519

---

С. Ю. ОБРУСНА,

кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного інституту Східноєвропейського університету економіки і менеджменту

СОЦІАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР СУДОВОГО УПРАВЛІННЯ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ

Ефективне функціонування будь-якої соціальної системи багато в чому залежить від належно організованого управління нею. Не є винятком і система судових органів України, управління якою забезпечується переважно нормами адміністративного права. Вони закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньосистемних і внутрішньоапаратних відносин, що й становлять основний зміст управління позасудовою діяльністю органів судової влади України. Специфіка судового управління полягає в тому, що воно, не поши­рюючись на сферу правосуддя, всіляко має сприяти досягненню його цілей і виконанню його завдань. Тому актуальним як для теорії, так і для практики юридичної науки є аналіз не тільки організаційно-правового забезпе­чення судового управління, а й теоретичних положень науки адміністративного права, державного управління, теорії управління в цілому. Це сприятиме визначенню сутності судового управління, його форм, принципів, системи; дасть змогу модернізувати управління судовою системою, що має важливе значен­ня в сучасних умовах проведення судово-правової реформи.

Про актуальність вказаної проблематики свідчать публікації А. Стрижака [1], Д. При-тики [2], М. Приймака [3], монографічних досліджень [4] та дисертаційних робіт [5].

Аналіз сучасних досліджень як галузі юридичної науки, так і окремих суміжних наук дає змогу зробити висновок про те, що вказані вище проблеми та проблема визначення характеру судового управління зокрема не знай­шли достатньо ґрунтовного висвітлення. Тому метою даної публікації є дослідження характеру судового управління,

його характерних рис та особливостей.

Методологічний аспект дослідження характеру судового управління може охоплювати конкретно-історичний, комплексний і системний підходи, що будуть використані в ході висвітлення вказаних вище проблем.

Управління як діяльність існує від початку історії людства. Воно виникло відтоді як у людини з'явилася потреба спільної праці, співжиття, співіснування. Управління - це сфера людської діяльності, за допомогою якої люди­на впливає на технологічні, економічні, соціальні процеси для досягнення певної мети [4, 6].

Одним із видів управління є соціальне управління, яке розглядається як вплив на суспільство й окремі його ланки з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки й розвитку. Соціальне управління, у свою чергу, поділяють на суспільне й державне [7].

У зарубіжній та вітчизняній юридичній науці сформувалися різні підходи щодо поняття державного управління, виходячи з трактуван­ня його або за змістом, або за формами, в яких воно функціонує. На думку В. Авер'янова, визначення державного управління шляхом від­межування одних видів державної діяльності (вся позасудова та позазаконодавча діяль­ність) від інших не розкриває його справжньої сутності та призначення. З позицій адміністративного права державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави, що також недостатньо розкриває матеріальну сутність та зміст управлінської діяльності. Тому в теорії адміністративного права сформувалися два підходи щодо визначення поняття державного управління, що зводяться до вузького та широкого тлумачен­ня. Державне управління в широкому розу­мінні – це діяльність за організуючим впли­вом з боку спеціальних суб'єктів права на сус­пільні відносини. У вузькому розумінні державне управління - це сукупність видів діяльнос­ті державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави.

На думку Т. Коломієць, для адміністратив­ного права більш прийнятним є вузьке розуміння державного управління, оскільки реальної потреби використовувати більш широке формулювання немає [8].

Як вважає В. Авер'янов, більш продуктив­ним буде підхід з точки зору реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись його формально-юридичною оцінкою. Вказана позиція характерна для представників загальносоціологічних наукових напрямків, які, досліджуючи проблеми управління, визначають його як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людини на суспільну систему в цілому чи на окремі її ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети. Таке формулювання підкреслює одне з головних призначень управління забезпечення й функціонування розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Відповідно до цього, управління - це організуюча дія­льність держави, спрямована на виконання її завдань і функцій.

Суттєвою рисою, що відрізняє соціальне управління від інших видів, є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. Соціальна мета є явищем суспільної свідомості як вираження потреб та інтересів соціальних груп. На думку інших дослідників, соціальне управління слід розглядати як вплив на суспільство й окремі його ланки з метою їх впорядкування, збереження якісної специфіки і розвитку [9]. При цьому зазначається, що управління як явище соціального життя пов'язане з цілісними динамічними системами. Саме такою системою є також суспільство, для якого, як і для інших ці-лісних об'єктів, притаманне прагнення до впорядкованого існування. Останнє досягається за допомогою взаємного впливу елемен­тів системи, внаслідок чого вся система в ці-лому й окремі її ланки за дотримання певних умов співіснують найбільш оптимально.

Управління має чітко виражену соціальну сутність. В. Авер'янов обґрунтовує це твердження такими висновками:

Суспільство як соціальна організація -це складна самокерована система, що постійно перебуває в русі й не може існувати без наявності безперервного управління.

Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує усю історію суспільства.

Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаман­ні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функці­онування.

Соціальне управління - це елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

Організаційний зміст управління най­більш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учас­ників у досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.

Мета - найважливіша характеристика управління, власне, задля досягнення певної мети воно і здійснюється [7].

Питання видової класифікації соціального управління має досить важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки оптималь­на, об'єктивна і наукова класифікація дає змогу більш глибоко та детально вивчати специ­фіку окремих видів соціального управління. Існує декілька класифікацій соціального управління. Так, за однією з них виділяють: державне управління; громадське управління; приватне управління; сімейне управління.

Д. Притика відзначає, що, характеризуючи поняття судового управління, слід виходити з ознак, властивих будь-яким процесам управ­ління незалежно від того, у межах якої системи (біологічної чи соціальної) вони розвиваються. Виходячи з цього, управління можна визначити як здатність цілісних динамічних утворень на цілеспрямовану перебудову своїх організмів згідно зі змінами умов у внутріш­ньому і зовнішньому середовищі їх існування. Завдяки управлінню та чи інша система не тільки підтримує свою цілісність, а й оптимізує функціонування. Звідси випливає висновок, що особливості управління нерозривно пов'язані з природою системи, обумовлені законами її функціонування і розвитку, зале­жать від умов, у яких ця система існує.

Одним зі специфічних видів управління є судове управління, що поєднує елементи дер­жавного управління та самоуправління, де суди виступають як суб'єкти управління, і як об'єкти управління всередині судової системи.

Судове управління є різновидом соціаль­ного і здійснюється за його загальними прин­ципами. Принципи соціального управління - це основні положення, які відображають пі­знані та засвоєні людиною об'єктивні закони та закономірності, якими органи управління керуються у процесі створення і функціону­вання соціальних систем управління. Вони є результатами узагальнення людьми об'єктивно діючих законів та закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів та ознак. Розрізняють дві групи принципів: загальні, що впливають на всі сфери суспіль­ного управління (суспільно-політичні); спеціальні принципи побудови системи управління і здійснення процесу управління. До загальних відносять такі принципи: науковості, законності, гласності, гуманізму, розподілу влади, системності, плановості, конкретності. Спеціальні принципи управління поділяють на 2 підгрупи. До першої підгрупи (принципи побудови, системи управління) належать: принцип ієрархічності побудови системи управління; функціональний принцип; територіально-галузевий принцип; принцип норми керованості. Друга підгрупа спеціальних принципів - це принципи, що визначають здійснення процесу управ­ління: цілеспрямованість забезпечення чіткої спрямованості процесів відповідного регулю­вання для збереження або підтримки управлінських відносин у певному вигляді або надання їм нових якостей; принцип головної ланки системи; принцип відповідності; принцип поєднання єдиноначальності та колегіальності; принцип відповідальності органів та посадових осіб тощо.

Об'єктом судового управління є відносини, що формуються в судовій системі потрійно: суддя-закон, суддя-суд і суддя-людина. За-звичай ці відносини характеризуються як со­ціальні. У центрі судового управління знаходиться суддя і судове врядування незалежно від того, чи впливає воно на процеси цілісних соціальних утворень, його підґрунтя - це зав­жди регулювання поведінки людей, спрямування й організація їх діяльності. Специфіка управління судовою системою визначалася та й визначається сьогодні особливостями право­вого становища об'єктів управління. Вони від­різняються за своїм призначенням, способом утворення, змістом і характером компетенції.

Судовому управлінню як різновиду соціа­льного управління властиві такі управлінські функції: прогнозування; планування; аналіз; інформування; організація; розпорядництво; керування; контроль; мотивація; дослідження; оцінка; прийняття рішень; підбір персоналу тощо. Вказані функції можна класифікувати на загальні та особливі, загальні та спеціальні, загальні та конкретні, основні та додаткові. Кожна з названих функцій має власне призначення, зміст та методи реалізації.

Метод управління це спосіб організую­чого впливу об'єкта управління на керовану систему або конкретний об'єкт управління, за допомогою якого реалізуються функції та ви­рішується досягнення цілей. Необхідність ви­користання комплексу методів у різному по­єднанні отримує дедалі більше визнання і є природним відображенням багатоаспектного характеру самого управління, тому й у систе­мі судового управління можливе використаня комплексу організаційних, адміністративних, економічних, соціально-психологічних, математичних та інших методів.

Д. Притика відзначає, що при формулюванні поняття судового управління як особли­вого виду соціального управління слід вихо­дити з таких позицій. По-перше, головне завдання судового управління всіляко сприяти здійсненню цілей правосуддя і завдань суду; по-друге, органи юстиції, що здійснювали функції судового управління, не тільки пови­нні захищати суди від різних місцевих впливів, втручання в їх діяльність зі здійснення право­суддя, а й самі мають суворо дотримуватись принципу незалежності суддів і підпорядкування їх лише закону, не допускаючи будь-якого втручання в розгляд судами конкретних судових справ. При здійсненні правосуддя немає відносин підпорядкування між нижчестоящими судами і вищестоящими, так само як і між судами й іншими державними та гро­мадськими організаціями. Виходячи з цього, судове управління - це діяльність, що не поширюється на сферу правосуддя, здійснюваного судом. Предметом судового управління (адміністрування) є: питання організації судових органів, добір суддів і народних засідате­лів; управління кадрами судових органів; пере­вірка організації роботи судових органів; вивчення й узагальнення судової практики; організація роботи з ведення судової статистики.

Отже, аналіз вказаних теоретичних положень дозволяє сформулювати такі висновки: судове управління як різновид соціального управління здійснюється за його загальними принципами, має відповідні риси, визначені цілі, управлінські функції та методи реаліза­ції. Урахування названих теоретичних пози-цій сприятиме вирішенню практичних завдань, спрямованих на удосконалення управ­ління судовою системою України.

Література

Стрижак А. Державне –правління в о–ганах судової влади України: щодо постанови проблеми / А. Стрижак // Право України. 2003. - № 7. С. 15-20.

Притика Д. Правові проблеми судового управління / Д. Притика // Право України. - 2003. - № 3. -С. 30-36.

Прийдак М. Управление судебными органами в Украине / М. Прийдак // Право України. - 1993. -№ 7. - С. 31-35.

Стрижак А. Судове –правління в Україні. Теоретичні основи і правове регулювання / А. Стрижак. -Ужгород : Патент, 2004. 120 с

Кривенко В. В. Демократизація судової системи України: проблеми та перспективи : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10. /В. В. Кривенко. О., 2006.

Райт Г. Державне управління / Г. Райт ; пер. з англ. В. Івашка, О. Коваленка, С. Соколик. - К. : Основи, 1994. – 190с.

Державне управління: теорія і практика / [за заг. ред. В. Авер'янова]. - К. : Юрінком Інтер, 1998. - 432 с

Адміністративне право України / [за заг. ред. Т. О. Коломієць]. - К. : Істина, 2009. - 480 с.

Слепенков И. М. Основы теории социального управления : учеб. пособие для вузов / И. М. Слепенков, Ю. П. Аверин. - М. : Высш. шк., 1990. - 302 с.

 

< Попередня   Наступна >