231

---

НМ. Грабар

ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ АДВОКАТУРИ

Аналізуються цивільно-процесуальний статус адвоката, з’я­совуються можливості вдосконалення механізму правового регулю­вання процесуальних правовідносин між адвокатом та довірителем, визначаються принципи діяльності адвоката як представника прав, свобод та інтересів громадян України.

Ключові слова: процесуальний статус, адвокат, судова ре­форма, правосуддя в цивільних справах, представництво.

Постановка проблеми. Однією з важливих галузей права і за­конодавства, які потребують реформування, є цивільно-процесуальне право, зокрема інститут адвокатури в Україні. Доцільно відзначити, що в нашій країні, хоч і не так інтенсивно, та все ж відбувається рефо­рмування цивільного процесуального законодавства, яке має насампе­ред соціальне спрямування і покликане забезпечити правовий захист прав, свобод та інтересів громадян. За час незалежності України при­йнято ряд нових законів та нормативно-правових актів, які враховують особливості представницької діяльності та її вплив на процесуальні правовідносини. Це – Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Закони України «Про ад­вокатуру», «Про судоустрій України», «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про третейські суди», «Про виконавче провадження», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та ін.

Проте, чинне цивільно-процесуальне законодавство у певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює окремі важливі питання процесуального представництва та адвокатської діяльності. Невирішеними повною мірою залишаються питання про підтвердження повноважень адвокатів, визначення обсягу їх спеціальних прав; низка норм чинного ЦПК України

, які регулюють правовідносини з приводу представництва, застаріла й не відповідає вимогам сьогодення. Така ситуація впливає на практику застосування чинного законодавства України.

Реформування цивільного процесуального законодавства, у тому числі і норм, що регулюють правовий статус адвоката у цивільному про­цесі, потребує не лише удосконалення і уточнення окремих норм, а й роз­робки нових концептуальних підходів до правового регулювання цього питання, яке зумовлено розвитком, становленням демократичної, соціаль­но–правової держави. Законодавством України незаперечно визнано важ­ливість адвоката в цивільному процесі. Процесуальні права, якими корис­тується адвокат в цивільному судочинстві, надають йому широке поле діяльності і реальні можливості для запобігання судової помилки чи сві­домого викривлення істини мету. Аналіз правових норм та судової прак­тики з питань, що стосуються процесуального представництва адвокатом прав, свобод та інтересів в суді, свідчать про назрілу потребу в усуненні протиріч та прогалин, які існують на сьогодні в інституті цивільного проце­суального представництва, та необхідність вдосконалення механізму пра­вового регулювання процесуальних правовідносин за участю адвоката.

Стан дослідження. У національній правовій науці тема проце­суального представництва частково висвітлювалася М.Й. Штефаном, О.Г. Дріжчаною, Е.А. Гусєвим в їх праці «Представительство граждан в суде» (1991 р.). Питання історичного розвитку адвокатури та пред­ставництва адвоката в цивільному процесі вмсвітлили О.Д. Свято-цький та М.М. Міхеєнко у навчальному посібнику «Адвокатура Украї­ни» (1997 р.). Проблемами участі адвоката у цивільному судочинстві займалися М.І. Бородін, І.Ю. Гловацький, Я.П. Зейкан, В.Д. Святоцька, В.В. Медведчук, З.П. Сміх, Д.П. Фіолевський, М.А. Шевченко та інші. Тема цивільно-процесуальної участь адвоката в суді певною мірою розглянута також у підручниках з цивільного процесу.

Однак учені приділяли недостатньо увагу цивільно-процесуа­льному статусу та принципам діяльності української адвокатури. Питання участі адвоката в суді у цивільному процесуальному праві зали­шається однією із найбільш дискусійних. Серед вчених нема єдиного підходу як до визначення процесуального представництва адвокатом свого клієнта у суді, так і до розуміння правової природи, підстав ви­никнення правового статусу адвоката, обсягу його повноважень. Вра­ховуючи ці прогалини, ми поставили мету - проаналізувати принципи діяльності адвокатури, визначити і обґрунтувати роль адвоката як представника у цивільному судочинстві.

Виклад основних положень. У цивільному процесуальному праві представництво розглядається як одна з форм реалізації грома­дянами і юридичними особами належних їм прав і обов’язків через представників [1, с 21]. Надання адвокатом допомоги за своєю право­вою природою також є одним із різновидів представництва.

Адвокатура - конституційний орган, найважливіший правовий ін­ститут будь-якої держави, який стоїть на захисті прав громадян і віддзер­калює стан і рівень демократії в країні. Від того, наскільки вона міцна, організована, законодавчо захищена, значною мірою залежить упевне­ність кожного громадянина у своєму добробуті, в успішності підприємни­цтва [2, с 12]. В Україні ж за наявності певної традиції правового став­лення до адвоката та адвокатури було й залишається здебільшого негати­вним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу підприємця, хоча головне призначення адвокатури як соціально-правового явища полягає у наданні значущих юридичних по­слуг всьому суспільству та його членам у захисті прав та свобод грома­дянина та юридичних осіб. Адвокат захищає закон від свавілля, а тому діяльність адвоката відповідає як інтересам окремого громадянина чи установи, так і загальним інтересам держави та суспільства.

Право на кваліфіковану правову допомогу - важлива передумо­ва реалізації принципу доступності правосуддя, що є однією з ознак демократичного суспільства, передбаченої ст. 6 Конвенції про захист людини [3, с 34].

Д. Фіолевський, зазначає, що адвокатура нової незалежної Укра­їни розпочала свій шлях не на пустому місці. Попри зневажливе став­лення до неї як до інституту, який радянська система вимушена була терпіти зважаючи на загально прийняті міжнародні правові норми, наперекір процесуальним обмеженням адвоката в радянському судо­чинстві (а може і саме завдяки ньому) у тоталітарній державі виросло і загартувалося в процесуальних баталіях покоління юристів досить ви­сокої кваліфікації [4, с 21].

За останні десятиріччя характерним для стану адвокатури стало те, що центром юридичної думки у районних центрах, як правило, вважалися юридичні консультації. І зовсім не тому, що там працювали досвідчені кваліфіковані юристи, тому, що сама система позбавляла суддів та слідчих самостійності у прийнятті професійних рішень.

Сьогодні роль адвоката не можна перебільшувати. Значна час­тина суспільства збагнула це, і ставлення до адвокатури, хоч і повіль­но, але змінюється. Престиж професії адвоката зростає. У цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість розглядається за участю адвокатів, дає змогу особі, права та законні інтереси якої по­рушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси [5, с. 80].

Правосуддя у цивільних справах певною мірою знижує профе­сіоналізм юридичної практики загалом та ступінь захищеності суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Так, згідно з ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадя­нина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, посадових і службових осіб. Механізм правового регулювання правосуддя з цивільних справ не тільки визначає порядок реалізації конституційного права громадян на судовий захист відповідно до норм внутрішнього національного законодавства, а й є передумовою використання міжнародних судових інститутів захисту прав людини [6, с. 26]. Це особливо важливо у зв’язку з вступом України до Ради Європи та ратифікацією Європейської конвенції прав людини.

Останнім часом серед фахівців та у засобах масової інформації активно обговорюється стан сучасної адвокатури. Існують заклики до створення єдиної професійної організації, висувається й протилежна позиція, за якою – створення такої організації обмежуватиме незалеж­ність адвокатів, тому членство в ній має бути добровільним. Видатний юрист А.Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім’я загального блага і про захист прав окремих гро­мадян, – ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивляється в життєву правду людських потреб та можливостей, – і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини» [7, с. 25].

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв’язок між послідовним і демократичним розвитком політичних ін­ститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуддя. Істо­рія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємозв’язок демок­ратизації суспільного життя і правового розвитку, захисту прав та сво­бод громадян адвокатом. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуддя, що цікавить перш за все юристів, а й відображення різних соціальних умов, надій, праг­нень, настроїв людей.

У цивільному судочинстві, як свідчить практика, більшість справ розглядається за участю адвокатів, що дає змогу особі отримати кваліфіковану юридичну допомогу.

Адвокатська діяльність сьогодні нерозривно пов’язана з прин­ципами діяльності української адвокатури у контексті питання статусу. Розбудова правової держави неможлива без створення гарантій захис­ту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Важли­вим кроком у створенні таких умов є Закон «Про адвокатуру», ухвале­ний Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. У ньому проголоше­но, що «... адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфі­денційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю ін­дивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють на засадах добровільності, самоврядування, коле­гіальності та гласності». Цей Закон та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти дають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення - за­безпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допо­моги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Закон України «Про адвокатуру» визначає адвокатуру як «... добровільне, професійне громадське об’єднання, покликане згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без грома­дянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу» [9, с 4].

Функціонування інституту адвокатури визначає ст. 59 Консти­туції України: «Кожен має право на правову допомогу і є вільним у виборі захисника. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах і в Україні діє адвокатура».

Досліджуючи діяльність адвокатури, Н. Карабчевський вважає, що сильна, незалежна, авторитетна адвокатура завжди була показником сили й зрілості самої держави і навіть цивілізації а, отже, – фактором не тільки юридичним, а й соціальним, політичним, культурним [10, с. 7]. Щодо української адвокатури, то вона ще на стадії розвитку та вдосконалення. Отже, адвокатура в Україні є важливою організацією, на яку покладено виконання особливої конституційної функції. Як відомо адвокатська дія­льність спрямована винятково на надання юридичних послуг за певну винагороду. Проте держава через певні норми цивільно-процесуального законодавства встановлює порядок забезпечення адвокатським захистом визначеного кола осіб на вимогу суду. Крім цього, у ст. 5 Закону України «Про адвокатуру» встановлюється, що серед інших функцій адвокати «... виконують свої обов’язки». Однак слід констатувати, що присутність адвоката у справі згідно із законом є його безпосереднім обов’язком.

Для успішного ведення цивільних справ потрібно мати певні професійні навички та знання законів. Тому покладатись на правову допомогу зі сторони адвоката буде правильним рішенням. «Все циві­льне право засновано не на абсолютній, а на відносній юридичній іс­тині. – вважають науковці. Можна мати право на спадщину і не знати про нього, не вміти його довести у зв’язку з настанням позитивного права; можна не мати жодного права на майно – і стати його законним володільцем, якщо справжній власник пропустив десятирічний строк на подання скарги. Тут боротьба йде між адвокатами двох сторін, із яких кожна претендує на спірне право» [11, с. 27]. Подібні питання порушувалися ще в ХІХ ст. і досі ще чітко й однозначно не вирішені.

Як показує практика, подальше реформування адвокатури як не­залежного правозахисного професійного інституту потребує особливої уваги з боку держави, яка, проголосивши право на захист, не завжди дотримується обов’язку компенсувати витрати й оплатити працю ад­воката у випадках передбачених законом [12, с. 36].

Справді застосування положень Закону України «Про адвокату­ру» вказує на доцільність конкретизації та доведення до відповідності з чинним законодавством окремих положень. Але державна допомога полягає у сприянні, а не втручанні у справи правозахисного органу. Зокрема, на цьому наголошує ст. 28 Основних положень про роль ад­вокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 р. В сучасних умовах цивільно-процесуальні відносини лише ускладнились, а тому ці слова є актуальні й сьогодні. Отже, без допомоги досвідченого юриста важко відстоювати права та інтереси. «Саме тому для сторони у цивільному процесі або для підсудного не­замінною підкреслюють науковці є фігура адвоката, який (на відміну від довірителів) зобов’язаний впевнено орієнтуватися у процесуальних тонкощах, пам’ятати всі деталі справи, проявляти холоднокровність і реакцію, володіти запасом емоційної та вольової енергії, які зазвичай, швидко вичерпуються у підзахисних та довірителів» [11. с 18].

Специфікою представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві є високі професійні та етичні вимоги, які необхідно вдос­коналювати кожному юристу. А. Фурдов зазначав, що це питання є актуальним та не вичерпним, тим більше, що за останні роки відбулися значні зміни в соціальному й економічному житті країни, що спричи­нили ряд нових проблем, що не отримали вирішення у законодавстві й у науковій теорії [13, с 34].

Ставлення державної влади до адвокатури - це випробовування на демократичність та законоповагу. Воно дає чітке уявлення про іс­тинні цінності, задекларовані і визнані владою. З аналізу і практики досить чітко видно, що сильна, незалежна адвокатура несумісна з будь-яким тоталітарним чи авторитарним режимом. Сама суть адво­катської професії призначена на відкриту і непримиренну боротьбу з беззаконням, звідки б воно не походило, у тому числі і від провладних державних структур.

Лібералізація цивільного процесу, особливо після прийняття Статуту ООН і Декларації прав людини, беззаперечно вплинула і на філософію адвокатської професії. Надання людині, затримані за підо­зрою чи обвинуваченням у скоєнні злочину, права негайно скориста­тися послугами адвоката значно розширило можливості її і водночас підвищило відповідальність як перед клієнтом, так і перед суспільст­вом. Саме це примусило адвоката оволодівати такими якостями як етичність, освіченість, культура спілкування, публічна сміливість.

Наше уявлення про адвокатуру, її функції та правовий статус дещо відрізняється від західноєвропейського чи суто американського розумін­ня. У багатьох країнах слово «адвокат» вживається для визначення та ви­ділення адвокатів з чисельної армії повірених чи судових представників. Це обумовлено, перш за все, іншими за структурою та призначенням побудовами судових установ та процесуальних вимог, що відповідають певним правовим системам. У західноєвропейських державах, які здебі­льшого сповідують романо-германську чи британсько-континентальну правові системи, максимально розвинутим є інститут представництва. Цього, перш за все, потребували динамічно прогресуючі приватне пра­во, підприємництво та ринкова економіка [14, с. 18].

Представництво не потребує спеціальної юридичної освіти чи правових знань. Представником може бути будь-яка особа, що корис­тується довірою довірителя. Він може бути уповноваженим виконува­ти будь-які дії, що вчиняються у багатьох сферах правовідносин. Еко­номічно розвинута демократична держава безумовно сильному складі юристів-адвокатів, оскільки цей фактор є запорукою високої правосві­домості народу, зменшення корупції та інших злочинних проявів. То­му держава сприяє створенню в країні такої організації адвокатури, яка б забезпечувала свободу і незалежність процесуального положення адвокатів, гідні умови їх праці, охорону їх честі і гідності.

У серпні 1990 р. у Нью-Йорку Восьмим Конгресом ООН було прийнято «Основні положення про роль адвокатів», метою яких стало здійснення морально-політичного впливу на правову політику держав-учасниць у питаннях адвокатури. Основні положення цього документа стали основою «Стандартів юридичної професії», прийнятих Міжна­родною асоціацією юристів (МАЮ) у вересні 1990 р. Обидва докумен­ти досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту у відстоюванні прав і свобод людини.

Чіткою лінією через увесь документ проходить принцип про до­тримання положень Статуту ООН про право всіх людей світу на ство­рення умов, за яких законність буде дотримуватися, а повага до люди­ни та її прав та свобод без розмежування за ознаками раси, статі, мови та релігії буде зростати. Це відображується й у підходах міжнародної правової громадськості з питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 «Основних положень про роль адвокатів» говориться про непри­пустимість будь-якої дискримінації при допуску до адвокатської діяль­ності за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переко­нань, політичних й інших поглядів, наявності власності, місця наро­дження, економічного чи іншого стану. Беззастережно підтримується настанова на те, що «... кожній людині, що має необхідну юридичну кваліфікацію, повинне бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень» (п. 1 «Стандартів» МАЮ).

Дотримуючись міжнародних принципів, Україна з перших же днів своєї незалежності обрала курс на зближення правової системи держави з європейським шляхом реформування судової системи, пра­воохоронних органів, адвокатури. Кінцевою метою перетворень ставиться максимальне наближення українського законодавства до між­народних стандартів і реорганізація правоохоронної системи з метою максимального гарантування прав людини в Україні.

Отже, як вважає І. Рафальська, «адвокат - це юридичний радник, захисник, джерело правових знань, медіатор у спорі і, дуже хотілося б, -взірець професіоналізму та професійної етики, адже тільки у нашій про­фесії є особливі етичні норми, спеціальні правила, яким адвокат має від­повідати і за порушення яких він несе відповідальність» [15, с 8].

Висновки. Перетворення у політичній, економічній, ідеологічній та інших сферах суспільного та державного розвитку України не можливі без значних змін у правовій системі, що є запорукою стабільності та неза­лежності будь-якої держави. Тому є актуальним на сьогодні точне законо­давче визначення статусу адвоката, гарантування його незалежності у професійній діяльності, можливість практичної реалізації професійних прав. Відповідно до цього потребує змін Закон «Про адвокатуру». Недос­коналим є й стан цивільного судочинства, насамперед основного законо­давчого акту, який його регулює, - Цивільного Процесуального кодексу України, норми якого вже не повною мірою відповідають сьогоденню.

Хоча на сучасному етапі розвитку української адвокатури знач­но актуальніші проблеми доступності правових послуг для широкого кола споживачів, ніж проблеми якості їх надання, проте, зважаючи на соціальне значення юридичної професії, виняткову роль права у суспі­льстві, необхідно брати до уваги питання як престижу, так і ефектив­ності юридичної роботи, що забезпечується не лише притягненням адвокатів до юридичної відповідальності, а й вихованням у всіх юрис­тів відповідального ставлення до виконання професійних обов’язків.

–––––––––––

Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцький, В.В. Медведчук.– К.: Ін Юре, 1997. – 201 с.

Святоцький О.Д. Адвокатура України / О.Д. Святоцький, М.М. Мі-хеєнко. – К., 1997. – С. 292.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4XI. 1950), Ратифікована ВР України 17 липня 1997 р // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – С. 287

Фіолевський Д.П. Декілька цеглин до підвалин адвокатури / Д.П. Фіолев-ський // Адвокат. – 2005. – №3–4 (35–36). – С. 24.

Стасюк Р. Роль адвоката у захисті прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб у суді / Р. Стасюк // Юридична Україна. – 2003. – №1. – С. 79–82.

Фіолевський Д.П. Судова влада та правоохоронна система України: навч. посібник / Д.П. Фіолевський. – К.: Кондор, 2005. – 320 с.

Кони А.Ф. Собрание сочинений / А.Ф. Кони. – М., 1968. – Т. 6. – С. 196.

Сульженко Ю.О. Цивільне процесуальне представництво, його роз­виток та види / Ю.О. Сульженко / Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 1 (27). – С. 73–84.

Див.: Голос України. – 1993. – 29 cічня.

Карабчевский Н.П. Около правосудия / Н.П. Карабчевский. – Тула, 2001. –317 с.

Профессия адвоката. Сб. ст. – М., 2006. – 269 с.

Дашо Т.Ю. Проблеми правового статусу адвокатури / Т.Ю. Дашо // Життя і право. – № 6–7 (18–19). – С. 36–43.

Фурдов А.В. Адвокатура / А.В. Фурдов. – К.: Алеута, Прецендент, 2006. – 265 с.

Сулима К.Л. Окремі аспекти представництва за законом / К.Л. Сулима // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених. – К. – 2007. – С. 91–97.

Рафальська І. Питання реформування існуючої системи адвокатури в Україні є на сьогодні нагальним, невідкладним, як невідкладним є питання реформування судової системи, системи правоохоронних органів / І. Рафальська // Юридичний журнал. – 2007. – № 11 (65). – С. 8–9.