Наукові статті Цивільне процесуальне право ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ “ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ”ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ “ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ”
| Наукові статті - Цивільне процесуальне право |
ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ “ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ”
О. Угриновська
У статті розглянено прикладні проблеми апеляційного перегляду рішень та ухвал суду першої інстанції ухвалених у порядку цивільного судочинства. Автор висловлює низку зауважень та пропозицій до Постанови Пленуму Верховного Суду „Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку”.
Ключові слова: апеляційне провадження, об’єкти апеляційного прегляду, межі апеляційного перегляду, повноваження апеляційних інстанцій.
Вироблення єдиного та правильного підходу у судовій практиці до застосування тих чи інших норм права має стратегічне значення для правової системи нашої держави і покладається на Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції.
Інститут апеляції був включений в цивільне судочинство України ще у 2001 році (Закон України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК)”). Однак офіційна узагальнена правова позиція Верховного Суду України з питань застосування норм ЦПК, які регулюють апеляційне провадження, з’явилася тільки наприкінці 2008 року.
Формування правозастосовної практики перегляду рішень суду першої інстанції на предмет їх законності та обґрунтованості судами другої ланки до цього часу відбувалося самостійно. Слід зазначити, що апеляційні суди в основному правильно застосовують норми цивільного процесуального законодавства. Однак, все ж таки, без помилок не обходиться. Про цей факт свідчать як публікації в пресі [1], так і практика Верховного Суду України [2].
24 жовтня 2008 року Пленумом Верхов
Слід зазначити, що увага Пленуму Верховного Суду України була зосереджена на таких інститутах апеляційного провадження як суб’єкти права на подання апеляційної скарги, об’єкти апеляційного перегляду, строки оскарження, порядок підготовки розгляду справи апеляційним судом, повноваження суду апеляційної інстанції та ін.
В цілому Постанова заслуговує на позитивну оцінку. Тому хочеться відзначити декілька важливих положень. Так, Верховний Суд України роз’яснює, що на стадії апеляційного провадження вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду, залишення такої скарги без руху та визнання її неподаною, повернення скарги, поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, залишення без розгляду, прийняття заяви про відкликання скарги чи відмови від неї, незалежно від того, до суду якої інстанції вони подані, належить до повноважень апеляційного суду. Тобто всі процесуальні дії, які пов’язані з прийняттям апеляційної скарги до розгляду та відкриттям на цій підставі апеляційного провадження повинен вчиняти виключно апеляційний суд. Відтак суд першої інстанції виконує лише функції з прийняття заяви про апеляційне оскарження і (або) апеляційної скарги та їх надіслання разом із справою до апеляційного суду у визначений частиною другою статті 296 ЦПК строк (п. 1 положення 3 Постанови).
Необхідно також звернути увагу на пункт 1 положення 7 Постанови. У ньому, на нашу думку, сформульований чіткий та логічний алгоритм процесуальних дій щодо прийняття апеляційної скарги до розгляду. Це є особливо важливим для роботи судді-доповідача.
Доцільним та правильним слід вважати роз’яснення Верховного Суду України апеляційним судам щодо того, які саме порушення норм процесуального права є підставою для скасування чи зміни рішення, якщо вони (такі порушення) призвели до неправильного вирішення справи. Це, наприклад, можуть бути порушення вимог статті 59 ЦПК щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (стаття 60 ЦПК), порушення вимог статті 215 ЦПК щодо змісту рішення суду тощо. У разі скасування рішення суду у зв’язку з порушенням норм процесуального права (частина третя статті 309 ЦПК) апеляційний суд повинен зазначити причинний зв’язок між порушенням норми процесуального права та прийняттям неправильного рішення (пункти 4, 6 положення 19 Постанови).
Перелік правових позицій Верховного Суду України, які на нашу думку, є правильними можна продовжувати, однак поряд із схвальними відгуками хотілося б висловити певні зауваження та пропозиції до вищезгаданої Постанови.
1. Так, певних доповнень потребує положення 1 Постанови, яке присвячено суб’єктам апеляційного оскарження.
Однією із передумов апеляційного оскарження є наявність повноважень на внесення апеляційної скарги. Правом на апеляційне оскарження судових рішень, тобто на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції щодо перевірки законності і обґрунтованості рішень суду першої інстанції, наділені сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. До інших осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ст. 26 ЦПК належать треті особи, представники сторін та третіх осіб у справах позовного провадження, а також заявники та інші заінтересовані особи, їхні представники у справах окремого провадження.
Пункт 1 положення 1 Постанови правильно, відповідно до діючого цивільного процесуального законодавства, роз’яснює, що правом на апеляційне оскарження володіють сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Однак, вже пункт 2 зазначеного положення містить певну суперечність. У третьому реченні зазначається, що особи та органи, які брали участь у справі, відповідно до статей 27, 292 ЦПК мають право на апеляційне оскарження судових рішень, проте далі, коли мова йде про подання апеляційної скарги через представника, чомусь не згадується про можливість звернення із апеляцією представника іншої заінтересованої особи. Це не лише не відповідає законодавчим положенням, а й суперечить першій частині аналізованого речення. Адже представник іншої заінтересованої особи також належить до кола осіб, які беруть участь у справі. Відтак пункт 2 положення 1 Постанови після слів “або заявника” необхідно доповнити словами “іншої заінтересованої особи”.
Слід зазначити, що згідно із ст. 292 ЦПК правом апеляційного оскарження наділені виключно сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Це повноваження випливає з їхнього процесуального статусу та виконуваних функцій. Тому слід пам’ятати, що перелік суб’єктів апеляційного оскарження є виключний та розширеному тлумаченню не підлягає. З цього твердження випливає, що інші учасники процесу, такі як-от, наприклад, свідок, експерт не можуть вносити апеляційну скаргу. Відтак вважаємо, що положення 1 Постанови слід доповнити пунктом 4 наступного змісту: “Право апеляційного оскарження не мають інші учасники процесу, перелічені в ст. 47 ЦПК”.
Відповідно до ст. ст. 73 та 294 ЦПК поновлення строку на апеляційне оскарження відбувається у разі його пропущення з поважних причин. Питання про те, чи є певна причина поважною вирішується в кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи. На нашу думку, однією із поважних причин для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження є смерть особи, яка брала участь у розгляді справи у суді першої інстанції, в період набрання рішенням суду законної сили. У цьому випадку з відповідним клопотанням можуть звернутися правонаступники цієї особи. Відтак, рекомендуємо доповнити пункт 1 положення 2 Постанови реченням такого змісту: “Судам слід враховувати, що смерть особи, яка брала участь у розгляді справи у суді першої інстанції, в період набрання рішенням суду законної сили є поважною причиною для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду правонаступниками такої особи”.
Слід зазначити, що допустимість об’єкта апеляційного оскарження є необхідною передумовою для прийняття апеляційної скарги до розгляду. Інакше суддя-доповідач апеляційного суду зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Згідно із нормами ЦПК об’єктами апеляційного оскарження є рішення та ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, у справах позовного та окремого провадження. Відтак судовий наказ, який ухвалюється судом в порядку наказного провадження, і є особливою формою судового рішення не може бути об’єктом апеляційного оскарження. На основі цього, вважаємо, що положення 4 Постанови необхідно доповнити пунктом 2 такого змісту: “Судовий наказ, який є особливою формою судового рішення, апеляційному оскарженню не підлягає, оскільки нормами ЦПК не передбачено можливість його апеляційного оскарження”.
У пункті 1 положення 6 Постанови вказується, що заява про апеляційне оскарження та (або) апеляційна скарга, подані після закінчення встановлених строків, без наявності в них клопотання або в окремій заяві про поновлення цього строку, ухвалою судді-доповідача апеляційного суду залишається без розгляду, справа повертається до суду першої інстанції. Ця ухвала апеляційного суду належить до тієї категорії ухвал, які перешкоджають подальшому руху справи. Слід зазначити, що ухвали суду апеляційної інстанції, які перешкоджають подальшому руху справи, підлягають касаційному оскарженню, а відтак вони повинні бути обґрунтованими. Тому, на нашу думку, пункт 1 цього положення необхідно доповнити другим реченням: “Ухвала про залишення заяви про апеляційне оскарження та (або) апеляційної скарги без розгляду повинна бути мотивована”.
Відповідно до основних положень змагального процесу, на суд покладається обов’язок роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, а також наслідки вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій. Відтак, якщо при розгляді справи в апеляційній інстанції буде встановлено, що заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга подана без дотримання встановлених строків і не містить у собі клопотання про поновлення пропущеного строку, а під час розгляду справи таке клопотання не заявлене, апеляційний суд зобов’язаний роз’яснити про необхідність подання такого клопотання та про наслідки його неподання. І лише після цього, у разі якщо таке клопотання не було подане, апеляційний суд ухвалою залишає апеляційну скаргу без розгляду. Зважаючи на викладене, пункт 5 положення 6 Постанови необхідно викласти у наступній редакції: “Якщо при розгляді справи в апеляційній інстанції буде встановлено, що заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга подана без дотримання встановлених строків і не містить у собі клопотання про поновлення пропущеного строку, а під час розгляду справи таке клопотання не заявлене (за умови, суд роз’яснить особі про необхідність подання такого клопотання) апеляційний суд ухвалою залишає апеляційну скаргу без розгляду”.
При вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду до повноважень судді-доповідача належить перевірити: 1) чи передбачена законом можливість апеляційного оскарження ухвали; 2) наявність в особи, яка подає скаргу, права на апеляційне оскарження судового рішення; 3) чи дотримано строк на подання апеляційної скарги; 4) відповідність апеляційної скарги формі та змісту, встановлених законом, і переліку додатків до неї; 5) чи сплачено в належному розмірі та у визначеному порядку судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Тобто на цьому етапі суддя-доповідач уповноважений вирішувати суто організаційні питання відкриття апеляційного провадження, які не пов’язані із розглядом апеляційної скарги по суті на предмет її обґрунтованості. У зв’язку з цим пропонуємо доповнити пункт 1 положення 7 Постанови наступним реченням: “При вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суддя-доповідач не вправі вирішувати питання про обґрунтованість чи необґрунтованість скарги”.
На наш погляд пункт 4 положення 9 Постанови слід викласти у наступній редакції: “Вважаємо, що слід повернути справу до суду першої інстанції в разі надходження такої справи з нерозглянутими заявами про виправлення описок, арифметичних помилок у судовому рішенні або про роз’яснення рішення суду. Якщо дані порушення виявленні в ході розгляду справи в апеляційній інстанції, то відповідні порушення мають усуватися апеляційним судом”. На нашу думку, підстави повернення справи до суду першої інстанції, викладені у пункті 2 положення 9 Постанови, абсолютно унеможливлюють розгляд справи апеляційним судом. Натомість надходження справи з нерозглянутими заявами про виправлення описок, арифметичних помилок у судовому рішенні або про роз’яснення рішення суду не є абсолютним порушенням, а тому може бути усунене апеляційним судом.
Стаття 300 ЦПК передбачає таке розпорядче право відповідача по апеляції як її визнання. Відтак положення 12 Постанови необхідно доповнити пунктом 8, в якому зазначити: “Друга сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою як до початку розгляду справи в апеляційному суду так і після. Відповідно ч. 5 ст. 300 ЦПК суд має право врахувати таке визнання у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи”.
Відповідно до статті 304 ЦПК суд апеляційної інстанції при розгляді справи керується правилами розгляду справи судом першої інстанції, з винятками та доповненнями, які встановлені главою І “Апеляційне провадження” розділу V ЦПК. Це положення додатково підкреслює, що апеляційне провадження не є альтернативою розгляду справи в суді першої інстанції. Апеляції як інституту цивільного процесуального права притаманні самостійні завдання та мета. Саме тому під час перегляду справи в апеляційному суді не можна пред’явити зустрічний позов чи позов третьої особи із самостійними вимогами, об’єднати чи роз’єднати позовні вимоги, а також застосовувати правило про недопустимість розгляду справи за відсутності позивача, від якого не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, оскільки ці інститути властиві для провадження у суді першої інстанції. Беручи до уваги все вищевикладене пропонуємо друге речення положення 16 Постанови викласти в такій редакції: “У зв’язку з цим, зокрема, в апеляційній інстанції не застосовуються правила про пред’явлення зустрічного позову (стаття 123 ЦПК), про прийняття позову третьої особи із самостійними вимогами (стаття 125 ЦПК), про об’єднання та роз’єднання позовів (стаття 126 ЦПК), оскільки перегляд рішення апеляційною інстанцією відбувається в межах позовних вимог, що заявлені в суді першої інстанції, а дані волевиявлення можливі лише в суді першої інстанції. Правило про недопустимість розгляду справи за відсутності позивача, від якого не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (ч. 3 ст. 169 ЦПК) теж не застосовується в апеляційній інстанції, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду, не перешкоджає апеляційному розгляду справи”.
У пункті 1 положення 18 Постанови роз’яснюється, що рішення повинно бути ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Водночас судам слід пам’ятати, що законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. Зокрема, таким недоліком, який не призводить до порушення основних принципів цивільного процесуального законодавства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, і не впливає на суть ухваленого рішення, на думку Пленуму Верховного Суду України, можна визнати саму по собі відсутність технічного запису при безспірності доказів, якими обґрунтовано рішення. На наш погляд, ця позиція потребує певного доповнення. Відтак, вважаємо, що відсутність технічної фіксації процесу може бути визнана підставою для скасування рішення суду першої інстанції лише у випадку, коли сторонами не подавалось заяви (клопотання) про нездійснення технічної фіксації та нездійснення технічної фіксації призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.
Висновки
На нашу думку, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку” повинна стати своєрідним правовим фундаментом для ухвалення законних та обґрунтованих рішень судами апеляційної інстанції. А запропоновані зауваження та доповнення до неї, на наш погляд, дадуть можливість охопити більш широке коло проблемних питань, що виникають у судовій практиці під час здійснення судочинства у апеляційних судах та потребують додаткових роз’яснень, та які залишилися поза увагою Пленуму Верховного Суду України.
––––––––––––––––––––
Гвоздецкий А. Внеочередной съезд судей будет?! // Юридическая практика. – № 13 (483). – 27 марта 2007. – С. 7
Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2007 року// Юридическая практика. – № 4 (526). – 22 січня 2008. – С. 21; Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 червня 2007 року// Юридическая практика. – № 10 (532). – 4 марта 2008. – С. 21
Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 11. – С. 7–15
Гузь Л.Є. Підстави для скасування судових рішень (ухвал) та способи запобігання їх виникнення при розгляді цивільних справ в судах. – Х.: ВПФ “Поліграфіст”, 2006. – С. 4
Наступна >