Головна Наукові статті Філософія ПРОБЛЕМА ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ У ДОЕЛЛІНІСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

ПРОБЛЕМА ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ У ДОЕЛЛІНІСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Наукові статті - Філософія
214

Н.Ю. Мельничук

ПРОБЛЕМА ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ У ДОЕЛЛІНІСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Розглядаються особливості бачення античними філософами природного закону, аналізується специфіка трактування поняття «злочин» та «покарання» у контексті проблематики еволюції цих ка­тегорій.

Ключові слова: злочин, покарання, категорія, Геракліт, Піфагор, Платон, Арістотель.

Постановка проблеми. Відповідно до запитів сьогодення по­няття «злочин» та «покарання», насамперед, слід розглядати у параме­трах вирішення проблем застосування Кримінального кодексу України та перспектив його удосконалення. Однак, незважаючи на те, що по­треба швидкого реагування на кризові ситуації, які виникають на тлі сучасних кримінологічних проблем, висуває вимогу підходу до цих понять передусім як до актуальних категорій кримінального права, це не означає, що варто керуватися стратегією поспішності, яка, стаючи прикметою сучасного темпу життя, нерідко призводить до хибних кроків. Ознакою саме такої поспішності було б ігнорування того, що категорії «злочин» та «покарання» здатні функціонувати у полінауковому просторі, себто у площині не лише юридичних, а й філософських наук. Ця обставина спонукає до постановки проблеми міждисципліна­рної кореляції цих категорій. Розв’язання цієї проблеми пов’язане з важливим науковим завданням, націленим на знівелювання комунікативних розривів між юристами і тими науковцями неюридичних спеціальностей, котрі так чи інакше звертаються до проблематики злочину і покарання. Зрештою, усунення комунікативних розривів має важливе практичне значення, оскільки в умовах посилення ін­тегративних тенденцій і процесів у пізнанні та практиці дисциплі­нарна ізольованість перешкоджає об’єднанню наукових потужнос­тей в єдиний комплекс, скерований на осмислення системних за­вдань, які неможливо розв’язати у ситуації дисц

иплінарної ізольо­ваності, зокрема пов’язаних з криміналізацією та декриміналізацією, юридичним прогнозуванням, застосуванням та перспективами удосконалення КК України тощо.

Однак, виявлення такої площини неможливе без осмислення еволюції понять «злочин» та «покарання». У цьому контексті особ­ливої ваги набуває дослідження специфіки їх потрактування мисли­телями окремих історико-культурологічних періодів, в тому числі й Античності.

Стан дослідження. Праці античних філософів безупинно пе­ребували у полі зору науковців. До осмислення античної філософії долучалися Н. Марков, П. Юркевич, Д. Чижевський, В. Асмус, О. Маковельський, О. Лосєв, Я. Леговіч, Е. Михайлова, О. Чанишев, О. Доброхотов, І. Рожанський, Ф. Кессіді, А. Тахо-Годі, В. Кондзьолка, Н. Мотрошилова та ін. Правничий сегмент античної філософії дослі­джували як філософи, так і юристи (М.М. Гернет, А.А. Піонтковський, В.С. Нерсесянц, С.С. Сливка, П.М. Рабінович, СП. Рабінович та ін.). Однак, попри концептуальне осмислення матеріалу, не відбулося тако­го декодування інформації, яке б сприяло проникненню в «тіло» кате­горій «злочин» та «покарання» як таких, що здатні функціонувати у полінауковому просторі.

Враховуючи цей аспект, на меті - у давньогрецьких джерелах ті сегменти, що здатні прислужитися розкриттю змістовного наповнення категорій «злочин» та «покарання». Для цього необхідно виявити роз­становку логічних акцентів при потрактуванні цих понять філософами доелліністичного періоду. Насамперед звернемося до натурфілософів, а затим - до філософських джерел досократівського етапу та класич­ного періоду розвитку античнї філософії.

Виклад основних положень. Апелюючи до натурфілософських джерел, оминемо філософію Анаксимандра, оскільки цій темі присвя­чено одну з опублікованих нами праць [1]. Відтак, відразу ж звернемо­ся до Геракліта, апелюючи до його фрази: «Сонце не перейде своєї міри, інакше б його спостигли Ерінії, помічниці Правди» (у перекладі з давньогрецької М.О. Динника) [2, с. 50], чи (у перекладі з давньогре­цької Памфіла Юркевича) «Сонце ніколи не переступає призначеної йому межі, позаяк Еринії, служниці Правди, знайшли б його десь в іншому місці» [3, с. 91].

Попри те, що філософія Геракліта знайшла досить широке ви­світлення у науковій літературі, вище цитований уривок не привертав до себе належної уваги. Стосовно його тлумачення можна лише за­уважити, що, з одного боку, він інтерпретувався безвідносно до прав­ничої проблематики, з іншого – в контексті співвіднесення законів ко­смосу та правничих норм, які існують у людському суспільстві. Ска­жімо, Н.В. Мотрошилова обмежується у своєму трактуванні акцентуванням на тому, що Сонце, навіть будучи «привілейованим», не сміє порушити природний порядок Всесвіту [4, с. 128]. Натомість, В.І. Бакіна вважає, що фрагмент вказує на «підпорядкування космосу правничим нормам, які існують у людському суспільстві» [5].

Оскільки тлумачення Н.В. Мотрошилової слугує для нас від­правним пунктом, котрий спонукає до прочитання метафори Геракліта як такої, що містять натяк на невідворотність покарання незалежно від статусності провинника, то твердження В.І. Бакіної викликає запере­чення, яке аргументуємо, по-перше, опираючись на міркування Геракліта стосовно Божественного закону (чи пак закону космосу) як дже­рела усіх інших законів [2, с. 51] (що означає підпорядкування правни­чих законів закону космосу, а не навпаки ); по-друге, зважаючи на те, що цитована фраза Геракліта має продовження, в якому, зокрема, йдеться про те, що, оскільки сонце, річ матеріальна, не може скоїти такої несправедливості, як ухилитись від призначених йому станів, то й людина, як істота розумна, має незмінно підпорядковуватися вічно­му розуму [5, с. 91–92]. З цього випливає не лише пріоритет підпоряд­кування законам космосу, а й очевидним стає, що божественний закон виступає як парадигма людських законів.

Інша річ, якщо мається на увазі те, на чому акцентував Ж-П. Вернан, який, простежуючи у давніх греків виділення ідеї космічно­го порядку, справедливо зазначав, що тепер уже цей порядок базувався не на уявленнях щодо могутності бога – верховного правителя, а на понятті космосу, підпорядкованого закону, правилу (nomos) [6, с. 13]. Наголосимо, що тут йдеться не про підпорядкування космосу правни­чим нормам, а про його підлеглість встановленому для всіх елементів (стихій) закону.

Водночас, не можемо погодитися з К. Поппером, котрий натякає на неспроможність Геракліта розмежовувати юридичні закони чи нор­ми, з одного боку, і природні закони чи правила, з іншого [7, с 27]. На наш погляд, поєднання в Гераклітовому мисленні природи та законо­давчого права, закону буття космосу і правового закону ще не означає, що цей філософ не здатен був розрізняти правові закони та природні закономірності. Інша річ, що виявити демаркаційну лінію між соціу­мом та природою у Геракліта настільки ж проблематично, як і провес­ти чітку межу між тогочасним світським правом та сакральним.

Такий акцент має для нас принципове значення, оскільки пере­міщує згадуваний фрагмент Геракліта з метафоричної сфери у площи­ну філософсько-правничих конструкцій, а відтак відкриває перспекти­ву для його більш глибокого осмислення. На нашу думку, у зазначених параметрах навряд чи доцільно обмежуватися трактуванням, в якому йдеться про порушення межі лише як таке, що ні для кого не минає безкарно. Якщо зважити на те, що аналогічним до застосованого у фрагменті метафоричного прийому (з якого, властиво, автоматично випливає щойно згадуване тлумачення) нерідко послуговувалися поети та філософи як до Геракліта так і опісля, то закономірним виявиться припущення, що у Геракліта, як філософа, котрий відзна­чався неординарністю, а відтак і нехіттю до літературних штампів, прозора метафоричність, котра, здавалось би, прочитується без жо­дних зусиль, насправді приховує у собі набагато глибший підтекст. Маючи на меті заглибитися саме у цей прошарок, насамперед звер­немося до світоглядного змісту, що вкладався у поняття «межа» у контексті античної космології.

Передусім зауважимо, що характерною рисою античного світо­відчуття було уявлення про космос як замкнений, обмежений видимим небесним склепінням світ [8, с 40]. При формуванні в античному сві­товідчутті образу замкненого космічного простору межа макрокосму закономірно набувала значення такої, що відділяє космос (упорядко­ваність) від хаосу, який, виступаючи в ролі своєрідної периферії кос­мосу, тієї просторової сфери, що його оточує, ототожнювався з безо­днею, проваллям, безладом. Відповідно, у світоглядному просторі ця межа вже фігурувала як така, що її порушення призводить не лише до потрапляння на територію хаосу, а й до зрушення самої суті межі як знаку, а відтак й до відродження хаосу, про що вже йшлось.

Якщо взяти до уваги, що в античній свідомості макрокосм пере­бував у спільній площині з соціокосмом, то (світоглядно) переступ межі як космологічного знаку означав хаотизацію як космосу, так і суспільства, тобто фігурував як чинник не лише акосмії, а й аномії як соціальної модифікації хаосу. Звідси випливає, що переступ межі, про який йдеться у фрагменті, фігуруючи як космонебезпечна дія, містив у собі й підтекст суспільної небезпечності.

У Геракліта вказана значимість посилюється асоціацією з міфо­логічним сюжетом про Фаетона, в якому йдеться про жахливі для лю­дей наслідки через порушення Сонцем закладених на його шляху меж. Зважаючи на те, що у фрагменті Геракліта йдеться про злочин (що є очевидним хоча б уже з того, що у покаранні мали бути задіяні Ериніі), то помітним стає наявність світоглядного вектора, котрий скеровує до трактування злочину як такого, що співвідноситься з космо-, а відтак і соціонебезпечністю. Водночас стає зрозумілим, що покарання за пере­ступ окресленої межі закладене у законах космосу.

Тема злочину і покарання отримала розвиток у філософії Піфагора та піфагорейців. Піфагор розглядав злочин та покарання у кон­тексті полярності законного й незаконного як виразу загальнокосміч-ної протилежності граничного й безмежного, де границя задає норму, межу людській поведінці, в тому числі зобов’язує підкорятися зако­нам. Піфагорейці розглядали поняття «злочин» та «покарання» на фоні протиріччя між всезагальною основою світу (його гармонією) і особи­стим буттям людей (які належать «безладному світу речей, що наро­джуються»). Йдеться про виформування вектора до трактування зло­чинної дії як порушення міри на тлі осмислення закону як такого, що задає межу людській поведінці. У цьому контексті заакцентуємо на міркуваннях піфагорейців щодо здатності людини до здійснення вибо­ру. Зокрема, зішлемось на піфагорейський знак Y, як такий, що вказує на те, що людина, перебуваючи в певній точці, має можливість вибору того чи іншого шляху [9, с. 40]. Відтак, йдеться про виформування вектора до осмислення злочину як волевиявлення людини.

Що стосується поняття покарання, то, вважаючи, що в основі всіх речей і явищ лежить число, природа і сила якого діє повсюдно у всіх людських справах і відносинах, при трактуванні міри пока­рання піфагорейці відштовхувались від співвіднесення числа з не­змінним буттям (у протилежність змінним властивостям предметів) та уявлень, згідно з якими гармонія у правовій сфері засновується на співмірності злочину та покарання на основі кількісного пропор­ційного відношення, що дорівнює «числу, помноженому саме на себе» (1182 а 10) [10, с. 282].

Піфагорейці вважали число 10 сутністю всього космосу, оскіль­ки останній трактувався як такий, що складається з десяти тіл: з неба нерухомих зірок, п’яти планет, сонця, місяця, землі і протиземелля. До числа 10 входять 1+2+3+4. Останнє число - 4 фігурує як найдоскона­ліше з-поміж усіх тих чисел, що становлять повноту і гармонію числа 10. Відтак, аналогічно до космосу, який має числом своїм 4, справед­ливість як вища досконалість трактувалася як така, що містить у собі те ж саме досконале число, яке включає: 1) стан злочинця до скоєння злочину; 2) стан душі зганьбленого; 3) дух судді; 4) страждання злочи­нця. Якщо число 4 висловлює досконалість космосу і сутність справе­дливості, то звідси випливає, що справедливість є достатній і могутній агент для створення морального космосу, держави [3, с 97]. Відтак, очевидним стає, що силові лінії семіотики Піфагора та піфагорейців скеровані у площину потрактування злочину як переступу, що є ре­зультатом волевиявлення людини, а покарання - як відплати в пара­метрах досконалого числа, що виступає як сутність і світового, і державного космосу.

На наступному етапі, у класичній античній філософії, проблема­тика злочину та покарання займала важливе місце у філософуванні Сократа. Однак, ми не зупинятимемося на цій темі, оскільки розкрили її в одній зі своїх праць, в якій, опираючись на першоджерела, довели, що за природним правом Сократ визнає як прижиттєве покарання зло­чинця богами, так і його посмертне покарання, об’єктивоване у муках душі в потойбічні. Поняття «злочин» окреслюється у Сократа як по­рушення міри, співвіднесення злочину та покарання виводиться з принципу співмірності. Злочин розглядається як порушення справед­ливості, а покарання - як регенерація останньої. Покарання (в суб’єктивному значенні) виконує катартичну функцію, в об’єктив­ному - слугує засобом запобігання подальшим злочинам. Покарання фігурує як невідворотне остільки, оскільки осмислюється в контексті поняття врівноважувальної справедливості [11, с 399-400].

Що стосується філософії Платона, то «покарання» філософ за­раховує не до минулого (вважаючи, що, якби воно стосувалось мину­лого, то було б помстою), а до майбутнього - трактуючи його, як ліки для зцілення душі від скоєної несправедливості. Що зроблене, того не переробиш, відтак мета покарання зводиться до виправлення злочинця та запобігання іншим злочинам. Загальна ідея про те, що покарання має значення зцілюючої сили, ділиться на три окремі. 1) покарання зцілює самого злочинця, бо відвертає його надалі від зла. Мета ця може бути досягнута вмовлянням, а якщо цього не досить, то страхом покарання; 2) покарання зцілює суспільство, бо громадяни, будучи його свідками, відвернуться від злочинів; 3) покарання очищує держа­ву, бо смертною карою невиправних злочинців воно звільняє її від шкідливих елементів [3, c. 200].

Звернемо увагу на момент, який, здається, залишився поза ува­гою дослідників. Маємо на увазі розрізнення Платоном таких понять, як покарання й відплата. Адже, тоді як у діалозі «Протагор» йдеться про покарання як відплату з метою виправлення злочинця [12, с. 209], то у праці «Закони» здійснюється чітке розмежування по­нять «покарання» і «відплата». Покарання осмислюється у парамет­рах етичної категорії «добра», тоді як відплата, будучи трактована як така, що супроводжує несправедливість, фігурує у спільних з останньою координатах, тобто – в площині зла. Відповідно, відпла­та тлумачиться як страждання, що супроводжує злочин, залишаючи винуватця нещасним, а покарання виступає як засіб очищення душі злочинця (поза тими випадками, коли останній вважається невипра­вним) [13, с. 484, 600].

Отже, тоді як у «Горгії» акцентується на покаранні як об’єктивному «добрі», навіть незважаючи на те, що суб’єктивно (зло­чинцем) воно може розцінюватися як зло [14, с. 300–302], в «Законах», хоча і йдеться про покарання, яке «не має на меті завдати зло» [13, с. 600], виокремлюється інша домінанта, де «зло» й «добро» вже фігу­рують у співвіднесенні з двома різними поняттями – відплатою, як карою, та покаранням.

У політико-правовій міфології Платона, як на те звертав увагу В. Нерсесянц, земне покарання за всілякого роду проступки і злочини супроводжується правосуддям богів [15, с. 68]. Доповнимо, що у пра­цях Платона йдеться про правосуддя, яке здійснюється не лише на зе­млі, а й у потойбіччі, де душа зазнає покарання, вдесятеро більшого, аніж злочин. Це – «скинення» душі (в разі вчинення найважчих злочи­нів) на довічні муки в Тартар [14, с. 362], або ж її переміщення на ти­сячу років у підземну в’язницю, після чого людина отримує наступне життя, в якому вже стає не злочинцем, а жертвою, потерпаючи від та­кого ж злочину, котрий вчинила у своєму минулому житті [13, с. 618].

Розглядаючи потрактування Платоном поняття «злочин», необ­хідно заакцентувати на застосовуваному філософом прийомі фундаме­нтальної аналогії між державою та людським індивідом. За Платоном, держава являє собою таке ж суголосне органічне ціле, як і людина.

Аналогічно до того, як у людському організмі кожен орган виконує певні, властиві йому функції, так і в державі кожна людина служить цілому, а ціле, відповідно, служить їй [13, с 653]. З цих міркувань Платона, а також з його роздумів стосовно того, що громадянам нале­жить усвідомлювати, що всі члени держави є братами, які, відповідно, повинні ставитися один до одного як брати, випливає, що нанесення шкоди громадянинові, як одному з органів державного організму, стає на перешкоді повноцінному функціонуванню усього державного орга­нізму. У цьому розумінні злочин, як такий, що становить небезпеку для громадянина, виступає і як небезпечний для держави, органом, одиницею (або ж носієм властивостей) якої є цей громадянин.

Зазначена думка знаходить своє продовження й у філософуванні Арістотеля, в якого людина також співвідноситься з державою, як час­тка зі своїм цілим (1253 а 25) [16, с 17]. За цих обставин, те, що стано­вить небезпеку для громадянина, стає небезепечним й для цілокупного організму держави, яка, виступаючи як «сукупність громадян, самодо­статня для звичайного існування» (1275 в 20) [16, с 68], трактується як така, що її повноцінне функціонування пов’язане персонально з кож­ним із громадян. У цьому контексті виформовується вектор, що скеро­вує до осмислення злочину як такого, що є небезпечним для держави.

Необхідно заакцентувати й на розмежуванні Арістотелем таких понять, як «неправосудне» (to dikaion) та «неправосудне діло» (to adikema). Без сумніву, Арістотель вкладає це питання у формулу пере­ходу можливості у дійсність. Адже «неправосудне» виступає у нього як таке, що існує «до вчинку», себто як зафіксоване в законі потенцій­не порушення права. Фактично поняття «неправосудного» відрізняєть­ся од «неправосудного діла», як абстрактна норма від конкретних дій, котрі підлягають осуду. Аналогічне розрізнення стосується й «неспра­ведливого», як такого, що в принципі вважається несправедливим, та «несправедливого діла», себто реально здійсненого несправедливого вчинку (1195 а 10) [17, с 314].

Опираючись на вище наведені міркування Арістотеля, у ви­сновку наголосимо, що в контексті потрактування філософом не­правосудного, як протизаконного і несправедливого; державного права, як частково природного і частково узаконеного, й розрізнен­ня «несправедливого» та «несправедливого діла», «неправосудно­го» і «неправосудного діла», злочин профігурує як такий, що являє собою не мисленнєвий протиправний акт, а реальне порушення державного права.

Що стосується «покарання», то ми не зосереджуватимемося на Арістотелевому трактуванні «покарання» як засобу, яким закон відве­ртає людину від зла, оскільки це питання детально досліджене П. Юркевичем [3, с. 235–236]. Натомість, розглянемо покарання у співвіднесенні з таким поняттям, як «справедливість». Стагіріт не при­стає на думку Піфагора щодо справедливості (dikaiosyne) як числа, помноженого саме на себе (1182 а 10) [17, с. 282]. Він взагалі не поді­ляє поглядів піфагорейців стосовно того, що розплата з потерпілим (to antipeponthos) і є взагалі (haplos) правосуддя (1132 b 20) [10, с. 140]. Так, при зверненні до права, пов’язаного з розподілом (en dianomais), Арістотель, осмислюючи неправосудне як несправедливе, стверджує, що, оскільки між крайнощами несправедливого існує певна середина, яка являє собою справедливу рівність (to ison), то правосудне має бути серединою. Оскільки справедлива рівність передбачає не менше двох частин і двох сторін, то і правосуддя має бути серединою і справедли­вою рівністю стосовно чогось і для когось («як справедлива рівність – це [рівність] двох [частин], нарешті, як право – це [право] для певних осіб») (1131 а 15) [10, с. 136–137]. Таким чином, право передбачає не менше чотирьох членів, оскільки «і тих, для кого [існує право, не мен­ше] двох і те, до чого [воно застосовується], – дві речі. При цьому для осіб і для речей матиме місце однакове зрівнювання (isotes), оскільки однаковим є відношення однієї пари [тобто речей], до іншої [тобто осіб]» (1131 а 20) [10, с. 137].

