377

---

К.В. БЄЛЯЄВА,

аспірантка (Академія адвокатури України) (Науковий керівник професор В.Г. Гончаренко)

ЕТАПИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Юридична психологія досить стара і в той же час досить молода наука. Вона має за собою тисячолітнє минуле, проте вона вся у майбутньому.

Ще на зорі розвитку суспільства ви­никла необхідність у встановленні істини. Тягар відповідальності за безпеку всього племені змушував вождя жорстоко карати тих, хто наражав на небезпеку життя та здоров’я єдиноплемінників через свою жа­дібність, заздрість чи боягузтво. Перспек­тива покарання штовхала винуватих до брехні з метою приховання своєї причет­ності до вчиненого проступку. Це в свою чергу зміцнювало нагальність проблеми встановлення істини.

Історія людства налічує величезну кількість способів та методів виявлення брехні. Так, наприклад, в стародавньому Китаї підозрюваний повинен був вислуху­вати обвинувачення зі жменею рису у роті. Якщо рис залишався сухим, це свідчило про неправдивість показань (стресова си­туація, викликана потребою говорити не­правду, гальмувала слиновиділення).

У Індії особа, яку допитували, виму­шена була монотонно бити у гонг. При не­правдивій розповіді досвідченому судді вдавалось розрізнити зміну у ритмах та силі ударів.

З метою виявлення винних широко за­стосовувались катування та різного роду мучення. Разом з фізичними застосову­валися і моральні тортури, в основі яких мали місце узагальнені емпіричні дані, по­бутова психологія [2; 3].

До сучасних вчених дійшли досить ці­каві історичні пам’ятки, де збереглась ін­формація про тогочасне судочинство. Як не дивно, прикладом, який відомий на­віть тим, хто не цікавиться юриспруден­ц

ією, є Біблія. Слід зазначити, що початко­вий варіант відомих заповідей Моісея міс­тив релігійні культові норми та рекомен­дації щодо їх застосування, однією з яких було «...не варіть козеня в молоці його ма­тері» [9, 129]. Проте необхідність керувати досить великою общиною змусила старій­шин скоротити, спростити заповіді та на­дати їм правового характеру : «... Не убий... Не вкради...» Дотримання цих норм було забезпечено вірою та релігійним вихован­ням спільноти.

В не менш відомих Законах Ману, на фоні монументальної праці, також присвя­ченої релігійній етиці, виділяється цілий розділ, покликаний регулювати суспільні відносини та захищати правопорядок. «108. Свідок, що надав свідчення, в якого протягом семи днів трапиться хвороба, пожежа або смерть родича, має бути змушений сплатити борг і штраф...114. Або слід змусити обвинуваченого узяти во­гонь, зануритися у воду або ж доторкну­тися до голів дружини і синів окремо... 115. Той, кого палаючий вогонь не обпалює, кого вода не змушує піднятися вгору і з ким не­забаром не трапляється нещастя, пови­нен вважатися чистим в клятві» [6, 138].

Згадаємо Закони царя Хаммурапі (спря­мовані на страх перед покаранням), що проголошували: «Якщо син вдарив батька, йому слід відрубати руку»; «Якщо людина переломила кістку іншій людині, їй слід пе­реломити кістку»; «Якщо суддя розібрав справу, виніс рішення та виготовив доку­мент з печаткою, а потім рішення своє змінив, то суддя цей підлягає викриттю у зміні свого рішення, яке він постановив, та позовну суму, що мала місце в цій справі, він має сплатити в дванадцятикратному розмірі, крім того, на зібранні його повинні зігнати з суддівського крісла і він не пови­нен вертатися туди і засідати разом з ін­шими суддями» [10, 26].

Уклад життя стародавніх русичів на­клав відбиток на законодавство. Одна з найвідоміших пам’яток — Руська правда — написана князем київським Яросла­вом Володимировичем, свідчить наступне: «Хто уб’є людину, тому родичі убитого мстять за смерть смертю»; або за вбив­ство людини в спорі або у п’яному стані, якщо при цьому вбивці вдалося сховатися, то округа (гілка), де здійснилося вбивство, платить за нього штраф — дику віру, але в різні терміни і в декілька років. В тому випадку, якщо вбивця не сховається, то стягується з округи або волості половина віри — 20 гривен, а інша половина з са­мого вбивці. Якщо ж вбивство сталося без всякої сварки, то волость не платить за вбивцю але видає його «на потік» або в руки государя «з дружиною, з дітьми і з майном» [7, 7].

Слід зауважити, що хоча подібні пра­вові акти дещо бентежать сучасних, осо­бливо молодих, юристів, — бурхливий стан суспільства потребував суворих за­собів для підтримання суспільної безпеки та державної цілісності, тому жорстокість і, на перший погляд, деяка абсурдність ви­пробувань та покарань була породженням свого часу і цілком виправдовувала себе.

В епоху середньовіччя слідчі по-іншому підходять до самого поняття іс­тини, а також до процесу її встановлення. Акцент робиться на власне зізнання підо­зрюваного, яке вибивають з нього, не гре­буючи ні якими методами.

Також мають місце психологічні при­йоми. Наприклад, підозрюваного неспо­дівано для нього вводили в слабко освіт­лену кімнату, де лежав труп убитого, і там його умовляли сказати правду, розрахову­ючи, що приголомшений винуватець ви­дасть себе.

Апофеозом безправ’я став витвір Якова Шпренгера та Генріха Крамера — книга «Молот відьм» (Malleus Malefcarum), де всі негаразди пересічного громадянина пояснювались відьмацьким чаклунством, лише підозри в якому було цілком досить для спалення на вогнищі.

Подібна вседозволеність слідчих-інквізиторів сама по собі була неабияким психологічним тиском на свідомість по­тенційного злочинця [8, 69]. Мінус був в тому, що подібний тиск розповсюджувався й на законослухняних громадян, що при­зводило до наклепів та обмов. А, так би мовити, продукт вигадливості тогочасних дізнавачів залишив багатий спадок при­йдешнім поколінням у вигляді катувань та знущань не лише над тілом людини, а й над її духом.

Наприклад, поширене катування «ко­билка» являло собою дерев’яний пристрій з гвинтом, пристосованим для натягування та відпускання, призначений для мучення з метою встановлення істини. Тих, кого ка­тували на «кобилці», вішали за руки та роз­тягували за звисаючі ноги донизу, причому мотузки, якими були прив’язанні нещасні, тріщали від натяжіння. «Кобилку» розтягу­вали, заподіюючи біль, та послаблювали, припиняючи його [11, 78].

Зародки ж саме юридичної психоло­гії, якщо не як окремої науки, то принай­мні як окремого напряму досліджень, бе­руть початок з Епохи просвітництва. Саме тоді в наукових дискутуваннях заклада­лись основи раціоналістичного підходу до пояснення причин злочинності, а та­кож здійснювався збір емпіричного психо­логічного матеріалу щодо діяльності суду і місць позбавлення волі. Подолання те­ологічних і натуралістичних поглядів на злочинність зустрічається в працях фран­цузьких філософів-гуманістів Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Ш. Монтеськье, М. Вольтера, Д. Гельвеция, П. Гольбаха, де вказується на те, що право має бути не волею правителів, а усвідомлюваною суспільством мірою со­ціальної справедливості, повинно базува­тися на ідеях свободи особи і дотримання її природних прав.

Важливого значення набувають свід­чення свідків і дані про особу підсудного, потерпілого, позивача і відповідача. Без­умовно, і тут для правильної оцінки свід­чень зацікавлених осіб з’являється потреба залучення і використання психологічного знання [4, 29].

Переломним моментом стали науково-правові розробки італійського юриста Чезаре Беккаріа, що заклав основи раціонально-юридичного кодифікування злочинів. Його щирі переконання в тому, що будь-який прояв влади людини над лю­диною, яке не викликане крайньою необ­хідністю, є тиранією, що ефективність за­ходів, які перешкоджають скоєнню злочи­нів, має бути тим вище, чим небезпечніше злочин для суспільного блага і чим силь­ніше спонукальні мотиви до скоєння зло­чину, і отже, суворість покарання повинна залежати від тягара злочину, змусили сус­пільство переоцінити своє відношення до злочинів, злочинців та встановлення іс­тини. Провідні мислителі та вчені почина­ють ретельніше досліджувати ці питання [1, 27, 45].

Англієць Іеремія Бентам створює «ути­літарну теорію причин злочинності», що підігріває інтерес суспільства не лише до факторів злочинності, а й до особи та до конкретних типів злочинців, вплив на них слідства й судового процесу.

Масштабні монографічні праці з юри­дичної психології видають німецькі вчені К. Еккартегаузен («Про необхідність пси­хологічних знань при дослідженні злочи­нів» — 1792) та І.Х. Шауман («Думки про кримінальну психологію» — 1792).

Особливістю першої половини XIX ст. є зростання публікацій про злочинність і особу злочинця, природничих наук, що спираються на досягнення анатомії, біоло­гії, фізіології, психіатрії і ін. Такими є ро­боти німецьких учених І. Гофбауера «Пси­хологія у її основних вживаннях до судо­вого життя» (1808) і І. Фрідрейха «Систе­матичне керівництво із судової психології» (1835), а також публікації російських уче­них А.П. Куніцина, А.І. Галича, Д.Л. Елпатьєвського, Г.С. Гордієнка, П.Д. Лодія з психологічного обґрунтування міри пока­рання, виправлення і перевиховання зло­чинців.

Звісно, не обійшлося без крайнощів. У першій половині XIX ст. велику популяр­ність отримала френологічна теорія ав­стрійського лікаря-анатома Франца Галля, який намагався довести пряму залежність між психічними явищами і зовнішніми фі­зичними особливостями будови головного мозку людини (наявністю опуклостей, за­падин і співвідношень частин черепа).

Зі свого боку Чезаре Ломброзо у мо­нографії «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрьмознавства» (1876) розробив концеп­цію «природженого злочинця», вважаючи, що йому властиві атавістичні риси, які спо­ріднюють його з пращурами-дикунами. На думку Ч. Ломброзо, типовий «природже­ний злочинець» може бути розпізнаний за певними фізіогномічними ознаками: ско­шене чоло, подовжені або нерозвинуті мочки вух, великі щелепи, ямки на поти­личній частині голови тощо.

Як не дивно, теорію Ламброзо підтри­мали вчені багатьох країн, у тому числі і в Росії (І.Т. Оршанський, І. Гвоздєв, в пер­ших працях — Д.А. Дріль). В той же час через слов’янські соціально-культурні традиції і міждисциплінарну орієнтова­ність вони відразу були піддані критиці з боку багатьох юристів (В.Д. Спасович, Н.Д. Сергієвський, А.Ф. Коні та ін.) і пси­хологічно орієнтованих учених (В.М. Бехтерєв, В.Ф. Чиж, П.І. Ковалєвський та ін.).

На активізацію досліджень психологіч­них причин злочинності вплинув прогрес у царині суспільних та гуманітарних наук. Активну увагу почали приділяти, з одного боку, важливості встановлення правових законів, беручи до уваги природу людини, з іншого — наявності у юристів психоло­гічної компетентності.

Підпільно була видана спеціальна бро­шура В. Бахарєва «Як тримати себе на до­питі і в суді» (1900 р.), в якій описувались прийоми допиту, що використовували жан­дармські слідчі, й надавались рекоменда­ції, як їм протистояти. Адже, незважаючи на офіційну заборону катувань, слідчі ши­роко використовували їх на допитах.

Далі має місце надзвичайний за своїми масштабами та зухвалістю експеримент — створюється нова держава — Союз Ра­дянських Соціалістичних Республік. Вста­новлення нового порядку та захист його від злочинних посягань вимагає титаніч­ної праці від фахівців в різноманітних га­лузях науки.

Психолог А.Р. Лурія пропонує спеці­альний апарат, що фіксує реакцію особи, яку допитують, на слова-подразники. Цей апарат став прообразом поліграфа, так зва­ного детектора брехні [5, 114, 115].

Згодом цю ідею підхопили закордонні спеціалісти, але, зазнавши деяких спрощень, вона втратила свою попередню унікальність.

На поч. 2 пол. ХХ ст. за кордоном пи­танням встановлення достовірності свід­чень займаються І. Кертес, Я. Соукуп, П. Хорошовський, Т. Богдан та інші.

Проблема боротьби з брехнею вихо­дить на міжнародний рівень. Суспільство визнає необхідність заборони викорис­тання ЛСД на допитах (1971). Вважається, що хоча використання препарату дає непо­гані результати, воно є недозволеним впли­вом на психіку людини.

В англо-американському криміналь­ному процесі, де визнання підсудним своєї вини є достатнім для проголошення об­винувального вироку, широкого викорис­тання набувають різного роду провокації.

Як свідків допитують офіцерів полі­ції, котрі повідомляють суду інформацію, отриману незаконними шляхами. Експерти виступають як помічники суддів, що уне­можливлює їх неупереджене ставлення до підсудного.

Яскравим прикладом є процедура до­питу Лі Харві Освальда, який буцімто стрі­ляв в президента Кеннеді. Допит тривав 12 годин. Формально допит вів капітан Фіц, проте відомо, що насправді в допиті брали участь 25 чоловік, які міняли один одного через 7—8 годин. Пізніше, один з офіцерів напише, що ними були порушені всі прин­ципи вірної тактики допиту.

Безперервний прогрес у суспільних взаємовідносинах вимагає поваги до честі та гідності людини і громадянина. Вини­кає потреба у гуманних методах дізнання, нових способах встановлення істини. У 1992 р. засновується Європейська асоціа­ція психології і права. Юриспруденція ши­роко співпрацює з найрізноманітнішими галузями науки. У спілкуванні з підозрю­ваними, потерпілими, свідками використо­вуються новітні досягнення психології, со­ціології, логіки, риторики та ін. Широко за­стосовуються дані, отримані за допомогою різноманітних експертиз, зокрема, психо­логічних. У 1993 р. новий кримінально-процесуальний кодекс Франції дає офіцій­ний дозвіл на їх проведення на території країни.

В тому ж році у Римі при універси­теті «La Sapienza» починає діяти Міжна­родне товариство із судової психології. У 1996 р. засновується Італійська асоціація судової психології. Через рік в Турині виникає Академія психології, психіатрії та права. А в 2001 р. Американська судово-психологічна асоціація визнає судову пси­хологію окремою спеціальністю.

На теренах колишнього Радянського Союзу відбувається активізація психоло­гічних досліджень в галузі права. У Ро­сії публікуються роботи Ю.М. Антоняна, В.Л. Васильєва, М.І. Єникеєева, В.Ф. Пирожкова, О.М. Столяренка, Г.Г. Шиханцева і багатьох інших дослідників. Йде «бум» психологічно-юридичних публікацій.

В свою чергу практики, тобто дізнавачі та слідчі, застосовують знання з психоло­гії при проведенні слідчих дій. Цікавим є психологічний експеримент, який вирізня­ється своєю унікальністю у кожному окре­мому випадку, а отже є досить складним, бо вимагає від слідчого не лише профе­сійних навичок, а й неабиякої кмітливості та іноді акторської майстерності й ризику, адже результат проведення експерименту слідчий може лише прогнозувати, але не передбачити.

По-перше, будь-який психологічний експеримент базується на інформації, що накопичується в результаті ретельного зби­рання та дослідження доказів у справі. По­дібні дії слідчого дозволять йому визначи­тись з версіями, підозрюваними та напря­мом, в якому буде проходити подальше розслідування, а також грамотно сплану­вати сценарій майбутньої зустрічі з опо­нентом.

Було вкрадене осіннє пальто. Призна­чивши підозрюваному допит, слідчий при­дбав аналогічний екземпляр. Підозрюва­ний, зайшовши в кабінет слідчого і поба­чивши знайому (на перший погляд) річ, за­нервував і полегшив слідчому процес вста­новлення істини [5, 107].

По-друге, результат експерименту не є законною підставою для притягнення як обвинуваченого, він може лише скеру­вати дії слідчого або підштовхнути підо­зрюваного для подальшої співпраці. При­чому слід враховувати, що поштовхом по­винна слугувати несподіваність створеної ситуації, її відповідність протиправному діянню, результатом якого є зміна в поведінці особи — виникнення напруження, нервування тощо, що може значно полег­шити задачу інтерв’юера. Проте слід брати до уваги, що початкова відсутність психо­логічного контакту між слідчим та підо­зрюваним може сприяти обережності та «замкнутості» останнього, що відобра­зиться на результаті експерименту.

Готуючись до допиту підозрюваного у вбивстві власної дружини, слідчий знай­шов чобітки — такі самі, що були на жертві в момент вбивства, і які вона загубила у за­пальній боротьбі. Поставивши їх на стіл, слідчий прикрив їх газетою так, щоб край одного було важко не помітити. Підозрю­ваний, зайшовши в кабінет, одразу почав нервувати.

По-третє, слідчому необхідно ретельно ознайомитись з особою того, по відно­шенню до кого планується проведення експерименту. Слід встановити вік особи, адекватність сприйняття подій, що від­булись та відбуваються, попередній до­свід спілкування з представниками право­охоронних органів, мотиви, що спонукали особу до протиправних дій та подальшого приховування правдивої інформації.

Дехто М., боячись відповідальності за раніше скроєний злочин, у ході розслі­дування приховав своє дійсне прізвище. Слідчому, однак, були відомі данні про те, що М. насправді є Н., який на той час перебував у розшуку, хоча його родичі стверджували, що він помер та похова­ний на сільському кладовищі. Про це свід­чила його сестра, яка не здогадувалась про арешт брата. Слідчий викликав її на допит, домовившись з працівниками міліції про те, що у вказаний час вони проведуть М. повз вікна його кабінету. У визначений час слідчий запропонував дівчині, запрошеній на допит, визирнути у вікно. Упізнавши брата, вона скрикнула від несподіванки, чим проявила своє здивування та попере­днє знайомство з М. Після цього вона дала правдиві свідчення [5, 114].

По-четверте, слідчий повинен сам під­готуватись до проведення вказаної дії — належним чином облаштувати місце зустрічі з підозрюваним, продумати «сцена­рій» експерименту, визначитись з поряд­ком постановки питань, підготуватись мо­рально та психологічно. Також велику роль відіграє опрятність одягу та виправка слід­чого.

Молодий слідчий проводив допит свідка по справі Н. — майора армії. На до­питі свідок був мовчазним й не бажав кон­тактувати зі слідчим. Наступного дня до­пит проводив інший, більш досвідче­ний слідчий, якому Н. детально розпо­вів про хід бачених ним подій. На запи­тання, чому Н. не бажав говорити з попере­днім слідчим, він пояснив, що не випрасу­вана сорочка парубка наштовхнула його на думку про некомпетентність та недосвід­ченість останнього.

Перераховані приклади є застосуван­ням на практиці теоретичних рекомендацій провідних фахівців у царині психології. Перевагою психологічного експерименту є те, що він не порушує (принаймні не пови­нен порушувати) жодних прав людини та громадянина. Більш того, він сприяє ско­рішому виявленню істини, а отже й скорішому досягненню результату — вияв­ленню та притягненню винних до відпові­дальності. Моментом, на який не можна не звернути увагу, є те, що слідчий експери­мент є симбіозом психологічних, юридич­них, логічних та інших знань слідчого, що вимагає від нього постійної роботи над со­бою. Психологічний експеримент є вінцем багаторічних теоретичних надбань юри­дичної психології, що накладає на слід­чого величезну відповідальність за резуль­тати його проведення.

З цього слідує висновок про нагальну необхідність дослідження і поглиблення знань з юридичної психології, а саме: зако­номірностей поведінки, візуальних ознак неправдивих свідчень та виявлення інших нюансів не лише фахівцями у цій галузі, а й складом слідчих органів. Адже істо­рія зародження і розвитку юридичної пси­хології переконливо свідчить, що дана ца­рина теоретичного знання і психологіч­ної практики стає вельми багатоплановою і в перспективі буде ще більш необхідною в правовій сфері і чинитиме на неї свою формувальну гуманізуючу дію.

Список літератури:

Беккариа Чезаре. О преступлениях и наказаниях. — Москва: Стелс, 1995. [Электронный ресурс]. ? Режим доступа: http://www.krotov.info/lib_sec/02/b/bek/karia.html

Владимировъ Л.Е. Ученіе объ уголовныхъ доказательствахъ / Л.Е. Владимировъ. — СПб, 1910.

Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология [Электронный ресурс]. ? Режим до­ступа: http://209.85.129.132/search?q=cache:http://www.vuzlib.net/beta3/html/1/14465/

Дулов А.В. Судебная психология: учебное пособие; 2-е издание, исправленное и до­полненное / А.В. Дулов. — Минск: Вышэйшая школа, 1975.

Закатов. А.А. Ложь и борьба с нею / А.А. Закатов ? Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984.

Законы Ману. [пер. С. Д. Эльмановича проверенный и исправленный Г.Ф. Ильиным]. ? М.: Ладомир, 1992.

Білецький Леонід. Руська правда й історія її тексту / Леонід Білецький. — Вінніпег, 1993. [Електронний ресурс]. ? Режим доступу: http://litopis.org.ua/index.html

Крамер Генрих, Шпренгер Яков. Молот ведьм [пер. проф. С. Лозинского] / Ген­рих Крамер, Яков Шпренгер. [Электронный ресурс]. ? Режим доступа: http://www.lib/ aldebaran/ru

Зевако Мишель. Нострадамус [пер. Н.Ф. Василькова] / Мишель Зевако. — М.: Эксмо, 2006 [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.lib/aldebaran/ru/author/ zevaco_mishel_nostradamus

Законы царя Хаммурапи [Электронный ресурс]. — Режим доступа: www.hist.msu.ru/ER/Etext/hammurap.htm

11. Линовский В.А. Опыт исторических розысканий в следственном уголовном судопроизводстве в России / В.А. Линовский. — М., 2001.

 

< Попередня   Наступна >