241

---

ПОТЕРПІЛИЙ, ЯК СТОРОНА ПРИМИРЕННЯ В СПРАВАХ ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

І. Гайворонська

У статті автор розглядає характерні ознаки та особливості потерпілого як сторони примирення в кримінальному процесі України у справах публічного обвинувачення.

Ключові слова: потерпілий, примирення, сторони примирення, кримінальний-процес, процесуальні права, неповнолітній, юридична особа.

Українське кримінально-процесуальне законодавство останніми роками зазнало значних змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, це стосується забезпечення прав учасників кримінального судочинства, розширення змагальності сторін, прав потерпілого, усунення обвинувального ухилу в діяльності суду тощо. Указом Президента України № 311/2008 8 квітня 2008 року затверджено Концепцію реформування кримінальної юстиції України, одним із пріоритетних завдань котрої визначено розвиток інституту відновних процедур і примирення [1]. Про необхідність розвитку відновних процедур у кримінальному судочинстві свідчить також рекомендаційний лист Генерального прокурора України від 1 серпня 2008 р. “Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню”.

В науковій літературі тема розвитку та використання процедур примирення у кримінальному процесі України у справах публічного обвинувачення на сьогодні висвітлена у працях В.В. Землянської, Д.С. Ковриженка, В.Г. Замніуса, О.Є. Соловйової Г.О. Усатого, Ж.А. Мандриченко, В.В. Перепаді, А.М. Ященка та ін. [2, с. 42–48; 3; 4; 5; 6; 7]. Однак у них окрема вага не приділялася потерпілому, як стороні примирення у справах публічного обвинувачення. Тому автор цієї статті поставило за мету р

озкрити характерні ознаки та особливості потерпілого як сторони примирення в кримінальному процесі України у справах публічного обвинувачення.

Для розкриття характерних ознак та особливостей потерпілого як сторони примирення у справах публічного обвинувачення нам потрібно з’ясувати, хто може визнаватись потерпілим та, відповідно, брати участь у примиренні.

Згідно зі ст. 49 КПК України потерпілим може визнаватись фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Звичайно, що “терпіти” від злочину може кожен, незалежно від віку і осудності. Інша річ, що самостійно відстоювати свої права, які належать від народження, така особа до досягнення певного віку не може, як слушно зазначають Є.В. Давидова, А.Г. Кібальник та І.Г. Соломоненко [8, с. 8]. Оскільки чинний КПК України не вказує жодних вимог щодо віку потерпілого, нам слід звернутись до положень ЦК України. Так, ст. 25 ЦК України закріплює положення про те, що загальна правоздатність особи “виникає у момент її народження і припиняється із смертю”. Цивільна дієздатність фізичної особи за загальним правилом у повному обсязі виникає після досягнення вісімнадцятирічного віку (ст. 34 ЦК України). З повноліттям пов’язується здатність особи бути повноцінним учасником практично всіх суспільних відносин, тому цей вік і вважається віком цивільної дієздатності. Окрім того, цивільне право наділяє певною мірою дієздатності і неповнолітніх. Так само вчиняє і український кримінальний закон щодо суб’єкта злочину. Проте жодна галузь українського права не встановлює мінімальний вік потерпілого. Ймовірно, це можна було б вважати розумним, оскільки злочин зазіхає на права потерпілого, а отже, страждає його правоздатність. Проте, на нашу думку, необхідно визначитися з віком кримінальної дієздатності потерпілого як сторони примирення і виробити єдиний підхід щодо цього питання. Так, деякі автори з цього приводу проводять паралелі з цивільно-правовим статусом особи, вказуючи на часткову дієздатність неповнолітніх і можливість їх емансипації, а з іншого, – наполягають, що “підлітки у віці 16–18 років можуть мати право самостійно здійснювати свої права і обов’язки як потерпілих, хоч би внаслідок того, що загальний вік кримінальної відповідальності, визначений в кримінальному законі становить шістнадцять років” [8, с. 9]. Вважаю, що тут необхідно чітко визначитися з віком повної дієздатності потерпілого, оскільки йдеться про складні юридичні процедури (закриття кримінальної справи у зв’язку із примиренням), які мають вагоме значення для подальшої долі неповнолітнього. Тому зазначимо, що участь у примиренні неповнолітнього потерпілого повинна здійснюватися спільно з його законним представником. Що ж до безпосереднього примирення, то тут видається доречним таке вирішення проблеми: неповнолітні особи у віці від 16 до 18 років приймають рішення про примирення самостійно (законний представник лише стежить за тим, щоб неповнолітній розумів суть і наслідки того, що відбувається), а за неповнолітніх осіб віком до 16 років рішення приймає виключно їх законний представник. Щодо врахування в такому випадку думки неповнолітнього варто зазначити, що в чинному законодавстві є два можливі варіанти врахування думки неповнолітньої особи віком до 16 років. Обидва відомі сімейному праву: 1) думка дитини (неповнолітнього до 16 років) встановлюється, але вона немає визначального характеру (при вирішенні питання про те, з ким з тих, що проживають окремо від батьків проживатиме дитина – ч. 2 ст. 171 СК України); 2) думка дитини (неповнолітнього до 16 років) є вирішальною при передачі на виховання в прийомну сім’ю – ст. 218 СК України). Враховуючи існуючий досвід у сімейному праві, вважаємо, що при примиренні потрібно враховувати думку неповнолітнього потерпілого у віці до 16 років (ця особа може самостійно і усвідомлено висловити своє ставлення до питання).

Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, аналогія віку потерпілого з віком суб’єкта злочину нам видається недоречною, оскільки у визначенні вікових кордонів суб’єкта злочину законодавець керується встановленням здатності людини пізнавати явища навколишнього світу, виявляти їх внутрішній зв’язок, оцінювати, робити вибір між різними чинниками, а також певного рівня правової свідомості. На відміну від згаданих категорій, примирення з потерпілим є складною процедурою, яка, зазвичай, складається з оцінки як фінансових, так і етичних втрат. Навряд чи шістнадцятилітню особу можна залишити наодинці з такими проблемами, тому доречніше, щоб у примиренні неповнолітніх потерпілих у віці до 16 представляв законний представник, а неповнолітні у віці від 16 до 18 років примирялись самостійно, але за участю законного представника, який би стежив за тим, щоб неповнолітній розумів суть і наслідки того, що відбувається. Виняток повинні становити лише випадки, коли неповнолітній володіє повною дієздатністю (у випадку одруження, народження дитини, працевлаштування за трудовим договором, заняття підприємницькою діяльністю).

Суспільно-небезпечне діяння може завдати шкоди неповнолітній особі із обмеженою цивільною дієздатністю та недієздатній особі, яка через психічне захворювання не здатна повною мірою або взагалі усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У кримінальному процесі такі особи визнаються потерпілими, однак їхні інтереси представляють піклувальники або опікуни. У випадку, коли потерпілим є фізична особа з обмеженою цивільною дієздатністю, згідно зі ст. 37 ЦК України вона має право примиритися з обвинуваченим (підсудним) лише за згодою піклувальника. Тобто, примирливий договір повинен підписуватись не тільки таким потерпілим, але й його піклувальником. Недієздатний потерпілий, який з огляду на хронічний стійкий психічний розлад не здатен усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, участі у примиренні брати не може. Відповідно до ст. 41 ЦК України від імені недієздатної особи під час примирення діятиме винятково опікун.

Важливе значення для реалізації права на примирення має момент з якого з’являється процесуальна фігура потерпілого в провадженні у кримінальній справі. Правильною можна вважати погляд авторів [9, с. 24; 10, с. 57; 11, с. 48], які стверджують, що дуже важливим є те, щоб особа визнавалася потерпілою одночасно з порушенням кримінальної справи. Спрвді, лише після визнання потерпілою у кримінальній справі особа отримує комплекс прав і обов’язків, встановлених нормами КПК України, зокрема і право на примирення. Тому зволікання з винесенням слідчим (дізнавачем, прокурором) постанови про визнання особи потерпілою може спричинити істотне порушення таких прав потерпілого, як, наприклад, право знати про пред’явлене обвинуваченому обвинувачення; примиритися з обвинуваченим; свідчити; представляти докази; брати участь у слідчих діях, які проводяться за її клопотанням або за клопотанням її представника; знайомитися з протоколами слідчих дій, проведених з її участю і подавати на них зауваження; клопотати про вживання заходів безпеки та ін.

Проте, такий погляд потребує певного застереження. Виходячи з матеріалів слідчої практики, доходимо висновку, що не завжди особу можна визнати потерпілою на стадії порушення кримінальної справи або таке визнання буде недоцільним. Причиною цього може бути низка обставин: органам досудового слідства на момент порушення кримінальної справи невідома особа, якій могла б бути заподіяна шкода злочинним діянням; між злочинним діянням і шкодою, що настала, може бути відсутній причиновий зв’язок; в ході проведення досудового слідства або дізнання з’ясовуються обставини, що виключають злочинність діяння яке, відповідно, веде до зникнення підстав для визнання потерпілим (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження) тощо.

Зазначимо, що в кримінально-процесуальному законодавстві деяких пострадянських країн це питання вирішується, на наш погляд, досить просто і ефективно. Наприклад, ч. ч. 2 і 3 ст. 49 КПК Республіки Білорусь [12] закріплюють такі положення: “2. Якщо при порушенні кримінальної справи підстави для визнання особи потерпілою відсутні, вказане рішення (рішення про визнання особи потерпілою) приймається негайно після встановлення таких підстав. 3. Якщо після визнання особи потерпілою буде встановлено відсутність підстав для її перебування в статусі потерпілого, орган, що веде кримінальний процес, своєю мотивованою постановою припиняє участь даної особи в кримінальному процесі як потерпілого”. Ми вважаємо, що такий досвід можна з успіхом застосовувати в кримінально-процесуальному законодавстві нашої країни. Це дасть змогу, з одного боку, не допустити штучного розширення чи звуження кола потерпілих, а з іншого – дасть реальну можливість захистити законні права й інтереси потерпілих у кримінальному процесі.

Аналіз низки статей КПК України (п. 8 ст. 30, ст. ст. 49 і 52) засвідчує, що крім перерахованих в ст. 8 КПК України, учасником примирення із сторони потерпілого може бути ще одна особа – це “представник”, правовий статус якого визначається ст. 52 КПК України.

Відповідно, окрім законного представника, інтереси потерпілого можуть представляти: – адвокат; – один із близьких родичів чи інша особа, про допуск якої, як представника, просить потерпілий.

Згідно з частиною 3 ст. 52 КПК України представник потерпілого користується його процесуальними правами. Тому виникає питання, чи може представник примиритись від імені потерпілого з обвинуваченим (підсудним)? Відповідь буде однозначна – ні, оскільки ст. 46 КК України передбачає однією із умов закриття кримінальної справи примирення обвинуваченого (підсудного) особисто з потерпілим.

Право потерпілого мати представника є лише гарантією на отримання ним кваліфікованої юридичної допомоги для захисту своїх порушених прав та інтересів. Окрім цього, в ст. 52 КПК України чітко йдеться про те, що представник володіє виключно процесуальним правами, а право на примирення закріплено нормами матеріального права.

Проект КПК України, який зареєстрований у Верховні Раді України 13 грудня 2007 р. за № 1233, у ст. 55 визнає потерпілим поряд із фізичною особою також юридичну особу в разі спричинення злочином шкоди її майну і діловій репутації.

Зазначимо, що пропозиція Проекту КПК України про те, щоб потерпілим визнавати окрім фізичної ще й юридичну особу, заслуговує на увагу. Із цього приводу в науковій юридичній літературі вже давно триває дискусія. Одні автори [8; 13; 14; 15, с. 90–93; 16, с. 40] вважають, що потерпілим може бути лише фізична особа, громадянин, інші [17, с. 5–10; 18, с. 83; 19, с. 22; 7, с. 4; 20] – що потерпілим від злочину можуть бути також і юридичні особи. Ми підтримуємо останню позицію науковців щодо визнання потерпілим також і юридичної особи, оскільки це наділить її більшим обсягом прав, ніж би вона була визнана лише цивільним позивачем і, відповідно, більшими можливостями захисту своїх інтересів. Це стосується і права юридичної особи у такому випадку виступати стороною у примиренні, якого на даний момент вона позбавлена, оскільки у кримінальному процесі вона може виступати лише цивільним позивачем, примирення з котрим не тягне за собою такого юридичного факту, як закриття кримінальної справи.

Враховуючи пропозицію законодавця щодо визнання юридичної особи потерпілим, виникає логічне запитання, хто повинен в такому випадку реалізовувати в рамках кримінального судочинства право потерпілого (юридичної особи) на примирення?

Такою особою, згідно положень ст. 53 КПК України, може бути спеціально уповноважена нею на те особа. Інтереси юридичної особи може представляти керівник або інша особа (юрисконсульт, інші співробітники) за дорученням керівника юридичної особи при наявності довіреності на представництво. Крім того, інтереси юридичної особи при примиренні за її дорученням може представляти адвокат, згідно укладеної із ним угоди на представництво. Керуючись положеннями частини 3 ст. 92 ЦК України, представник юридичної особи зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Беручи участь у кримінальному процесі, представник юридичної особи, керуючись вищевказаним положенням закону, повинен бути уповноважений приймати рішення і щодо можливості примирення та підписувати примирливий договір.

––––––––––––––––––––

Указ Президента України від 08.04.2008 № 311/2008 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів” [Электрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada/gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=311/2008

Замніус В., Ковриженко Д., Землянська В. Передумови впровадження процедури медіації в Україні // Парламент. – 2004. – № 3. – С. 42–48.

Соловйова О.Є. Примирення сторін у кримінальному процесі України. Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2006. – 225 с.

Усатий Г.О. Кримінально-правовий компроміс. Монографія. – К. : Атіка, 2001. – 128 с.;

Мандриченко Ж.В. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням винного з потерпілим. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – О.: Одеська нац. юрид. акад., 2007. – 16 с.

Перепадя О.В. Кримінально-правові аспекти примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим (порівняльний аналіз законодавства України та ФРН). Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – К.: ІДП НАН України, 2006. – 18 с.

Ященко А.М. Примирення з потерпілим в механізмі кримінально-правового регулювання: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – К.: Київський нац. ун-т ім.Тараса Шевченка, 2006. – 20 с.

Давыдова Е.В., Кибальник А.Г., Соломоненко И.Г. Примирение с потерпевшим в уголовном праве. Монографія. – Ставрополь, 2002. – С. 8

Волосова Н.Ю. Потерпевший в уголовном процессе. Его процессуальное положение. (Учебное пособие) / Под ред. А.П. Гуськовой. – Оренбург: Издательский центр ОГАУ, 1998. – С. 24.

Шамардин А.А. Проблемы развития частных начал обвинения в российском уголовном процессе. – Оренбург: Издательский центр ОГАУ, 2002. – С. 57.

Жеребятьев И.В. Личность потерпевшего в современном уголовном судопроизводстве России: Монография. – Оренбург: РИК ГОУ ОГУ, 2004. – С.48.

УПК Республики Беларусь. Принят Палатой представителей 24.06.1999 г. Одобрен Советом Республики 30.06.1999 г. Введен в действие с 01.01.2001 г. / Ведомости Национального собрания Республики Беларусь/ – 1999. – № 28–29. – 433 с.;

Уголовный процесс / Под ред. проф. Чельцова М.А. – М. : Юридическая литература, 1969. – 463 с.

Савицкий В.М., Потеружа И.И. Потерпевший в советском уголовном процессе. – М., Госюриздат, 1963. – 171 с.

Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков, 1988. – С. 90–93.

Красиков А.Н. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском уголовном праве. Саратов, 1976. – С. 40.

Шаповалова С.І. Потерпілий в досудовому провадженні: Монографія. – Донецьк: ДІВС, 2002. – 160 с.;

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К., 1992. – С. 83.

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 22.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 2. – М.: Изд-во “Альфа”. – СПб, – 1996. – 607 с.

< Попередня   Наступна >