Висновок. Отже, на основі вище викладеного можемо гово­рити про виокремлення в античній філософії доелліністичного пе­ріоду векторів до потрактування злочину, як небезпечного для дер­жави протиправного вчинку, який є актом волевиявлення особи, а покарання – як засобу попередження злочинів та відплати (у Арістотеля – за принципом розподіляючого права). Саме вказані елеме­нти й можна розцінювати як такі, що, поряд з іншими філософськи­ми ресурсами, можуть бути використані при виявленні змістового наповнення категорій злочин та покарання, а відтак і здійсненні міждисциплінарної кореляції цих категорій, як таких, що здатні фу­нкціонувати у полінауковому просторі.

–––––––––––

Проблема злочину та покарання в контексті вчення Анаксимандра // Вісник Прикарпатського університету. – 2008. – Вип. ХІ. – С. 80–86.

Фрагменты Гераклита / пер. с древнегреч. М.А. Дынника // Материа­листы древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / под ред. М.А. Дынника. - М.: Госполитиздат, 1955. - С. 39-52.

Юркевич П. Історія філософії права (давньої) // Памфіл Юркевич. З рукописної спадщини / упоряд. М. Ткачук. - К.: Видавничий дім «КМ «Akademia»; Пульсари, 1999. - С. 32-279.

Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: истори­ко-философские очерки и портреты / Н.В. Мотрошилова. - М.: Политиздат, 1991. - 464 с.

Бакина В. И. Взаимоотношения макрокосмоса и макрокосмоса в ран­ней древнегреческой философии / В.И. Бакина // Вестник Московского универ­ситета. Серия 7. Философия. - 2000. - № 5. [Электронниый ресурс]. Режим досту­пу: http://www.philos.msu.ru/vestnik/philos/art/2000/bakina cosmos.htm).

Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой _ мысли / Ж.-П. Вернан; пер. с франц. - М.: Прогресс, 1988. - 224 с.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги // К. Поппер. У поло­ні Платонових чарів / пер. з англ. О. Коваленка. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. -444 с.

Рожанский И. Д. Развитие естествознания в эпоху античности. Ран­няя греческая наука «о природе» / И. Д. Рожанский; под ред. СР. Мику-линского. - М.: Наука, 1979. - 286 с.

Legowicz Jan. Zarys Historii filozofii. Elementy doksografii. -Warszawa: Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1967. - 634 s

Аристотель. Никомахова этика / Аристотель; пер. Н.В. Брагин­ская, В.В. Бибихин // Аристотель. Этика. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2006. -С. 5-279.

Мельничук Н.Ю. Поняття «злочин» та «покарання» у філософії Со­крата / Н.Ю. Мельничук // Науковий вісник Львівського державного універси­тету внутрішніх справ. Серія юридична. - 2007. - Вип. 3. - С 397–403.

Платон. Протагор // Платон. Сочинения: в 3 т. - М.: Мысль, 1968. -Т. 1. - С. 189-253.

Платон. Законы // Платон. Государство. Законы. Политика. - М.: Мысль, 1998 - C. 385-716.

Платон. Горгий // Платон. Сочинения: в 3 т. - М.: Мысль, 1968. -Т. 1. - С. 257-365.

Нерсесянц В.С. Платон / В.С. Нерсесянц. - М.: Юрид. лит-ра, 1984. - 104 с.

Арістотель. Політика / Арістотель; пер. з давньогрец. О. Кислюк. -К.: Основи, 2003. - 239 с

Аристотель. Большая этика / пер. Н.В. Брагинская, В.В. Бибихин // Аристотель. Этика. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2006. - С. 281-360.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук