494

---

ЛЮДВІК В.Д.,

викладач кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІДЕЇ НАРОДНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ У ВЧЕННЯХ ФІЛОСОФІВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Проблема суверенітету є однією з найбільш дискусійних і складних проблем правової науки. В загальному вигляді поняття "суверенітет" можна визначити як політико-юридичну ознаку влади, яка означає її верховенство, повноту, самостійність і неподільність, носієм якої може виступати певний суб’єкт – держава, монарх, народ, нація тощо. Відповідно, можна виділити такі самостійні і водночас пов’язані між собою історично і понятійно категорії, як "державний суверенітет", "народний суверенітет", "національний суверенітет", "суверенітет монарха" тощо. Зазначимо, що протягом довгого часу ці поняття не розмежовувалися, а предмет дослідження складав суверенітет як явище, суверенітет як принцип.

Остання обставина значно ускладнює вивчення проблем саме народного суверенітету і, зокрема, історії його виникнення та становлення. Справа в тому, що теоретичні наробки загального поняття "суверенітет", а також таких понять як "державний суверенітет", "суверенітет монарха" успішно використовувалися теоретиками народного суверенітету, і навпаки. Тому, аналізуючи історичні витоки ідеї народного суверенітету, ми будемо розглядати також і ці поняття.

Вчення про суверенітет виникло як складова частина про державу і право. Але особливість поняття "суверенітет", на відміну від інших понять та категорій, полягає в тому, що суверенітет за своїм історичним походженням є, перш за все, політичною ідеєю, котра лише згодом перетворилася на правову.

Свого часу Г. Єллінек (G. Jellinek) зазначив: «Не вчені, відірвані від життя, відкрили його в своїх вчен

их кабінетах, – його створили ті могутні сили, боротьба яких наповнює зміст віків» [1, с. 285].

Наведене твердження видатного державознавця, що своїм походженням ідея суверенітету зобов’язана боротьбі різних політичних сил, безумовно, є справедливим. Але справедливим буде також і те, що не лише політичне життя чинило вплив на становлення ідеї суверенітету. Сама ця ідея, її розуміння і тлумачення, викладені у різних мислителів, у свою чергу, суттєво впливала на перебіг політичного життя [2, с. 6]. Слід згадати вплив на політичну практику вчень таких авторів, як Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо.

«Логічний обсяг доктрини, – пише П.І. Новгородцев, – завжди ширший від тих конкретних причин, за яких вони виникають. Саме на цьому й ґрунтується можливість запозичення старих доктрин для нових відносин... Різні епохи можуть підкреслювати в ідеї то один, то другий моменти, але для догматичного вивчення суттєвою є та обставина, що всі ці епохи звертаються до тих самих запасів формул і теоретичних побудов, використовуючи за різних умов життя той самий логічний апарат. Конкретні причини для засвоєння доктрини змінюються, але сутність доктрини залишається» [3, с. 23].

Вивчення історії ідеї суверенітету дозволить з’ясувати роль, яку мала ця ідея в політичній практиці та теорії у різні історичні періоди, різні відтінки, яких вона отримувала в своєму послідовному розвитку, а також зрозуміти проблеми науки публічного права, пов’язані з визначенням питання про сутність і зміст суверенітету. Низка сучасних вчень про суверенітет мають за свій праобраз вчення минулого; старі ідеї, що традиційно перейшли із попередніх епох, у нових вченнях отримують лише нової форми [2, с. 3].

Слід зазначити, що філософська система, котра претендує на повноту і всесторонність, як правило, приділяє значну увагу питанням держави та права. При цьому соціально-політичні і правові явища розглядаються з позиції справедливості, а у "пошуках суспільного ідеалу" обґрунтовується вчення про те, що не існує, але має існувати. Теорія держави та права первісно писалася, головним чином, філософами; моральна перспектива, а саме, політична справедливість відігравала провідну роль. Однак протягом XIX ст. ця традиція обривається, юриспруденція стає сферою діяльності виключно юристів, а філософи, зосередивши свій інтерес в основному на критиці суспільства, феноменології та герменевтиці, не торкаються питань, що відносяться до державно-правової проблематики.

Спадщина політико-правової думки налічує безліч теорій, кожна з яких по-різному намагається пояснити проблеми держави та права, в тому числі, й проблеми суверенітету. Щоб розібратися в цій теоретичній багатоманітності, а також знайти ключ до розуміння факторів, що її породжують, слід пам’ятати, що всі політичні доктрини зобов’язані своїм походженням «...двом фундаментальним переживанням: досвіду радикальної кризи суспільства, що супроводжує епоху потрясінь основ правового і державного ладу, і досвіду пригнічення та експлуатації. Вищою точкою пригнічення є зневага та брутальні порушення елементарних прав людини; вищою точкою потрясіння держави – громадянсько-релігійні війни... Оскільки ці досвіди є протилежними, політичні філософи розрізняються в залежності від того, на який із цих досвідів вони спираються. Із досвіду громадянської війни виникає позитивне право і відповідальна за його здійснення державна влада; досвід політичного пригнічення призводить до протилежного напрямку – до ідеї свободи від панування як принципу суспільного устрою» [4, с. 9-10].

З урахуванням наведеного підкреслимо ще раз виключне значення аналізу історії ідеї народного суверенітету для кращого розуміння сутності та змісту даного поняття і перейдемо до її безпосереднього розгляду; історія ідеї народного суверенітету має теоретичне відображення в політико-правових поглядах і доктринах різних вчених, практичне втілення вона знайшла в конкретних політико-правових інститутах, що існували в різні часи в різних країнах.

Історія країн Стародавнього світу, таких як Китай, Індія, Єгипет, засвідчує існування явища суверенітету. Безумовно, ці країни були суверенними державами в сучасному розумінні; вони здійснювали верховенство всередині країни, були незалежними щодо інших держав, мали власну територію, державні кордони, підданих, систему державних органів, збройні сили тощо. Саме тому науковці дотримуються думки, що феномен суверенітету виник разом із державою як її політико-правовий атрибут. Суверенітет властивий кожному історично визначеному типу суспільства, що організувалося в державу.

Разом із тим, саме поняття "суверенітет" залишилося невідомим Стародавньому світу. Пояснюється це низкою факторів: по-перше, у стародавні часи та в період античності не сформувалися сили, які б виклали свої зазіхання на державну владу у політичних або правових формах [5, с. 12]; по-друге, результати та цілі політичної боротьби, як внутрішньої, так і зовнішньої, не обґрунтовувалися теоретично, а вирішувалися на основі фактичного співвідношення сил: влада (суверенітет) визнавалась за тим, хто міг її утримувати.

Яскравим прикладом на підтвердження цього може слугувати Рим. «Римське мислення, завжди практичне, – пише П.М. Палієнко, – було спрямоване виключно на відносини, що фактично існують. Отже, не було жодного приводу для того, щоб порівнювати Римську державу з якою-небудь іншою і шляхом такого порівняння виявити ознаки, які характеризують державу. Більш того, визнання і проголошення суверенітету суперечило б римській політиці, оскільки Рим залишав за завойованими народами фікцію державної самостійності. Пізніше, коли Рим став світовою державою, він тим більше не мав потреби відстоювати своє верховенство і незалежність. Ідея зовнішнього суверенітету передбачає протистояння однієї держави іншій, але Рим перетворив усі відомі античному світу держави на свої провінції» [2, с. 17].

Характеризуючи історію розвитку ідеї суверенітету, Г. Єллінек пише: «У давнину не могли пізнати суверенітет... У стародавньому світі не існувало того, що єдине могло б породити уявлення про суверенітет: була відсутня протилежність між державною владою та іншими владами... Де була та сила, яка б могла заперечувати силу античної держави» [1, с. 288-289] підкреслити, що зазначене стосується теоретичного осягнення даного поняття, але не його практичного втілення. Сам факт існування держав стародавнього світу свідчить про практичну реалізацію принципу державного суверенітету.

Щодо народного суверенітету та його реалізації наведемо думку С.О. Котляревського: «Не менш очевидно, що й в абсолютивній державі суспільний настрій і громадська думка є безсумнівною силою, з якою уряд, навіть тоді, коли він не примушується до цього текстом закону, на ділі рахується. Повна хронічна дисгармонія уряду і народу є однаково неможливою як в державах Ашантіїв і Дагомеїв, так і в Англії або Франції; найбільш криваві прояви деспотизму не могли бути довгими, якщо б не спиралися на санкцію значної частини народу» [6, с. 9]. Саме в цьому слід шукати сутність поширеного афоризму, що кожний народ заслуговує на той уряд, який він має.

Виникнення поняття суверенітету датують Середніми віками або ще пізніше – Новим часом. Відповідно, розгляд історії виникнення та становлення суверенітету, як правило, починають саме з цих періодів. Як на наш погляд, це не зовсім вірно.

Дійсно, поняття "суверенітет" не було відоме у стародавні часи. Однак, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспективі, слід розрізняти суверенітет як явище і суверенітет як поняття. Перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет), заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), друге було сформульоване значно пізніше. Отже, аналіз історії суверенітету, який не охоплює країни Стародавнього Сходу, Стародавні Грецію та Рим, а починається з Середніх віків або Нового часу, не можна визнати достатнім.

«Ідея народного суверенітету, – пише С.О. Котляревський, – це стародавня спадщина європейської правової свідомості, яка отримала її в традиції римського права, в якому кожний магістрат був уповноваженим народу і лише в силу цього повноваження мав ту чи іншу владу; останнє відносилося й до влади імператора» [7, с. 14].

Безсумнівно, римське право мало суттєве значення для розвитку всієї європейської правової культури. Але ідея народного суверенітету більш давня за своїм походженням: вона лежить в основі державної організації античних республік, які «...застосовували її на практиці інстинктивно, майже не турбуючись про її теоретичне обґрунтування» [8, с. 156].

Отже, ця ідея знайшла своє визнання та практичне втілення задовго до того, як склалися традиції римського права. Більш того, витоки ідеї народного суверенітету можна знайти ще раніше – в роботах мислителів Стародавнього Сходу.

Зокрема, у вченні Конфуція послідовно проводиться думка, що державна влада має користуватися довірою народу: «Без довіри народу правитель не встоїть».

Конфуціанська теорія держави найбільш повно викладена в книзі «То юй» ("Промови царств"). Важливе місце в цій теорії відведено народу. Народ порівнюється з Небом: як велике Небо спостерігає за правителем зверху і може або дати, або відняти в нього престол залежно від його чеснот, так само й народ, може позбавити правителя влади.

Народ, за Конфуцієм, – могутня сила: «Те, що народ любить, рідко не здійснюється, і те, що народ ненавидить, рідко не знищується». Це пов’язано з тим, що «...Небо неодмінно слідує тому, чого хоче народ». Інакше кажучи, сподівання народу у Конфуція освячені волею Неба.

Одним з центральних понять політико-правового вчення Конфуція є поняття чесноти. Саме чеснота, а не насильство, на думку Конфуція, має бути методом державного управління: «Навіщо, управляючи державою, вбивати людей?! Якщо правитель прагнутиме добра, то й народ буде добрим».

Правитель має наставляти народ своїм прикладом і правити, спираючись не тільки на закони, але й на чесноти: «Якщо керувати народом за допомоги законів і підтримувати порядок, застосовуючи покарання, – вчить Конфуцій, –народ буде ухилятися від покарань і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом, спираючись на чесноти та ритуал, народ знатиме сором і виправиться».

Конфуціанська теорія держави та управління, попри зовнішню простоту, є стрункою і відрізняється логічністю. Однак вона має слабкість. Як справедливо зазначає Г.Г. Демиденко: «теорія побудована на понятті чесноти, тобто на моральному принципі, що вимагає від усіх та кожного суворого дотримання встановлених правил поведінки, вона закликає до людяності. На жаль, це дуже слабкий фундамент політичної теорії» [9, с. 24].

Однак саме конфуціанство стало впливовим напрямком етичної і політичної думки в Ки-таї; у II столітті його було визнано офіційною ідеологією, значення якої воно зберігало майже до початку XX століття.

Дещо інакше політико-правові проблеми вирішувалися засновником маоїзму Мо-цзи. В політико-правовій сфері маоїзм сформулював ідею рівності, договірного походження держави, демократичного управління.

Основним принципом, політичним та етичним, у системі поглядів Мо-цзи виступає принцип загальної любові та користі: «Небо дотримується загальної любові і приносить користь усім». Загальна любов Неба – взірець, ідеал, який включає принцип рівності: «Небо не розрізняє малих і великих, знатних і простих; всі люди – слуги Неба».

На думку Мо-цзи, доступ до влади має бути відкритим для всіх здібних і талановитих, незалежно від їхнього походження. Принцип особистих талантів та здібностей лежить в основі державної організації суспільства: колись давно люди, переконавшись у необхідності управління, обрали саму мудру і чесну людину Піднебесної і зробили її "Сином Неба". В цьому полягає зміст договірної концепції походження держави.

Важливе місце у вченні Мо-цзи посідає вимога врахування інтересів та думки народу при здійсненні державного управління. Мо-цзи неодноразово підкреслює, що в управлінні країною слід виходити з інтересів простолюдинів. Саме думка народу народжує істину, якою, за Мо-цзи, є, по-перше, те, що грунтується на досвіді минулого; по-друге, те, що відповідає користі народу; по-третє, те, що є істиною в розумінні народу.

Як бачимо, політико-правова думка Стародавнього Сходу, не використовуючи термін "суверенітет", говорить про необхідний принцип гармонійного управління, який в сучасному розуміння сприймається, принаймні, як елемент народного суверенітету.

Список використаної літератури:

Еллинек Г. Общее учение о государстве: Пер. с нем./ Под ред. В.М. Гессена и Л.В. Шалланда. – СПб., 1903.

Палиенко Н.И. Суверенитет. История развития идеи суверенитета и его правовое значение. – Ярославль, 1903.

Новгородцев П.И. Кант и Гегель в их учении о праве и государстве. СПб, 1901.

Хеффе О. Политика. Право. Справедливость: основоположения критической философии права и государства. – М., 1994.

Манелис Б.Л. Проблема суверенитета и ее значение в современных условиях. – Ташкент, 1964.

Котляревский С.А. Власть и право. Проблема правового государства. – М., 1915.

Котляревский С.А. Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора / Под ред. Г.Ф. Львовича. – СПб., 1907.

Эсмен А. Основные начала государственного права. – М., 1898.

Демиденко Г.Г. История учений о праве и государстве: Курс лекций. – Х., 2001.

 

< Попередня   Наступна >