Головна Наукові статті Кримінологія БАЗЕЛЬСЬКІ СТАНДАРТИ ТА ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ВІДМИВАННЮ КОШТІВ В УКРАЇНІ

БАЗЕЛЬСЬКІ СТАНДАРТИ ТА ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ВІДМИВАННЮ КОШТІВ В УКРАЇНІ

Наукові статті - Кримінологія
551

КОРИСТІН О.Є.,

кандидат економічних наук, доцент, начальник кафедри економічної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ

БАЗЕЛЬСЬКІ СТАНДАРТИ ТА ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ВІДМИВАННЮ КОШТІВ В УКРАЇНІ

Показовими у формуванні адекватної сучасним проблемам системи протидії відмиванню коштів є міжнародні домовленості, зокрема Базельська угода, яка об’єднала зусилля різних країн щодо створення ефективної системи банківського контролю та відповідного нормативно-правового забезпечення на національному рівні.

У науковій літературі питання правового забезпечення протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, досліджували В.М. Алієв, А.С. Беницький, В.Т. Білоус, О.І. Вікулін, Н.М. Голованов, О.А. Долгий, Л.М. Доля, О.В. Кальман, А.О. Клименко, І.Є. Мезенцева, В.А. Нікуліна, В.М. Попович, А.В. Савченко, С.В. Симов’ян, Г.А. Тосунян та інші вчені. Проте потребують додаткового дослідження питання щодо впливу Базельських стандартів як невід’ємного елемента функціонування системи банківського контролю на формування ефективної нормативної бази у сфері протидії відмиванню коштів в Україні.

Міжнародне співробітництво в питаннях регулювання фінансових ринків є відносно новим явищем. У минулому міжнародна політична система ґрунтувалася на суверенній рівності і незалежності держав-націй, а міжнародна торгова система, в якій капітал, як правило, не мав можливості вільно переміщатися між економічними системами, передбачала, що регулятивні органи зазвичай займалися внутрішніми питаннями. Регулятивна політика була спрямована на внутрішні проблеми, тоді як на міжнародному рівні питання взаємодії таких політик між різними країнами переважно не розглядалися. З виникненням проблем міжнародного масштабу традиційним рішенн

ям було відстоювання національної юрисдикції на рівні будь-якої нормативної системи [1, с. 420]. Інтернаціоналізація фінансових ринків і інтернаціональний характер відповідних фінансових криз вимагали від регулятивних органів прийняття багатостороннього підходу до вирішення проблеми.

З огляду на викладене, Базельська угода є одним із значних досягнень у сфері співробітництва впродовж усього періоду після Другої Світової війни. За словами фахівців, "Базельська угода є найбільш важливим і своєчасним кроком, що розпочали контролюючі органи банків на шляху політичного зближення і створення міжнародного банківського режиму з номінальними принципами, нормами, правилами і процедурами ухвалення рішення .... У результаті прийняття Базельської угоди центральні банки продемонстрували свою здатність приходити до узгодженостей, що відповідають вимогам безпеки і стабільності, а також принципам конкуренції на міжнародному рівні" [2, с. 118].

Переговори навколо Базельської угоди продемонстрували, яким чином можна дійти згоди на міжнародному рівні з таких питань, як відмивання коштів, що викликають стурбованість міжнародних регулятивних органів. Корінними чинниками виникнення Базельської угоди є висновки, зроблені внаслідок кризи боргових зобов’язань початку 80-х років минулого сторіччя. У процесі ліквідації кризи в Конгресі США виникли серйозні дебати щодо питань збільшення фінансування Міжнародного валютного фонду (МВФ) для того, аби гарантувати достатність коштів МВФ для надання допомоги з виходу з подібної кризи. Результатом став законопроект у Конгресі США про додаткове фінансування МВФ на суму 8,4 млрд. дол. США" [2, с. 122]. Таким чином, Базельська угода виникла як одна із законодавчих ініціатив і була спрямована на поліпшення загальної безпеки фінансової системи шляхом формулювання вимог для банків щодо адекватності капіталу. Адекватність капіталу пов’язана з кількісними показниками банківських резервів при здійсненні свого бізнесу. Ці вимоги – певна страховка на випадок ризику для покриття проблем і сум, списаних із рахунків, що виникають у результаті кредитних і операційних ризиків банку. Для ілюстрації цієї думки розглянемо приклад. Якщо банк видає позику, то кількість банківського капіталу, що дорівнює визначеному відсотку за цією позикою, має резервуватися в балансі банку для покриття у випадку невиплати за позикою. Якщо, наприклад, вимога щодо резерву складає 10%, то на кожні видані в кредит 100 дол. необхідно резервувати 10 дол. Для банків така вимога збільшує операційні витрати. Як наслідок, вимоги з відкликання коштів з метою забезпечення адекватності капіталу зменшують можливість банку щодо видачі кредитів, що, в свою чергу, обмежує і можливості одержання доходів.

При цьому Конгрес США, для того щоб успішно запровадити вимоги для усіх банків стосовно адекватності капіталу, мав заручитися міжнародною підтримкою і схваленням застосування подібних заходів. Причина в тому, що за своїм характером введення вимог щодо капіталу пов’язане з проблемою колективних дій. Так, вимоги з адекватності капіталу обмежують активи, і якщо подібні вимоги є високими в одній країні порівняно з аналогічними вимогами в інших країнах, це спричинює виникнення несприятливих конкурентних умов. Якщо, наприклад, вимоги щодо капіталу в Європі за кредитами менш жорсткі, ніж у США, європейські фінансові інститути розпоряджатимуться порівняно більшими активами і одержуватимуть більшу гнучкість для зниження операційних витрат, а тому і більше можливостей для одержання прибутку. Для підтримки конкурентної рівноваги американські фінансові інститути, таким чином, матимуть спонукальні мотиви для переміщення своїх операцій в юрисдикції з більш низькими чи більш гнучкими вимогами. У результаті єдиної мети цих вимог не буде досягнуто, стабільність фінансової системи не буде збільшена і зростуть зайві операційні витрати. Для США вирішення цієї проблеми полягало в розподілі відповідних витрат шляхом досягнення міжнародної підтримки вимог щодо адекватності капіталу.

При цьому перша пропозиція США не одержала достатньої підтримки. Пол Волкер, голова Федерального резерву, виніс першу пропозицію на розгляд Базельського комітету з банківського нагляду (далі – Базельський комітет), але він не зацікавився пропозицією, що знайшла відображення в позиції Німеччини, відповідно до якої єдиний міжнародний стандарт не є тією метою, якої необхідно прагнути. Однією з проблем американської ініціативи було те, що при її розробці були проігноровані існуючі фундаментальні розходження між фінансовими інститутами в США та інших країнах.

Подальші дії США були спрямовані на поступове зміцнення своїх позицій на основі зацікавленості пропозиціями США Великою Британією. Для Сполучених Штатів зближення точок зору хоча б між США і Великою Британією давало переваги, позаяк домовленість створювала спонукальні мотиви для інших країн щодо докладного обговорення цього питання. Більш того, це здавалося реальним, оскільки Банк федерального резерву при розробці пропозиції використовував досвід Банку Великої Британії. Водночас Велика Британія мала мотив для участі в серйозних переговорах зі США, позаяк Європейський Союз почав розглядати це питання і загальна точка зору ґрунтувалася на пропозиціях Німеччини і Франції, що не влаштовувало Велику Британію. Висновки угоди здивували багатьох фахівців. Ефектом перемовин стало створення "виняткової зони", що охоплювала два найбільш важливих фінансових центри світу. На засіданні Базельського комітету було запропоновано обговорити можливості розвитку, але США і Велика Британія заявили, що незалежно від майбутніх дискусій нові вимоги будуть застосовані щодо всіх банків (внутрішніх і іноземних) у межах їхніх юрисдикцій. Вони також пригрозили не затверджувати ліцензії всім установам, що не пристануть на нові стандарти. Переговори потім були відновлені Японією, в якої пропозиції США і Великої Британії не викликали особливих проблем, позаяк потужність японської економіки в той час дозволяла непомітно провести більш високі вимоги щодо адекватності капіталу. Як тільки угода з Японією була досягнута, тиск усередині Базельського комітету посилився і досягнення міжнародної угоди стало неминучим. 10 грудня 1987 р. Базельський комітет оголосив про те, що його члени дійшли згоди. Менш ніж за рік після двосторонньої угоди між США і Великою Британією з’явився міжнародний стандарт щодо адекватності капіталу.

Аналізуючи перемовини, що завершилися підписанням Базельської угоди, професор Джозеф з Лондонського університету наголошує: "Адекватність капіталу виявилася більш правильним "гаслом" для поліпшення і розширення контролю банківської системи на міжнародному і внутрішньому рівні" [3, с. 247].

Базельська угода стала кінцевим продуктом проблем, що стосуються різних питань регулювання. У процесі вирішення цих питань регулятивні органи різних держав за допомогою Базельського комітету досягли консенсусу. Базельський комітет є, певним чином, форумом, на якому обговорюються різні питання регулювання міжнародного масштабу. Завдяки такому обговоренню із прийняттям нових стандартів контролю були розширені і поліпшені можливості нагляду за банками.

До того ж перемовини навколо прийняття Базельської угоди засвідчують, що Базельський комітет посідає центральне місце в процесі досягнення взаєморозуміння. Насамперед, перемовини навколо Базельської угоди стали показником розподілу ролей на міжнародному рівні, що справляє вплив на поведінку гравців міжнародних фінансових ринків. Аналізуючи процес перемовин і його результатів, можна дійти кількох висновків стосовно того, як можна досягти консенсусу з питань відмивання коштів.

Перший висновок полягає в тому, що відмивання коштів, зокрема програми, ініціативи і стратегії щодо контролю за цим явищем, наприклад, вимоги з адекватності капіталу, є проблемою, що пов’язана з колективними діями. Вирішення питань регулювання вимагає міжнародної домовленості між регулятивними органами. Використання принципу "знай свого клієнта" допомагає зробити послуги, запропоновані банками, менш доступними для зловживань з боку злочинців. У свою чергу, ці правила допомагають зміцнити цілісність міжнародної фінансової системи і загальну довіру до її роботи. Природно, що витрати на створення, впровадження і відновлення програми з дотримання правових норм будуть принаймні частково компенсовані збільшенням міцності фінансової системи. При цьому якщо програми на кшталт "знай свого клієнта" та інші заходи контролю за відмиванням коштів не будуть прийняті всіма учасниками ринку у всіх країнах у досить однорідній формі, то визначені учасники ринку і країни можуть одержувати переваги за рахунок інших. Зокрема, переваги, пов’язані з підвищенням цілісності і стабільності міжнародної фінансової системи, одержать обидві групи незалежно від їхньої участі у витратах. Фінансові інститути, що не хочуть нести витрати, пов’язані з необхідністю розробки, впровадження і підтримки програм відповідності нормативним вимогам з відмивання коштів, можуть вважати, що незбалансоване конкурентне поле схиляється на їхню користь. Держави з відносно м’яким режимом регулювання можуть заохочувати бізнес, який віднаходить шляхи уникнення тих чи інших більш жорстких вимог.

Парадокс полягає в тому, що конкурентна перевага, отримана даними юрисдикціями, підтримується за рахунок сумнівної діяльності, яку вони прикривають від проблем і криз, та яким ці види діяльності дають поштовх. Небезпека полягає в тому, що в будь-якому випадку для міжнародної фінансової системи створювані системні ризики і переваги, пов’язані з більш чітким регулюванням фінансової системи, викликають зворотний ефект. Тому при вирішенні проблем, поставлених відмиванням коштів, необхідним є взаєморозуміння між регулюючими органами держав на міжнародному рівні, принаймні для того, щоб встановити мінімальні стандарти і гарантувати рівномірний розподіл витрат.

Другий висновок полягає в тому, що при досягненні консенсусу регулятивні органи держав чи інші установи, на які покладена відповідальність за проблеми відмивання коштів, повинні відігравати основну роль. У результаті процесу перемовин за Базельською угодою стали очевидними два принципи: 1) жоден банк не повинен уникнути нагляду; 2) нагляд має бути адекватним. Відтак, первинна відповідальність за загальний контроль банківських операцій була покладена на регулятивні органи країни реєстрації банку. Регулятивні органи іншої країни, де знаходяться філії і підрозділи банку, повинні регулювати тільки їхню діяльність. Хоча Базельська угода визнає наявність додаткового контролю, регулятивні органи іноземних держав несуть велику відповідальність. Зважаючи на те, що потрібно одержати всебічний контроль за допомогою системи, при якій первинна відповідальність за питання регулювання буде покладена на національні регулятивні відомства, необхідним є проведення форуму для обговорення і перемовин щодо розробки загальних принципів контролю.

Стосовно розробки цих принципів заслуговує на увагу робота Базельського комітету. З моменту його створення в 1974 р. Базельський комітет був визнаний як авторитетне джерело стандартів контролю щодо міжнародних фінансових ринків. Як заявляє професор Нортон, Базельський комітет є важливим джерелом "м’якого законодавства" [3, с. 222]. Однією з первинних функцій Комітету є пропаганда зближення розумних заходів фінансового регулювання, і ця робота буде проводитися на глобальному рівні. Базельський комітет поєднує внутрішні регулятивні органи держав і виступає концентратором глобальної мережі міжнародних контролюючих органів, у результаті чого відбувається постійний обмін інформацією. Хоча Комітет складається здебільшого з контролюючих органів країн "великої сімки", членами Базельського комітету є основні світові фінансові центри, тому до його заяв прислухаються. Більш того, попри те, що Комітет не має повноважень видавати обов’язкові для виконання декрети, його заяви мають правову значимість, позаяк вони формують законодавство і, отже, регулятивні вимоги всередині країн [3, с. 256]. Як тільки США, Велика Британія і Японія дійшли згоди щодо заходів стосовно адекватності капіталу і продемонстрували власну рішучість у застосуванні цих стандартів, інші фінансові центри були змушені змінити свої позиції. Більш високий статус Нью-Йорка, Лондона і Токіо на фінансових ринках дає США, Великій Британії та Японії додаткову перевагу при проведенні перемовин з іншими країнами. Понад усе, перемовини за Базельською угодою засвідчують, що в процесі досягнення консенсусу на міжнародному рівні немає необхідності брати до уваги думки всіх сторін. Певним чином це полегшує й здешевлює процес запровадження міжнародних стандартів, позаяк кількість протилежних думок, які слід брати до уваги, зменшується. Отже, визначення основних підходів до проблем протидії відмиванню коштів регулятивними органами провідних світових фінансових центрів змушує інші країни вживати адекватні заходи у зазначеній сфері, що, у свою чергу, є позитивним моментом.

У цьому аспекті доцільно звернути увагу на те, що підхід до питань, пов’язаних із протидією відмиванню коштів, був заснований на перевазі саме держави та її регулятивних органів. Ця тенденція триває. З погляду створення основи для вирішення питань міжнародного регулювання Базельська угода підтримала роль держави шляхом запровадження моделі, в якій держава лишається основною дієвою особою при досягненні загальної думки і встановленні стандартів. Отже, вирішення питань міжнародного регулювання, як-от протидія відмиванню коштів, здійснюватимуться шляхом розробки міжнародних стандартів. У цьому зв’язку конче важливо те, як держави та їхні регулятивні органи координуватимуть процес обговорення, перемовин та прийняття рішень.

Зважаючи на об’єктивні причини, не лишилась осторонь зазначених проблем і банківська система в Україні. Хоча більшість норм, що регулюють відносини з цих питань, запроваджуються, як правило, підзаконними актами Національного банку України, вони характеризуються достатньою ефективністю.

Зокрема, постанова НБУ від 14 травня 2003 р. вимагає від банків оцінювати ризик відмивання коштів щодо клієнтів на основі встановлених критеріїв та, якщо визначено, що ризик є високим, від банку вимагається застосування таких додаткових заходів:

– поновлення ідентифікації один раз на рік;

– пильна перевірка операцій.

Критерії класифікації клієнта з високим ступенем ризику визначені в додатку 4 до постанови НБУ від 14 травня 2003 р. [4]. Експерти MONEYVAL вважають (Страсбург, 17-21 січня 2005 р.), що розподіл на клієнтів із високим та низьким ризиком та вимога здійснення додаткової належної обачливості є позитивними заходами, які у разі правильного застосування повинні ефективно знизити ризик, які потенційно можуть виникати у банківського закладу через клієнтів, причетних до відмивання коштів. Нормативна база в Україні передбачає визначення критеріїв класифікації клієнта з високим ступенем ризику, і цей захід у подальшому може бути зміцнений шляхом вимоги від банків отримувати згоду найвищих керівних осіб на встановлення відносин з відкриття рахунків або здійснення операцій із такими клієнтами, а також через проведення щорічного перегляду діяльності та операцій, що проходять через рахунки з високим ступенем ризику. Результати перегляду мають бути порівняні з інформацією, представленою клієнтами з високим ступенем ризику на момент відкриття рахунку (оцінка обороту, характеристика операцій, походження коштів) та будь-якими відміченими відхиленнями, а також будь-якими незвичними або підозрілими операціями, та мають бути доведені до відповідального працівника банку для подальшого розгляду.

Згідно з Базовим Законом у сфері запобігання відмиванню коштів під час встановлення відносин з обслуговування рахунку або проведення разових фінансових операцій, що перевищують 80 000 грн. [5], від банку вимагається заповнити певні стандартні опитні листи, розроблені НБУ постановою від 14 травня 2003 р. [4], з метою збору базової інформації про їх клієнтів. За допомогою опитних листів банк отримує інформацію про мету та причини відкриття рахунку, операції потенційного клієнта, розмір та джерела надходжень коштів, репутацію клієнта та інші деталі про особу клієнта. Ця інформація має оновлюватись раз на рік для клієнтів з високим ступенем ризику та раз на три роки – для інших клієнтів. Звісно, така інформація може також використовуватись як основа для визначення незвичних та підозрілих операцій, наприклад, шляхом встановлення обмежень та ключових показників для рахунків клієнта, як-от: джерело та походження коштів, види задіяних операцій та інші чинники ризику. Додатково слід проводити регулярні перегляди фактичної діяльності та фактичного обороту порівняно з даними, що були надані клієнтом при відкритті рахунку. З огляду на це також необхідно надавати увагу якості інформації, отриманої від клієнтів, та гарантувати, що вона насправді поліпшує обізнаність банку стосовно діяльності своїх клієнтів та походження коштів. Постійний контроль діяльності клієнтів є основним елементом ефективних процедур належної обачливості та процедур „знай свого клієнта”. Тому слушною є думка щодо рекомендацій НБУ з розробки нормативних актів із вимогою від банків запровадження додаткових постійних заходів належної обачності, включаючи введення відповідних інформаційних систем для моніторингу клієнтських рахунків.

Список використаної літератури:

Rider B., and Ashe M., and Abrams C. Guide to Financial Service Regulation Bicester, England: C.C.H.Editions Lid., 1997.

Kapstein, Ethan, Governing the Global Economy: International Finance and the State (Cambridge,Massachusetts: Harvard University Press, 1996.

Norton, Joseph, Devising International Bank Supervisory Standards (London, England: Graham & Trotman. 1995.

Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 травня 2003 р. № 189.: Ел. ресур.:<htt://www.zakon.rada.gov.ua>.

Закон України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” // Урядовий кур’єр. – 2002. – № 231.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук