205

---

К.Б. Марисюк

НАВ’ЯЗКА ЯК ВИД МАЙНОВОГО ПОКАРАННЯ ЗА ЛИТОВСЬКИМИ СТАТУТАМИ

Йдеться про одне з найпоширеніших майнових покарань, закріп­лених у трьох Литовських статутах, а саме про нав’язку, розгляда­ється її суть та підстави застосування, зокрема особливості стяг­нення цього майнового покарання.

Ключові слова: покарання, нав’язка, відшкодування.

Постановка проблеми. Актуальність питання розуміння інституту влади полягає у тому, що в умовах розбудови державної незалежності України проблеми влади на всіх рівнях набувають особливого значення як у прагматичному відношенні, так і з огляду на необхідність теоретичних розробок найдоцільніших та найефективніших моделей владних відносин, відповідних новим історичним обставинам і потребам суспільства. У процесі змін у політичній та правовій системах сфері владних відносин слід приділяти особливу увагу, чим обумовлені нові підходи до її розгля­ду. Повноцінне дослідження цієї тематики може здійснюватися тільки з урахуванням особливостей усіх компонентів у комплексі, і перш ніж з’ясувати зміст інституту влади, необхідно простежити основні етапи його становлення і формування, а також розглянути основний аспект теорії право розуміння поняття влади. Правова сутність поняття влади має різноплановий характер та може досліджуватися в різних ракурсах, тому насамперед важливо приділити увагу висвітленню питання феномену влади саме з теоретичного погляду, а відтак розглядати проблеми практи­чної реалізації владних повноважень.

Стан дослідження. Вивчення феномена влади та пов’язаних з нею проблем має давню історію. Її дослідженням займалися такі філософи і правознавці, як Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є, К. Маркс, В. Паретто, М. Вебер, Г. Ласуелл та ін. Коли йдеться

про зарубіжні джерела в дослідженні проблеми державної влади, то слід, насамперед, назвати таких учених, як Д. Істон, К. Поппер, С.М. Ліпсет, П. Шаран, A. Лейпхарт, Г. Алмонд, Ж.-Л. Шабо, Ю. Ґабермас, К. Оффе, Р. Роуз, Е. Кінг. Окремі правові проблеми влади висвітлювалися у працях О. Скрипнюка, В. Горбатенка, В. Андрущенка, О. Зайчука, А. Зайця, B. Журавського, А. Козловського, М. Томенка, І. Дзюбка, О. Салтовського, А. Колодія, І. Стулова, А. Сіленка, Е. Мамонтової, Ф. Рудича, В. Корнієнка, Ф. Кирилюка, І. Кресіної та ін.

Виклад основних положень. Проживаючи у первісному суспільстві, людина стихійно почала організовуватися, без чого її по­дальше існування було б неможливе. Первісні елементи влади виникли у формі різних заборон на ті чи інші дії. Іншими словами, вона форму­валася у всяких табу - заборонах людині щось учинити. Німецький вчений Еліас Канетті з приводу цього зазначав, що «... наказ давніший, ніж мова» [1, с 251]. Тому, той, хто колись сказав: «Ти повинен...» і був одним із засновників влади та закону. Розвиток людини, наростання її організованості визначали формування засобів обмеження, придушення спонтанних вчинків, більшості інстинктів та прагнень людини, втискаючи все це у певні окреслені межі. Отже, видно, влада така сама стара, як і сам людський рід, вона виникла разом із самою людиною.

Перші спроби розібратися у парадоксах і механізмах влади були започатковані ще у ранній період політичної історії Індії, Китаю і Греції. Наприклад, те, що старогрецьке «архе», яке означало «владу», або «верховенство», мало й інше значення - «першооснова», або «першопричина», - очевидно було не випадковим збігом, а неясною здогадкою про політичну природу влади [2, с 54].

Влада з’явилася з виникненням людського суспільства і в тій або іншій формі завжди супроводжує його розвиток. В усі часи роз­витку політичної думки аксіоматичною вважалася нерозривність особи і влади. Суспільство тому і є суспільством, що сукупність людей об’єднана взаємодією і владою. То ж розглянемо основні концептуа­льні підходи до аналізу її природи.

Вже у Давньому Китаї Конфуцій і Мо Цзи звертали увагу на божественну і природну сторони походження влади, обґрунтовували необхідність її існування як механізму підтримання порядку в спілкуванні між людьми, як регулятора відносин управляючих і підлеглих. Якщо Конфуцій слідував патріархальному розумінню вла­ди, то Мо Цзи дотримувався раціоналістичнішої концепції природи влади, ставши чи не першим мислителем, який у загальному вигляді висловив ідею її «природного походження», виступивши таким чином провісником ідеї «суспільного договору». У зв’язку з цим певний інтерес становить питання влади і віри, влади і релігії. Близьким до аксіоми може бути постулат: влада – це віра у силу, могутність, безпомилковість і т. д. певного носія влади, суб’єкта влади. А там, де віра, там не критикують, там вірять... Влада і релігія, у нашому випад­ку християнська, спирається на декілька постулатів: перший – Бог дав владу людям – «Немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (Рим. 13.1), другий – Бог як Творець всього ви­димого і невидимого, як Господар всього, володіє абсолютним правом панувати над всім (Мт. 20.15; Рим. 9.20). Він користується цією вла­дою у Всесвіті. Теолог Ходж у своєму «Систематичному богословії» писав: «Якщо Бог є Дух, а тому і Особистість, вічна і незмінна,... якщо Він є Творцем і хранителем Всесвіту, Він і володіє правом на абсо­лютну суверенність...» [3, с. 3]. Влада Бога проявляється також і в то­му, що Він визначає межі, які може осягнути зло і його наслідки, Бог править світом з врахуванням щастя його творіння. Бог у своєму правлінні світом користується різними методами – словом, бо Царям, як і їхнім підданим, також належить коритися Слову Божому. Він користується методом переконання, Він встановив служіння для пере­конання і наставляє людей в істині (Єр. 7.13,44. 4; Дії: 17.30).

Близьких до Мо Цзи поглядів на сутність влади дотримувався й Арістотель, який стверджував у своєму трактаті «Політика», що влад­ний механізм необхідний для організації і регулювання «спілкування між людьми», оскільки «верховна влада всюди пов’язана з порядком державного керівництва». Арістотель відзначав, що політика – це впо­рядковане спілкування людей, які стають «політичними» у силу гармонізації відносин між соціальним «цілим» і його окремими «час­тинами», де обов’язково є присутнім регулююче начало або владний механізм. У «Політиці» він писав про цей універсальний, або тоталь­ний, механізм соціального спілкування так: «І в усьому, що, будучи складене з декількох частин, нерозривно пов’язаних одна з одною або роз’єднаних, складає єдине ціле, позначається пануюче начало і начало підпорядкування. Це загальний закон природи і, як такому, йому підпорядковані одухотворені істоти» [4, с 382]. Влада - це властиві суспільству вольові відносини між людьми. Влада необхідна, як підкреслював Арістотель, насамперед для організації суспільства, що немислиме без підпорядкування всіх учасників єдиній волі, для підтримки його цілісності і єдності.

У Новий час розуміння влади як доцільного механізму знайшло розгорнуте обґрунтування в теорії «суспільного договору». Так, Т. Гоббс писав про необхідність організації загальної влади шляхом угоди для по­долання природного стану «війни всіх проти всіх». Згідно з уявленнями науки нового часу філософ визначав владу як відношення між причиною і наслідком, між активною, дієвою «рушійною силою» і пасивним «об’єктом впливу»: «Влада і Причина - це одна й та сама річ. Причині і наслідку відповідають влада і дія; і навіть більше: і те, й інше - це одне й те саме... Оскільки щоразу, коли якийсь діяч має всі ті умови [тобто сукупність характеристик], що є необхідними для справляння певного впливу на об’єкт, ми говоримо, що цей діяч має владу для досягнення та­кого результату в разі застосування її до об’єкта впливу... Отже, влада діяча і рушійна причина - одне й те саме».

На думку Гоббса, загальна влада «може бути вибудувана тільки одним шляхом - шляхом зосередження усієї влади і сили в руках однієї людини або зібрання людей, які б більшістю голосів могли зво­дити всі волевиявлення громадян у єдину волю». Т. Гоббс визначав владу як засіб для досягнення блага в майбутньому і тому на перше місце ставив таку схильність усього людського роду, як «вічне і не­впинне бажання усе більшої і більшої влади, бажання, що припи­няється лише зі смертю» [5, с 134].

Теоретик узагальнює, що всі діячі намагаються досягти свого власного блага, яке кожен ототожнює із задоволенням своїх бажань. Отже, Гоббс «вважає загальною властивістю всього людства безна­станне й невгамовне прагнення до влади і ще раз до влади, що зникає лише з приходом смерті» [5, c. 176]. Це прагнення можна стримувати лише за допомогою вищої влади суверена.

«Політологічні варіації на ці гоббсівські теми» можна віднайти у творах соціологів і соціальних філософів XX ст. Макс Вебер, визна­чав владу як «вірогідність того, що один діяч у суспільних взаєминах... проявить свою власну волю» всупереч опору інших [6, с 85]. Теоретик основний аспект політики бачив у прагненні брати участь у владі та її розподілі. Якщо формалізувати розуміння політики, то її суть можна звести до боротьби за владу й опору їй.

У працях класиків марксизму-ленінізму стверджувалося, що владна воля і владні відносини у соціальних структурах необхідні. Во­ни відіграють важливу роль у забезпеченні функціонування суспі­льства як цілого, тієї впорядкованості, що необхідна у виробництві й розподілі матеріальних і духовних благ. Без влади і владних відносин неможливе існування соціальних структур, їхня організація й організованість, так само як і розумна взаємодія з іншими соціальними структурами. Принципова відповідь на питання про владу в соціальних структурах міститься у статті Ф. Енгельса «Про авторитет». Визна­чаючи владу як авторитет, Ф. Енгельс вказував на те, що він, з одного боку, припускає нав’язування нам чужої волі з іншого – підпоряд­кування. Щоб існувати люди мають потребу в матеріальних благах, які завжди є нічим іншим, як продуктом суспільного виробництва, що має місце лише там, де люди організовані. Усяка ж організація людей припускає підпорядкування їхньої влади. Таким чином, влада є обов’язковою умовою виробництва, а, отже, і задоволення матеріа­льних потреб людей [7, c. 17].

Звертає на себе увагу наукова розробка Ф. Знанецького в середині 30-х років ХХ століття. Згідно з його підходом, боротьба за владу мотивується не тільки метою отримання влади як верховного блага, але також своїм «ігровим характером», який дає особливе задо­волення її учасникам. Часто захоплюючий азарт цієї боротьби вихо­дить на перший план у колі політичної мотивації, відтісняючи навіть розуміння матеріальної вигоди, яку можна отримати з допомогою вла­ди. «Азартний учасник політичної гри, – пише Знанецький, – дійсно не цікавиться ідеологіями і політичними програмами... Глибокі і щирі ідейні устремління заважають успіху в політичній грі; тому справжні ідейні політики якщо і беруть участь у цій грі, то у ролі простих шахо­вих фігур, яких пересувають досвідчені, азартні гравці, які хоча і дот­римуються правил, але не думають підпорядковувати гру якимось віддаленим цілям» [8, с. 62].

Біхевіористське трактування влади розроблялося американсь­кими вченими Ч. Мерріамом, Г. Ласуеллом і англійським дослідником Дж. Кетліном. У його основі лежить поведінка людини. Стрижнем будь-якої владної поведінки є першопочатковий імпульс – прагнення до влади; наприклад, люди, вважає Ласуелл, можуть і не сприймати свою чи чужу діяльність як пряме явне прагнення до влади, а просто хочуть обов’язково виграти суперечку, зробити кар’єру, набути авто­ритет, прийняти і реалізувати рішення, але за всім цим стоїть прагнення до влади. Влада, до якої прагне людина, - засіб до «покращення її політичного стану», з однаковою неминучістю застосовується всіма людьми, у всі історичні часи, у будь-якому суспільстві, за будь-якого соціально-економічного і соціальнополітичного устрою.

Трактування влади як засобу «досягнення кращого» має подвійний зміст: з одного боку, воно виглядає так, ніби для людини є більш важливі цінності, ніж влада, заради яких, власне, і треба воло­діти «владою», «контролем», «могутністю» і т. д.; цими цінностями може бути користь, багатство, насолода (утилітарний арсенал) чи свобо­да, незалежність, безпека і т. п. З другого боку, очевидно, що, якщо ви­ходити з контексту роздумів Ласуелла, в цьому ряді цінностей влада знаходиться на першому місці, а інші цілі, які будуть досягнуті, самі стають умовами і передумовами влади. Таким чином, влада трактується одночасно і як мета, і як засіб. Державна влада, як і всі інші форми соціальної влади, виникає і відтворюється шляхом концентрації, з’єднання, роз’єднання, зіткнення, боротьби і постійного балансування іманентних усім політичним суб’єктам волі до влади [9, c. 24].

Кетлін, навпаки, трактував політичну поведінку з антипсихологічних позицій. Психологізм, вважав він, суперечить першопочатковим позитивістським установкам на факти соціально-політичного життя і точні кількісні методи вимірювання формальних елементів зовнішньої поведінки. Влада держави (як і влада взагалі) не повинна виводитися з яких би то не було моральних чи ціннісних ідей. На думку Кетліна, яка в цілому співпадає з поглядами інших біхевіористів, влада в суспільстві плюралістично розподілена між взаємодіючими політичними суб’єктами таким чином, що певні групи настільки процвітають в цій взаємодії, що оголошують свою владу загальнозначущою, обов’язковою для всіх. Тоді ця група і отримує можливість оголошувати себе (тобто свою владу) «абсолютним суве­реном» (тобто тим, чого немає в реальності, але виникає як політичний засіб для закріплення досягнутого успіху) [9, c. 45].

Французький соціолог М. Марсель вважає, що влада «...охоплює всіх у навколишньому світі, циркулює поза нами і в нас, нагадуючи повітря, навколо нас, у якому ми інколи задихаємося, але без якого ми не могли б жити» [10, c. 3].

Одним із серйозних досліджень про природу влади та її особ­ливості на межі третього тисячоліття є книга відомого американського політолога і футуролога Е. Тоффлера «Зсув влади. Знання, багатство і насилля на порозі XXI віку». У відповідності з його поглядами, влада - це «стілець на трьох ніжках» – насильстві, багатстві і знанні [11, c. 134]. Тоффлер звертає увагу на тенденцію певного підвищення ролі знання, його виробництва і розповсюдження у владних відносинах. У той же час він відзначає істотну роль насилля в боротьбі за владу, багатство та знання і в наші дні. Ось деякі його роздуми: 1) влада органічно присутня у всіх соціальних системах і у всіх людських суспільствах; вона являє собою не окрему деталь, а обов’язкову якість будь-яких форм взаємовідносин між людьми. її існування обов’язкове, а внутрішню сутність не можна класифікувати як позитивне чи негативне явище. «Система влади» включає всіх – ніхто не вільний від неї; 2) система вла­ди у будь-якому суспільстві поділяється на більші, менші та найдрібніші підсистеми; всі ці елементи перебувають у зворотному зв’язку один з одним, причому ці зв’язки спрямовані від менших до більших підсистем; окремі особистості є у багатьох різних, пов’язаних між собою підсистемах влади; одна і та ж особа може володіти значною владою вдома і не мати її на роботі; 3) оскільки взаємовідносини між людьми постійно змінюються, владні відносини теж не залишаються незмі­нними; у зв’язку з тим, що у людей є потреби і устремління, то ті, хто може реалізувати їх, мають потенційну владу; влада у суспільстві здійснюється шляхом надання людям необхідних матеріальних благ і задоволення суспільних потреб чи шляхом відбирання цього; 4) оскільки потреби і устремління людей дуже різноманітні, шляхи і засоби задоволення чи відбору їх також дуже різні, тому й існує багато «інструментів» чи важелів влади; серед них однаково важливими є на­сильство, багатство і знання; більшість інших форм влади є похідними від зазначених. Насильство, яке застосовується в основному як форма кари, – найменш багатопланове джерело влади. Багатство, яке може ви­користовуватися і як заохочення, і як кара і яке може бути трансформо­ване у багато інших видів впливу, проявляє себе значно гнучкішим інструментом влади; тим не менше знання є найбільш різнобічним і фун­даментальним інструментом влади, оскільки дозволяє його власнику уникнути реакції на виклики, перед лицем яких він опинився, звертаю­чись до насильства чи багатства, і може бути застосоване як засіб примусу інших вести себе таким чином, щоб не порушувати особистого інтересу власника знань; знання дає в розпорядження його власника найбільш дієву владу; 5) знання розповсюджене у світі ще менш рівномірно, ніж зброя і багатство; тому перерозподіл знання (і особливо знання про саме знання) є навіть більш актуальний, ніж перерозподіл інших джерел влади, а саме до цього і може привести перерозподіл знань [11, c. 282].

Серед сучасних підходів до влади потрібно виділити погляд М Фуко. Власну методологію дослідження влади Фуко називає «аналітикою влади» й протиставляє її класичній «теорії влади». Кон­кретною формою аналітики влади є генеалогія, завданням якої є історичне виявлення форм наукового дискурсу та корелятивних йому режимів влади. Фактично певну історичну форму знання (та істини) й певну історичну форму влади неможливо відокремити одне від одного. Утвердження влади породжує утвердження певного знання, яке продукує нові форми підкорення людини, й навпаки. Тому Фуко вважає за доцільне вести мову про «режими влади-знання», розмаїття яких можна спостерігати в історії. Для нього очевидно, що «влада та знання безпосередньо імплікують одне одного; що немає відносин влади без одночасного конституювання корелятивного поля знання й знання, яке не передбачає та не конституює в той же час відносини влади... суб’єкт, який пізнає, пізнаваний об’єкт й модальності знання є ефектами та фундаментальними імплікаціями влади-знання та їх історичної трансформації» [12, c. 107]. М. Фуко піддав критиці «кла­сичну теорію влади» за такими критеріями. По-перше, на макрорівні влада осмислюється як тотожна державі, тобто як інституційний фе­номен. По-друге, на макрорівні влада розуміється як функція, або ат­рибут, суб’єкта, що діє раціонально. Це означає, що влада усвідом­люється як те, чим можна володіти, користуватися та розпоряджатися. По-третє, фундаментальною характеристикою влади є її репресивний характер. «Репресивність» - це не просто ознака влади, це сам спосіб її буття, який означає, що влада функціонує виключно через здійснення негативних санкцій (заборони, обмеження, скасування).

На думку Фуко, якщо вищенаведену модель влади ще можна було застосовувати до «домодерних» режимів влади - знання, то її застосування до модерних практик влади не може бути адекватним. Адже той тип режиму влади - знання, який почав утверджуватися наприкінці XVIII - на початку XIX ст., аж ніяк не можна назвати ре­пресивним. Це видається очевидним, зважаючи на притаманну Просвітництву ідею «гуманізації влади». Так, у XIX ст. зникає практика тілесних покарань. Те, що якихось двадцять-тридцять років тому вида­валося нормальним і навіть звичним явищем (наприклад, публічне чет­вертування), починає сприйматися європейцем XIX ст. як дикунство. Головним завданням пенітенціарних інститутів стає не ізоляція небез­печних для суспільства елементів, а їх «виправлення», «нормалізація», тобто врешті-решт можливість повернення до суспільного життя.

Отже, модерну владу не можна визначити як репресивну. Швидше навпаки, вона маніфестує лібералізацію та гуманізацію соціального життя. На думку Фуко, під маскою гуманізації влади приховується неординарна подія: зміна режимів влади-знання з «ре­пресивного» на «дисциплінарний». Якими є головні риси дисциплі­нарної влади? На відміну від репресивної, дисциплінарна влада виявляється як «політична анатомія тіла: влада починає турбуватися про продуктивність тіла, ефективність використання його сил та енергій. Дисциплінарна влада конституює феномен «політичного тіла» як ансамблю матеріальних елементів і технік, які слугують інструментами, шляхами комунікації і базовими пунктами відносин влади та знання...». На макрорівні дисциплінарна влада виявляється як «біовлада», завданням якої стає оцінка, підвищення та оптимальне вико­ристання «людських ресурсів». Біовлада створює нові типи інституцій – регулярну армію, обов’язкову освіту, медичну профілактику тощо. Звідси стає очевидним, що дисциплінарний режим влади знання неможливо мис­лити в термінах класичної теорії влади. Дисциплінарна влада вимагає нової методології дослідження влади як такої.

Влада, за визначенням М. Фуко, завжди є нестабільною, уникає тривалих стабілізацій. Владою неможливо володіти, оскільки її функціонування фактично не залежить від її «носія». Вона ніколи не локалізується, вона ніколи нікому не належить. Влада завжди іманентна тим сферам буття, в яких вона виявляється. Якщо в певній сфері соціальних відносин має місце ефект влади, то це означає, що влада внутрішньо притаманна цим сферам. Фуко підкреслює елементи динамічності та іманентності, формулюючи визначення влади як «множинність відносин сили, які іманентні області, в якій вони здійснюються та є конститутивними для її організації» [12, c. 192].

Явище влади не є відношенням домінування суб’єкта над об’єктом, її слід розглядати як комплексну ситуацію взаємовпливів, той простір, в якому уможливлюється і пануюча влада і контрвлада. «Влада – це не інститут, і не структура, і не певна здатність; це ім’я, яке дають комплексній стратегічній ситуації у даному суспільстві» [12, c. 105]. Поряд з цим, з погляду М. Фуко, влада не є суб’єктивною здатністю або атрибутом. Дійсно, влада завжди здійснюється крізь індивідуальні мотиви та інтереси, проте вона ніколи не тотожна їм. Суб’єктивні вчинки, які імплікують владні ефекти, завжди вкорінені в певних «великих анонімних стратегіях влади», які Фуко ототожнює з пануючим у будь-якому суспільстві режимом влади знання.

Фуко намагається довести, що влада не заперечує свободу, а на­впаки, передбачає її як свою умову. «Влада може здійснюватися лише щодо вільних суб’єктів і лише остільки, оскільки вони є вільними. Під цим ми розуміємо індивідуальних або колективних суб’єктів, які ма­ють справу з полем відкритих можливостей, в якому певні шляхи поведінки, реакції та дії мають бути реалізовані»[12, c. 176].

Досить цікавою є також концепція Ю. Габермаса трактування влади. Вчений досить чітко локалізує владу в межах політико-адміністративної системи, тобто в межах державних інститутів. Влада є медіумом управління політичної системи. Габермас осмислює владу переважно у негативних категоріях, приписуючи їй, насамперед, негативні санкції. Таким чином, влада продовжує осмислюватися як сутнісно репресивний феномен. Габермас ніде не заперечує взаємо-пов’язаність влади та знання. Поділяючи владу на комунікативну та системну, Габермас уникає питання про єдність цих різних форм вла­ди, їх спільне ідентичне джерело [13, c. 156]. Той факт, що різні ефекти влади імплікують один і той же результат - вплив на поведінку іншого, його актуальні дії та можливі способи обходження з сущим, а також мо­жуть здійснюватися в інтересах конкретних осіб та соціальних груп, -доводить існування такого спільного джерела [14, c. 25].

Впродовж останніх двох десятиліть біхевіористсько-плюралістичну концепцію влади було піддано дедалі більш нищівній критиці - і не так з огляду на її хибність, як через її частковість та однобічність, або «одновимірність». Згідно з «двовимірним» підходом, запропонованим Пітером Бахрахом і Мортоном Барахцом, політична влада нагадує дволи­кого Януса. Вони готові припустити, що плюралісти мають рацію сто­совно одного аспекту, чи ж бо «лиця» влади, а саме влади, яка здій­снюється у відкритий і помітний спосіб. Але влада має й інше - приховане -лице. У деяких випадках влада може здійснюватися завуальовано й у спосіб не надто помітний. Наприклад, може застосовувати владу, контро­люючи порядок денний засідання і таким чином обмежуючи обговорення, дебати і прийняття рішення «безпечними» питаннями, які не становлять загрози для його інтересів. Або може мати змогу скористатися перевагами вбудованих в політичну систему лазівок, що можуть сприяти задо­воленню інтересів владної сторони на шкоду інтересам підлегого.

Одно- і двовимірні уявлення про владу, насамперед, зазнають на­падок з боку прибічників альтернативного - «тривимірного» - підходу. За Стівеном Лаксом, критика плюралістичного бачення з позицій дво­вимірних уявлень не є значним кроком уперед. Справді, найдієвіший спосіб для владної сторони проявити владу над підлеглим полягає в тому, щоб сформувати, власне, уявлення останнього про те, що слід і що не слід робити в інтересах владного суб’єкта. Залежно від здатності керівника нав’язувати хибне чи помилкове витлумачення його інтересів і мати з цього зиск влада стає майже повною, і головним чином через те, що вона є фактично невідчутною для тих, до кого застосовується [15, c. 25].

Висновок. Проаналізувавши тільки деякі концепції наукових шкіл, щодо розуміння влади ми прийшли до висновку, що найбільш перспектив­ним і обґрунтованим, на наш погляд, бачиться той підхід до вивчення цього феномену, відповідно до якого влада в соціумі може бути визначена скоріше як регулятор суспільних відносин, механізм тотального соціа­льного спілкування, коли кожний пов’язаний із кожним, як свого роду засіб людської самоорганізації і принцип колективного саморегулювання.

Суперечка щодо «влади» продовжується й далі, що свідчить зовсім не про недостатню компетентність прихильників різних підходів. Навпаки, це можна пояснити тим, що «влада» є настільки стрижневим поняттям у політично-правовому дискурсі, що саме її смисл часто-густо і стає предметом такої гарячої суперечки. Простого узгодження дефініцій тут, напевне, замало, оскільки це означатиме не уникнення концептуальної полеміки, а участь у ній.

–––––––––––

Канетті Еліас. Маса і влада / Еліас Канетті. – К.: Вид. дім «Альтерна­тиви», 2001 – 416 с.

Воронов І.О. Людина і політика:у пошуках гуманістичної альтерна­тиви: монографія / Ш.О. Воронов. – К.: Генеза, 2004. – 320 с.

Власть: очерки современной политической философии Запада / ред. В.В. Мшвениерадзе. – М., 1989. – 474 с.

Аристотель. Политика // Сочинения: в 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – 830 с. – (Серия «Философское наследие»).

Гоббс Т. Левиафан / Т. Гоббс // Сочинения: в 2 т. / пер. с лат. и англ.; сост., ред. изд., авт. вступ. ст. и примеч. В.В. Соколов. – М.: Мысль, 1991. – Т. 2. – 713 с.

Вебер М. Избранные произведения / пер. с нем.; сост., общ. ред. и по-слесл. Ю.Н. Давыдова; предисл П.П. Гайденко. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.

Маркс К. Німецька ідеологія // К. Маркс, Ф. Енгельс // Твори: в 50 т. – К.: Держполітвидав УРСР, 1959. – Т. 3. –521 с.

Знанецкий Ф. Исходные данные социологии / Ф. Знанецкий // Аме­риканская социологическая мысль. – М., 1992. – 237 с.

Американское общественное мнение и политика / Ю.А. Замошкин, Э.А. Иванян, М.М. Петровская и др.; отв. ред. Ю.А. Замошкин. – М.: Наука, 1978. – 294 с.

Марсель Г. Трагическая мудрость философии. Избранные работы. / Г. Марсель. - М, 1995. - 187 с.

Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XXI века / О. Тоффлер. - М.: АН СССР, 1997. - 464 с.

Фуко М. Интеллектуалы и власть / М. Фуко / пер. с фр. - М.: Прак-сис, 2002. - 382 с.

Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории / Ю. Хабермас / пер. с нем. - СПб.: Наука - 417 с.

Зимовець Р.В. Дискусія Фуко-Габермас: питання теорії влади / Р.В. Зи-мовець // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. праць; відп. ред. М.М. Бровко, О.Г. Шутов - К, 2000 - С 160-168.

Бирюкова Г. Психологічна природа владних відносин / Г. Бирюкова // Людина і політика. - 1999. - № 1. - С. 25-31.

 

Наступна >