті римсь­кого народу та слугувала специфічним моральним обмежувачем для всіх її учасників. Відомо, що присутні свідки та вагар, які згодом лжесвідчили, обмежувалися у дієздатності та втрачали право називатися добропоряд­ними громадянами, оскільки їх вражала intestabilitas. Сама процедура ма-нципації зберегла свою значущість до кінця існування Римської держави, хоча і стала носити суто формальний характер, оскільки застосовувалася в нових соціоекономічних умовах, значно відмінних від тих, в яких вона виникла та сформувалася. Пояснимо це твердження. Манципація як осно­вний ритуал, який використовувався при купівлі-продажу, виникла в часи, коли римляни не мали своєї чеканної монети. Вона була найдревнішим способом переходу права власності від продавця до покупця, а також одночасно і актом передачі речі, і могла здійснюватися лише між римськими громадянами, використовуючись при продажі відносно манципних речей. В «Інституціях» Гая читаємо: «Манципація полягає, у певному уявному продажу. Це право притаманне римським громадянам і здійснюється так. Запросивши не менше п’яти повнолітніх римських громадян як свідків і, над, ще одну особу того ж стану, яка тримала б в руках мідні ваги, і нази­валася б вона вагарем, той, хто одержував mancipium, тримаючи мідь, говорив так: «Я стверджую, що ця людина належить мені за квіритським правом і що вона за цю мідь і через посередництво цих мідних вагів». По­тім він ударяв цією міддю об ваги і передає її ніби як покупну ціну тому, від кого одержав mancipium» (Саі. Inst. I. 119).

Процедура манципації, описана Гаєм, свідчить про те, що в давни­ну вона була актом продажу найважливіших засобів виробництва. Про виняткове значення манципації у межах нерозвиненого господарства го­ворить і той факт, що вона була обов’язковою для купівлі-продажу перш за все землі і робочої сили. А основні риси манципації - усна форма укла­дання угоди, наявність свідків, виплата ціни металом по масі та односто­роння активність покупця при формальному завершенні угоди - лише підтверджують характерні способи організувати товарно-обмінні процеси на ранніх стадіях розвитку суспільства. Вони зустрічаються в староваві-лонському, давньоєврейському і давньогрецькому праві.

Відомо, що ще до Законів ХІІ Таблиць римські понтифіки ство­рили інститут манципації однією монетою (mamcipatio nummo uno), тобто, за символічну ціну. Прийнято вважати, що з цього часу манципація втратила характер продажу і перетворилася у спосіб передачі права власності. Манципація однією монетою мала місце у випадках продажу в кредит, для звільнення із-під влади домовласника, для забез­печення заповідальних відказів. Цей новий спосіб передачі права власнос­ті, незалежний від зобов’язального контракту, «сприяв тому, що римське право не перетворилося в крихку масу різних правових засобів, а стало концентрованою правовою системою, заснованою на небагатьох, чітко визначених правових засобах, здатних до створенню загальних правових норм» [6, с 74]. Манципація виконувала подвійне завдання: означала пе­рехід права власності і зобов’язувала продавця надати гарантію проти евікції (вимоги речі як законної власності третьою особою).

Згодом, після появи чеканної монети, манципація набула ознак символічності. Найяскравішим із яких є звук, який минав у момент уда­ряння монет об ваги. Хоча початку метал, який передавався покупцем продавцеві як платіжний засіб, обов’язково зважувався. Таким чином, манципація як один і найяскравіших правових ритуалів, зберігала свою значущість і широко використовувалася у повсякденному правовому жит­ті римлян, оскільки була «сконструйована» предками, хоч об’єктивних причин економічного та фінансового характеру для цього не було, при­наймні з моменту появи першої римської грошової одиниці – 1 ас.

Загалом манципація як правовий інститут повною мірою ілюст­рувала таку рису римської культури, перенесену у право, як консерва­тизм. Консерватизм, притаманний римському праву, теж можна пояс­нити, виходячи із загальних особливостей античного світу. Об’єктивний хід розвитку (завойовницькі війни, поява великої кілько­сті надлишкового продукту, знайомство з різними способами облаш­тування суспільного життя тощо) спочатку замкненої общини, якою був «дерев’яний» Рим, не міг не руйнувати вузькі архаїчні межі общинної організації, не виходити за свої власні межі. «Але так само імперативно, як розвиток, як вихід за свої власні межі і руйнування старовинних норм громадянського життя, були задані Риму консервативна ідеалізація цих норм, потреба зберігати традиційні порядки громадянської общини, спо­сіб та атмосферу, які їй відповідали, оскільки за ними стояли сама істори­чна основа римського світу, тип його господарського буття, моральний устрій існування» [7, с. 609–610]. Російський історик, по суті, іншими сло­вами висловив зауваження Цицерона: «Коли знищується, руйнується, перестає існувати громадянська община, то це… ніби нагадує нам зни­щення і загибель світобудови» (Про Державу ІІІ, 34)

Збереженню звичаїв предків та актуалізації суто римського еле­менту в повсякденному житті Римської держави та її громадян слугу­вали утвердженню явища «образ Риму» (Лівій) або «римського міфу» (О. Штаєрман), які в найбільш загальній формі представляли цілісне уявлення римлян про себе, своє призначення тощо.

Висновок. Таким чином, засадничі положення римського права були о-предметненням основних світоглядно-ідеологічних настанов древніх римлян. Особливе місце у ціннісному римо-античному універсумі займав латинізований космоцентризм та культ предків. Використовуючи весь доступний арсенал позитивної правової технології, римляни перено­сили свої уявлення про світ і місце в ньому себе у сферу права.

––––––––––––

Гвардини Р. Конец Нового времени [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://preasens2002.narod.ru/filos.html.

Бачинин В.А. История философии права: курс лекций / В.А. Бачинин, В.А. Чефранов. – Х.: Право, 1998. – 320 с.

Юркевич П. З рукописної спадщини / упоряд., пер. й комент. М. Ткачук. - К.: Видавничий дім «КМ Academia», Університетське видавницт­во «Пульсари», 1999. - 332 с

Римское частное право: учебник / под. ред. И.Б. Новицкого и VІІІ-ІІ вв. до н.э. / Л.Л. Кофанов. - М.: Статут, 2006. - 575 с.

6. Diosdi G. Ownership in ancient and preclassical Roman Law. - Budapest: Akad. Kiado, 1970. - S. 74.

 

< Попередня