Головна Наукові статті Кримінальний процес ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ЗАТРИМАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО З ПОЛИЧНИМ ЧИ НА МІСЦІ ЗЛОЧИНУ

ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ЗАТРИМАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО З ПОЛИЧНИМ ЧИ НА МІСЦІ ЗЛОЧИНУ

Наукові статті - Кримінальний процес
497

ЧЕРНОВА А.К.,

заступник начальника слідчого відділення СВ Дніпровського РВ м. Дніпродзержинська УМВС України в Дніпропетровській області

ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ЗАТРИМАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО З ПОЛИЧНИМ ЧИ НА МІСЦІ ЗЛОЧИНУ

В юридичній науці мабуть немає більш складної проблеми, ніж проблема затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

У 2006 році слідчими МВС, СБУ, прокуратури та податкової міліції Дніпропетровської області було затримано 5330 осіб, з них було звільнено з-під варти з огляду на відсутність підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді арешту чи з інших причин 930 осіб.

Така кількість осіб, звільнених з-під варти, показує як на недосконалість чинного законодавства, так і практики його застосування, а також і на необхідність більш широкого аналізу існуючих проблем затримання підозрюваних.

Як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, «найбільше порушень із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства» [9, с. 174].

У наукових працях вчених-юристів розглянуті різні аспекти проблеми удосконалення інституту затримання підозрюваної у вчиненні злочину особи» [1–12].

Разом з тим наукові праці названих вчених не вичерпують всю складну проблему, а, скоріше, утворюють фундаментальну базу для подальшого її дослідження.

Метою даної роботи є визначення і розкриття шляхів удосконалення кримінально-процесуальної форми затримання з поличним чи на місці злочину особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Затримання особи, яка вчинила злочин, регламентується як нормами кримінально-процесуального права, так і адміністр

ативним законодавством, «Законом про міліцію» та іншими законодавчими актами. В такій регламентації мають місце суттєві розбіжності та конкуренція норм права. Виникає необхідність їх логічного узгодження та більш чіткого нормативного визначення.

Прогалиною чинного кримінально-процесуального законодавства України та інших країн СНГ є те, що законом фактично не визначено ні процесуальну форму затримання особи з поличним чи на місці злочину, ні статус особи, яка затримується на місці злочину чи з поличним. Така «вільна зона» не має права на існування.

Невизначеність у теорії має негативні наслідки на практиці, де дуже важко відрізняти адміністративне затримання від кримінально-процесуального.

У чинному КПК України не досить чітко визначено підстави затримання підозрюваного, поняття підозрюваного та саме поняття затримання. Комплексне розв’язання проблем затримання багато в чому може бути здійснене з прийняттям окремого Закону “Про порядок тимчасового затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину”, яким би було врегульовано питання підстав та форм затримання, правового режиму тримання затриманих під вартою.

Ст. 94 КПК України визначає, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є «повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним». З цієї статті вбачається наявність такого юридичного інституту, як затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, який вимагає як теоретичної розробки, так і законодавчого визначення.

Можна вважати, що законодавець фактично має на увазі дві форми затримання «затримання осіб, запідозрених у вчиненні злочину» за умови, коли їх застали на місці злочину чи з явними слідами злочину («з поличним»), що може мати місце до порушення справи, і затримання підозрюваного, тобто учасника кримінально-процесуальних правовідносин, що включає в себе тимчасове тримання особи під вартою і може мати місце тільки після порушення справи відповідно до ст. 106 КПК України.

З цього приводу В. М. Тертишником висловлена така думка.

«У кримінально-процесуальному законі фактично названі два види процесуальних дій, що йменуються затриманням. Це затримання як слідча дія, що проводиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу – запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох годин. Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати самостійний характер. Теоретично вони повинні виконуватися кожна окремо. На практиці не в усіх випадках, наприклад таких, як поміщення особи в ізолятор для затриманих, передує її захоплення та примусове доставлення в орган дізнання. Слідчий може викликати таку особу на допит і після його закінчення провести затримання. В інших випадках особа, захоплена під час вчинення злочину та доставлена до міліції, може бути відпущена після з'ясування обставин справи, їй може бути надане право покинути приміщення правоохоронного органу у зв'язку з обранням запобіжного заходу, не пов'язаного з ув'язненням під варту, або у зв'язку з визнанням недоцільності її затримання на даній стадії розслідування.

Кримінально-процесуальне затримання як процесуальна дія, що включає у себе захват та доставлення підозрюваного в орган дізнання, на нашу думку, розглядається законодавцем як невідкладна слідча дія, тобто як спосіб отримання доказів» [10, с. 99–103].

Отже, в законі фактично названі дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) тимчасове взяття особи під варту як тимчасовий запобіжний захід.

Затримання на місці злочину чи з поличним – кримінально-процесуальна дія, яка може здійснюватись з метою з'ясування причетності особи до вчиненого злочину та запобігання злочину.

Тимчасове затримання підозрюваного – тимчасовий запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту лише за наявності достатніх доказів вчинення ним злочину.

Перша форма затримання на сьогодні взагалі залишається «вільною» зоною», що знаходиться поза увагою законодавчого регулювання і без визначеної в законі процесуальної форми провадження, що може призводити до свавілля і порушень прав людини. Друга форма затри-мання (тимчасове взяття під варту) потребує суттєвого удосконалення.

Виходячи з закріпленої в ст.19 Конституції України важливої засади будь-якого юридичного процесу – «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», автор вважає нагальною необхідністю розробку теоретичної моделі процесуальної норми щодо окремого законодавчого регламентування затримання на місці злочину чи з поличним.

Затримання на місці злочину чи з поличним – кримінально-процесуальна дія, яка полягає в обмеженні свободи вільного пересування особи та доставці її до правоохоронного органу на термін до чотирьох годин і включає комплекс пізнавальних та примусових заходів, здійснюваних з метою з'ясування причетності особи до вчиненого злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів і запобігання злочину.

Затримання на місці злочину чи з поличним має бути регламентовано кримінально-процесуальним законом в якості окремої слідчої дії і приводу до порушення справи.

Законодавча регламентація затримання на місці злочину чи з поличним має виходити з таких основних положень:

Органи дізнання, слідчий чи прокурор мають право затримати особу на місці злочину чи з поличним та доставити її до місця свого розташування за наявності підстав, передбачених в ст. 106 чинного КПК України, які мають бути уточнені, розширені і додатково доповнені такими положеннями: коли на особі або на її одязі, при ній, у її транспортному засобі, житлі чи іншому помешканні, виявлено знаряддя, об’єкти злочинних дій чи неспростовні речові докази, що в своїй сукупності показують на дану особу як на таку, що вчинила злочин; коли в ході безпосереднього спостереження і технічного документування, або зняття інформації з технічних каналів зв’язку в процесі оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це органів отримані інші неспростовні фактичні дані, які самі по собі чи в сукупності з іншими даними дають підставу вважати, що особа готується до вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, або вказують на дану особу як на таку, що вчинила злочин; коли особа, яка вчинила особливо тяжкий чи тяжкий злочин, явилась з повинною, і її затримання вкрай необхідне для забезпечення її безпеки та вирішення інших завдань судочинства.

Затримання особи з поличним чи на місці злочину здійснюється тоді, коли іншими засобами забезпечити вирішення завдань судочинства неможливо, у спосіб, що не суперечить правилам крайньої необхідності, визначеним в ст. 39 КК України та положенням про затримання особи, що вчинила злочин, викладеним у ст. 38 КК України.

Під час проведення затримання особи на місці злочину чи з поличним мають бути вжиті заходи до фіксації обстановки та обставин вчинення злочину, охорони місця події, здійснені невідкладні дії по виявленню, закріпленню та вилученню слідів злочину та інших фактичних даних, що можуть мати значення доказів у кримінальному судочинстві.

Затриманій особі роз’яснюється, у зв’язку з чим вона затримана, повідомляється про те, що вона отримує статус підозрюваної особи, роз’яснюються її права. Затриманій особі вручається декларація з детальним викладенням її процесуальних прав.

Протокол затримання з поличним чи на місці злочину негайно реєструється в документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення кримінальної справи.

Протягом чотирьох годин з моменту затримання особи, орган дізнання, слідчий чи прокурор має прийняти відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства рішення про порушення справи і тимчасове взяття особи під варту, обрання чи необрання передбаченого законом запобіжного заходу або надати особі право покинути правоохоронний орган.

Детальна регламентація затримання на місці злочину чи з поличним, поряд з більш чітким визначенням статусу затримуваних осіб (підозрюваних), усуваючи білі плями існуючого законодавства, має створити оптимальну, логічну і ефективну процесуальну форму затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, сприяти активізації і оптимізації діяльності щодо розв'язання завдань кримінального процесу; забезпеченню реалізації принципу верховенства права.

Перспективи подальшого дослідження проблеми вбачаються в розробці окремого блоку законодавчих норм, в яких слід визначити підстави і порядок тимчасового затримання підозрюваних, в сенсі взяття їх під варту.

Список використаної літератури:

Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий. – Одесса, 2002.

Григорьев В.Н. Задержание подозреваемого органами внутренних дел. – Ташкент, 1983.

Гуляев А.П. Задержание лиц, подозреваемых в совершении преступления. – М., 1988.

Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. – М., 1980.

Дубинский А.Я. Некоторые вопросы правовой регламентации задержания подозреваемого в совершении преступления. – К., 1973. – С. 87–92.

Затримання та взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавства та практики його застосування: Посіб. – К., 2002.

Сергеев А.И. Задержание лиц, подозреваемых в совершении преступления, по советскому уголовно-процессуальному закону. – Горький, 1976.

Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К., 2008.

Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання особи у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 99–103.

Франк Л.В. Задержание и арест подозреваемого в советском уголовном процессе. – Душанбе, 1963.

Шейфер С. А. Доказательственное значение задержания подозреваемого // Соц. законность. – 1972. – № 3. – С. 55–56.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук