148

---

ПРО ЕКОЛОГІЧНИЙ РИЗИК ДЖЕРЕЛ ПІДВИЩЕНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

В. Ярчак

Проаналізовано поняття екологічного ризику як властивості джерела підвищеної екологічної небезпеки, сформульовано поняття екологічної безпеки і екологічного ризику. Досліджено правосуб’єктність учасників екологічно ризикованих видів діяльності при поводженні їх із джерелами підвищеної екологічної небезпеки. Автор вважає, що доцільно визначити основи екологічної безпеки та окреслити відповідні групи ризиків при поводженні з джерелами підвищеної екологічної небезпеки у єдиному законодавчому акті.

Ключові слова: екологічна безпека, екологічний ризик, джерело підвищеної екологічної небезпеки, об’єкт підвищеної небезпеки.

Екологічна безпека є важливою складовою національної безпеки кожної держави. Відповідно до Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. під національною безпекою розуміють захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Згідно з Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., екологічна безпека – це такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей (ст. 50).

Законодавче визначення екологічної безпеки принципово відрізняється від загального визначення національної безпеки. Змістом екологічної безпеки є запобігання екологічним негативам, тоді як національна безпека передбачає не тільки запобігання, а й виявлення та нейтралізацію реальних та потенційних загроз національним інтересам, у тому числі еко

логічного характеру [1, с. 132].

З поняттям екологічної безпеки пов’язане поняття екологічного ризику, який розглядається у науці екологічного права як складний юридичний феномен у регулятивних правовідносинах екологічної безпеки [2, с. 94] та різновид ширшої категорії ризику [3, с. 62].

В етимологічному аспекті загальна категорія ризику розглядається як імовірність настання небажаних подій та наслідків [4]. Очевидно, що поняття ризику у цьому контексті обов’язково пов’язують з настанням негативних наслідків та непередбачуваних подій, що має суб’єктивне значення для необмеженого кола осіб.

Близьке за змістом до наведеного вище є стандартизоване визначення екологічного ризику як імовірності настання негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиняють незворотну деградацію екосистеми [3, с. 62–63]. Із даного визначення залишається незрозумілим, чому йдеться лише про наслідки шкідливого впливу на довкілля, та ще й такого, яке спричиняє деградацію екосистеми, і не згадується людина, її здоров’я та життя як об’єкти такого впливу. Очевидно автори даного визначення помилково включили людину до елементів навколишнього природного середовища, не визнаючи її самостійною одиницею екосистеми та еколого-правових відносин.

Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 року № 96/82-ЄС про стримування великих аварій, пов’язаних з небезпечними речовинами, ризик означає імовірність настання певної події за певних обставин та у певний час. Отже, він інтерпретується дещо ширше, як природна необхідність, як суб’єктивна категорія, що за своїм походженням не залежить від джерел, які продукують ризик, але підлягає кореляції. Водночас дане визначення, на мою думку, також не можна вважати повним, оскільки воно пов’язує ризик лише з настанням події. Але загальновідомим положенням юридичної науки є вчення про склад правовідносин, які включають у себе з-поміж інших елементів (суб’єкта, об’єкта та змісту) підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин. Такими підставами є юридичні факти – дії та події. Одним з їх різновидів є тривалі юридичні факти – юридичні стани.

Дослідженням проблеми екологічних ризиків займалися такі вчені, як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, Н.О. Корнякова, Л. Решітник, Т.О. Третяк, М. Фролов, Т.М. Чебан, А.В. Яблоков та ін. Однак предметом їхнього дослідження був ризик у системі екологічної та національної безпеки. Комплексного вивчення питання джерел підвищеної екологічної небезпеки, в тому числі питання ризиків як характерної ознаки таких джерел вітчизняною юридичною наукою не проводилось.

Метою нашого дослідження є аналіз законодавчих положень, які характеризують екологічні ризики при поводженні з різноманітними джерелами підвищеної екологічної небезпеки; встановлення нерозривного зв’язку між поняттям “ризику” як юридичним фактом та важливою ознакою екологічно небезпечної діяльності і джерелом підвищеної екологічної небезпеки як явища природного або антропогенного походження, що може призвести до шкідливого впливу на довкілля та здоров’я людини.

Екологічний ризик є важливою ознакою екологічної небезпеки (екологічно небезпечної діяльності), оскільки відображає її об’єктивну сутність – імовірність настання цього явища [3, с. 65].

Зупинимось тепер на ролі й місці екологічного ризику у правовідносинах, які пов’язані з джерелами підвищеної екологічної небезпеки. Говорячи про джерела підвищеної екологічної небезпеки, ми не маємо на увазі джерела, які при їх експлуатації чи у зв’язку із їх природним походженням завдають шкоду навколишньому природному середовищу або людині. Ми маємо на увазі такі джерела, які потенційно можуть завдати шкоду, тобто такі, які за певних умов, наприклад, при порушенні відповідних стандартів і нормативів суб’єктами екологічних правовідносин чи стихійності і непередбачуваності природних явищ, стають небезпечними для довкілля і людини. Важливою ознакою джерел підвищеної екологічної небезпеки є те, що вони стають такими після впливу на об’єкти підвищеної небезпеки людини. Саме діяльність перетворює відповідний об’єкт на джерело підвищеної екологічної небезпеки. Тобто джерело підвищеної небезпеки має комплексний характер – об’єктно-діяльнісний.

На початку минулого століття відомий професор Є.М. Трубецькой у своїй “Енциклопедії права” дійшов висновку, що право може змінюватись не тільки внаслідок миттєвих подій, а й під впливом тривалих станів. Тому під юридичними фактами варто розуміти усі стани та події дійсності, які можуть встановлювати та припиняти права. Науковець виділив стихії сили природи, що призводять до певних станів (зсуви з гір, повені річок), породжуючи право вимагати заходів по усуненню погроз порушення права [5, с. 189–190].

Функціональною особливістю екологічного ризику є його здатність до прояву своїх властивостей протягом усього періоду існування правовідносин, від виникнення через розвиток, зміну чи до припинення. Екологічний ризик виявляється на усіх ланках структури екологічних правовідносин: як підстава їх виникнення і як чинник, що формує суб’єкта правовідносин, впливає й на їхній зміст та об’єкт.

Ризиковий характер небезпечних речовин формує передумови виникнення правовідносин і ставить певні вимоги до суб’єкта екологічно небезпечної діяльності, який має бути опосередкований дозволом (ліцензією) на право зайняття екологічно небезпечними видами діяльності.

Іншою ланкою структури правовідносин виступає об’єкт правовідносин. Об’єктом правовідносин екологічної безпеки є життя та здоров’я людини як найвище соціальне благо, а також навколишнє природне середовище як безпосереднє середовище існування людини. З огляду на це, екологічний ризик впливає на об’єкт правовідносин прямо та опосередковано. Це пояснюють тим, що екологічний ризик є своєю чергою об’єктом страхування превентивних, профілактичних заходів забезпечення екологічної безпеки, заходів, спрямованих на зниження рівня ризику. Так, ст. 49 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. передбачає добровільне й обов’язкове державне та інші види страхування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ, організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів. Екологічне страхування не належить до переліку видів обов’язкового страхування (крім страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, та страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу, здоров’ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачене угодою – Закон України “Про страхування” від 07 березня 1996 р.), хоча дозволяє здійснювати таке страхування як добровільне. Видами обов’язкового екологічного страхування, пов’язаними з джерелами підвищеної екологічної небезпеки, крім вказаних вище, є: – страхування від ризиків негативного впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках (ч. 1 ст. 15 Закону України, Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 08 лютого 1995 р.); – страхування екологічних ризиків діяльності, пов’язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням (ст. 9 Закону України “Про пестициди та агрохімікати” від 02 березня 1995 р.); – страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, відповідно до ст. 13 Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки” від 18 січня 2001 р.

Законодавче закріплення страхування відповідальності за шкоду, ризик заподіяння якої пов’язують з аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, є важливим кроком на шляху запровадження обов’язкового екологічного страхування осіб, які експлуатують джерела підвищеної екологічної небезпеки.

Окрім того, аналіз законодавчої міжнародно-правової практики та досвіду окремих зарубіжних країн дає підстави зробити висновок, що основним об’єктом екологічного страхування має визнатись ризик заподіяння шкоди джерелом підвищеної екологічної небезпеки [6, с. 79]. Таке страхування здійснюється у багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, Бельгії, Великобританії, Нідерландах, Італії, США, Швейцарії, Японії.

Змістом правовідносин у сфері екологічно-небезпечної діяльності, пов’язаної із джерелами підвищеної екологічної небезпеки є наявність у суб’єктів вказаних правовідносин певного комплексу прав та обов’язків. Екологічний ризик, впливаючи на формування спеціального статусу володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки, одночасно є передумовою покладення на таких суб’єктів специфічних обов’язків, які випливають із загального абсолютного права громадян на безпечне природне середовище, а також зобов’язання забезпечити стан екологічної безпеки. На жаль, в законодавстві України ще відсутній перелік обов’язків володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки, що знижує чіткість процесу реалізації правових норм, знижуючи рівень відповідальності володільців небезпечних джерел. В.І. Андрейцевим було запропоновано концепцію Закону України “Про екологічну (природно-техногенну) безпеку” [7], наукова модель якого була розроблена ним у травні 1995 р. Дана Концепція отримала широке визнання та схвалення як міжнародних експертів, так і вітчизняних фахівців-правознавців, екологів, економістів, інших спеціалістів. Зазначений науково-прикладний доробок намітив можливий перелік зобов’язань юридичних і фізичних осіб, котрі експлуатують екологічно небезпечні об’єкти чи здійснюють відповідні види діяльності, спроможні викликати надзвичайні ситуації.

Обов’язок визначення ступенів екологічного ризику і екологічної безпеки з метою оцінки впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища та оцінки ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища шляхом здійснення екологічної експертизи передбачений ст. 5 Закону України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р. Екологічний ризик виступає об’єктом еколого-експертних правовідносин і впливає на визначення правового статусу осіб, які постраждали внаслідок заподіяння шкоди від джерела підвищеної екологічної небезпеки.

Дивує той факт, що поняття “ступінь екологічного ризику” не визначено у чинному законодавстві, хоча неодноразово згадується у нормативно-правових актах. З огляду на те, що ризик передбачає ймовірність настання небажаного результату внаслідок впливу на стабільну позитивну ситуацію зовнішніх або внутрішніх чинників, ступінь екологічного ризику можна визначити як категорію, яка характеризує важливість екологічного ризику, імовірність відвернення можливих негативних наслідків навколишньому природному середовищу та здоров’ю людини, способи повернення у попередній стан екосистеми після впливу на них негативних природних факторів та джерел підвищеної екологічної небезпеки з розрахунком необхідних матеріально-ресурсних затрат. Критеріями для визначення ступеня екологічного ризику можуть бути як матеріальний, так і людський чинники.

Необхідно поставити під сумнів необхідність застосування у чинному законодавстві терміна “ступінь екологічної безпеки”, оскільки екологічна безпека – це бажаний стан, в якому повинні перебувати навколишнє природне середовище та людина, не зазнаючи впливу ані негативних природних факторів, ані антропогенних. Це своєрідний стан динамічного абсолютного спокою, в якому перебуває довкілля і людина. Визначення ж ступеня такого спокою є безпідставним.

Екологічні ризики можуть виникати у паливно-енергетичній галузі, ядерній галузі, у галузі металургійного виробництва, в агропромисловій галузі, комунальній та транспортній галузях тощо. Більш узагальнено можна вказати, що екологічні ризики притаманні правовідносинам у сфері виробництва, експлуатації, зберігання, транспортування джерел підвищеної екологічної небезпеки, у сфері поводження з відходами чи з продуктами харчування. Безумовно, що цей перелік не є вичерпним і повинен знайти своє відображення у спеціальному законодавчому акті із розмежуванням таких ризиків за сферами суспільного життя чи галузями господарства.

Спеціальна правосуб’єктність учасників правовідносин екологічної безпеки, котрі здійснюють експлуатацію джерел підвищеної екологічної небезпеки, тісно пов’язана з їх відповідальністю, зокрема, з особливостями позитивної відповідальності в галузі екології.

Позитивна відповідальність у галузі екологічної безпеки ґрунтується на концепції екологічного ризику – відповідальності за нього. Екологічний ризик як об’єктивна категорія набуває суб’єктивних ознак через усвідомлення та відтворення (суб’єктивація об’єктивного екологічного ризику), які мають місце при розкритті екологічного ризику як умови виникнення регулярних правовідносин позитивної відповідальності [2, с. 97]. Експлуатуючи джерело підвищеної екологічної небезпеки, суб’єкт свідомо припускає вірогідність (ризик) настання шкоди, а це, в свою чергу, підвищує ефективність пошуку і запровадження найбільш оптимальних технологій екологічно обґрунтованих рішень, стимулюючи володільця джерела небезпеки до “екологізації” процесу експлуатації небезпечних властивостей такого джерела. Саме в цьому виявляється екологічний ризик як мотивація позитивної поведінки, а ризик, як властивість небезпечних речовин, стає юридичним фактом, підставою виникнення позитивного зобов’язання суб’єктів екологічно небезпечної діяльності саме з моменту, коли набуває форми юридичного мотиву, породжуючи виникнення спеціальної правосуб’єктності.

