КОСТРУБИЦЬКА О.Є.,

Київський національний університет внутрішніхсправ

ЗМІСТ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Електроенергія виробляється на теплових, гідравлічних і атомних електростанціях, геотермальними, геліотермальними та утилізаційними установками та іншими нетрадиційними джерелами завдяки функціонуванню такої галузі, як енергетика [1].

В сучасному світі енергетика є основою розвитку базових галузей промисловості, що визначають прогрес суспільного виробництва. В усіх промислово-розвинених країнах темпи розвитку енергетики випереджають темпи розвитку інших галузей.

У той же час енергетика – одне із джерел несприятливої дії на навколишнє середовище та людину. Вона впливає на атмосферу (споживання кисню, викиди газів, вологи та твердих часток), гідросферу (споживання води, створення штучних водосховищ, скидання забруднених та нагрітих вод, рідких відходів), біосферу (викиди токсичних речовин) та літосферу (споживання викопних палив, зміни ландшафту) [2, с 3].

Енергетика -галузь народного господарства, що охвачує енергетичні ресурси, виробництво, переробку, передачу та використання різних видів енергії, що складає паливно-енергетичний комплекс (далі – ПЕК) [3, с. 17].

ПЕК України (енергетика) – галузь (сектор) економіки, до якої входять суб’єкти господарювання, діяльність яких пов’язана з розвідуванням, видобутком, переробкою, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, передачею, розподілом, торгівлею, збутом чи продажем енергетичних продуктів (енергоносіїв)- палива, електричної та теплової енергії, крім суб’єктів, основна діяльність яких спрямована на задоволення потреб населення та господарського комплексу у послугах централізованого опалення та постач

Зазначена дефініція наведена законодавцем не завжди безперечно сприймається теоретиками, які досліджують ПЕК.

Так, Мартиненко Микола Володимирович, який є Головою Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки зазначає, що ПЕК України – технологічно складна, територіально розгалужена система з видобування, виробництва та транспортування паливно-енергетичних ресурсів, що поєднує потужну електроенергетичну систему, систему теплопостачання, вугільну, ядерну, газову, нафтову і нафтопереробну промисловості [5, с 8].

Тобто, законодавець акцентує увагу на ознаках, які притаманні галузі (сектору) та включає в поняття ПЕК суб’єктів господарювання, та їх діяльність стосовно енергетичних продуктів. У той же час теоретики базують свої погляди на понятті системи, яку вони покладають в основу даної категорії. Таким чином, ці два підходи розглядають ПЕК України із

Крім того, слід відмітити, що комплекс (рос. комплекс, англ. complex) -сукупність предметів чи явищ, що становлять єдине ціле [6].

Отже необхідно виходити з того, що ПЕК України – це галузь, оскільки вона є єдиним цілим щодо діяльності стосовно енергетичних продуктів. Тобто доцільно у дефініції щодо ПЕК виходити з позиції, що це система, а не галузь. Водночас, не можна відмовлятися від поняття системи в підходах до визначення ПЕК України, так як будь-яка галузь є системною.

Тому ми вважаємо, що ПЕК України – це галузь економіки, що є сукупністю систем з видобування, виробництва та постачання паливно-енергетичних ресурсів, від стабільності яких залежить енергетичний, економічний та соціальний стан держави.

ПЕК України був та залишається найважливішою складовою національної безпеки і економічного зростання держави. Від злагодженої та надійної його роботи залежить функціонування всієї економіки держави, забезпечення її самодостатності, створення умов для її подальшого розвитку.

У цьому контексті першочергове значення має відігравати підвищення конкурентоспроможності української економіки на базі інноваційної моделі її розвитку, достатнього і стабільного законодавчого забезпечення, утвердження критичної бази ринкових перетворень, сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, відкритості та прискореної інтеграції у світовий економічний простір. Важливою запорукою успіху у цій справі є надійне та ефективне енергозабезпечення суспільного виробництва та населення

Трансінформаційні процеси, характерні для перехідного періоду економіки країни, притаманні й ПЕК України. Від успіху модернізації ПЕК України залежить не просто подальше його функціонування, а й саме його існування, як цілісної господарської системи, що, у свою чергу, є одним з головних чинників економічної незалежності та безпеки України на подальшую перспективу.

ПЕК України – складна господарська система, що поєднує галузі з видобутку паливно-енергетичних ресурсів (паливна промисловість), їх перетворення на інші види енергії чи енергоносіїв (електроенергетика та нафтохімічна промисловість), транспортування та розподілу енергоресурсів між споживачами (енергосистеми, системи трубопроводів, забезпечення теплом та електроенергією населення). У кожній з цих функціональних підсистем та підкомплексів склалися специфічні проблеми, які потребують розв’язання [8, с 47-53].

Основні напрямами, які необхідно, на наш погляд, сьогодні удосконалити або реформувати, повинні бути такі:

– реконструкція, модернізація діючого та заміна застарілого обладнання як в енергетиці, так і в інших галузях промисловості;

– впровадження нових технологій, спрямованих на зменшення енергоспоживання, поряд із підвищенням якості продукції, зменшенням виробничих витрат та забруднення

– зниження втрат електроенергії в енергосистемі шляхом застосування систем дистанційного обліку та контролю;

– розробка і впровадження науково обґрунтованої моделі енергоринку, ефективної системи диференційованих цін і тарифів на спожите паливо та електроенергію;

– збільшення енергозберігаючих рішень для комунального сектора та домашніх господарств. Для України, національна економіка якої залежить від забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами, питання енергозбереження та раціонального використання палива та енергії є одним з основних у діяльності підприємств та організацій. Тому постійна увага науковців і господарників має бути спрямованою на розкриття та залучення потенціалу енергозбереження. Це може дати змогу впорядкувати не лише енергетику, а й всю економіку в цілому, досягти конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках, що неможливо за існуючих питомих енерговитратах українських виробництв, які перевищують відповідні показники в розвинених країнах в 6-8 разів. Таким чином, енергозбереження стало проблемою національної безпеки України і подальшого розвитку її економіки.

В перші роки після здобуття Україною незалежності рівень виробництва електроенергії в ній став різко знижуватися, і це падіння тривало до 1998 p., коли виробництво електроенергії складало лише 58 % від обсягу виробництва 1990 р. Протягом п’яти наступних років (1998-2002 pp.) ситуація в галузі стабілізувалася -падіння рівня виробництва електроенергії припинилося, залишаючись практично незмінним. А протягом останніх років уже відбувається деяке зростання виробництва [9, с 49].

Разом з тим, протягом останнього десятиріччя зменшувалося споживання електроенергії в Україні, зокрема котельно-пічного палива (2006 р. – 1,6 %; 2005 р. -1,0%; 2004 р. – 0,1 %), теплоенергії (2006 р. – 1,9%; 2005 р. – 1,5 %; 2004 р. -3,9 %), електроенергії (2006 р. – 1,0 %; 2005 р. – 1,6 %; 2004 р. – 2,2 %) [10, с 243].

Це відбувалося не завдяки енергозберігаючим заходам, а через те, що значна частка промислових підприємств працювала в цей період не на повну потужність або не працювала зовсім.

Водночас, питомі витрати палива та енергії на окремі види продукції енергоємних галузей зросли. Загалом у 2006 р. виробництво 49% всіх видів продукції здійснювалося при підвищенні питомих витрат палива та енергії (у 2005 р. – 34 %, у 2004 р. – 27 %).

Із загальної кількості перевитрачених ресурсів найбільша частина перевитрат котельно-пічного палива припадала на підприємства переробної промисловості (39,8%, з виробництва та розподілення електроенергії, газу та води (24,9%), з діяльності транспорту та зв’язку (25,8 %), сільського господарства, мисливства та лісового господарства (1,9%); теплоенергії – на підприємства переробної промисловості (64%); електроенергії – на підприємства переробної промисловості (28,5 %), добувної промисловості (38 %), з діяльності транспорту та зв’язку (18,2 %), сільського господарства, мисливства та лісового господарства (3,2 %) [10, с 243-244].

Підприємствами та організаціями усіх форм власності протягом 2006 р. на виробничо-експлуатаційні та комунально-побутові потреби було використано 174,3 млн. т умовного палива та енергії, що на 2,5 % більше ніж у 2005 р.

Основні витрати котельно-пічного палива, теплоенергії та електроенергії припадали на промисловість – відповідно 92,3 %, 75,4 %, 80,1 % загального обсягу їх витрат; діяльність транспорту за зв’язку – відповідно 4,4 %, 3,4 % і 8,7 %; сільського господарства, мисливства та лісового господарства – 1 %, 3,2 % і 2,7 % [10, с 245].

Таким чином, ПЕК України протягом останніх років демонструє покращення основних економічних показників. Ринкові перетворення в галузі та виважена економічна політика приносить позитивний результат. Протягом останнього часу зберігається позитивна тенденція щодо росту основних показників діяльності галузей паливно-енергетичного комплексу.

Водночас, на сьогоднішній день найменший інтерес, як у вітчизняних так і в зарубіжних інвесторів щодо напрямків вкладення капіталів в розвиток української промисловості викликає саме енергетична галузь. Саме тому галузь потребує докорінної перебудови та першочергового вирішення її проблем.

Не оминули ці проблеми й уваги органів влади. Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року № 145-р було схвалено Енергетичну стратегію України на період до 2030 року [4], яка науково обґрунтовує шляхи докорінної трансформації енергетичного сектора української економіки, по суті створення нової енергетики країни, яка відповідає не вже минулому для розвинених країн індустріальному суспільству (а для нас ще сьогоднішньому і до того ж після кризового), а новому сучасному постіндустріальному суспільству, яке перейшло на шлях сталого розвитку.

Необхідно зазначити, що Енергетична стратегія України – це концепція національних інтересів в паливно-енергетичній сфері та ідеологічного базису визначення якісних основ її розвитку. У зв’язку з цим в Енергетичній стратегії України визначаються шляхи раціонального забезпечення країни паливно-енергетичними ресурсами, стабільного енергозабезпечення всіх споживачів, істотного підвищення рівня енергетичної ефективності, зменшення негативного впливу енергетики на навколишнє середовище як неодмінної умови нормальної життєдіяльності суспільства [5, с 36].

Отже, Енергетична стратегія України – це програмно-цільова система, що послідовно розвиває та впроваджує основні положення енергетичної політики України.

Сучасна енергетична політика реалізується через паливно-енергетичний комплекс України. Саме тому основними цілями і пріоритетами енергетичної політики України є повне та своєчасне забезпечення господарчого механізму і суспільства паливом та енергією необхідної кількості, асортименту та якості за умови ощадливого й ефективного енергокористування.

Так, розв’язання проблеми зменшення залежності національної економіки від імпорту енергоносіїв здійсниться лише у разі підвищення рівня самозабезпеченості України енергією, що потребує впровадження технологій з використанням нетрадиційних і поновлювальних джерел енергії та альтернативних видів палива. Використання останніх сприятиме прискоренню розвитку та впровадженню відповідної техніки й технологій.

Крім того, енергетична політика України має бути спрямована на вирішення таких завдань:

– створення лібералізованих конкурентних ринків енергоносіїв;

– глибокі структурні зміни у виробництві та споживанні енергоносіїв;

– збільшення видобутку (виробництва) власних енергоносіїв;

– максимальне використання технологічних та організаційних можливостей енергозбереження;

– підвищення рівня безпеки і функціональної стійкості енергетичних об’єктів;

– залучення до ПЕК України зовнішніх інвестицій;

– диверсифікація джерел постачання енергоносіїв [11].

– Приєднуючись до викладеного, вважаємо, що енергетична політика України повинна бути спрямована також на вирішення наступних завдань, а саме:

– створення стратегічних запасів для забезпечення енергетичної незалежності країни;

– здійснення модернізації та реконструкції основних фондів енергетичної інфраструктури;

– здійснення раціонального використання енергоресурсів, впровадження енергозберігаючих технологій та обладнання, раціоналізації структури суспільного виробництва з відповідним зниженням питомої ваги енергоємних технологій.

Водночас, умовою стабільного розвитку енергетики є розвиток ефективного міжнародного співробітництва. Особливої уваги заслуговує стан та перспективи енергетики Російської Федерації та Західної Європи, з якими енергетика України має і буде мати дуже тісні зв’язки [12, с 9].

Стратегія інтеграції України у світові структури відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Вона залишатиметься пріоритетним напрямком зовнішньополітичного курсу нашої країни, визначальним чинником її міжнародної діяльності на тривалу перспективу [7, с 379].

У той же час необхідно відмітити, що ПЕК України представлений енергетичною, нафтогазовою галузями та вугільною промисловістю.

Розглянемо детально перераховані складові ПЕК України.

Енергетична галузь

Електроенергетика є базовою галуззю ПЕК України, яка забезпечує потреби країни в електроенергії і частково в теплі, а ефективність її функціонування та розвитку в значній мірі визначає конкурентоспроможність вітчизняної економіки, можливість її сталого зростання, якість і рівень життя громадян України. Виробництво електричної енергії в Україні здійснюється на електростанціях трьох типів – теплових, атомних та гідравлічних, в тому числі гідроакумулюючих [7, с 266].

Закон України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР [13] визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці і регулює відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі.

Основними виробниками електричної енергії є чотирнадцять потужних теплових електростанцій, вісім гідравлічних електростанцій та чотири атомні електростанції, серед яких переважають (2005 p.):

атомні електростанції (47,9 %);

теплоелектростанції та теплоелектроцентралі (40,8 %);

гідроелектростанції та гідроакомулюючі електростанції (6,7 %);

блок-станції та інші джерела (4,7 %).

Структура виробництва електричної енергії в 2010 р. виглядатиме так:

атомні електростанції (48,1 %);

теплоелектростанції (у тому числі теплоелектроцентралі та блок-станції 45,9 %);

гідроелектростанції та гідроакомулюючі електростанції (5,9 %) [5, с. 13].

На сьогодні основу електроенергетичного комплексу України складає Об’єднана енергетична система (ОЕС), яка об’єднує 8 регіональних електроенергетичних систем – Дніпровську, Донбаську, Західну, Кримську, Південну, Південно-Західну, Північну і Центральну, пов’язаних між собою системоутворюючими та міждержавними високовольтними лініями електропередач. Слід зазначити, що завдяки функціонуванню Об’єднаної енергетичної системи реалізуються масштабні завдання економічного розвитку країни: здійснюється централізоване енергозабезпечення національної економіки, бюджетного сектору та населення країни, регулюються міжрегіональні та міждержавні перетоки та експортно-імпортні поставки електроенергії [14, с. 185-186].

Об’єднана енергетична система України – сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об’єктів електроенергетики, які об’єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом [13].

Географічне розташування України дозволило збудувати значну кількість потужних ліній електропередачі міждержавного значення, які з’єднують Об’єднану енергосистему України з енергосистемами суміжних країн – Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Польщі, Словаччини, Угорщини. Румунії. [5, с. 14].

Об’єднана енергосистема України стабільно працює з частотою 50 Гц. Із серпня 2001 року вона працює у режимі паралельної роботи з єдиними енергосистемами Російської Федерації, завдяки чому значно підвищилася надійність енергопостачання споживачів та зменшилася кількість випадків примусового обмеження електроспоживання [5, с 36].

Для інтеграції енергосистеми України до енергетичних держав Європейського союзу особливо важливим є підвищення технічного рівня електростанцій і систем електропередачі, здійснення впровадження сучасних систем первинного регулювання частоти та потужності із одночасним доведенням показників їх роботи до європейських стандартів.

Сьогодні нагальним є збільшення пропускної спроможності міждержавних електромереж як на території України, так і на територіях країн Європейського союзу, що потребує скоординованих дій відповідних вітчизняних та зарубіжних структур [5, с 14].

Основними напрямками розвитку електроенергетики мають стати:

розвиток теплоелектростанцій на органічному паливі шляхом їх реконструкції і модернізації із впровадженням нових технологій та переорієнтацією на поступове збільшення частки споживання вугілля власного видобутку і використання обладнання вітчизняного енергомашинобудівного комплексу;

забезпечення підвищення надійності в роботі електростанцій за рахунок комплексної заміни фізично зношених і морально застарілих енергоблоків на сучасні;

продовження термінів роботи діючих енергоблоків з поліпшенням їх техніко-економічних показників шляхом впровадження мало витратних реконструкцій;

підвищення ефективності, екологічної безпеки та маневрових характеристик енергоблоків, що працюють на високо реакційному паливі, за допомогою газотурбінних впровадження високоефективних газоочисних установок при реконструкції енергоблоків;

подальше підвищення рівня автоматизації роботи енергоблоків, впровадження систем управління теплоелектростанціями тощо;

введення нових потужностей на теплоелектростанціях, у тому числі паро газових установок;

модернізація гідроелектростанцій на великих ріках України з використання нового прогресивного обладнання, розвиток малої гідроенергетики на малих та середніх ріках;

введення нових та проведення широкомасштабних заходів з реконструкції та техпереозброєння діючих ліній електропередачі та теплових мереж [14, с 171-172]. Приєднуючись до наведеної точки зору, вважаємо за доцільне додати, на наш погляд, суттєвий напрям, невідображений у представленому переліку:

розроблення нормативної бази з урахуванням міжнародних стандартів в галузі енергетики.

Нафтогазова галузь – галузь економіки України, яка разом з іншими галузями забезпечує пошук, розвідку та розробку родовищ нафти і газу, транспортування, переробку, зберігання і реалізацію нафти, газу та продуктів їх переробки [25].

Закон України "Про нафту і газ" від 12 липня 2001 року № 2665-ІП [15] визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності нафтогазової галузі України та регулює відносини, пов’язані з особливостями користування нафтогазоносними надрами, видобутком, транспортуванням, зберіганням та використанням нафти, газу і продуктів їх переробки з метою забезпечення енергетичної безпеки України, розвитку конкурентних відносин у нафтогазовій галузі, захисту прав усіх суб’єктів відносин, що виникають у зв’язку з геологічним вивченням нафтогазоносності надр, розробкою родовищ нафти і газу, переробкою нафти і газу, зберіганням, транспортуванням та реалізацією нафти, газу і продуктів їх переробки, споживачів нафти і газу та працівників галузі.

Україна є однією із найстаріших нафтодобувних держав світу. Видобуток нафти з її надр провадиться вже понад 100 років. На території України існують три нафтогазові регіони: Карпатський (Західний), Дніпровсько-Донецький (Східний) та Причорноморсько – Кримський (Південний), в яких відкрито 336 родовищ нафти і газу. З них 201 родовище перебуває у промисловій та дослідно-промисловій експлуатації, на решті тривають геологорозвідувальні роботи, облаштування свердловин і родовищ, підготовка до промислової експлуатації [5, с. 11].

Незважаючи на те, що частка нафти та газу в енергобалансі України перевищує 70 % (у тому числі газу – 43 %), відповідні галузі через нестачу власних ресурсів цих корисних копалин мають менш важливе (порівняно з вугільною галуззю) значення в паливній промисловості України.

Водночас, Україна має розвинену нафтопровідну систему, що складається з 18 магістральних нафтопроводів загальною довжиною 4,6 тис.км. Річна пропускна спроможність системи становить: "на вході" – 114 млн.т., "на виході" – 56,3 млн.т. Система нафтопроводів спроможна у повному обсязі забезпечити потреби нафтопереробних підприємств України, відповідно до максимальної проектної потужності 50 МЛН.Т. за рік [5, с 11].

Основою нафтотранспортної системи України є магістральні нафтопроводи: "Придніпровський" (на сході країни) і "Дружба" (на заході), які в 2001 р. з’єднав нафтопровід Одеса-Броди. Придніпровський нафтопровід забезпечує сировиною Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський та Одеський нафтопереробні заводи. По нафтопроводу "Дружба" поставляється російська нафта в країни Центральної та Східної Європи і на нафтопереробні заводи західних регіонів України -Дрогобицький та Надвірнянський [16, с 353].

Діюча система магістральних нафтопроводів знаходиться в експлуатації протягом 20-40 років. За час експлуатації частина магістральних нафтопроводів і технологічного обладнання (до 70 %) вичерпали свій ресурс, фізично та морально застарілі, а тому потребують значних коштів для їх модернізації та реконструкції [5, с 11].

Основою газової галузі України є Єдина газотранспортна система України, що являє собою сукупність функціонально пов’язаних між собою підприємств з виробництва, передачі та постачання природного газу [15].

Українська газотранспортна система друга за розмірами в Європі після Російської Федерації. Вона включає 37,6 тис.км газопроводів різного призначення та продуктивності; 73 компресорних станцій із 110 компресорними цехами; 1607 газорозподільних станцій; 13 підземних сховищ газу (сумарний об’єм понад 32 млрд. м ). Річна пропускна здатність газотранспортної системи складає 287,7 млрд. м на вході та майже 176,2 млрд. м на виході, у тому числі 140,2 млрд. м до країн Західної, Центральної та Східної Європи [5, с 11; 16, с. 355].

Підземні сховища газу об’єднані у чотири комплекси: Західноукраїнський (Прикарпатський), Київський, Донецький і Південноукраїнський. Вони є своєрідним газовим акумулятором та демпфером коливань надходження палива і безперебійного його транспортування до європейських споживачів. Максимальний добовий відбір газу з підземних сховищ при повному заповненні може скласти 240 млн. м3, що забезпечує безперебійне постачання газу на внутрішній ринок, а також транзит російського газу в Європу [16, с 355].

Надходження російського газу в Україну здійснюється за дев’ятьма напрямками, а на виході – шістьма. Транспортування на експорт суттєво зростаючих об’ємів газу Російська Федерація планує використовувати як наявні та модернізовані транспортні магістралі (створення газового консорціуму в Україною), так і у майбутньому побудувати нові газопроводи [16, с. 355].

Через територію України на світові ринки надходить майже 90 % загальних об’ємів російського експорту газу. Запаси газу в Україні становлять майже 860 млрд. м , але це не забезпечує стабільного нарощення власного видобутку газу в Україні. Тому розвідка запасів газу є стратегічним завданням газової промисловості України.

Головними напрямками державної політики в нафтогазовій галузі є:

Збільшення видобування нафти та природного газу і прискорене освоєння нових родовищ, перш за все в Чорному та Азовським морях та освоєння нових технологій видобутку, що дасть змогу ефективніше використовувати розвідні запаси.

Реорганізація геологорозвідувальної галузі з метою формування ресурсної бази видобування нафти та газу.

Збільшення об’ємів переробки нафти.

Технологічна модернізація нафтоперероблюючих заводів з метою підвищення глибини переробки нафти, ліквідація або консервація фізично зношених та морально застарілих установок нафтоперероблюючих підприємств.

Зменшення втрат нафти та газу при їх видобуванні, переробці, транспортуванні та зберіганні.

Диверсифікація джерел постачання цих енергоносіїв до України таким чином, щоб з одного з них надходило не більше 50 % імпортних продуктів.

Скорочення споживання нафти та газу шляхом структурних змін, в першу чергу, в електроенергетиці (зменшення обсягу використання газу та нафтопродуктів в якості палива для електростанцій). Разом з тим необхідно зменшити і втрати внаслідок несанкціонованих відборів, недосконалості вимірювальної апаратури тощо.

Максимальна завантаженість існуючих транзитних потужностей.

Застосування гнучкої тарифної політики транзиту енергоносіїв через територію України; приближения тарифів по транспортуванню нафти та природного газу, вартості зберігання природного газу в підземних сховищах та доведення відповідних нормативів до рівня світових.

Вирішення питання стосовно функціонування магістральних нафтопродуктів та виконання мір по попередженню забруднення навколишнього середовища [14, с 171].

Приєднуючись до наведеної точки зору, вважаємо за доцільне додати, на наш погляд, суттєвий напрям, невідображений у представленому переліку:

Розроблення законодавчих актів щодо заохочення впровадження технологій інтенсифікації видобутку.

Вугільна промисловість

Вугільна промисловість в Україні – базова галузь господарства, що здійснює розвідування й видобування кам’яного та бурого вугілля. Видобуток кам’яного вугілля розпочався в Україні у 2 пол. XVIII ст., але він набрав розмаху тільки у 1870-х роках. Основний вугільний басейн України – Донецький. Значна частина вугілля залягає у Львівсько-Волинському кам’яновугільному та Дніпровському буровугільному басейнах. Освоюються нові вугільні райони – Західний Донбас (Дніпропетровська область) і Південний Донбас (між Донецьком і Маріуполем).

Вугільна галузь України – могутній багатофункціональний виробничий комплекс із значними обсягами виробництва і послуг, багатогранним характером діяльності, складними внутрішніми та зовнішніми зв’язками, специфічними умовами роботи як підприємств, так і трудящих.

Вугільна промисловість України поставляє свою продукцію для потреб електроенергетики (майже 38 % від загального обсягу поставок), коксохімії (22 %), населення (11%), комунально-побутових (3%) та інших споживачів (26%) [14, с 177].

Галузь є складним виробничо-технічним комплексом, що складається з кількох підгалузей. У її складі діють близько 250 шахт і 6 розрізів, близько 60 збагачувальних фабрик, 3 шахтобудівні комбінати, 17 заводів вугільного машинобудування, 19 державних холдингових компаній, 20 галузевих інститутів, гірничорятувальна служба, державна компанія "Укрвуглереструктуризація" по закриттю шахт і розрізів, державне підприємство "Луганськвуглебудреструктуризація", спеціалізовані об’єднання і виробництва з ремонту, налагодження й обслуговування ремонтно-шахтного устаткування, розв’язання екологічних проблем, геологічної розвідки, залізничного та автомобільного транспорту торгівлі, об’єкти соціальної сфери тощо [12, с. 219; 14, с 177].

Геологічні запаси вугілля в Україні складають більше 120 млрд.т, що у перерахунку на нафту в півтора рази перевищує найбільші її запаси, розташовані на Близькому сході [17, с 91-95]. За загальними оцінками, запаси вугілля в Україні складають навіть до 300 млрд.т, і, за оцінками західних експертів, їх вистачить країні на 400 років. Саме тому вугільний напрям розвитку теплової енергетики України у перспективі має бути основним. З урахуванням зменшення запасів нафти та газу вугілля у майбутньому може відігравати провідну роль в електроенергетиці і промисловості, а також, як замінювач нафти та природного газу, у

Реструктуризація вугільної галузі була почата відповідно до Указу Президента України № 116/96 від 07 лютого 1996 року "Про структурну перебудову вугільної промисловості". Результатом реалізації вимог Указу було створення 32 державних холдингових компаній на базі 253 вугледобувних і вуглепереробних підприємств, що обслуговують їх, зі статусом державних відкритих акціонерних товариств -дочірніх підприємств холдингів [7, с 222].

Проте реформування галузі здійснюється незадовільними темпами. Існує кілька причин, що перешкоджають корпоратизації та приватизації підприємств вугільної промисловості. Головна з них полягає в тому, що такі підприємств не є привабливі для власника через свою збитковість. Застарілі техніка та технологія вуглевидобутку, зношений шахтний фонд, глибоке залягання шарів, їхня мала потужність, великий вміст сірки та золи обумовлюють високу собівартість видобутку вугілля і його неконкурентноздатність на ринку [7, с. 222].

Основними шляхами подолання кризи вугільної промисловості – провідної галузі паливної промисловості України можуть стати такі:

– зменшення матеріальних витрат на виробництво вугільної продукції і перш за все споживання електроенергії;

– вивід із експлуатації та ліквідація безнадійно збиткових шахт;

– концентрація гірничих робіт на рентабельних і перспективних шахтах;

– уведення нових виробничих потужностей та будівництво нових вугільних горизонтів на діючих шахтах з використанням нового технологічного обладнання;

– вдосконалення вугільного ринку, забезпечення своєчасних платежів за відвантажену продукцію;

– створення дійових правових умов для залучення у розвиток галузі недержавних інвестицій;

– чітке розмежування функцій між суб’єктами управління на всіх рівнях, що призведе до структурних перетворень в галузі [14, с. 179; 18, с. 138-139].

Приєднуючись до наведеної точки зору, вважаємо за доцільне додати, на наш погляд, суттєві напрями, невідображені у представленому переліку:

– завершення реформування наукових установ та удосконалення системи фінансової підтримки наукової діяльності у вугільній промисловості;

– створення нового обладнання та засобів, а також нових технологій для забезпечення ефективної та безпечної праці шахтарів (з точки зору охорони праці).

Таким чином, проаналізувавши усі складові ПЕК України, можна зробити висновок, що перебування України в складі колишнього СРСР не сприяло динамічному розвитку її паливних галузей, оскільки було освоєння більш ефективних, ніж в Україні, джерел палива. Поставки привізної (російської) нафти в необхідних об’ємах не стимулювали корінних якісних зрушень в нафтопереробці. Нафта використовувалася (та до сих пір використовується) мало комплексно та неекономно.

Крім того, енергетична галузь не має цілісної нормативно-технічної бази, відсутній комплексний підхід до її створення з урахуванням сучасних вимог, зокрема, гармонізації з міжнародними стандартами у сфері енергетики [5, с 35].

Тому, галузі ПЕК України на даному етапі працюють без належної віддачі. Вони вимагають великої уваги зі сторони держави, переходу на якісно нову ступінь їх розвитку [19, с

Отже, головним завданням української економіки найближчими роками має бути досягнення її енергетичної незалежності, для чого необхідно знизити рівень залежності України від імпорту енергетичної сировини та здійснити перехід енергетики на забезпечення вітчизняними енергетичними ресурсами.

А тому для досягнення енергетичної незалежності України можна запропонувати такі головні напрями розвитку української енергетики, що їх слід реалізовувати паралельно:

– перехід теплоенергетики на українське вугілля, що, крім зменшення залежності від імпортного палива, дасть змогу знизити собівартість виробленої електроенергії;

– зниження енергоємності ВВП за рахунок структурного та технологічного енергозбереження;

– подальший розвиток атомної енергетики з підвищенням безпеки атомних реакторів, які можуть виробляти не менше половини необхідної країні електроенергії;

– підвищення економічної ефективності та екологічної безпеки за рахунок впровадження новітніх технологій при модернізації, реконструкції та введенні в експлуатацію нового обладнання;

– розвиток нетрадиційної енергетики, що екологічно чистіша і порівняно дешева;

– проведення структурних перетворень в управлінні паливно-енергетичним комплексом України з метою удосконалення і створення дієвої системи управління її окремими галузями.

Список використаної літератури:

Наказ Міністерства статистики України від 17 серпня 1995 року № 213 "Про розробку паливно-енергетичного балансу України за 1995 рік" /www.rada.gov.ua

Общая энергетика: Учеб. пособие для сред. Проф. Образования: Учеб. Пособие для студ. высш. учеб. заведений/ Геннадий Федорович Быстрицкий. – М.: Издательский центр "Академия", 2005. -~ZD8 с, с. 3, 86-88, 110-113.

Энергетика: история, настоящее и будущее. Т. 1. От огня и воды к электричеству. – К.. 2005. – 304 с, с. 17, 289.

Енергетична стратегія України на період до 2030 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року № 145-р /www.rada.gov.ua

Паливно-енергетичний комплекс України. Загальноукраїнський проект. Випуск перший. //"Новий світ", К.: – 143 с, с 5-36.

6.http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BB% D0%B5%D0%B A%D 1 %81

Енергетичні ресурси та потоки./ Під загал, редакцією А.К. Шидловського – Київ: Українські енциклопедичні знання, 2003. – 472 с, с 222-231, 266-270, 310-315, 374-380.

Соболевський О.В. Проблеми та модернізації паливно-енергетичного комплексу України // Проблеми науки. – 2001. – № 11, с 47-53.

Голобова Т. Стан і перспективи української енергетики за переходу економіки України на інноваційний шлях: [Всебічний аналіз паливно-енергетичного комплексу України, стан і перспективи його розвитку в цілому та за окремими галузями, з метою здобуття Україною енергетичної незалежності та переходу на інноваційний шлях розвитку]//Проблеми науки. – 2005. – № 10. – с 49-52.

Статистичний бюлетень за січень-березень 2007 року ./Державний комітет статистики. – К., 2007 – 245 с, с 243-245.

Концепция государственной энергетической политики Украины на период до 2020 года. – К., 2000. – 56 с.

Енергетичні ресурси та потоки./ Під загал, редакцією А.К. Шидловського – Київ: Українські енциклопедичні знання, 2003. – 472 с, с 8-9, 161-200, 217-233.

Закон України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР /www.rada.gov.ua

Інноваційні пріоритети паливно-енергетичного комплексу України/ Під заг. ред. А. К. Шидловського. – Київ: Українські енциклопедичні знання, 2005. – 512 с.,с. 168-174, 177-212.

Закон України "Про нафту і газ" від 12 липня 2001 року № 2665-Ш /www.rada.gov.ua

Паливно-енергетичний комплекс України в контексті глобальних енергетичних

перетворень. – Київ: Українські енциклопедичні знання, 2004.- 468 с, с 353-363, 407-417, 418-

17. Турченко Д.К. Об энергетической независимости Украины// Вісник академії

економічних наук України. – 2002. – № 1. – с 91-95.

Коновалюк В.И. Роль монополий топливно-энергетического комплекса в экономике Украины: Монография / HAH Украины, Ин-т экономики промышленности. -К.: Наук, думка, 2004, – 278 с, с. 121-164.

Анализ состояния и предложения по основным направлениям развития топливной промышленности Украины/ Григорьев А.С., Бочкарева Э.Н., Ведмеденко Р.А., Крупкина Л.Г. Отв. ред. Шидловский А.К.. – Киев, 1996. – 42 с. (Предпр./НАН Украины, Ин-т электродинамики.; № 709), с. 3.