Саме на позиціях позитивної відповідальності, обумовленої високим ступенем екологічного ризику-загрози, реалізується відповідальність, передбачена Стокгольмською декларацією конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини, де чітко зазначено, що людина несе особливу відповідальність за збереження та розумне управління продуктами живої природи та її середовища, які в теперішній час перебувають під серйозною загрозою [4].

Отож, екологічний ризик відображений в усіх ланках регулятивного правовідношення. Ризик є підставою виникнення правовідносин із забезпеченню екологічної безпеки – як різновид юридичного факту, на підставі якого виникають специфічні абсолютні правовідносини, пов’язані із забезпеченням екологічної безпеки та зниженням ступеня екологічного ризику.

Розглядаючи екологічний ризик при поводженні з джерелами підвищеної екологічної небезпеки у регулятивних правовідносинах екологічної безпеки, можна дійти висновку, що серед широкого кола еколого-правової проблематики майже не має питань, які б не були у той чи інший спосіб пов’язані з концепцією екологічного ризику. Він проглядається у загальних засадах формування права екологічної безпеки та екологічного права, оскільки є основою будь-якої діяльності. Він впливає на обсяг реалізації екологічних прав громадян, формує правові засади управління у галузі екології.

Підсумовуючи проведене дослідження стосовно екологічного ризику як властивості джерел підвищеної екологічної небезпеки, необхідно зазначити, що – екологічний ризик при поводженні з джерелами підвищеної екологічної небезпеки є важливою ознакою екологічної небезпеки (екологічно небезпечної діяльності); – екологічний ризик є подією, яка зумовлює виникнення страхових правовідносин, впливає на розміри екологічних платежів; – визначення ступеня екологічного ризику є одним із основних завдань проведення екологічної експертизи; – ризиковий характер небезпечних речовин ставить підвищені вимоги до суб’єкта екологічно небезпечної діяльності, який має бути опосередкований дозволом (ліцензією) на право зайняття екологічно небезпечними видами діяльності; – оптимальним шляхом у вирішенні проблем, які виникають у розглянутій сфері, повинно бути узгодження норм чинного національного та міжнародного законодавства, ратифікованого Україною. Понятійне різноманіття, яке міститься у законодавчих актах, створює незручності у розумінні та застосуванні відповідних норм на практиці; – з огляду на поглиблення “екологізації” усіх сфер господарської діяльності доцільно визначити основи екологічної безпеки та окреслити відповідні групи ризиків при поводженні з джерелами підвищеної екологічної небезпеки у єдиному законодавчому акті; – екологічний ризик – це імовірність настання негативних наслідків для довкілля та/або людини у результаті діяльності суб’єктів екологічних правовідносин або впливу на об’єкти підвищеної екологічної небезпеки природних факторів.

––––––––––––––––––––

Балюк Г.І. Юридична природа екологічної безпеки // Екологічне право України. Академічний курс: Підручник/ За заг. ред. Ю.С. Шемчушенка. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005. – 848 с.

Фролов М. Екологічний ризик у регулятивних правовідносинах екологічної безпеки // Право України. – 2000. – № 9. – С. 94–98.

Андрейцев В.І. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки: проблеми практичної теорії // Право України. – 1999. – № 1. – С. 62–69.

Толковый словарь по метрологии, измерительной технике и управлению качеством: Основные термины. – М., 1990. – С. 317.

Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб., Изд-во “Лань”, 1999. – С. 189–190.

Решітник Л. Екологічне страхування як одна з форм відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права громадян на безпечне для їх життя та здоров’я довкілля // Право України. – 2002. – № 6. – С. 78- 81.

Андрейцев В.І. Концепція Закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку // Матеріали семінару з питань законодавства по екологічній безпеці. – К., 1998.

 

 

< Попередня   Наступна >